Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Навчальне завдання
|
|
1. З метою заохочення творчої активності студентів та для швидкого генерування ідей за сценарієм рольової гри “Мозковий штурм” (наведений у рекомендаціях до методики та активізації викладання економічних дисциплін даного посібника) вирішити наступну проблему: “Як створити дієву та ефективну інфраструктуру аграрного сектора економіки України? ”
ТЕСТИ
Вкажіть правильну відповідь:
1. До виробничої інфраструктури АПК відносяться такі підрозділи:
а) транспортне обслуговування АПК;
б) холодильно-складське господарство;
в) таро-пакувальне господарство;
г) служба охорони і техніки безпеки праці;
д) роздрібна торгівля;
е) громадське харчування;
є) житлово-комунальне господарство;
ж) лізингові фірми;
з) страхові компанії.
2. До ринкової інфраструктури не входять:
а) товарні біржі;
б) комісійні магазини;
в) брокерські та ділерські фірми;
г) біржі праці;
д) ремонтно-технічне обслуговування;
е) фондові біржі;
є) аудиторські фірми;
ж) громадський транспорт, зв’язок.
3. Існуюче співвідношення між виробничою, соціальною і екологічною інфраструктурою в АПК України складає:
а) 7: 3: 2;
б) 5: 2: 1;
в) 5: 2: 0, 5;
г) 6: 2: 2;
д) 6: 3: 2, 5;
е) 5: 4: 3;
є) 8: 5: 2;
ж) 7: 4: 1.
4. Кожен фермер США в радіусі скількох кілометрів може отримати практично всі необхідні йому ресурси та послуги?
а) 50–60;
б) 10–20;
в) 100–110;
г) 70–80;
д) 30–40;
е) 25–30.
5. Організація, в якій здійснюється купівля–продаж великих партій товару, що реалізується за стандартами або зразками – це:
а) фондова біржа;
б) товарна біржа;
в) агроторговий дім;
г) технопарк;
д) аукціон.
6. До інноваційної інфраструктури відноситься:
а) біржа праці;
б) холодильно-складське господарство;
в) аукціон;
г) бізнес-інкубатор;
д) дилерська контора;
е) аграрна палата.
Література:
1. Андрійчук В., Зубець М., Юрчишин В. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти. – К.: Аграрна наука, 2005. – 140 с.
2. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств.: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 624 с.
3. Малік М.Й., Федієнко П.М. Аграрна реформа і розвиток підприємництва. – К.: ІАЕ УААН, 2003. – 271 с.
4. Підприємництво в аграрній сфері економіки / За ред. Саблука П.Т., Маліка М.Й. – К.: ІАЕ УААН, 1997. – 420 с.
5. Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки: Указ Президента України // Сільський час. – 2002. – 27 лютого. – № 16.
6. Про інноваційну діяльність: Закон України від 4 лип.
2002 р. № 40-IV // Відомості ВРУ. – 2002. – № 36. – ст. 266; Бухгалтерія. – № 35/І–2.; Закон і бізнес. – 2002. – № 27; Податки та бух. облік. – № 84.
7. Про підтримку малого підприємництва: Закон України. //Урядовий кур’єр. – 2000. – 22 листопада. – № 217.
8. Региональные аспекты аграрных преобразований: политика, реструктуризация, рыночная адаптация. /Под ред. Тиллака П., Зиновчука В. – Халле: ІАМО, 2003. – 236 с.
9. Реформування соціальної сфери села: організаційно-методичні засади. / За ред. Саблука П.Т. – К.: ІАЕ УААН, 2000. – 475 с.
10. Соціальна інфраструктура села: Навч.посібн. / За ред. П.Т. Саблука, М.К. Орлатого. – К.: ІАЕ, 2002. – 465 с.
ТЕМА 17. Розміщення і спеціалізація сільськогосподарського виробництва, агропромислова інтеграція
Методичні поради до вивчення теми
Розпочати вивчення даної теми доцільно із визначення поняття розміщення виробництва та його особливостей у галузі сільського господарства. Слід зазначити, що особливості галузі в цілому є визначальними і у специфічних рисах її розміщення. Насамперед, це така особливість сільського господарства, що у процесі виробництва в галузі приймають участь машини і обладнання та живі організми, якими є рослини, тварини і земля. У зв’язку з чим розподіл праці в сільському господарстві відбувається не так, як, наприклад, у промисловості, де він функціонує не тільки за окремими видами продукції, але також за технологічним процесом, за окремими частинами продукції тощо.
Раціональне розміщення сільського господарства за природно-економічними зонами є одним із найважливіших умов зростання обсягів та здешевлення виробництва, сприяє розвитку спеціалізації окремих регіонів, впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, є важливою умовою розширеного відтворення (зростає ефективність виробництва, дохідність галузей).
Можна виділити окремі принципи, за якими доцільно розміщати сільське господарство:
ü розміщення виробництва у регіонах, де досягається максимальне зростання ефективності виробництва;
ü врахування природних факторів;
ü максимально ефективне використанням всіх ресурсів: трудових, матеріальних, земельних;
ü врахуванням рівня розвитку усіх видів транспорту;
ü ліквідація диспаретиту цін між сільським господарством та промисловістю;
ü наближення сільськогосподарських підприємств до місць споживання їх продукції, а переробних підприємств – до джерел сировини;
ü стабілізація економічного розвитку, перехід до сталого розвитку економіки країни та регіонів, забезпечення продовольчої безпеки.
Слід звернути увагу слухачів, що значення окремих регіонів і областей у виробництві того чи іншого виду сільськогосподарської продукції різне. Наприклад, у зоні Полісся найвищу ефективність порівняно з іншими природно-кліматичними зонами мають галузі хмелярства, льонарства у рослинництві та ведення м’ясного скотарства у тваринництві, а до Чорнобильської катастрофи – ще й молочного скотарства.
Зони Лісостепу і Степу є головними постачальниками високоякісного зерна України, а також таких технічних культур, як соняшник та цукрові буряки, а у тваринництві найбільш ефективними галузями цих територій є свинарство та птахівництво. Таке розміщення галузей сільського господарства формувалося під впливом ряду чинників протягом сотень років.
Територія України поділена також і на економічні райони, тобто територіальні національні комплекси, які об’єднують різні галузі промисловості, сільського господарства і транспорту. Розрізняють Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний економічні райони.
Наступне питання теми стосується спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Слід навести визначення цього економічного поняття, розкрити його значення як процесу.
Суть спеціалізації полягає у виділенні провідної галузі та створенні умов для її переважного розвитку. Вона характеризує виробничий напрямок та визначає галузеву структуру регіону чи підприємства.
