Народно-педагогічні вимоги до організації трудового виховання дітей

На другому етапі трудового виховання діти ставали активними помічниками батьків у більш широкому колі трудової діяльно­сті. Народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були поміч­никами не тільки в праці, а й разом з батьками готувалися і відзначали традиційні трудові свята, які славлять працю, її ре­зультати, звеличують трударя. Народна педагогіка прагне дати на цьому етапі всебічну трудову підготовку. До організації пра­ці вона висуває конкретні вимоги:

1. Подбати про вдалий початок праці («Добрий початок - поло­
вина справи»).

2. Працювати енергійно, зосереджено, не поспішаючи і не відво­
лікаючись («Хто спішить - той людей смішить», «Коли по­
чав орати, то в оспішку не грати»).

3. Бути витриманим, наполегливим, організованим, не ляка­
тися труднощів («Доки не упріти, доти не вміти», «Вовків
боятися - у ліс не ходити»).

4. Доводити справу до кінця («Кінець - справі вінець»).

На цьому етапі батьки намагалися дати дітям певну профе­сійну підготовку. Крім навичок хлібороба, вони дбали також про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, бондарства, гончарства, риболовства, мисливства, чин­барства, вишивання, килимарства, плетіння, художньої обробки дерева і металу, ювелірства (популярні в Україні промисли і ре­месла). Профорієнтація дітей починалася з 6-7 років.

Остаточне формування трудівника припадає на завершаль­ний етап трудового виховання. На цьому етапі розпочиналась цілком самостійна трудова діяльність, відбувалося остаточне професійне утвердження.

Народна педагогіка вважає, що найкраща спадщина, яку за­лишає людина по собі, — її справи. Народу має прекрасну тради­цію - називати іменами людей те добре, що вони виплекали сво­їми руками: «Степанів сад», «Василева криниця», «Терещенсь-ка», «Кулішивщина», «Лобасівщина», «Трофименків сад»).

Народ цінить і шанує хліб над усе: «Без хліба - не до обіда», «Без хліба - худа бесіда», «Коли є хліба край, то й під вербою рай», «Хліб — батько, вода — мати».

Один із найбільш поширених злаків народ назвав житом на знак пошани і на честь життя: «Як хочеш жити, то сій жито». Колядники вітають словами: «Сійся, родися, жито, пшениця!». Хліб - джерело життя, він приносить достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл - престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл - дошка»).

Люди кажуть: «хліб насущний» (вкрай потрібний), «зароб­ляти на хліб» (мати на прожиття), «хліб у руках» (мати засоби на існування), «не з одної печі хліб їв» (багато пережив).

Дітей учили берегти хліб, з повагою ставитися до нього і до зерна як символів добробуту й трудової доблесті. Дітям постій­но нагадували, що в хліб вкладена мозолиста праця людини, зне­важати яку не можна.

Шанобливе ставлення до хліба народ утверджував на всіх святах та урочистостях.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом, він турбувався про врожай, його вирощування: «Грім гримить —

52

хліб буде родить», «Кинь ячмінь в болото - вбере тебе в золото», «Посій в пору, будеш мати зерна гору», «Ранній пар родить пше­ничку, а пізній - метличку», «Як зелене жати, то нічого не мати», «На чорній землі білий хліб родиться».

Незважаючи на всі старання, люди часто залишалися без хліба, голодували. Безхліб'я породило такі вирази: «Ані печі, ані лави, і на столі нема страви», «Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», «Не спиться - хліб сниться», «Багато маю — аж три клуні хліба: в одній - мак, друга стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла». Не одна мати-біднячка з болем віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: «Ти, синку, підріс, і сам кусень хліба мусиш заробляти». Народна педагогіка при­щеплює любов до землі, навчає любити її всією душею багатим арсеналом засобів: фольклором, прикладом дорослих, залучен­ням дітей з раннього віку до землеробської праці.

Усе найцінніше йде від землі. З нею народна педагогіка по­в'язує заповітні мрії і сподівання. У мовній скарбниці нашого народу багато крилатих виразів, в основу яких лягло слово «зе­мля»: «земле моя, всеплодющая мати», «будьте здорові, як вода, а багаті, як земля», «врости в землю», «відірватись від землі», «вто­птати в землю», «хай земля буде пухом», «не чути землі під со­бою», «сіль землі», «ніби провалилася крізь землю», «немов виріс з-під землі».

Завдяки розуму, винятковій працьовитості, ощадливості, та­ланту наш народ створив власну землеробську і хліборобську цивілізацію, найблагороднішу з усіх цивілізацій.

Наш народ-трудівник виховував дітей-трудолюбів. Нероби зустрічалися рідко, а якщо десь і зустрічалися, то вважалися неповноцінними людьми, були загальним посміховиськом, об'­єктом глузування. Ледарі, гультяї, нероби зазнавали дошкуль­ної критики в усіх жанрах фольклору: «Лінивому все ніколи», «Ледачому завжди важко», «Ховається від роботи, як собака від мух», «їсть за вола, а робить за комара», «З ледарем поведешся — горя наберешся», «Не мудруй багато, а працюй завзято», «Язик діє, та рука не вміє», «Бракороб і нероба - одна хвороба», «Леда-ще на сміття годяще»:

Вася в танці на гулянці Наче парубок як слід, А як вийде на роботу -Не то баба, не то дід.

Анекдот: «Ох і стомився ж! Цілу ніч снилося, що на косарці працював. Доведеться тепер вдень відпочивати».

Народна педагогіка дає високу оцінку в трудовому вихованні українським толокам, звичаям вшанування праці та трудівника, трудовим святам (свята першого снопа, першої борозни, урожаю, очищення джерел, квітів, хлібороба, інші календарні професійні свята).

Відмітною рисою громадського побуту в Україні були толо­ки як засіб виконання таких видів робіт, які один селянин прос­то не міг виконати; допомоги господарствам вдів, одиноким ста­рим людям та, врешті-решт, як форма взаємодопомоги.

Люди розуміли необхідність виконання робіт толокою, кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання гос­подаря, який потребував допомоги. До посильної участі в толо­ках залучалися і діти. За участь у толоці господар не платив. Коли робота завершувалася, господар і господиня старалися при­готувати гарний обід. Толоки були різні за змістом і призначен­ням: перевезення купленої хати, молотарки, дубового валу, буді­вельних матеріалів, зорювання й засівання поля, збирання вро­жаю, будівництво хати, косовиця зернових і лук, зимова молоть­ба хліба, будівництво доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Українські толоки - це не тільки засіб виконання різноманіт­них видів робіт, це і засіб трудового виховання в педагогіці народу.

У народі застерігають: «Якщо хочеш мати в своїй сім'ї виро­дка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх потреби працювати. Виродок буде готовий». Любов до праці, вміння пра­цювати головою і руками є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. Люди праці бачили в дітях май­бутніх спадкоємців, помічників і годувальників, майбутніх справ­жніх громадян, майбутнє народу і своєї батьківщини.