Грамматики XIX століття

Граматики й словники другої половини XIX –початку XX ст. Критична оцінка цих граматик і словників. Правописні системи другої половини XIX – початку XXст. у Східній та Західній Україні. Боротьба за створення єдиного українського правопису.

Словники
Диференційовані словники-додатки
З появою нової української літератури та літературної мови на народній основі починається новий період в українськії лексикографії. Її основою в XІX столітті стала українська жива розмовна та літературна мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» Івана Котляревського 1798 Й.Каменецький додав укладене ним «Собраніе Малороссійскихъ словъ…», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно українських слів, яких немає в «Енеїді».
Практика диференційованих словничків-додатків до українських видань у першій половині XІX сторіччя набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при збірці «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827 «Объяснительный словарь» (близько 450 слів) при першому виданні «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів)(Амвросія Метлинського, 1839), У ряді видань пояснення специфічної української лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П.Лукашевича (1836) та ін.
Докладні словники української мови та багатомовні словники
Диференційовані словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток української літератури і культури вимагав створення докладного загального українського словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з початку XІX століття значно активізується лексикографічна робота. Першими з’являються (проте ще не окремими виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окрема глава другої частини його «Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823).
У Петербурзі над новим словником української мови працює О.Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pоків за зразком відомого сербсько-німецько-латинського словника В. Караджича опрацьовує великий українсько-польсько-німецько-латинський, а після того ще й українсько-німецько-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над українсько-російським словником П. Білецький-Носенко, а в Курську.
З другої половини XІX століття з’являються загальномовні українські словники середнього обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-З, близько 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів).
У 1873 році вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф.Піскунова, у реєстрі якої близько 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій - «датель», дадійка - «дательница».
Важливою подією був вихід у Львові «Словаря росийсько-українського» М. Уманця (Комарова) та А. Спілки У словнику близько 37 000 російських слів, що пояснювалися одним чи кількома відповідниками, у тому числі діалектизмами; значна кількість українських слів ілюструється цитатами з художньої літератури та етнографічних джерел.
Першими українськими словниками іншомовних слів були «Словарик пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» В. Доманицького (1906), «Словар чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (1910, 2-е вид. – 1918). Побачили світ словники запозичень з окремих мов: «Слова, вошедшие в малорусский язык из немецкого» П. Єфименка (1859), «Словар українських виразів, перенятих з мов тюркських» О. Макарушки (1895), «Еврейско-немецкие слова в русских наречиях» Л. Вінера (1895).
Серед лексикографічних праць XIX століття певне місце займають словники церковнослов’янської мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих» (Й. Левицький, 1830; укладений на основі «Лексикона...» Памва Беринди).
Словники діалектів та соціолектів
Першими українськими діалектичними словниками були збірки слів гуцульських та бойківських говірок, які І. Вагилевич помістив у своїх етнографічних нарисах
Першим українським діалектичним словником, що з’явився уже як окреме видання, були «Знадоби до словаря южноруского» І. Верхратського (1877), де поряд з поясненням семантики подавалися докладна локалізація зафіксованих діалектизмів, їх зіставлення з німецькими, польськими, угорськими, румунськими відповідниками. У 50-х pоках XIX століття над великим діалектичним словником «Матеріялы для словаря Малорусскаго нарЂчія, собранныя въ Галиціи и въ СЂверовосточной Венгріи» працював Я.Головацький. Він уклав тільки частину на літери А – З (понад 10 000 слів), яка вийшла друком лише 1982. Словник виконано на рівні тогочасної європейської лінгвістики. Тут широко подано відомості про народну духовну і матеріальну культуру південно-західних районівнів України, його можна було б кваліфікувати як діалектично-етнографічний словник.

Грамматики XIX століття

1818 у Петербурзі надруковано «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонетичну систему й морфологічну будову живої української мови. Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у XIX ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи й офіційного вжитку, не раз російський уряд забороняв українське друковане слово (див. Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).
В той же час на західноукраїнських землях, що перебували під владою Австрії, на початку XIX ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови. Так, відомий галицький культурний діяч І. Могильницький протягом 1822 — 1824 написав «Грамматику языка славеноруского», у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочас. науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась (до1910) не опублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 — російською у Петербурзі).