Економічне значення спеціалізації полягає у створенні умов для найбільш ефективного використання ресурсного потенціалу підприємств регіонів, що сприяє зростанню виробництва якісної і конкурентоспроможної аграрної продукції та забезпеченню сталого розвитку економіки і продовольчої безпеки держави.
Розкриваючи питання форм спеціалізації, доцільно скористатись рисунком 17.1 та довідником термінів та понять.
 |
Рис. 17.1. Форми спеціалізації
сільськогосподарських підприємств
Для визначення рівня спеціалізації сільськогосподарських підприємств доцільно скористатись коефіцієнтом спеціалізації (або коефіцієнтом зосередження товарного виробництва):
,
де Рі – питома вага і-ї галузі в структурі товарної продукції, %;
і – порядковий номер галузі у ранжированому ряду за її часткою у виручці від реалізації продукції (перше місце призначають галузі із найбільшою питомою вагою у структурі товарної продукції, останнє місце – з найменшою питомою вагою).
Для дослідження типів спеціалізованих підприємств, залежно від рівня їх спеціалізації, доцільно скористатись
рисунком 17.2.
Економічна ефективність спеціалізації визначається за наступними показниками:
– вартістю валової і товарної продукції на 100 га сільськогосподарських угідь, 1 працюючого, 100 грн основних виробничих фондів, 100 грн поточних виробничих витрат;
– отриманням зернових на 100 га ріллі, м’яса і молока – на 100 га сільськогосподарських угідь;
– рівнем рентабельності.
У сільському господарстві розрізняють наступні галузі:
у рослинництві –
ü рільництво (зернове виробництво, буряківництво, льонарство, хмелярство, кормовиробництво тощо);
ü виноградництво;
ü садівництво тощо;
у тваринництві:
ü скотарство (молочне, м’ясне),
ü свинарство,
ü птахівництво,
ü вівчарство тощо.
Рис. 17.2. Рівні спеціалізації сільськогосподарських підприємств залежно від значень коефіцієнтів спеціалізації
До головних галузей відносять ті, що мають найбільшу питому вагу у структурі товарної продукції (не менше 20 %) і характеризують виробничий напрям господарства.
Додаткові галузі мають меншу, порівняно з головними, частку у структурі товарної продукції і забезпечують сприятливі умови для розвитку головних галузей.
Розрізняють також підсобні галузі, які створюються, як правило, для вирішення в першу чергу проблем зайнятості населення (місцеві промисли, переробні підприємства, ремонтні майстерні тощо) та задоволення особистих потреб членів колективу у певних видах продукції (наприклад, птахівництво для використання м’яса та яєць працівниками підприємства).
Слід звернути увагу слухачів, що у зв’язку із особливістю галузі сільського господарства, а саме тією, що не вся вироблена продукція може бути товарною, важливе значення має структура валової продукції. Вона показує роль окремих галузей у виконанні виробничої програми підприємства. Наприклад, кормовиробництва немає у структурі товарної продукції, проте без цієї галузі просто неможливе виробництво тваринницької продукції.
Наступним питанням теми є інтеграція аграрних підприємств. Основні поняття цієї проблеми наведені у термінологічному словнику.
Значення агропромислової інтеграції як процесу пояснюється розширенням та поглибленням міжгалузевих зв’язків між сільським господарством і галузями промисловості, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства, та зростанням постачання сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Поряд з цим, зростає роль виробничої інфраструктури, яка забезпечує нормальні умови функціонування сільськогосподарського виробництва через агротехнічне та агрохімічне, ремонтне обслуговування тощо. Одне із важливих значень агропромислової інтеграції полягає у створенні синергетичного ефекту, тобто економічна ефективність інтегрованих галузей сільського господарства і промисловості вища порівняно з відокремленими.
Слід звернути увагу на 2 види агропромислової інтеграції:
Вертикальну, яка поєднує усі або тільки основні стадії агропромислового виробництва і обігу (виробництво сільськогосподарської сировини, її транспортування, зберігання, переробка та реалізація) [1].
Горизонтальну якформу міжгосподарського співробітництва, за якої досягається вищий економічний ефект і часто навіть поглиблення спеціалізації на окремих стадіях єдиного технологічного процесу, наприклад у зерновиробництві – елітнонасіннєві репродуктивні підприємства → підприємства по виробництву товарного зерна; а також науково-виробничі системи (науково-дослідна установа) → сільськогосподарське підприємство [1].
Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові формування: агропромислові підприємства, агрофірми, агропромислові комбінати (відтепер не існують), агропромислові асоціації та об’єднання, агропромислова інтеграція з орендними відносинами. Останнім часом з’являються об’єднання, які мають ознаки холдингів.
З метою зміцнення своєї конкурентоспроможності агропромислові підприємства об’єднуються в асоціації, в т. ч. асоціації експортерів зерна, основними завданнями яких є: розробка напрямів діяльності асоціації на всіх рівнях; взаємодія з міжнародною радою по зерну (International Grain Council – IGC), Агентством з питань продовольства і сільського господарства ООН (Food Agriculture Organization – FAO), тісна співпраця з Українською зерновою асоціацією (УЗА), зерновими союзами інших країн, науковими установами України; опрацювання прогнозів функціонування асоціації в коротко-, середньо- і довгостроковому періодах на регіональному, національному і світовому ринках зерна; підготовка пропозицій щодо удосконалення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності асоціації; приведення митного тарифу у відповідність із потенціалом виробничої бази зернового господарства; забезпечення захисту ринкових інтересів асоціації завдяки використанню спеціальних захисних, антидемпінгових заходів щодо імпортованої продукції.
Далі необхідно зосередити увагу на понятті та значенні концентрації сільськогосподарського виробництва. Відмітити, що концентрація має об’єктивний характер і ґрунтується на закономірностях розвитку продуктивних сил, НТП та зростанні рівня економічної ефективності виробництва сільськогосподарської продукції. Концентрація дозволяє впроваджувати наукові системи ведення виробництва, передові технології вирощування сільськогосподарських культур та виробництва продукції тваринництва.
Це приводить до підвищення продуктивності праці і раціонального використання трудових ресурсів, зростання прибутковості галузей та вирішення соціальних проблем села.
Основними показниками концентрації сільськогосподарського виробництва є:
ü площа сільськогосподарських угідь разом із орендованою землею;
ü авансований капітал господарства разом із орендованим майном;
ü обсяг виробництва і продажу сільськогосподарської продукції;
ü середньооблікова чисельність працівників підприємства.
