З історії розвитку української етнопедагогіки

Наука про українську народну педагогіку почала складатися в Київській Русі, її зародження пов'язується з появою «Повчан­ня» Володимира Мономаха (1096). У 1577 р. з'явився заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського «Наставлення дітям і правила до їхнього виховання: розпорядження про вла­штування церков, шпиталів та школи», в якому він пише, щоб у навчанні дітей не пестили, а пильно і поважно схиляли до науки, щоб навчались і росли у божій боязні та щоб звичаїв і віри своїє не забували. В. Загоровський дає поради щодо навчання і одру­ження. Помираючи в татарському полоні, він пожертвував на церкву, шпиталь і переписування книг великі кошти, ставши для нащадків взірцем благодійництва.

Публічні заповіти, звернення, листи, послання нащадкам за­лишали педагоги, вчені, письменники, діячі освіти. Педагогічні звернення - це і сучасність (В.О. Сухомлинський. Звернення до учнів. Листи до сина).

Жанр заповітів, повчань, звернень досить продуктивний і віч­но живий в українській етнопедагогіці, адже життєдайним дже­релом для нього є українська народна педагогіка.

Золоті розсипи української етнопедагогіки знаходимо у «Слові о полку Ігоревім», в українських літописах, «Руській правді» (в основі українське звичаєве право).

У ХП-ХУІ ст. в Україні інтенсивно поширюються збірники церковних повчань, що репрезентують суть релігійного вихован­ня нашого народу. Позиції народної педагогіки визначені в ста­тутах братських шкіл, трактатах професорів Острозької та Київ­ської академій (сім'я і школа, школа і сім'я, ставлення до освіти, вчителя).

Кожна історична доба вносила свою дещицю (частку) як у розвиток народної педагогіки, так і етнопедагогіки.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогі­ка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знай­шла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

Філософсько-педагогічне обґрунтування етнопедагогіка одер­жала в спадщині Г.С. Сковороди, у творчості наступних поко­лінь вчених, письменників, культурних діячів, у роботі Кирило-Мефодіївського братства, «Руської трійці». Вона освячена іменами Т.Г. ІПевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, М.С. Грушевського.

Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях О. Духновича, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського, у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (оповідання О. Кониського «Народна педагогія», Н. Кобрин-ської «Перша вчителька»).

Протягом майже 150 років (від кінця XVIII ст. до 1917 р.) українці перебували під владою чужих імперій, однак асиміля­торська політика не могла вбити українську народну педагогіку.

Проблеми життя, побуту і виховання українських дітей нерідко торкаються у своїх творах етнографи В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Дерлиця, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий, М. Максимович, П. Чубинський та ін.

Ґрунтовну працю «Діти в звичаях і віруваннях українського народу» (1908) - матеріали Грушевського, опрацювання Зенона Кузелі - можна вважати зародженням української етнографії дитинства.

Велике значення для розвитку етнопедагогіки має двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалев-ський, А. Кримський, О. Шахматов та ін/ Мотивами української етнопедагогіки пройняті діяльність педтовариств «Рідна шко­ла», «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», укра­їнські підручники і преса.

Період української державності (1917-1920) теж заклав по­тенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації. В Україні відкрились етнопедагогічні дослідні стан­ції. Одна з них — ус. Старосіллі Остерського району Чернігівсь­кої області. Н. Заглада написала й видала монографію «Побут селянської дитини» (1929). У Львові вийшла «Українська зага­льна енциклопедія. Книга знання в 3-х томах» (1936) за редак­цією Івана Раковського. Повчальні етнопедагогічні положення представлені й у підручниках із педагогіки: І. Барташевського «Педагогіка українська, або наука про виховання» (1898), О. Макарушки «Наука виховання» (1922), А. Волошина «Історія педагогіки», «Педагогіка і дидактика», С. Сірополка «Історія освіти на Україні», Ю. Дзеровича «Педагогіка» (1937).

У часи більшовицької влади етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків, але етнопедагогічна думка не згасла. Вона знай­шла свій плідний вияв серед української еміграції.