· 1830 у Будині (Будапешті) видана латинською мовою праця «Grammatica slavo-ruthena» закарпатського вченого М. Лучкая, об’єктом висвітлення у якій була українська мова в порівнянні з старослов’янською;

· 1834 у Перемишлі надруковано німецькою мовою книжку: «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» Й. Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика компілятивна, спрямована на вивчення язичія);

· 1846 там же польською мовою вийшла «Граматика руської мови» Й. Лозинського.

· 1849 у Львові опубл. «Грамматика руского языка» Я. Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.

В Галичині поступово зростає кількість шкіл з українською мовою навчання, для них створюються граматики, серед яких найпопулярніші:

· «Граматика малоруського язика для шкіл парафіальних в Галіції» Д. Галицький (1845),

· «Граматика руского язика» М. Осадци (1862),

· «Методична граматика язика малоруского» П. Дячана (1865),

· «Граматика руского языка» О. Партацького (1871),

· «Граматика руского языка для школъ середныхъ» О. Огоновського (1889),

· «Методична граматика рускої мови» І. Огоновського та В. Коцовського (1894).

Правопис
У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції «Українського правопису». І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури - велетенське, адже правопис забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.

Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Згадаймо, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. та так званим Емським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов’язково з використанням лише російської азбуки. Оскільки в текстах, друкованих засобами російського алфавіту, часто виступала буква ы, якою українці мусили позначати свій унікальний у слов’янському світі передньо-середній звук и, система поросійщеного письма дістала назву ярижки (від народної назви літери ы (єри) - «яри»). А суто українська буква ґ у радянський час була заборонена.
Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу у словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.
Державна мова (а такою вже десять років тому знову стала українська) повинна мати стійкий правописний кодекс, якого мають дотримуватися всі громадяни держави й друковані органи. Правописні варіанти, а тим паче - різні правописні системи - не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу.
У нашій державі, що недавно повернула собі незалежність, після тоталітарної доби демократія не всіми усвідомлюється як засіб для вільного організованого життя. Подехто демократію трактує як уседозволеність.
Офіційні видання, більшість друкованих органів масової інформації, книгодруку, освіта використовують єдино узаконений чинний нині «Український правопис» у його редакції 1960 р. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.
Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 р. правил «Українського правопису» 1927 р. (1928 р.). Необізнані з історією української орфографії люди гадають, що ті, хто вживають правопис 1927 р. (1928 р.), користуються діаспорними нормами. Між іншим, у нас часто поплутують «корінних» українців діаспори, тобто людей, що народилися за межами етнічної території, з українцями, що жили й живуть за кордоном як політичні емігранти з України. Політичних емігрантів неправомірно називати українцями діаспори.
У складній ситуації, що склалася в нашій орфографічній практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної мови.
Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину з елементами, котрі стали нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо кілька умовних, але важливих етапів
І. Перший наш правописний узус, як відомо, ґрунтувався на Кирило-Мефодієвській традиції, кінцево пристосованій до вимог східнослов’янських мовних систем уже в кінці XI ст., тобто через якихось 100 років після офіційного хрещення Русі-України. У світській практиці він зберігався протягом ХІІ-ХVІ ст. (звичайно, з певними модифікаціями протягом віків).
У цьому етапі можна виділити період від останньої чверті XIV ст. до початку XVII ст., коли в конфесійних книгах панувала тирновська орфографія.
II. Другий етап в історії нашого правопису пов’язаний із «Граматикою» (1619 р.) М.Смотрицького. Незважаючи на те, що автор нормалізував правопис (та орфоепію) церковнослов’янської мови української редакції, орфографія вченого в підхожих пунктах досить послідовно застосовувалася в українських текстах, у тому числі й у світській літературі, зокрема в ній вживалася буква ґ у загальних та власних назвах.
III. Новоукраїнські правописні системи а їх було близько 50 в силу відомих історичних причин не знаходили офіційного затвердження аж до кінця XIX ст. Важливою віхою в історії нашої орфографії було офіційне введення в шкільну практику Галичини та Буковини правопису, побудованого на фонетичному принципі з залученням елементів етимології. Цей правопис викладено в підручнику С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера «Руська граматика», надрукованому 1893 р. у Львові.
IV. За всю свою історію український правопис не зазнав такого інтенсивного спеціального опрацювання, як за останні 90 років. Досвід наших попередників 20 століття багато в чому нас може навчити.