Найбільш поширеними показниками концентрації окремого товарного ринку є:
1) коефіцієнт концентрації, що характеризує частку сукупного продажу певного товару, яка визначається по 4, 8, 20, 50 підприємству-лідеру (за іншим варіантом це може бути 3, 6,
10 підприємство);
2 ) коефіцієнт Херфінделя-Хіршмана, який показує відмінності між підприємствами в обсягах продажу товару і кількість підприємств як суб’єктів даного ринку. Таким чином, цей коефіцієнт дозволяє встановити тенденції у концентрації товару на ринку та обґрунтувати перспективу зміцнення позицій підприємства на ринку даного виду товарів чи послуг.
Важливо також сформулювати ознаки раціональних розмірів підприємств, галузей та підрозділів, котрі за певного рівня спеціалізації, досягнутого рівня механізації виробництва та наявних трудових, земельних та матеріальних ресурсів забезпечують найбільшу ефективність виробництва.
Далі у наступному питанні цілком доречно розглянути суть кооперації, її значення у розвитку економіки, навести принципи її функціонування. Серед яких наступні:
– добровільність створення і співробітництва;
– науково обґрунтований підхід до вибору організаційних форм, напрямків і послідовності проведення робіт із врахуванням виробничої структури та особливостей галузі;
– збереження господарської самостійності підприємств і організацій, що входять до міжгосподарського об’єднання;
– матеріальна зацікавленість підприємств та працівників у зростанні ефективності.
Розрізняють дві форми кооперації у сільському господарстві:
ü Горизонтальна – міжгосподарські підприємства, підприємства по виробництву, зберіганню сільськогосподарської продукції, по виконанню меліоративних робіт тощо.
ü Вертикальна – агропромислові підприємства, агропромислові об’єднання і комбінати тощо.
Останнім часом поряд із спеціалізацією і концентрацією почали виділяти ще одну форму організації виробництва – диверсифікацію, коли підприємство починає займатись новими видами діяльності, в першу чергу тими, що не пов’язані з основним виробництвом. Наприклад, зосереджується увага на створенні та виробництві принципово нового виду продукції (корпоративна диверсифікафія) чи організації виробництва продукції, яку раніше постачало підприємство-партнер (вертикальна диверсифікація) або починає виробляти продукцію, що потребує змін у технології її виготовлення (горизонтальна диверсифікація), а також можливий варіант створення нової продукції на базі уже існуючого матеріально-технічного забезпечення та технологій (концентрична дивесифікація). Таким чином виділяють напрями, або види диверсифікації.
Розрізняють наступні форми диверсифікації: фінансова, маркетингова і виробнича (галузева і продуктово-асортиментна).
Переваги і загрози диверсифікації виробництва наведені на рисунку 17.3.
| Переваги | Загрози |
| Важливий засіб управління фінансовими ризиками, тобто втрати прибутку по одній галузі компенсуються зростанням прибутку іншої. | Оскільки це процес, що протилежний спеціалізації та концентрації виробництва, то значить диверсифікація не дозволяє використати переваги останніх, призводить до розпорошення виробництва. |
| В умовах конкуренції дозволяє краще маневрувати ресурсним потенціалом, що приводить до зростання виробництва конкурентоспроможної продукції, зменшення сезонності аграрної праці. | Потрібна вища кваліфікація працівників, особливо менеджерів, оскільки управління диверсифікованим виробництвом значно складніше, як звичайне. |
| Отримання синергічного ефекту, що за однакових інших умов дозволяє підвищити ефективність виробництва. |
Рис. 17.3. Переваги та загрози диверсифікації
аграрного виробництва
План семінарсько-практичного заняття
1. Розміщення сільськогосподарського виробництва в Україні. Зональний поділ.
2. Суть та значення спеціалізації.
3. Особливості спеціалізації сільського господарства.
4. Форми спеціалізації сільськогосподарського виробництва, методика визначення спеціалізації сільськогоcподарського підприємства.
5. Поняття та види галузей аграрного виробництва та галузева структура.
6. Поняття, значення та організаційні форми інтеграції.
7. Концентрація виробництва та кооперація, принципи та форми кооперації.
8. Диверсифікація аграрних підприємств, її форми та види.
Терміни та поняття
| Розміщення виробництва – | форма суспільного поділу праці, процес географічного чи просторового поділу виробництва окремих видів продукції на території країни та її регіонів. |
| Показники розміщення сільського господарства – | розмір виробництва конкретного виду продукції, питома вага окремих регіонів у загальному обсязі валової і товарної продукції. |
| Спеціалізація сільського господарства – | це форма суспільного розподілу праці, переважний розвиток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції окремих підприємств чи регіонів. |
| Зональна спеціалізація – | переважаюче виробництво окремих видів продукції в окремій природно-кліматичній зоні. |
| Обласна і районна спеціалізація – | переважаюче виробництво окремих видів продукції на території області чи району. |
| Господарська спеціалізація – | зосередження виробництва відповідних видів продукції в окремих підприємствах, об’єднаннях, фермерських господарствах чи господарствах населення, які ведуть товарне сільське господарство. |
| Внутрішньогосподарська спеціалізація – | переважаюче виробництво окремих видів продукції або його технологічних стадій у відділеннях підприємства, на фермах чи бригадах. |
| Галузева спеціалізація – | форма спеціалізації за технологічним принципом, коли продукція виробляється в окремій галузі підприємства за принципом закінченого циклу. |
| Галузь – | це частина виробництва, яка відрізняється засобами виробництва, технологією, кваліфікацією кадрів та кінцевою продукцією. |
| Внутрішньогалузева спеціалізація – | переважаюче виробництво певних видів продукції у межах однієї галузі. |
| Якісно багаторівнева спеціалізація – | поділ виробництва за окремими стадіями на якісно відмінні рівні. Наприклад, виведення нових порід тварин на племінних станціях і заводах. |
| Постадійна спеціаліза- ція – | виокремлення окремих стадій технологічного циклу у самостійні виробництва. Наприклад, у свинарстві можуть виділятися у самостійні виробництва: вирощування поросят та відгодівля дорослих тварин. |
| Концентрація сільськогосподарського виробництва – | це об’єктивний процес зосередження виробництв більшого обсягу продукції у відносно меншій кількості підприємств великих спеціалізованих підприємств та об’єднань. |
| Абсолютний рівень концентрації – | показник концентрації, що визначається як середня величина окремого показника розміру підприємства (земельна площа, чисельність, авансований капітал, ВП, ТП) окремими типами підприємств (СТОВ, ТОВ, ПСП, агрофірм, фермерських господарств тощо). |
