Україна в кінці XVII - на початку XVIII СТ. Іван Мазепа: внутрішня та зовнішня політика.

Після того як І. Самойловича було заарештовано і позбавлено гетьманства, новим гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши цареві на вірність, він підписав нові, т.зв. Коломацькі статті, які значно обмежували автономію України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон; 2) заборонялися міждержавні відносини України; 3) українське військо мусило брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі; 5) законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби, тощо.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Тому він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права й привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стале помилкою фундаментального характеру.

Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність Мазепи.

Однією з головних засад політики Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір'я до Петра І, був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар.

Не втрачаючи надії на об'єднання під своєю булавою всіх українських земель, гетьман Мазепа серйозну увагу звертав на Правобережжя, де в 1702 р. вибухнуло антипольське повстання під проводом полковника Семена Палія. Це повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московією і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові — польському королеві, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя. Гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб об'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

Вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під його владою. Однак мрії про возз'єднання українських земель не збулися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь союзника Швеції Станіслава Ліщинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами " Вічного миру". На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та домогтися виходу до Балтики.

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні, де населення змушене було утримувати московську армію. Події розвивалися так, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Ліщинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України. Тому гетьман мусив діяти, вступивши в таємні переговори зі Швецією. Головною вимогою була незалежність Української держави.

Петро І проголосив гетьмана зрадником та розпочав жорстокий терор проти українського населення, щоб відлякати його від союзу зі шведами. Зокрема, в Батурині було вирізано усе населення міста разом з немовлятами. Так само московити спустошили багато інших міст і сіл, знищили Запорізьку Січ.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII й І. Мазепи було розбито. Отже, спроба І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царату зазнала невдачі. Чи був «зрадником» Іван Мазепа?

Це залежить від того, з якого боку подивитися. З одного боку, Мазепа — зрадник, бо зрадив московському царю, Миколі I, але, з іншого боку, він — патріот, який перед усим захищав інтереси своєі країни.