Виняткову роль у впорядкуванні українського правопису вXX ст. відіграла орфографічна система, що її застосував у «Словарі української мови» (1907—1909 рр.) Б.Грінченко.

66. Правописна проблема сучасної української літературної мови

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції “Українського правопису”. І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури — велетенське, адже вона забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.
Орфографія є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом, тому царський уряд забороняв український національний правопис, а радянські функціонери прямо втручалися в справи орфографії.
Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всієї норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу в словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.
У нашій державі, цю недавно. повернула собі незалежність після тоталітарної доби, демократію не всі усвідомлюють як засіб для вільного організованого життя. Дехто демократію трактує як уседозволеність.
Нині офіційні видання, більшість друкованих органів масової інформації, книгодрук, освіта використовують чинний “Український правопис” у його редакції 1960 p. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.
Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 p. правил “Українського правопису” 1927р. (1928 p.). He обізнані з історією української орфографії люди гадають, що ті, хто вживає норми 1927 р. (1928 p.). користуються діаспорними правилами. І зловмисники іменують прийнятий демократичним шляхом “Український правопис” 1927 p. (1928 p.) діаспорним.
Декотрі видання користуються саморобним “гібридним” правописом. У чинний орфографічний кодекс уносять елемента правопису 1927р. (1928 p.).
До цього треба додати, що через факсимільні перевидання до широкого читача доходять книги, надруковані правописними системами XIX—XX століть.
У складній ситуації, що утворилася в нашій орфографічній практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної мови в ХХ ст.
Як українська літературна мова взагалі, так і її правопис були і є предметом уваги політиків, суспільства. За ним пильно стежать патріоти, він є предметом зацікавлення “інтернаціоналістів” (згадаймо резолюцію конференції “Діалог культур...”). З обох боків у пресі з’являються нефахові, некомпетентні міркування й оцінки. А правопис має ґрунтуватися на лінгвістичній, науковій основі.
Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину, з елементами, що стали нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо кілька умовних, але важливих етапів:
Перший етап — давній україноруський період: X — третя чверть XIV ст.
Другий етап — староукраїнський: остання чверть XIV —XVI — час так званого другого південнослов’янського впливу.
Третій етап — XVII —XVIII ст., коли діяли норми “Граматики” 1619 року М.Смотрицького.
Четвертий етап — новоукраїнський: XIX — XX ст.
За всю тисячолітню історію український правопис не зазнав такого інтенсивного спеціального колективного опрацювання, як за останні 80 років.
Варто згадати, що створена в квітні 1918 p. при Міністерстві народної освіти Центральної Ради невелика Правописна комісія на чолі з І.Огієнком через місяць подала до затвердження “Найголовніші правила українського правопису”. У 1919 p. вийшли друком “Головніші правила українського правопису”, ухвалені MHO. Уже 5 травня та 12 липня 1919 р. спільне зібрання Академії наук схвалює “Найголовніші правила українського правопису”, складені Правописною комісією на чолі з академіком А.Кримським, Це — доповнені “Головніші правила”. Вони—основа нашої орфографічної системи донині.
23 липня 1925 року при НКО створено Правописну комісію під головуванням наркома освіти О.Шумського. 11—21 листопада цього ж року на першому пленумі Комісії розглянуто проекти окремих розділів, створено редакційну колегію. У складанні проекту взяли участь найвідоміші українські лінгвісти того часу. Вже 5—8 квітня 1926 р. на другому пленумі Комісії розглянуто проект. Цього ж року його опубліковано для обговорення. 26 травня — 6 червня 1927 р. відбулася Всеукраїнська правописна конференція. Вона затвердила основну частину орфографічного кодексу. Остаточно мала оформити “Український правопис” президія Правописної комісії. 6 вересня 1928 p. нарком освіти М.Скрипник затвердив “Український правопис”. Зовсім новий детальний кодекс — книгу з цілковито новим текстом. набором правил було створено за три роки.