| Відносний рівень концентрації – | показник концентрації, який визначається як відношення окремого показника розміру великих підприємств до загальної кількості аграрних підприємств (у відсотках), наприклад, кількість ското- та птахомісць. |
| Кооперація – | (від латинського cooperо – «співробітничаю»): 1) форма організації праці, за якої певна кількість людей спільно бере участь в одному і тому ж або різних, але пов’язаних між собою, виробничих процесах; 2) добровільні об’єднання людей для спільної господарської діяльності; 3) процес добровільного об’єднання зусиль і ресурсів суб’єктів, зацікавлених у досягненні певних соціально-економічних результатів, які можливо отримати лише або швидше за допомогою групових дій. |
| Агропромислові підприємства – | сільськогосподарські підприємства, у складі яких є промислова переробка сільськогосподарської продукції. Має особливо важливе значення при вирощуванні плодів, ягід, овочів, молока. |
| Агропромислові комбінати – | об’єднання споріднених галузей сільського господарства і промисловості, які тісно взаємодіють між собою територіально, технологічно і організаційно. При цьому продукція сільського господарства є сировиною для промислової переробки. Наприклад, бурякоцукрове, овочеконсервне виробництва, а також у виноградництві та виробництві вин. На початку переходу до ринкових умов (90-і роки) ця форма припинила своє існування. |
| Агропромислові об’єднання – | складна форма сільськогосподарського та промислового кооперування, за якої досягається органічне поєднання виробництва сільськогосподарської сировини і її промислової переробки, а в окремих випадках і реалізація продукції. При цьому всі підприємства цього об’єднання зберігають свою виробничо-фінансову самостійність, управління здійснюється Радою об’єднання. |
| Агропромислова інтеграція – | форма суспільної організації виробництва, процес органічного злиття сільськогосподарського виробництва з промисловістю та організація на цій основі агропромислових підприємств. |
| Інтеграція – | походить з латинської мови і означає “поєднання окремих частин в єдине ціле”. Це посилення економічних і виробничих зв’язків між країнами, сферами, галузями, підприємствами, організаціями тощо. |
| Агропромислова інтеграція (вертикальна) – | організаційне поєднання сільськогосподарського і технологічно пов’язаного з ним промислового виробництва з метою одержання кінцевої продукції з сільськогосподарської сировини та досягнення більшої економічної вигоди завдяки взаємній матеріальній зацікавленості та відповідальності усіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання [1]. |
| Агропромислова асоціація – | організаційна форма регіональної агропромислової інтеграції. Це добровільне об’єднання підприємств на базі головного – м’ясокомбінату чи молоко-, маслозаводу, за якими зберігається господарська самостійність та право юридичної особи, коли на базі об’єднання інтересів сільськогосподарських та переробних підприємств зростає виробництво та збільшуються прибутки. |
| Агропромислова інтеграція з орендними відносинами – | оренда агропромисловими підприємствами землі та виробництво на ній сільськогосподарської продукції, в т.ч. сировини для переробки на такому підприємстві. Наприклад, цукровий чи плодоовочеконсервний завод орендує землі сільськогосподарських виробників. Цей вид агропромислової інтеграції набув поширення після 2000 р. |
| Диверсифікація аграрних підприємств – | (від лат. diversus – різний, віддалений та fodere – робити) одна із суспільних форм організації виробництва, урізноманітнення видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій і маркетинговій сферах. |
| Виробнича диверсифікація – | урізноманітнення на підприємстві видів виробництв, які забезпечують одержання різної продукції і / або розширення її асортименту [1]. |
| Фінансова диверсифікація – | урізноманітнення фінансової діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів коротко- і довгострокових фінансових вкладень [1]. |
| Маркетингова диверсифікація – | створення підприємством власної торговельної мережі, розширення каналів збуту продукції, використання більшої кількості маркетингових важелів просування товару на ринок, організація післяпродажного обслуговування товарів [1]. |
Запитання до поглибленого вивчення теми
1. Обґрунтуйте значення розміщення сільськогосподарського виробництва.
2. Які ви знаєте основні принципи розміщення сільськогосподарського виробництва?
3. Які особливості розміщення сільськогосподарського виробництва?
4. Дайте визначення спеціалізації аграрного виробництва.
5. Які ви знаєте особливості спеціалізації у сільському господарстві?
6. Як визначити рівень спеціалізації підприємства?
7. Вкажіть основні форми спеціалізації аграрних підприємств.
8. Які ви знаєте рівні спеціалізації сільськогосподарських підприємств, дайте характеристику типів спеціалізованих сільськогосподарських підприємств?
9. Обґрунтуйте зростання ризиків за умови збільшення коефіцієнта спеціалізації в умовах ринкових відносин.
10. Чим відрізняються економічні категорії „концентрація” та „інтенсивність” і що в них спільного?
11. Обґрунтуйте, чому процес зростання концентрації не безкінечний і які недоліки має надмірна концентрація?
12. Поясніть, в чому полягає синергетичний ефект від створення агропромислових формувань?
13. Дайте характеристику галузей сільського господарства.
14. Чому для характеристики галузей сільського господарства доцільно розглядати також і структуру валової продукції? Обґрунтуйте свою відповідь.
15. Обґрунтуйте значення агропромислової інтеграції, як форми суспільної організації виробництва.
16. Дайте характеристику вертикальній та горизонтальній агропромисловій інтеграції.
17. Вкажіть на організаційні форми агропромислової інтеграції, дайте їм характеристику, наведіть приклади.
18. Дайте визначення концентрації аграрного виробництва, її переваги та загрози.
19. Якими показниками визначають концентрацію сільськогосподарського виробництва? Методика їх розрахунку.
20. Сутність кооперації сільськогосподарського виробництва та її необхідність на сучасному етапі.
21. Форми кооперації, їх характеристика.
22. Дайте характеристику диверсифікації як форми організації виробництва, її видів та форм.
23. Які існують переваги диверсифікації аграрного виробництва?
24. Які загрози несе з собою диверсифікація аграрного виробництва?
Навчальні завдання
Завдання 17.1. Користуючись річним бухгалтерським звітом сільськогосподарського підприємства, визначити виробничий напрямок підприємства за структурою товарної продукції. Вказати які галузі є головними, додатковими і підсобними.
Вихідна інформація. Необхідні дані містяться у формі 7 - АПК “Реалізація с.-г. продукції” річного бухгалтерського звіту.
