Методика виконання 3 страница

Олієпродуктовий підкомплекс України є одним із провідних у формуванні внутрішнього ринку аграрно-продовольчої продукції та валютних надходжень і характеризується вищою порівняно з іншими галузями ефективністю виробництва, залишаючись чи не єдиним в АПК прибутковим, хоча врожайність культури соняшника значно коливається за роками і областями (Статистичний щорічник України).

У цілому в господарствах України у відходи потрапляє понад 10 % валового збору насіння, або втрачається урожай однієї з таких областей, як Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська. Практично кожний десятий засіяний гектар соняшникової площі в Україні втрачається, що становить понад 340 тис. гектарів. Основною причиною є недотримання технології вирощування соняшника, що зумовлено відсутністю належних економічних умов, незабезпеченістю матеріально-технічними ресурсами через дефіцит коштів. Як наслідок, шкідники і хвороби соняшника набагато погіршують якість насіння, спричиняють значні втрати, що проявляється у рівні врожайності культури.

На ефективність виробництва насіння соняшника позитивно вплинуло прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» від 11 липня 2001 р., в якому ставки експортного мита на насіння соняшника встановлено у розмірі 17 % митної вартості товару. Основною метою закону є легалізація ринку олійного насіння, збільшення обсягів його переробки на власних потужностях, забезпечення внутрішніх потреб держави в олієжировій продукції та раціоналізації структури експорту.

Реальним шляхом підвищення врожайності соняшника є формування сприятливих економічних умов функціонування ринку насіння соняшника. Важливою умовою на даний час залишається забезпеченість сільськогосподарських підприємств якісним насіннєвим матеріалом. Широке впровадження у виробництво сучасних високопродуктивних гібридів, що характеризуються високим потенціалом урожайності (понад
50 ц/га), стійкістю проти хвороб і несприятливих погодних умов, високим вмістом олії (49–52 %) – одна з умов нарощування валового виробництва насіння соняшнику та підвищення його ефективності. Разом з тим за вищої врожайності якість насіння соняшника краща й, навпаки, за нижчої – спостерігається більша засміченість, пошкодженість і пустозерність і, як наслідок, значне зниження врожайності після доробки.

Важливою продовольчою, технічною і кормовою культурою для України є картопля. Як продукт харчування вона посідає друге місце після зернових. У період реформування сільськогосподарських підприємств ця галузь, як і овочівництво, зосередилась переважно у приватному секторі. Основні тенденції розвитку цієї галузі можна прослідкувати за статистичним щорічником України.

Овочі використовують у свіжому вигляді для харчових цілей, а також як сировину для переробної промисловості (для квасіння, соління, консервування). Основні економічні показники галузі наведені у статистичному щорічнику України.

У загальних витратах на виробництво продукції тваринництва найбільшу питому вагу займають корми – від
35 до 70 %. Частка вартості кормів у собівартості молока досягає 40–60 %, м’ясного скотарства – 65–75 %, свинини – 65–70 %, м’яса птиці – 70–75 %, яєць – 50–65 %.

Для забезпечення високої продуктивності тваринництва і птахівництва в умовах приватної власності і ринкових відносин необхідно мати високоінтенсивне кормовиробництво, яке б повністю задовольняло потребу в кормах і розвивалося випереджаючими темпами порівняно із зростанням поголів’я худоби та птиці.

Доцільно розглянути визначення такого поняття, як кормова база (див. терміни і поняття), її структуру, джерела надходження кормових ресурсів (польове кормовиробництво, природні сіножаті та пасовища, відходи переробної промисловості, покупні корми).

Слід звернути увагу, що пропозиція кормів формується за рахунок залишків їх у попередньому році, обсягів їх виробництва у поточному році та імпортних надходжень, зокрема зернофуражу, білкових і небілкових кормових компонентів. Основою пропозиції кормів є їх виробництво в аграрному секторі, яке формується підприємствами різних форм власності.

Попит на корми визначається економічним станом суб’єктів господарювання та рівнем споживання населенням тваринницької і птахівничої продукції, станом розвитку цих галузей. Це зумовлює потребу в кормах, яка залежить від наявності поголів’я худоби і птиці та досягнення ними певного рівня продуктивності. Однією із складових попиту є також їх експорт (зернофураж, білкові компоненти промислового виробництва) та використання на господарські цілі (солома).

Рослинні корми і кормовий білок є центральною ланкою у формуванні кормових ресурсів, головною умовою повноцінної годівлі та високої продуктивності тварин і птиці, хоча за сучасним уявленням про повноцінну годівлю, необхідно контролювати раціони майже за 70 поживними речовинами і елементами живлення, а в раціонах жуйних тварин – не менш як за 24–35 показниками.

Швидке розмноження та висока продуктивність тварин і птиці можливе лише за повноцінної їх годівлі. Першим і основним джерелом білка та кормів для травоїдних тварин були і залишаються різноманітні трави й травосуміші. Для одержання високої продуктивності тварин і птиці в раціони включають концентровані корми, зокрема кормове зерно та шроти білково-олійних культур.