Без жодного обговорення “переробила” “Український. Правопис” у 1933 р. правописна комісія НКО на чолі з А.Хвилею, яка затаврувала норми 1927 р. (1928 р.) як націоналістичні.
Навіть під час Вітчизняної війни, коли Академія наук була евакуйована до Уфи, не припиняли праці над орфографією: у 1942 р. Уряд УРСР звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і вдосконаленням правопису. За дорученням Президії АН цю працю очолив академік Л.А.Булаховський. Враховуючи попередні проекти, за участю співробітників Інституту мови і літератури АН Л.А.Булаховський підготував новий проект, із яким 2.10.1942 р. ознайомив членів Президії АН, шо схвалила принципи нової редакції і передала проект Урядові. Окремі члени комісії даремно намагалися відновити дещо з правил 1927р. (1928 p.), зокрема букву ґ. Після того, як НКО П.Тичина затвердив його проект, Рада Народних Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію “Українського правопису”.
Проте 1956 р. з’явилися “Правила русской орфографии й пунктуации”, і начальство веліло зробити відповідні зміни в правописі великої і малої букви, в написаннях разом та окремо, в пунктуації української мови. Восени 1959 р. була готова нова редакція “Українського правопису”, що вийшла друком у I960 р. Цією редакцією в нас послуговувалися 30 років.
У 1988 році, у період так заної перебудови, чергове редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української мови ім.Т.Шевченка, голова якого Д.Павличко запропонував розширити склад Комісії і змінити її юридичний статус: за ухвалою Президії АН вона стала її тимчасовим органом. 14.11.1989 p. Орфографічна комісія АН затвердила чергову редакцію, яка вийшла у світ 1990 р. Найпомітнішою рисою редакції 1990 р. є повернення до абетки літери ґ і номінації кличний відмінок замість клична форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.
На хвилі національно-державницького руху науковці на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1991 р.) заявили про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису.
Таке становище складалося не з об’єктивних причин. Поважна правописна комісія при Кабінеті Міністрів України, сформована загалом із знаних учених-фахівців, завершила обговорення підготовлених робочою групою Комісії пропозицій у кінці 1996 р. Здавалося б, через якісь півроку громадськість обговорить проект і буде прийнято новий текст “Українського правопису”. Але цього не сталося. Лише після втручання вищих інстанцій, з труднощами, в кінці грудня 1998 року нова дирекція Інституту української мови одержала більшість напрацьованих матеріалів Комісії, а решту — в середині січня 1999 р.
Після цього було скликано засідання членів робочої групи Комісії, обговорено справи, затверджено склад членів вужчої групи, які мали все переглянути з тим, щоб підготувати до друку проект найновішої редакції “Українського правопис”.
Члени робочої групи вважають слушною думку академіка Ю.Шевельова (її він не раз висловлював), що “не мета правопису воювати з мовою і накидати їй те, що їй уже чуже”, а “формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису”{ Літературна Україна. — 1999— № 13 (4829-4830) — 1 квітня.- С. 10.} Однак цей принцип треба застосовувати помірковано, бо інакше можна узаконити все, що з’явилося через “суржикизацію” мовлення значної частини населення або нав’язане чиновниками в часи тоталітаризму. Корисні елементи варто підживити. А це буде не війна з мовою, її системою, а підтримка неповторності мови наших батьків, дідів і пращурів.
У попереднього керівництва Інституту була настанова нічого не міняти в правописі, лише вдосконалювати текст. Було взято як засаду, зміна в правило (правила) вноситься тільки тоді, коли на засіданні Комісії відповідна пропозиція набирає 3/4 голосів! У зв’язку з цим було відкинуто переконливі пропозиції змін, бо вони не набирали 1—2 голоси придуманої норми.
Теперішня робоча група вважає, що не можна задовольнитися косметичними корекціями в правописі, а треба зробити зміни, які б враховували столітні традиції української орфографії, відбивали б живе, неспотворене українське слово, наскільки це доцільно на письмі, враховували б тенденції в сучасній українській літературній мові, що відбуваються в ній без тиску влади.