Методика виконання. Необхідно скористатись таблицею 17.1 та графою 3 форми 7 - АПК річного звіту. Далі розрахувати структуру товарної продукції, поділивши значення виручки за кожною галуззю на «виручено – всього» по господарству та помноживши на 100 %.
Таблиця 17.1
Структура товарної продукції
___________________
(назва господарства)
| № з/п | Вид продукції | Виручено всього, тис. грн | Структура, % |
| Зернові і зернобобові – всього | |||
| Цукрові буряки | |||
| Льон – насіння | |||
| Льонотреста | |||
| Картопля | |||
| Овочі | |||
| Разом по рослинництву | |||
| ВРХ | |||
| Свині | |||
| Птиця | |||
| Молоко | |||
| Разом по тваринництву | |||
| Промислова продукція всього, в т. ч. | |||
| ……………………………………. | |||
| Реалізація іншої продукції, робіт і послуг | |||
| Всього |
Оцінка отриманих результатів. Розрахована структура товарної продукції дозволяє встановити виробничий напрямок підприємства. Наприклад, якщо в рослинництві найбільшу питому вагу у структурі зайняли зернові та цукрові буряки, а у тваринництві – виробництво молока та відгодівля ВРХ, то можна стверджувати, що дане господарство має зерново-цукробуряковий напрям у рослинництві і скотарський (молочно-м’ясний) – у тваринництві. На основі аналізу структури товарної продукції робимо висновок, які галузі належать до основних (ті, що займають не менше 20 %), додаткових (менше 20 % у структурі ТП) та підсобних.
Завдання 17.2. За коефіцієнтом спеціалізації сільськогосподарського підприємства визначити рівень його спеціалізації.
Вихідна інформація міститься у формі 7-АПК річного звіту сільськогосподарського підприємства, а також у таблиці 17.1.
Методика виконання. Коефіцієнт спеціалізації визначаємо за формулою, наведеною у методичних порадах до даної теми. При цьому доцільно, скориставшись розрахованою у таблиці 17.1 питомою вагою кожної з галузей підприємства, побудувати ранжирований ряд цих значень. Для цього перше місце призначити галузі з найбільшою питомою вагою у структурі ТП, а останнє місце – галузі, що має найменшу питому вагу. Далі порівняти визначений коефіцієнт спеціалізації з наведеним на рисунку 17.2 і таким чином встановити рівень спеціалізації досліджуваного сільськогосподарського підприємства.
Оцінка отриманих результатів. Наоснові проведених розрахунків можна чітко визначити, який рівень спеціалізації має підприємство: низький, слабкий, середній, вище середнього, високий чи поглиблений. Це дасть змогу правильно формувати завдання його розвитку, визначити конкретні шляхи зростання ефективності і збільшення випуску конкурентоспроможної продукції.
ТЕСТИ
Вкажіть правильну відповідь:
1. За питомою вагою у структурі товарної продукції вкажіть головну і додаткові галузі підприємства:
а) зернове господарство – 14 %;
б) хмелярство – 29 %;
в) м’ясне скотарство – 6 %;
г) молочне скотарство – 11 %;
д) продукція допоміжних виробництв і промислів – 12 %.
2. Розмір виробництва окремого виду продукції, питома вага окремих регіонів у загальному обсязі ВП і ТП – що це за показники?
а) розміщення сільського господарства;
б) спеціалізації;
в) концентрації;
г) диверсифікації;
д) агропромислової інтеграції.
3. Які форми спеціалізації відносяться до територіальної?
а) внутрішньогалузева;
б) галузева;
в) господарська;
г) обласна;
д) постадійна;
е) зональна;
є) районна.
4. Який коефіцієнт спеціалізації засвідчує її середній рівень?
а) 0, 1 – 0, 20;
б) 0, 21 – 0, 30;
в) 0, 31 – 0, 40;
г) 0, 41 – 0, 50;
д) 0, 51 – 0, 60;
е) 0, 61 – 0, 70;
є) 0, 71 – 0, 80;
ж) 0, 81 – 0, 90.
5. Спеціалізація підприємства шляхом відокремлення виробництва окремих видів продукції або його технологічних стадій на окремих внутрішньогосподарських підрозділах (бригадах, фермах тощо): яка це спеціалізація?
а) галузева;
б) внутрішньогалузева;
в) постадійна;
г) обласна;
д) зональна;
е) внутрішньогосподарська.
6. Що відноситься до джерел отримання агропромисловими формуваннями синергічного ефекту?
а) створення конкурентного середовища у сфері переробки сільськогосподарської продукції;
б) кількісне зростання агропромислових формувань;
в) скорочення витрат на транспортування продукції;
г) зменшення втрат сільськогосподарської продукції за рахунок зменшення розриву між її збиранням і промисловою переробкою;
д) збільшення обсягів кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів.
7. До організаційних форм агропромислової інтеграції відносять:
а) холдинги;
б) агрофірми;
в) агропромислові асоціації;
г) агропромислові підприємства;
д) кооперативи;
е) маркетингову диверсифікацію.
Література:
1. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств.: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 624 с.
2. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств.: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни.– К.: КНЕУ, 2000. – 355 с.
3. Андрійчук В.Г. Ефективність діяльності агарних підприємств: теорія, методика, аналіз. – К.: КНЕУ, 2005. – 290 с.
4. Господарський кодекс України. – Харків: інф.-правовий центр “Ксилон”, 2004. – 214 с.
5. Зіновчук В.В. Організаційні основи сільськогосподарського кооперативу. – К.: Логос, 2001. – 380 с.
6. Реформування та розвиток підприємств агропромислового виробництва. / За ред. Саблука П.Т. – К.: ІАЕ, 1999. – 532 с.
ТЕМА 18. Якість продукції аграрного підприємства
Методичні поради до вивчення теми
Розпочати вивчення теми доцільно із визначення поняття “якість продукції” та з’ясування необхідності поліпшення якості в сучасних умовах. Оскільки якість у значній мірі визначає такі важливі економічні категорії, як ціна на продукцію та рівень її конкурентоспроможності, можна стверджувати, що від рівня якості продукції залежить ефективність вирішення соціально-економічних проблем розвитку суспільства. В умовах прогресуючої глобалізації та інтеграційних процесів у країнах Європи вирішення проблеми якості та конкурентоспроможності є пріоритетним завданням забезпечення соціально-економічної безпеки України.
Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах розвитку суспільства зумовлюється наступним:
· потребами науково-технічного прогресу;
· зміною споживчих запитів населення;
· нестачею або обмеженістю природних ресурсів;
· підвищенням значення матеріального стимулювання в ринкових умовах, коли людина, яка краще працює, може придбати за свою платню більш високоякісний товар;
· розвитком зовнішньої торгівлі;
· загостренням конкурентної боротьби.
