Сутність неврозів (невротичні розлади).

Неврози – психогенні, функціональні розлади нервово-психічної діяльності, які обумовлені нездатністю особистості свідомо розв’язати конфлікт з собою або з оточуюченням.

Невроз – складна душевна патологія, наслідок і результат психосоматичної дезадаптації і в той же час – її складова частина..Один психосоматично дезадаптований йде по шляху психосоматичної хвороби, інший – по шляху неврозу. Неврозом хворіють, як правило, низько адаптовані, тому невроз є хворобою психофізичних слабких або ослаблених людей. В основі неврозу лежить почуття неспроможності. І шлях до неспроможності – шлях до неврозу, а знаходження впевненості в собі – шлях до зцілення від неврозу.

Є три класичні форми неврозу: неврастенія, невроз нав’язливих станів і істеричний невроз.

Неврастенія зумовлена виснаженням н/с у зв’язку з непосильним інтелектуальним чи фізичним перевантаженням, афективним переживанням дитиною якихось своїх недоліків, страхом покарання за погані оцінки в школі, почуттям сорому перед близькими тощо. Неврастенію спричинюють тривалі психотравмуючи ситуації, пов’язані з конфліктами у сім’ї, надмірними вимогами і обмеженнями. Є: 1) гіперстенічна форма з ослабленням гальмування; 2) гіпостенічна форма з підвищенням гальмування.

Невроз страху. Це форма неврозу, при якій синдром страху є провідним протягом усього захворювання і таким, що визначає поведінку дитини чи підлітка. Основу неврозу страху складає синдром над цінних страхів, зміст яких залежить від конкретної психотравмуючої ситуації і віку дитини. У дітей переважають страхи тварин із казок, м/ф, к/ф, домашніх сварок, бійок, чи видуманих дорослими образів для залякування, самітність, розлучення з близькими; у підлітків – страх смерті, хвороби.

Невроз страху нерідко набуває характер причепливих станів.

Дидактогенні неврози в шкільному віці.

Є “шкільний невроз” – страх йти до школи, діти імітують головний біль тощо.

Іноді вчителі не враховують, що в їхній роботі бувають моменти емоційного напруження (екзамени, контрольні роботи, відповіді біля дошки тощо). Під час відповідей учнів вчителі роблять зауваження, вказівки. Якщо вони нетактовні, недоброзичливі, то психічно травмують учнів.

Для дітей із слабким типом нервової системи, фізично ослаблених з підвищеною нервовою чутливістю, слова з негативним змістом є надмірним подразником і можуть стати джерелом дидаскогенних зрушень, тобто захворювань, набутих з вини вчителя. Ці неврози називають дидактогенними неврозами. Грубе зауваження знижує дисципліну, успішність, може призвести до захворювання. Також травмуючим фактором є несправедливе покарання учня, залякування.

При відповідній підготовці вчителів психотравматизм у практиці педагогічної діяльності має бути зжитий.

Дидактогенія (гр. повчати і рід) зрушення в психічній діяльності учня або учнівського колективу, навіяне вчителем, вихователем. Грубість і безтактність педагога, надмірно підкреслені дорікання нездатністю до навчання, непоправністю у поведінці, бездарністю у праці і науках викликають в учня негативні настрої і установки, інколи навіть хворобливого спрямування. Негативізм впливам педагога легко піддаються вразливі, безвільні і недостатньо самостійні учні, із слабим типом нервової системи. Дидактогенія навіює дітям віру у свою нездатність і непоправність у поведінці, у розвитку.

Істеричний невроз. Тут грає роль патогенетичний механізм “втечі в хворобу”, “умовної приємності і бажаності” хворобливого симптому внаслідок невідповідності бажань і реальних можливостей особистості. У дитячому віці істеричний невроз проявляється порушенням рухової сфери, виникають паралічі і парези, тремор (). Зустрічаються істеричні афонія, мутизм, кашель, порушення ковтання, блювання, затримка дефекації, сечовиділення. Нерідко знижується чутливість слизових оболонок, розвивається істерична сліпота, блефароспазм, сутінкові розлади свідомості, що супроводжується страхітливими переживаннями з криком і несамовитістю, під час яких хворий здатні уникати небезпеки і руйнують не значимі предмети. Кінчаються такі приступи повною або частковою амнезією. Інколи хворий поводиться як мала дитина, сюсюкає, шепелявить, демонструє свою неміч.