В Україні у весняний та літній періоди зелені корми, як правило, збалансовані за протеїном, часто навіть мають його надлишок, а в зимовий – відчувається гостра його нестача.

При незбалансованій годівлі, або дефіциті у раціоні 25 % протеїну, що нерідко спостерігається в господарствах, недобирається 35 % продукції, витрати кормів зростають у
1, 3–1, 4 раза, собівартість тваринницької продукції – у 2–2, 5 раза порівняно із збалансованими раціонами. Такий значний і хронічний дефіцит протеїну в кормах можна пояснити недосконалою структурою посівів кормових культур, недостатньою часткою бобових культур, втратами протеїну в процесі заготівлі та зберіганні кормів, виробництвом переважно низько- і середньопротеїнових кормів, невисоким вмістом протеїну в кормовому зерні та інших кормах, що згодовуються, недостатнім виробництвом і згодовуванням шротів сої, соняшника і ріпака.

За науково обґрунтованими нормами годівлі, на одну кормову одиницю в середньому повинно припадати:

ü у молочному скотарстві 105–110 г протеїну,

ü у свинарстві 115–120 г,

ü у птахівництві 130–135 г.

При дефіциті протеїну спостерігаються найбільші перевитрати інших, часто найцінніших кормів, зокрема концентрованих.

В Україні через недосконалу структуру посівів, недооцінку ролі кормових культур майже щорічно спостерігається дефіцит кормового протеїну, внаслідок цього в регіонах стримувалося зростання продуктивності тваринництва і птахівництва. В останні роки мало висівалося високобілкових культур, низькою була їх врожайність, скоротилося виробництво – проблема протеїну ще більше загострилася.

Для досягнення високої продуктивності необхідно довести, наприклад, річну норму заготівлі кормів на корову:

– при надої молока 4000 кг – до 52 ц;

– при надої 5000 кг – до 60 ц;

– при надої 6000 – до 65 ц корм. од. і т. д.

Для подальшого забезпечення зростання виробництва кормів, підвищення продуктивності тваринництва необхідно здійснити такі заходи:

· оптимізувати площі кормових, зернофуражних і зернобобових культур за розмірами і структурою відповідно до поголів’я і прогнозованого підвищення продуктивності тварин;

· розширити площі культурних пасовищ і сіножатей за рахунок вилучення з обробітку схилових еродованих земель;

· підвищити урожайність кормових культур і якість кормів за рахунок впровадження нових сортів, освоєння сучасних технологій, внесення добрив, застосування засобів захисту;

· забезпечити комбікормову промисловість кормовим зерном, шротами, вітамінами, мінеральними добавками, щоб повністю задовільнити потребу в комбікормах;

· максимально підвищити економічну ефективність виробництва і використання кормів у годівлі тварин.

Розкриваючи проблему виробництва продукції рослинництва у зоні радіаційного забруднення, необхідно згадати про чотири групи загальних заходів щодо зменшення надходжень радіонуклідів у кінцеву сільськогосподарську продукцію, а саме: організаційні, агротехнічні, агрохімічні і технологічні.

Слід звернути увагу слухачів, що об’єктивними факторами, які насамперед визначають вміст радіонуклідів у продуктах харчування, є тип ґрунту і ступінь його зволоженості. Так, луки, розташовані на торфоболотних перезволожених, а також торфових і дерново-підзолистих супіщаних перезволожених ґрунтах, навіть після їх докорінного поліпшення недоцільно використовувати для виробництва молока і м’яса без проведення комплексу спеціальних заходів. Найкритичнішими є дерново-підзолисті і торфоболотні ґрунти зони Полісся. У чорноземах перехід радіонуклідів у рослини у 20–25 разів менший, ніж у дерново-підзолистих ґрунтів.

Дуже важливо у зоні радіаційного забруднення вирощувати рослини, які відрізняються потенційно невисокими рівнями накопичення радіонуклідів, раціонально застосовувати органічні та мінеральні добрива. За розрахованими коефіцієнтами переходу радіоцезію з ґрунту в зерно ранжирований ряд культур за фактором зростання має наступний вигляд: кукурудза, озима пшениця, ячмінь, тритікале, пшениця яра, просо, озиме жито, овес, боби, гречка, соя, горох, люпин жовтий. Різниця у накопиченні радіоцезію в зерні цих культур може бути великою (сягати 20 разів). Тобто найменше накопичують радіоцезій кукурудза, озима пшениця, ячмінь, а найбільше – гречка, соя, горох, люпин жовтий.

Рухомість радіонуклідів цезію набагато вища в ґрунті, який має кислу реакцію. Тому внесення вапна з метою нейтралізації ґрунтового розчину – один із найефективніших заходів, що сприяє отриманню екологічно чистої продукції за умов радіактивного забруднення ґрунтів.

При внесенні мінеральних добрив важливо дотримуватись правильного співвідношення елементів живлення. Рекомендується азот, фосфор і калій вносити у співвідношенні 1: 1, 5: 2.