Важливо відмітити, що якість продукції та послуг є одним із найважливіших факторів реалізації національних інтересів майже у всіх сферах діяльності держави, а саме: економічній, соціальній, військовій, міжнародній, інформаційній, екологічній. Підвищення якості вітчизняної продукції та послуг повинно стати національною ідеєю.
Цікаво, що за даними опитування, проведеного в США та інших розвинутих країнах, більшість покупців розглядає якість у порівнянні з іншими критеріями як головний чинник при виборі товару. Десять років назад таких покупців було лише чотири-п’ять із десяти.
Наступним питанням теми є показники якості. Необхідно дати визначення цього поняття та для кращого засвоєння класифікації показників якості скористатись рисунком 18.1.
Якість продукції (робіт) формується в результаті впливу певних факторів, серед яких головні:
ü нормативно-технічна документація;
ü якість сировини та матеріалів;
ü технологічний процес;
ü якість виконання робіт працівниками;
ü якість зберігання, транспортування та реалізації продукції;
ü екологічні аспекти виробництва.
Оцінка якості продукції визначається наступними методами:
– Органолептичним (за допомогою органів відчуття), як правило, за смаком, запахом, кольором тощо.
– Фізико-хімічним (за допомогою технічних вимірювальних засобів), це відсоток жиру, білка, цукру, вміст шкідливих речовин у продукції тощо.
– Соціологічним (завдяки опитуванню чи анкетуванню споживачів).
Рис. 18.1. «Дерево» показників якості продукції
– Статистичним (завдяки порівнянню показників якості зі стандартами), сюди відносять коефіцієнти: заліковості, сортності, якості та інтегральний показник якості.
Розкриваючи питання стандартизації та сертифікації продукції, слід звернути увагу слухачів, що нормативно-технічна документація як чинник формування якості продукції регламентує її шляхом залучення показників якості у відповідні стандарти, що регулюються законом України „Про стандартизацію” від 17.05.2001 р.
Далі доцільно навести визначення стандарту згідно з цим законом, наголосити, що в нашій державі діють наступні категорії стандартів:
– Державні стандарти України (ДСТУ);
– Галузеві стандарти України (ГСТУ);
– Стандарти науково-технічних та інженерних товариств;
– Технічні умови (ТУ);
– ГОСТи колишнього СРСР;
– Міжнародні стандарти серії ISO.
Державні стандарти включають певні вимоги (щодо безпеки продукції, охорони навколишнього середовища, вимоги техніки безпеки, метрологічні норми тощо), які є обов’язковими для всіх суб’єктів господарювання в певній галузі економіки.
Галузеві стандарти розробляються на продукцію певної галузі і повинні бути узгоджені з державними стандартами. Наприклад, галузеві стандарти для хлібопекарської промисловості розробляються виробничим об’єднанням хлібопекарської промисловості „Укрхлібпром” (на базі якого функціонують Центральна виробничо-технічна лабораторія і Центральна галузева дегустаційна комісія) та українським центром „Украгростандарт”.
Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується сертифікатом відповідності. Висока якість товарів – необхідна умова економічної інтеграції України до європейського співтовариства. Щоб вітчизняний продукт потрапив до світового споживача, він повинен відповідати міжнародним стандартам якості. Наразі ж більшість українських товарів поки ще не пройшли належної сертифікації.
З огляду на специфіку національного продукту і експортного потенціалу, в якому переважають сировинні, сільськогосподарські, переробні та обробні галузі, можна стверджувати, що ключовим аспектом конкурентоспроможності України є якість сільськогосподарської продукції і продукції харчової промисловості.
Слід звернути увагу слухачів, що кожна країна висуває свої, внутрішні, вимоги до безпеки продуктів харчування. Але існують і спільні, розроблені на основі аналізу безпечних чинників і критичних точок контролю, що в латинській абревіатурі називаються НАССР.
Концепція НАССР була розроблена 45 років тому в США спільними зусиллями збройних сил США і Національного управління аеронавтики і космонавтики (NASA) під час роботи над американською космічною програмою як механізм, який виключає утворення токсинів у харчовій продукції, яку споживають астронавти у космосі. А через 20 років Національна академія США запропонувала впровадити цю систему і „на землі”. Поступово система безпеки вийшла за межі США і стала транснаціональною. Зараз нею користуються всі країни Європи, США і Канада. Причому в багатьох із них ця система контролю – справа, так би мовити, добровільно-примусова. Це означає, що діє вона в середині країни і зовні, тобто при експорті чи імпорті увагу звертають насамперед на наявність у підприємства, що виготовляє продукцію, ліцензії НАССР. Цією проблемою переймаються лише переробники продукції. Первинної сировини: свіжого м’яса, пшениці, овочів, фруктів – ці вимоги не стосуються. Це перепустка, подібна до вільної торгівлі, і як єдина вимога спрощує (або навпаки, ускладнює) перетин митних кордонів.
За даними Інституту безпеки продуктів харчування, зараз Україна різко обмежила експорт готової продукції до країн Європи саме через запровадження в ЄС обов’язкових стандартів НАССР. Відповідно до Постанови Європейського парламенту і ради ЄС від 29 квітня 2004 року № 852 “Про гігієну харчових продуктів”, система НАССР є обов’язковою до впровадження на підприємствах харчової промисловості. Ця вимога набрала чинності у країнах Євросоюзу з 1 січня 2006 року. Станом на
1 жовтня 2005 року в Україні було зареєстровано лише
8 сертифікатів на системи управління безпечністю харчових продуктів на базі концепції НАССР.
Одна з найгостріших проблем введення нових харчових стандартів полягає не тільки у турботі про здоров’я громадян, але й у використанні стандарту як інструменту конкурентної боротьби на зовнішніх ринках. Виходячи з цього, зрозуміло, чому обов’язковий аналіз небезпечних чинників ввела Росія, з якою, як відомо, у нашій державі стратегічний торговий обіг. У самій Росії ще з 2001 року діє система добровільної сертифікації ХАССП, а найближчим часом вона буде затверджена як обов’язкова – у такому випадку російський ринок для України буде закритим.
Створення систем управління якістю на базі національних та міжнародних стандартів потребує значних фінансових витрат. Обсяг цих витрат, а також терміни впровадження систем управління залежать від величини підприємства та його досягнутого рівня керованості, фінансового становища, виду продукції, рівня підготовки персоналу та інших факторів. Системи управління впроваджуються та сертифікуються від 1, 5 до 3 років. Загальні витрати можуть скласти від 35 до 600 тис. грн і більше.