Під час припадку – розмахує руками, маса виразних жестів, з криком падає на підлогу, вигинається дугою, щоб досягти свого. Під час приступу –бліде обличчя, розслаблення м’язів, малий пульс, відсутність зовні подразників; відсутня повна амнезія, важкі травми, прикуси язика, рухи виразні, розмашисті, химерні. Триває кілька годин і завершується виходом у бадьорий стан чи фізіологічний сон.

Депресивний невроз. Його головним симптомом є зниження настрою, що виникає під час або відразу після психічної травми. Депресивний невроз частіше розвивається у нерішучих, несамостійних, невпевнених у собі. Психотравмуючим чинником є уявлення про свою непривабливість, наявність фізичної вади чи тривала нерозв’язана психотравмуюча ситуація.. Пригнічений настрій, проявляється сумним виразом обличчя, тихою мовою, плаксивістю, зниженням активності, прагнення усамітнитися; порушується сон, знижується апетит. Симптоми депресивного неврозу нестійкі, добре піддаються психотерапевтичному впливу.

Невроз нав’язливості характеризується появою настирливих станів після психічної травми. Клінічно проявляється синдромом нав’язливості:

- нав’язливі сумніви;

- нав’язливі спогади;

- нав’язливі уявлення;

- нав’язливі потяги (схильності);

- нав’язливі страхи (фобії);

- нав’язливі дії.

Близькі за клінічною картиною до неврозу нав’язливості є психастенія і психастенічний невроз.

Невроз причепливих станів. Він розвивається у людей психастенічного складу характеру. Переважають причепливі дії, потяги, страхи, уявлення, думки. Спричинює: виховання дитини в обстановці підвищеної тривожності чи надмірної відповідальності, увага на здоров’я, нормативність, яку прищіпили дитині; це може бути церебральна недостатність. У дітей виділяють невроз причепливих рухів, причепливих страхів і причепливих станів змішаного типу.

Системні (моносистемні) неврози визначаються слабкістю тієї чи іншої соматовегетативної системи.

Невротичні розлади апетиту (анорексія) із-за опіку їжею, спроби примусово годувати дитину чи покарати, направити у дитячий заклад, розлучити з мамою. Стан погіршується, дитина худне, стає блідою, млявою. Дитина не хоче ковтати густу і тверду їжу.

Може виникнути невротичний енурез, пов’язаний з переляком, затяжною психотравмуючою ситуацією; невротичний енкопрез (мимовільне виділення калу), яке поєднується зі зниженим настроєм, плаксивістю; невротичне заїкування (переляк, сильне хвилювання); невротичні тики (блимання, намощування лоба, облизування губів, посмикування головою, плечима, покашлювання, зафіксовані рухи).

Невротичні реакції на відчуття та переживання власної неповноцінності сприяють виникненню у деяких дітей аутистичнихнахилів, тобто такого хворобливого стану психіки, при якому дитина зосереджується на власних переживаннях, “входить в себе”, втікає від реального оточення.

ПОРУШЕННЯ СПІЛКУВАННЯ

У наш час усе більше дітей страждає на “сліпоту мозку”. Ці випадки поки ще є загадкою для науки.

Аутизм – хворобливий стан психіки людини, що характеризується послабленням зв’язків з реальністю, виявляється у зосередженості на власних переживаннях, створенні свого світу марення.

Донедавна вчені-нейрологи вважали аутизм поодиноким явищем, що цілком позбавляє людей можливості жити нормальним життям. Люди, що страждають на класичну форму такого захворювання, відчувають труднощі у спілкуванні і, здається, цілком позбавлені інстинкту соціуму (тяги до товариства). Причиною РДА є спадкова схильність до подібної форми аномального розвитку (середня частота 3-6 випадків на 10 000 дітей з явним пріоритетом чоловічої статі – 4 хлопчика і 1 дівчинк, тобто кожний четвертий із п’ятьох уражених – хлопчик). Троє з кожних чотирьох класичних аутичних людей сприймаються оточуючими як розумово відсталі. Можливе поєднання аутизму з хворобою Дауна, фенілкетонурієй та іншими формами розумової відсталості. Третина страждає на епілепсію, а більшість опиняється у відповідних установах до 13 років.