Луки і пасовища потребують корінного поліпшення (фрезування, переорювання дернини з одночасним виконанням агрохімічних заходів, засівом відповідних травосумішей). Цей досить ефективний захід (окультурення луків і пасовищ) знижує вміст цезію-137 у травах у 2–7 разів, а стронцію-90 у 1, 5–3 рази, особливо, якщо врахувати, що у сучасних умовах надходження кормів із природних угідь є основним засобом радіаційного забруднення молока та м’яса.

У цілому ж усі заходи, які підвищують врожайність, сприяють зменшенню радіонуклідів в одиниці маси продукції рослинництва.

Згідно із Законом України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” вплив радіаційного фактору на людину підлягає обов’язковій регламентації. Мірою впливу радіації на організм є ефективна доза опромінення. Одним із важливих заходів зменшення доз опромінення населення є встановлення гігієнічних регламентів вмісту радіонуклідів у продуктах харчування та питній воді.

З цією метою з 1991 року в Україні були введені тимчасові допустимі рівні вмісту цезію-137, -134 і стронцію-90 в продуктах харчування і питній воді (ТДР-91), орієнтовані на ситуацію, що склалася на той час у сфері агропромислового виробництва у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС.

З 1997 року введені постійні нормативи вмісту радіонуклідів у продуктах харчування і питній воді, які є значно нижчими не тільки від тимчасово допустимих, а й нормативних рівнів, які діють у Росії, Білорусії, країнах Східної Європи (табл. 20).

Таблиця 20

Допустимий вміст радіонуклідів ¹³⁷ Cs у продуктах харчування та питній воді (Бк/кг, Бк/л)

Уведення жорсткіших нормативів істотно змінило оцінку радіоекологічної ситуації. Продукція, що раніше відповідала стандартам якості, сьогодні виявляється забрудненою і не може використовуватись як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Проте гарантоване отримання “нормативно чистої” продукції без здійснення заходів щодо зменшення накопичення радіонуклідів у товарній частині сільськогосподарської продукції у багатьох регіонах України досить проблематичне. Виконати цю вимогу під час економічної кризи можна лише за обізнаності і вмілого використання накопиченого досвіду з проведення конкретних заходів, спрямованих на отримання гарантовано чистої сільськогосподарської продукції, що зумовить значно нижчий рівень дозового навантаження на організм людини й обмежить вірогідність виникнення негативних ефектів.

План семінарсько-практичного заняття

1. Значення та склад галузі рослинництва.

2. Рівень та завдання розвитку галузі.

3. Ринок галузей рослинництва:

а) зернових;

б) технічних культур: хмелю, цукрових буряків, льону, соняшника;

в) картоплі;

г) овочів;

д) кормових культур.

4. Особливості ведення галузі в умовах поглиблення екологічної кризи.

5. Шляхи зростання економічної ефективності рослинництва в сучасних умовах.

Таблиця 20.2

Місце і роль основних сільськогосподарських культур
в економіці підприємства

Завдання 20.3. Користуючись даними річного бухгалтерського звіту підприємства розрахувати економічну ефективність виробництва основних сільськогос­подарських культур.

Вихідна інформація. Необхідно скористатись формою
7-АПК річного звіту аграрного підприємства “ Реалізація сільськогосподарської продукції” та формою 9-АПК “Виробництво і собівартість продукції рослинництва”.

Методика виконання. Доцільно скористатись таблицею 20.3.

Таблиця 20.3

Економічна ефективність виробництва основних видів продукції галузі рослинництва

Урожайність знаходимо у формі 9-АПК річного звіту. Наприклад, урожайність зернових – код 0255, п. 2, цукрових буряків – код 0310, п. 2 тощо.

Затрати праці на 1 га посіву визначаються діленням останніх на зібрану площу, оскільки у річному звіті посівна площа не наведена. Наприклад, по зернових: значення коду 0258, п. 5 форми 9-АПК множимо на 1000 (щоб перевести з тис. люд.-год. у люд.-год.) та ділимо на значення коду 0010, п. 1.

Аналогічно визначаються витрати праці на 1 ц продукції – діленням останніх на валове виробництво (у центнерах), тобто, якщо це по зернових, на значення коду 0258, п.1.

Матеріально-грошові витрати на 1 га визначаються діленням значень коду 0010, п. 2. форми 9-АПК (по зернових) на код 0010, п.1.

Собівартість 1 ц можна визначити діленням усіх затрат на валове виробництво або скористатись готовою цифрою. Наприклад, по зернових – це код 0258, п. 4 форми 9-АПК.

Наступні показники визначаємо із форми 7-АПК.

Середню ціну реалізації – діленням виручки від реалізації на кількість реалізованої продукції. По зернових – це значення коду 0010, п. 3 на значення цього ж коду п.1.

Прибуток визначається відніманням від виручки повної собівартості продукції або у п. 4 форми 7-АПК. Збиток – у п. 5 цієї ж форми.

Для визначення прибутку в розрахунку на 1 га посіву необхідно вищевизначений прибуток поділити на площу посіву, тобто значення показника № 2 таблиця 20.2.

Рівень рентабельності визначається діленням прибутку
(п. 4 форма 7-АПК або п. 5 форма 7-АПК, якщо збиток) на повну собівартість (п. 2 форма 7-АПК) та множенням на 100 %.