Таким чином, забезпечення покращення якості життя повинно стати завданням загальнодержавної ваги, а основним шляхом його розв’язання – державна підтримка сучасних методів управління якості, розроблення і впровадження систем менеджменту якості і екологічного управління відповідно до стандартів ISO серії 9000 та 14000, визнаних у Європі та світі.
У нашій державі система ХАССП поки що є добровільною справою. Сертифікуватись відповідно до міжнародних вимог чи ні – вирішують безпосередньо керівники підприємств.
Отримання сертифікатів НАССР – головне завдання вітчизняних підприємств м’ясної та молочної промисловості. Їм корисно запозичити досвід молокопереробного підприємства “Галактон”, що встигло пройти сертифікацію одним із перших і тому не має жодних проблем з експортом своєї продукції. Як вихід для прискорення процесу можна скористатися і досвідом Харківської бісквітної фабрики, яка оформляє сертифікати лише на виробництво окремих видів продукції (вафель).
За своєю суттю сертифікація за системою НАССР – це отримання відповідних знаків “плюс” від багатьох установ: Держспоживстандарту, санітарно-епідеміологічної служби, Департаменту продовольства. Насправді ж найскладніший етап – підготовка до отримання сертифіката. Перше, з чого треба починати – організувати персонал, тобто навчити працівників особистої гігієни та гігієни праці, а вже потім ремонтувати під’їзні дороги, замінювати дерев’яну підлогу на металеву чи пластикову, щодня робити вологе прибирання, придбати щоденний спецодяг, шафи для чистої та брудної білизни, зробити щоденний прохід усіх співробітників через санпропускник і тому подібне. Причому, на перший погляд, здається, що зміни лише косметичні, насправді іноді підприємство потребує серйозної перебудови і навіть повної реконструкції.
Звичайно, підприємства найбільше цікавить фінансовий бік справи. Насправді ж сума, витрачена на адаптацію підприємства харчової промисловості до європейських вимог, не є фіксованою, а цілком і повністю залежить від теперішнього стану підприємства і від кількості випущеної продукції. Спеціалісти вважають, що сертифікація повністю окуповує себе, адже збитки від продажу неякісної продукції (починаючи від штрафів, що накладають санітари-епідеміологи, і закінчуючи витратами на судові суперечки із постраждалими) можуть бути набагато більшими.
Підприємство, яке гарантує високу якість продукції, має відповідний імідж і користується довірою споживачів. Це дозволяє компанії бути прозорою у всіх відношеннях.
Система якості ґрунтується на трьох основних принципах: розподіл обов’язків, повноважень та взаємодія.
Саме системи якості відповідно до вимог міжнародних стандартів ISO 9000 – ISO 14000 виявилися тим результативним і ефективним інструментом, який дозволив підприємствам, що їх впровадили, досягти високого ступеня довіри і стійкої прихильності споживачів до їхньої продукції. Як свідчить міжнародний досвід, впровадження систем якості дозволяє підприємству:
ü суттєво покращити та оптимізувати свою бізнесову діяльність і підвищити продуктивність, посилити акцент на меті своєї діяльності і досягненні очікувань споживачів;
ü досягти і стабільно підтримувати високу якість своєї продукції та послуг для задоволення потреб і вимог споживачів;
ü досягти впевненості, що очікуваної якості досягнуто і вона постійно підтримується;
ü забезпечити докази для споживачів та потенційних споживачів відносно того, що організація здатна зробити для них;
ü відкрити нові можливості або зберегти вже завойовані сегменти ринку;
ü отримати визнання з боку замовників через процедуру сертифікації;
ü брати участь у тендерах, у тому числі міжнародних, і поставках продукції для державних потреб на вигідних умовах.
Ефективна система якості має наступні переваги:
· Зростання задоволення і довіри споживачів у зв’язку з повною відповідністю якості продукції (послуг) їх потребам та запитам.
· Зниження експлуатаційних витрат шляхом зменшення витрат на якість та ріст ефективності. У результаті отримують переваги щодо попередження зниження якості над виправленням становища щодо якості продукції (послуг).
· Удосконалення передачі виробничого досвіду в середині підприємства.
· Позитивні зрушення у мотивації та настроях співробітників у зв’язку із зростанням ефективності їх праці.
Важливо підкреслити, що одним із механізмів, який може позитивно вплинути на якість продукції, є впровадження на вітчизняних підприємствах систем управління якістю та навколишнім середовищем, які б відповідали міжнародним стандартам ISO 9000 та 14000. В Україні намітилась позитивна тенденція збільшення впровадження і сертифікації систем якості на вітчизняних підприємствах. Якщо у 2000 році було сертифіковано 45 підприємств, у 2001 році – 269, то нині в державному реєстрі – 497 підприємств і організацій, які впровадили системи якості. Для порівняння: у світі на кінець 2001 року було зареєстровано 510 тис. сертифікатів. Серед країн-членів ЄС Угорщина має 6362 сертифікатів, Чехія – 5627,
Польща – 2622, Словенія – 1026.
Що стосується розроблення і впровадження систем управління навколишнім середовищем, то в Україні такі системи сертифіковані тільки на 12 підприємствах. Для порівняння: у світі видано більше 36 тис. сертифікатів у цій сфері.
Стандарти ISO 9000 та розроблені на їхній основі державні стандарти мають яскраво виражений ринковий і універсальний характер, що сприяє їх використанню в усіх сферах виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. Головна їхня перевага – орієнтація на споживача. Крім того, до арсеналу стандартів входять менеджмент ресурсів і процесний підхід, який передбачає лідерство і активне залучення висококваліфікованого персоналу до всіх аспектів діяльності підприємства. Тому впровадження стандарту ISO 9000 на підприємстві, де гостро відчувається необхідність створення конкурентоспроможної продукції, безумовно, підвищить ефективність його роботи загалом.
Актуальним сьогодні є також питання запровадження системи НАССР на підприємствах харчової промисловості. Адже вихід українських товаровиробників на міжнародні ринки неможливий без додержання світових норм і правил, де чи не найсерйозніші вимоги – це вимоги щодо безпечності продукції.
Законом України „Про внесення змін до ЗУ „Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини”, прийнятим ВРУ у жовтні 2002 року, передбачено впровадження та сертифікацію на підприємствах харчової промисловості систем аналізу небезпечних чинників та визначення критичних контрольних точок (НАССР). Їх впровадження не лише реально гарантує безпечність харчових продуктів українських виробників, але й значно підвищує їх конкурентоспроможність на міжнародному ринку.