11

Серед численних зарубіжних публікацій слід виділити десяти­томну «Енциклопедію українознавства», п'ятитомну монографію С. Килимника «Український рід у народних звичаях в історично­му освітленні», двотомну книгу О. Вороная «Звичаї нашого наро­ду» та ін. В Україні 1930-1960 років (за часів тоталітаризму) на етнопедагогічну тему публікацій не було. Короткий період ревізії сталінської політики був (1956-1959) використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Були видані: праця Ю. Ступака «Виховне значення українського фольклору» (1960), праця В. Горленка «Нариси з історії української етногра­фії» (1964), книжка О. Кравець «Сімейний побут і звичаї україн­ського народу» (1966), - стаття В. Мирного «Народна педагогіка в прислів'ях та приказках» (1968), праця Л. Граціанської «Нари­си з народної математики України», монографія М. Гайдая «На­родна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. Проблеми добра і зла» (1972), монографія С. Бабишина «Школа та освіта Давньої Русі IX - перша половина XIII ст.» (1973), монографія Є. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» (1974). Вагомим внеском у подальшу розробку актуальних про­блем української етнопедагогіки стали надруковані в 1981 р. мо­нографії М. Гаврилюк «Картографування явищ духовної культу­ри (за матеріалами родильної обрядовості українців)» та Г. Дов-женюк «Український дитячий фольклор».

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (1985) мав свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. ініціативна творча група педагогів-ентузі-астів у своєму зверненні до освітян «Перебудова школи і народ­на педагогіка» заманіфестувала гостру потребу перебудови осві­ти й виховання в Україні на засадах етнопедагогіки. Ця ж гру­па проголосила звернення до батьків «Родинному вихованню -справжню турботу!», закликавши їх берегти традиції народної педагогіки в родинному вихованні.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедаго­гіки розширюється (О. Вронська, Н. Гамаль, С. Горбенко, О. Губ­ко, М. Когут, В. Каюков, Д. Потребенник, Ю. Руденко, М. Самсо-нюк, М. Стельмахович, М. Хмелюк). Значної популярності набу­ли книги В. Скуратівського «Берегиня», «Покуть», «Посвіт», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік».

Сьогодні в нашій країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогіки, навчання українознавству, заснування кафедр

12

українознавства, відкриття лабораторій з етнопедагогіки, ство­рення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українознавчі часописи: «Берегиня», «Народознавст­во», «Жива вода», «Заграва». Ідеями народної педагогіки прой­няті шкільні документи (Закон України «Про освіту», концепції національного виховання, навчальні програми).

* За останні роки все більшого розмаху набувають етнопедаго-гічні дослідження широкого спектру. З метою координації дослідницьких тем у 1994 р. при АПН України створено Раду з проблем етнопедагогіки і народознавства. Плідно діє центр «Укра­їнська педагогіка та народознавство» АПН України та ряду освіт­ніх закладів.

Інтенсивне використання етнопедагогіки - надійний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ят­ству. Молодь має виховуватися спадкоємницею народних цінно­стей, національних традицій, звичаїв, рідної культури.

Сьогодні конче необхідно актуалізувати найцінніше і найдо­рожче в етнопедагогіці й поставити на службу духовного відро­дження в незалежній Україні.

Головна мета етнопедагогіки - надихати дітей та молодь на збереження духовних надбань рідного народу, виховувати висо-косвідомих представників української нації, носіїв і творців на­ціональної культури.

Структура української етнопедагогіки 1. Українське родинознавство (фамілологія)

Це народна мудрість й досвід щодо створення, збереження і роз­витку міцної, здорової, щасливої сім'ї, про рід і родину та їх зна­чення в долі людини, народу, держави. «Сім'я - ключ до щастя», «Україна - велика родина», «Тому роду нема переводу, у якому браття милують згоду». Українське родинознавство розглядає питання про родину як втілення духовності і національного духу, про типи і форми української сім'ї, її склад, структуру, основні функції; про шлюб і сім'ю як виховну організацію, народний ідеал сім'ї, українське родинне звичаєве право, статус членів сі­м'ї, її авторитет, найпоширеніші вади й біди сучасної сім'ї, про відродження традиційно високого статусу української родини.