Більше шести десятиріч після першого офіційного визнання явища аутизму найактуальнішими є запитання: Що є причиною аутизму? Чи можна йому запобігти або вилікувати? – без відповідей. Розвиток науки відбувається стрімко. Але гіпотези виникнення розладу варіюються від генетичних мутацій до вірусів і токсичних забруднень. Сьогодні ми знаємо, що це – розлад розвитку, що діє у людському мозку, а зовсім не результат поганого виховання.

Раннійдитячийаутизм (РДА) представляє собою особливий варіант аномального розвитку, який частіше проявляється в перші 2-3 роки життя дитини. Основною його ознакою є порушення контакту дитини з оточуючим середовищем, перш за все, з людьми. Дитина з аутизмом заглиблена у світ власних почуттів, відокремлена від зовнішнього світу. Дитина замкнута і не дивиться в очі співрозмовнику, не бажає тілесного контакту та ласки близьких, вона немов не помічає інших людей, може підстрибувати на місці, бігати по колу, вигукувати окремі слова та словосполучення. Її руховий неспокій чергується з періодами загальмованості, зосередженням в одному положенні. Для дітей характерні своєрідні страхи.

Класифікація РДА (Росія, 1987 р.)

1. Різновиди РДА:

1.1. Синдром раннього інфантильного аутизму Каннера (класичний варіант РДА).

1.2. Аутистична психопатія Аспергера.

1.3. Ендогенний, постприступний (внаслідок приступів шизофренії).

1.4. Резидуально-органічний варіант аутизму.

1.5. Аутизм при хромосомних абераціях.

1.6. Аутизм при синдромі Ретта.

1.7. Аутизм нез’ясованого генезу.

2. Етіологія РДА:

2.1. Ендогенно-спадкова (конституціональна, процесуальна, шизоїдна, шизофренічна).

2.2. Екзогенно-органічна.

2.3. У зв’язку з хромосомними абераціями.

2.4. Психогенна.

2.5. Нез’ясована.

3. Патогенез РДА:

3.1. Спадково-конституціональний дизонтогенез.

3.2. Спадково-процесуальний дизонтогенез.

3.3. Набуто-постнатальний дизонтогенез.

У цій класифікації розглянуті всі види раннього дитячого аутизму – конституціонального, процесуального і органічного, у зв’язку з хромосомними абераціями, псигеніями і незв’сованого генезу.

Класифікація аутизму (Франція, 1987 р.)

1. Разновиди РДА:

1.1. Ранній інфантильний аутизм типа Каннера.

1.2. Інші типи інфантильного аутизму.

2. Різновиди психозів у дітей:

2.1. Психоз ранній дефіцитарний.

2.2. Психози шизофренічного типу, які виникли у дитинстві.

2.3. Дизгармонічні психотики.

У французькій класифікації чітко виділено РДА Каннера та інші типи аутизму, без відповідного їх розмежування за етиологією; у групу аутизму, стани які пов’язані з психозом, не відносяться.

Дитячий аутизм був описаний ще в 1943 році американським клініцистом Л. Канцером. Він узагальнив спостереження 11 випадків і вперше зробив висновок про існування особливого клінічного синдрому з типовим порушенням психічного розвитку, назвавши його " синдром раннього аутизму" – синдром РДА або синдром Каннера. Нежалежно від Каннера подібні клінічні випадки були описані австрійським вченим Аспергером у 1944 році і вітчизняним дослідником Мухіним у 1947 році. Але велика кількість аспектів цього захворювання ще не з’ясовані. В наш час РДА вивчається в цілому світі на основі комплексного міждисциплінарного підходу з урахуванням сучасних досягнень нейрофізіології, психології, фармакології, генетики, психіатрії і неврології. Велика увага приділяється діагностики раннього дитячого аутизму.