Розкриваючи питання сучасної міжнародної політики зростання якості, необхідно наголосити, що із загальної “надзадачі” підвищення якості життя, що стала основою державної політики більшості промислово розвинених країн, логічно випливає державна політика в області якості товарів і послуг. Наприклад, в Об’єднаній Європі така політика втілена в так званій гармонізованій концепції.
Розроблена комісією ЄС концепція гармонізації базується на принципі, викладеному в статті 100: гармонізація (тобто процес взаємного погодження) правових норм усіх держав-членів ЄС буде супроводжуватися встановленням примусових вимог до здоров’я й безпеки, які повинні ввійти в законодавство кожної із країн-членів і з врахуванням яких виготовлений в кожній із країн виріб може перебувати у вільному обігу в ЄС.
У 1987 році стаття 100 була доповнена статтею 100 а Європейського Акту, перший розділ якого містить наступне: „Комісія виходить із необхідності забезпечення високого рівня захисту громадян у всіх питаннях, які стосуються сфери охорони здоров’я, безпеки, охорони навколишнього середовища й захисту споживачів”.
Поставлена мета щодо створення високого рівня захисту повинна досягатися шляхом забезпечення високої якості продуктів. Одночасно з вимогою щодо створення високого єдиного європейського рівня якості продукції й послуг необхідно досягти ще двох цілей:
– поліпшення конкурентоспроможності в європейській промисловості, особливо з погляду вимог міжнародного ринку;
– проведення заходів щодо створення бази довіри у всій Європі у відносинах „виробник – споживач”.
Відзначимо, що як інструмент забезпечення високої якості продукції й послуг у Європі перемогли ідеї, орієнтовані на інтегровану систему якості. Це означає поступовий відхід від забезпечення якості шляхом сертифікації продукції й перехід до випуску якісної продукції шляхом впровадження систем забезпечення якості.
У цій ситуації Українська асоціація якості прогнозує банкрутство значної кількості українських підприємств після вступу України до Світової організації торгівлі.
З метою вистояти у конкурентній боротьбі найбільші фірми Європи поєднують зусилля для вибору прогресивних форм і методів керування якістю продукції. Для цього створено Європейський фонд керування якістю (ЄФКЯ), основними завданнями якого є: підтримка керівництва західноєвропейських компаній у прискоренні процесу створення якості для досягнення конкурентних переваг і стимулювання діяльності щодо поліпшення якості.
Відмінними рисами європейського підходу до вирішення проблем якості є:
ü законодавча основа для проведення всіх робіт, пов’язаних з оцінкою і підтвердженням якості;
ü гармонізація вимог національних стандартів, правил і процедур сертифікації;
ü створення мережі національних організацій і регіональної інфраструктури, уповноважених проводити роботи із сертифікації продукції та систем якості.
З вищенаведеного зрозуміло, що в Україні забезпечення покращення якості повинно стати завданням загальнодержавної ваги, а основним шляхом його розв’язання – державна підтримка сучасних методів управління якістю та діловою досконалістю, розроблення і впровадження систем управління якістю та довкіллям відповідно до стандартів ISO серії 9000 та 14000, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності української продукції.
План семінарсько-практичного заняття
1. Поняття та значення якості продукції (робіт).
2. „Дерево” показників якості продукції.
3. Методи визначення якості.
4. Показники якості, методика їх визначення.
5. Стандартизація та сертифікація якості продукції: поняття, значення, особливості в Україні.
6. Стандарти НАССР.
7. Сучасна європейська політика зростання якості.
Терміни і поняття
| Якість продукції – | сукупність її властивостей, що характеризують здатність даної продукції задовольнити визначені та очікувані потреби споживачів (за визначенням Міжнародної організації по стандартизації). |
| Показник якості – | кількісний вираз властивостей продукції, що задовольняють визначені потреби споживачів згідно з цільовим призначенням та умовами використання продукції. |
| Рівень якості продукції – | показник якості, що визначається діленням фактичного значення якості на нормативне (базове). |
| Конкурентоспромо-жність продукції за якістю – | такі властивості продукції, що за прийнятної для споживачів ціни гарантують задоволення їх потреб на вищому або однаковому рівні з аналогічною продукцією конкурентів. |
| Стандарт – | документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. |
| Сертифікат відповідності – | документ, який засвідчує, що продукція, система управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документу, визначеного законодавством. |
Запитання до поглибленого вивчення теми
1. Дайте визначення якості продукції (робіт).
2. Обґрунтуйте необхідність поліпшення якості.
3. Для чого потрібно впроваджувати систему якості на підприємстві?
4. Назвіть і охарактеризуйте основні показники якості продукції.
5. Які головні чинники впливають на формування якості?
6. Які ви знаєте методи визначення якості продукції?
7. Що означає кожен із методів визначення якості? Наведіть приклади використання цих методів.
8. Що означають поняття: рівень та показник якості?
9. Чому для зростання конкурентоспроможності підприємства якість має вирішальне значення?
10. Чому в сучасних умовах в Україні необхідно переходити до стандартів серії ISO?
11. Для чого необхідні сертифікати? Охарактеризуйте це поняття.
12. Як виникли і яке значення мають стандарти НАССР?
13. Охарактеризуйте стандарти ISO серії 9000 і 14000.
14. У чому полягає концепція гармонізації, розроблена для країн-членів ЄС?
15. Які переваги з’являються у підприємства за умови впровадження системи якості?
16. Які параметри якості основних видів продукції рослинництва і тваринництва?
Навчальні завдання
Завдання 18.1. Обчислити річний економічний ефект від виробництва мінеральних добрив підвищеної якості.
Вихідна інформація. Підприємство щороку випускає А т мінеральних добрив (табл. 18.1 за варіантами – номером у списку групи). Прибуток від реалізації 1 тонни добрив становитиме Р грн замість Q грн до підвищення якості (табл. 18.1). Додаткові питомі капіталовкладення (тобто у розрахунку на 1 т) становитимуть
К грн (табл. 18.1).
Методика виконання. Річний економічний ефект від виробництва продукції підвищеної якості розраховуємо за формулою:
Економічний ефект = А (Р-Q),
де А – кількість мінеральних добрив, т;
Р – прибуток від реалізації 1 т добрив після підвищення їх якості, грн/т;
Q – прибуток від реалізації 1 т добрив до підвищення якості, грн/т.
Термін окупності додаткових капіталовкладень з метою поліпшення якості (в роках) визначаємо:
Окупність = 
,
де К – додаткові капі
|
|