Гадяцька угода 1658 року.

Одним зі спірних питань, які виникають серед істориків, є значення Гадяцької угоди для українських земель. Гадяцький договір був укладений 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Головні положення Гадяцького договору:

· козацька Україна у вигляді Руського князівства (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства) входила на правах рівноправного суб’єкта до складу «єдиної та неподільної Речі Посполитої», об’єднану спільним королем, виборним сеймом і зобов’язанням погоджувати воєнні дії проти зовнішнього ворога;

· новостворене Руське князівство позбавлялося права на міжнародні відносини;

· вища влада в козацькій Україні мала належати Національним зборам, а виконавча – по життєво обраному і затвердженому королем гетьману, він же одночасно обіймав би посади київського воєводи та першого сенатору;

· гетьмана призначав король з чотирьох претендентів, яких мали назвати українські стани;

· органи влади мали будуватися за польським зразком, відновлювався суд, судочинство, попередній адміністративно-територіальний устрій;

· реєстр – 60 тис. козаків. (потім – 30 тис.) і 10 тис. найманців;

· поверталися попередні соціально-економічні відносини, права і вольності підтверджувалися лише козакам, зокрема 100 козаків з полку могли отримати шляхетство;

· визнавалася свобода віросповідання, гарантувалися права православної церкви на всій території України;

· давався дозвіл на відкриття двох академій і без обмежень – шкіл і друкарень.

Звичайно, якби Польща реалізувала усі складові унії, то це була б непогана спроба утвердження польсько-литовсько-білорусько-української спільноти, збереження самостійності української держави. Та, на жаль, під час ратифікації угоди Варшавським сеймом 1659 р., з неї були прибрані принципово важливі положення. Так, залишалася чинною уніатська церква, прибиралося право на карбування монети тощо. Але і без того угода викликала вкрай суперечливі настрої в суспільстві. Виговський багатьма сприймався, як зрадник, адже в уявленні народних мас, він повернув полякам те, що відвоював в них дорогою ціною Б. Хмельницький. Польські магнати отримали змогу повернути собі втрачені маєтки, а доля селян та кріпаків залишалася не вирішеною. Це викликало низку повстань, які призвели до громадянської війни українців. Зрозуміло, що тут не обійшлося без втручання Московії, яка всіма силами намагалася знищити самостійність української держави, вносячи розлад серед козаків.

Таким чином, перспектива, безумовно, у гадяцькій угоді існувала, але вона не була реалізована. До того ж, народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського. Микола Костомаров з цього приводу констатував: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу». Отже, договір, який видавався безумовним успіхом Виговського, незабаром привів гетьмана до остаточної поразки.