Основу діагностики цього своєрідного відхилення в розвитку складає група основних ознак:

– порушення контакту з оточуючим середовищем: аутизм як гранічна, " екстремальна" самотність дитини, зниження здатності до встановлення емоційного контакту, комунікації і соціального розвитку;

– загальне специфічне порушення в психомоторному розвитку: стереотипність у поводженні, яка пов’язана з прагненням зберегти звичні умови життя, опір змінам у житті, поглиненість одноманітними діями – розгойдування, потрясіння і змахування руками, стрибки, повторення тих самих звуків, слів, фраз, пристрасть до тих самих предметів, маніпуляцій з ними: трясінню, постукуванню, розриванню, вертінню, захопленість стереотипними інтересами;

– специфічні мовленєві та емоційні порушення: особлива характерна затримка і порушення розвитку мовлення, насамперед її комунікативної функції: мутизм, ехолалії, не використовує міміки, жестів;

– ранній прояв розладів (до 2, 5 років).

Важливим критерієм ранньої діагностики аутизму є порушення довербальної комунікативної поведінки. Каннер вважав, що РДА не обумовлено розумовою відсталістю. Розумові здібності таких дітей можуть бути різними: в одних випадках інтелект зберігається, але розвинений негармонійно, а в інших – відмічається розумова відсталість; інколи серед таких дітей зустрічаються здібні діти. Але завжди має місце своєрідна нерівномірність їх психомоторного розвитку. Деякі пацієнти мали блискучу пам’ять, музичну обдарованість, типовим для них було серьозне, інтелігентне вираження обличчя (Каннер назвав його " обличчя принца").

Дитина, яка активно ухиляється від спілкування з оточуючими, повинна бути обстежена лікарем-психіатром та дитячим психологом для уточнення діагнозу. При необхідності назначається лікування, даються батькам рекомендації по корекції в роботі з дитиною: встановлення взаємодії, розвивати передумови для побутової та соціальної адаптації – навичок охайності, самообслуговування, дотримання режиму, засвоєння побутових та трудових навичок, мовного спілкування, стимулювання психічної активності і цілеспрямованої поведінки, намагання разом з дитиною перемогти негативізм, афективну збудливість, агресивність, страхи.

К.С. Лебединська висловлює припущення, що аутична дитина змушена прагнути до збереження звичного статусу, відзиватися як на життєво важливу загрозу на спробу найменшої зміни звичної обстановки і найбільш примітивним способом взаємодії з оточуючим. Ця афективна спрямованість призводить до “паразитування” на почуттєвих властивостях ситуації і гальмує сама по собі подальший психічний розвиток дитини.

Головна задача психологічної корекції – підведення дитини до можливості продуктивної цілеспрямованої діяльності в співробітництві з дорослими. Для цього необхідні такі заходи.

1. Підняття емоційного тонусу, підвищення загальної психічної активності таких дітей. Для цього організуються ігри з емоційно яскравими почуттєвими враженнями: музикою, світлом, водою, сонечними зайчиками, повітряними кульками, мильними пузирями і таке інше.

2. Зменшення постійного сенсорного і емоційного дискомфорта дитини. Для цього необхідно спеціально організувати середовище, уберегти від травмуючи враження дитини, це яскраве світло, голосні звуки, різкі рухи, предмети, які нагадують про ситуацію фрустрації. Необхідним є постійний контроль емоційного стану дитини. Головним показником є моторика дитини, ступінь його скутості, неграціозності, голосність голосу. Організуються спеціальні ігри, що підкреслюють безпеку ситуації, стримують вплив страхів, які характерні майже для кожної аутичної дитини.По мірі встановлення контакту зміст страхів починає висловлюватися дітьми, це дозволяє будувати ігри, психотерапевтичні ситуації, які спрямовані на розв’язання індивідуальних проблем кожної дитини.

3. Уся взаємодія з дитиною має бути чітко структурована зовні. Діти засвоюють загальний спокійний ритм занять, музичного супроводу, і це робить найменш ймовірним перехід зриву в збудження. Стійкий, звичний, або попередньо промовлений з дитиною розклад занять допомагає переключити її. Необхідно давати такій дитині готові зразки поведінки, способи взаємодії в грі й побуті. Дитина привчається витримувати як ігрову роль, так і роль помічника, чергового, старшого в побуті. При цьому поняття цілеспрямованості, причинності в поведінці повинні вводитися на емоційній основі.