Прислухаймося спершу до тих, хто вже 300 років зве перехід Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни зрадою. Кого ж у такому разі зрадив Мазепа? Російська православна церква проголосила гетьманові анафему (досі чинну) за зраду особисто царя Петра І. Справді, зрада – то тяжкий гріх, за який карає Господь і вкривають презиртвом люди. Але чи міг гетьман зрадити монарха?
Цілком очевидно, що відносини між Мазепою й Петром І не можна розглядати як звичайні людські стосунки. Бог-бо створив людей рівними, а між гетьманом і царем рівності не існувало. Це були відносини очільників двох державних формацій: Гетьманщини та Московщини, причому друга встановлювала протекторат над першою на підставі Переяславської угоди 1654 р. Коломацькі статті, що їх підписав Мазепа, формально підтверджували чинність цієї угоди, до якої було додано ще декілька пунктів. У таких політично-правничих відносинах не могло йтися про " зраду" – хіба що про порушення угоди або її розірвання.
Документально засвідченим є такий факт: коли Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому до розпорядження козацьке військо, аби захищатися від наступу поляків, цар відмовив йому. Таким чином, Петро І першим порушив умови українсько-російського договору, відповідно до якого цар був зобов'язаний боронити Україну від ворогів. У відповідь гетьман скористався jus resistendi – правом васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не дотримується своїх зобов'язань. Так само вчинили провідник лівонської шляхти Йоганн фон Паткуль, що виступив проти Швеції; Станіслав Лещинський, котрий боронив польські шляхетські вольності проти саксонського абсолютизму; господар Молдови Дмитро Кантимир, який повстав проти Османської імперії; Ференц Ракоці, що намагався усунути Габсбургів від влади в Угорщині.
Мазепа не був одинаком і в Україні. Разом із ним на бік шведів перейшли козацька старшина, тобто українська політична еліта, тисячи козаків і запорожці. Останні відстоювали інтереси українського народу, синами якого були, й особисто нічим не були зобов'язані російському цареві. Зраджувати, зрештою, можуть окремі люди, а не цілі народи.
Чому ж так уперто російські імперські шовіністи та їхні прислужники, а також не такі вже й рідкісні українські епігони всупереч фактам і здоровому глузду твердять про " зрадництво" Мазепи?
Річ у тім, що весь цивілізований світ називає зрадником того, хто, завоювавши довіру іншої людини (чи групи людей), зловживає цією довірою. Натомість, для російської імперської машини, коліщатком якої є російська історіграфія, зрадниками в усі віки є будь-хто, хто відступить від сліпої фанатичної покори батюшці-цареві (Генсекові, Президентові) й служби імперським інтересам на користь своїх власних.
Тож чи варто зважати на вигуки щодо нашого минулого з боку тих, для кого історія є не наукою, а засобом пропаганди?
Занепокоєння викликає ставлення до Мазепи як до зрадника України. Декому він уявляється лиш успішним кар'єристом, який скористався природними здібностями й таланом, щоб дістати владу, якою розпоряджався собі на догоду. Гетьмана буцімто цікавило тільки збагачення, а на інтереси населення він не зважав. Коли ж плани Петра І почали загрожувати амбіціям Мазепи, той вирішив перейти на бік його ворога, щоб за будь-яку ціну утримати владу.
Незважаючи на позірну правдоподібність такої позиції, факти свідчать проти неї: Мазепа дбав про українські національні інтереси впродовж усього гетьманування. Очолюючи Гетьманщину, він видав універсал про захист прав козаків і низку охоронних універсалів містам. Мазепа намагався полегшити становище селян, обмеживши панщину двома днями на тиждень, пілтримував українську церкву, підтверджуючи універсалами права Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів. Заледве можливо перерахувати всі церкви, які Мазепа збудував власним коштом, усіх митців, яких він підтримував матеріально, усі пожертви, які він зробив на користь науки й освіти, злічити всі кошти, які він роздав як милостиню. За підрахунками козацької старшини, впродовж свого гетьманування Мазепа витратив на меценацтство 1 110 900 дукатів, 9 243 000 злотих і 186 000 імперіалів!
Його виступ проти російського абсолютизму є якнайкрашим доказом того, що Мазепа вболівав за долю України й не боявся задля неї ризикнути всім, що мав, – адже йому дійсно було що втрачати.
Часом Мазепі закидають те, що він віддано служив цареві впродовж 1687-1708 років, не чинячи опору його антиукраїнським заходам.
Не забуваймо, однак, що за умов, коли українське суспільство було демобілізованим, а звідусіль загрожували вороги, Мазепа не мав змоги принципово змінити характер відносин між Гетьманщиною і Московщиною. Він тільки прийняв правила гри й грав у свою політичну гру вміло й гідно. Внутрішня політика, як і намагання дотримуватисядопустимих стосунків із Москвою, була цілком традиційною для лівобережних гетьманів: зміцнення гетьманської влади, формування лояльної козацької старшини. Прагнення гетьмана зосередити владу в своїх руках легко пояснити: за його доби ідеалом державного правління був саме абсолютизм; вважалося, що могутній володар є гарантом державної сили. Те, що ідеалом сьогодення є демократія з залученням усього народу до управління державою, аж ніяк не надає нам права засуджувати політика, який захищав національні інтереси згідно з уявленнями, властивим для його часу.

Зрештою, якщо відриватися від конкретних історичних умов, тоді доведеться зарахувати до зрадників величезну когорту найпалкіших українських патріотів – від Данила Галицького, що погодився скоритися ханові Батиєві, до Павла Скоропадського, що відплатив німцям за свій прихід до влади українським хлібом.
До всього Михайло Грушевський вважав за помилку Мазепи те, що той так довго сподівався на порозуміння з царем, замість того, щоби збройно виступити проти нього, спираючися на підтримку населення. Важко нині сказати, наскільки щиро Мазепа вірив у щасливу долю автономної Гетьманщини в межах Московської держави і якою мірою можна було розраховувати на успіх повстання. Віддаючи належне Грушевському, сьогодні ми можемо наважитись оцінювати хіба що Мазепині прагнення в контексті українських національних інтересів, а не помилковість чи безпомилковість того шляху, яким гетьман їх намагався втілити їх у життя.
Тож, не слід змішувати правди з неправдою, тобто ми не повинні ідеалізувати Мазепу. Існують свідчення того, що він ішов до вершин могутності, користуючися не найморальнішими засобами; були в нього й суто людські слабкості. Немає ніякої потреби з патріотичних міркувань перекручувати факти, аби перетворити Мазепу на янгола чи святого, – достатньо віддати йому належне як великому синові України, діяльному патріотові й мужньому оборонцеві інтересів української нації.