Необхідна постійна робота з сім’ями аутистичних дітей. При вихованні дитини з РДА необхідно враховувати надмірну чутливість, тривожність, заляканість її. Тому головне є наявність душевної рівноваги батьків, адекватне відношення близьких до його стану, бо тільки вони можуть стати помічником своїй дитині. Спільні зусилля патопсихологів, дефектологів, лікарів і батьків у подальшому повинні сприяти розробці системи адекватної соціальної адаптації цих дітей.

Педагог повинен знати, що невротичні реакції частіше виникають у сором’язливих, несміливих, невпевнених у собі дітей. Педагоги і батьки повинні уважно, тактовно ставитися до таких дітей; спиратися на позитивні риси та можливості дитини. Ефективним корекційним засобом є залучення таких дітей до елементарного самопізнання та самовиховання з наданням їм посильної педагогічної допомоги, інколи і з боку лікаря-психоневролога.

РДА слід відрізняти:

– від глухоти і сліпоти;

– від розумової відсталості;

– від інших порушень мовленнєвого розвитку – дивна інтонація, штампи, перестановка займенників, ехолалія;

– від шизофренії;

– від порушень спілкування, обумовлених особливими умовами життя, виховання дитини.

КОНФЛІКТНІ ПЕРЕЖИВАННЯ

Порушення психічного розвитку у дітей можуть бути пов’язані також із внутрішніми тяжкими конфліктнимипереживаннями, коли у свідомості дитини виникає суперечливе ставлення до близьких людей або до ситуації, що мають для неї велике особисте значення; переживання дитини тривалі, важкі, дитина постійно думає про цей конфлікт, він захоплює її цілковито, стає центом її психічного життя.

Конфліктні переживання впливають на якості дитини та її поведінку, викликаючи двоїстість, суперечливість, грубість, замкненість, негативізм, роздратованість, підозрілість, а також можуть гальмувати розумовий розвиток.

Причини переживань: несприятлива атмосфера в сім’ї, зловживання батьками алкоголю, суперечливе ставлення до дитини; травмуючи ситуації в школі, які впливають на ставлення дитини до навчання; індивідуальні особливості психічного розвитку дитини (її вразливість, коло інтересів, система ціннісних орієнтацій, стан нервової системи); умови її виховання дома і в школі, стосунки з дітьми та дорослими. Дитина самостійно не може вийти з цього становища. Все це призводить до конфліктних переживань.

Зміни характеру і порушення поведінки у дітей можуть бути викликані не тільки реактивними станами і тяжкими конфліктними переживаннями, а й іншими причинами.

Серед дітей є такі, які є важкими у виховному відношенні. Вони доставляють занепокоєння вчителям, порушують роботу класу, є предметом обговорення на класних зборах, на педагогічних радах. Поведінка таких дітей схожа на поведінку дітей з іншими видами патології характера (конфліктні переживання, астенії, психопатії). Але за зовнішньою подібністю тут сховані різні стани. Інколи важким за поведінкою виявляється розпещена, заголублена, частіше єдина дитина в сім’ї, яка звикла, щоб оточуючи виконували всі забаганки і капризи. До школи в дитини немає ніяких обов’язків. В школьні роки дорослі різко змінюють ставлення до неї, вимагають певних умінь, яких не сформували. Ці зміни призводять до перенапруги нервової системи дитини, бо вона не підготовлена до вимог. Все це призводить до почуття малоцінності, невдоволеності, невевненості, образи, ворожості до оточуючих. Діти стають недисциплінованими.

Порушення поведінки спостерігається в дітей, у сім’ї яких батьки проявляють підвищену дративливість, нервозність, неорганізованість. Діти в таких сім’ях теж дратівливі, крикливі, дезорганізовані, а це впливає на поведінку в школі.

Труднощі в поведінці можуть бути обумовлені несприятливою сімейною ситуацією, коли діти стають свідками бійок, сварок, пиятства, насильства, покарання. Інколи труднощі в поведінці обумовлені поганим фізичним станом, коли діти бувають дратівливими, збудженими, рухливо неспокійні, плаксиві, забіякуваті. Це пояснюється астенічними станами у фізично ослабле6них і соматично хворих дітей, які характеризуються порушенням працездатності.

У всіх порушеннях поведінки і змін характеру розгортається на тлі первинно збереженою емоційно-вольовою сферою. Порушення поведінки носить не органічний, а функціональний характер. Корекція може бути суттєвою, якщо дітям створити відповідні умови в сім’ї і школі.