маневры 1837 года

В сборнике «Материалы для географии и статистики России», выпущенном в 1863 году, подполковник Генштаба А. Шмидт, делая подробное описание нашего города, отмечал: «В отношении Возне-сенска будет действительно справедливо, если скажем, что он обязан своим настоящим видом тем сборам войск, которые назначались здесь... в 1837 году». С осени 1836 года в Вознесенске начались активные приготовления к этим военным маневрам и к приезду царя Николая I. Менее чем за год, из обычного военного поселения Вознесенск преобразился в город - с Триумфальными воротами, многочисленными каменными домами, царскими дворцами, садом и парком с фонтанами. На самой высокой точке соорудили величественную беседку, под куполом которой царь мог бы созерцать происходящее вокруг грандиозное действо-«примерную атаку» пехоты и кавалерии и стрельбу артиллерии по выстроенному городку, представлявшему турецкую крепость.

Всего в Вознесенских маневрах 1837 года приняли участие до 100 тысяч пехоты, кавалерии, артиллерии и кантонистов. Предварительные распоряжения к этому смотру были предоставлены инспектору всей резервной кавалерии графу Ивану Осиповичу де Витте, а выполнение их в самом Вознесенске было поручено командиру сводного кавалерийского корпуса генералу Даниилу Александровичу Герштенцвейгу.

А. Шмидт писал: «Ни что не было забыто, чтобы придать возможный блеск этому смотру. Так, например, тогда же были выстроены два дворца для приема Высочайшей фамилии (один из них сохранился и находится на углу улиц Ленина-Кибоика-авт.). столовый зал, павильон, оранжереи, театр (нынешний Дом культуры-авт.) и средствами военного поселения были перевезены большие деревья из казенных лесов Ананьев-ского уезда для устройства обширного парка возле дворцов, обсадки улиц в городе и селениях, где производились маневры, а также для засадки рощ возле приютов. Любопытно было бы знать число употребленных подвод, рабочих, деревьев, перевезенных сюда почти за 100 верст. Одно можем сказать, что в общей сложности было тогда засажено деревьями до 2 квадратных верст».

Позже в некоторых изданиях стали появляться и конкретные цифры, которые в свое время были неизвестны подполковнику А. Шмидту. Утверждалось, что для перевозки деревьев было задействовано 1000 подвод, а сами деревья везли чуть ли не из-под Киева. Всего в Вознесенске тогда было высажено якобы 35 тысяч больших деревьев лиственных пород.

«Таким образом, - писал А. Шмидт, - Вознесенску было суждено, как бы волшебством, принять, хотя бы в малом размере, тот вид, который ему обещали при самом начале его существования».

СЛЕДУЕТ ОТМЕТИТЬ, что Николай I, как никто другой, очень любил регулярно устраивать военные смотры, демонстрируя тем самым мощь Российской империи перед другими странами. За это пристрастие его постоянно критиковали за рубежом. Так, рассуждая 2 сентября 1837 г. о Вознесенских маневрах русской армии, французская газета «Courrier francais» писала: «Всем памятно торжественно обставленное путешествие Екатерины II по южным губерниям России: все чудеса, какими галантный и честолюбивый Потемкин надеялся потешить гордыню императрицы, будут вновь устроены в наши дни, но уже с другой целью. Ныне русские хотят ослепить зрелищем своего могущества посланцев европейских держав, которые будут сопровождать императора Николая. Безлюдные степи, занимающие центр империи, как по волшебству покроются селениями, людьми и стадами. Куда ни глянь, всюду путешественники увидят знаки достатка и плодородия, а затем нескромность нескольких услужливых писателей поразит Европу рассказами, не уступающими вымыслам «Тысячи и одной ночи».

НАИБОЛЕЕ ПОЛНО и ярко описаны Вознесенские маневры в записках графа А. X. Бенкендорфа, который при Николае I служил начальником тайной полиции. Поначалу он объясняет в записках цель приезда императора в Вознесенск.

«На огромной тамошней равнине, орошаемой Бугом, предназначен был сбор колоссальных масс кавалерии. 1-й, 2-й и 3-й кавалерийские корпуса, сводный корпус из 2 дивизий, принадлежавших к пехотным корпусам, дивизия 40 эскадронов, образованных из бессрочно-отпускных восьми соседних губерний и резервные эскадроны всей кавалерии собраны и расположены были с принадлежащею к ним артиллериею в окрестностях Вознесенска. К кавалерии еще присоединились 12 резервных батальонов 5-го корпуса и 16 батальонов с 3-мя батареями артиллерии.

Неусыпными трудами графа Витта местечко Вознесенск, дотоле лишь штаб-квартира одного из кирасирских полков, было менее, чем в год превращено в настоящий город с дворцом для царской фамилии, обширным садом, театром, около двух десятков больших домов для знатных особ и до 150 меньших для свиты и для приглашенных на этот смотр генералов и офицеров. Тут было соединено все, что только могло потребоваться для комфорта и даже для утонченной роскоши. Меблировка дворца представляла образец лучшего вкуса, из Одессы и Киева были выписаны торговцы всех родов и лучшие рестораторы. Для гостей было приготовлено до 200 экипажей и 400 верховых лошадей. Все здания были каменные и построены чрезвычайно прочно. Все имело вид настоящего волшебства!

Зрителями явились в Вознесенск: из своих, кроме императрицы, наследника, великого князя Михаила Павловича с супругою и великой княжны Марии Николаевны, множество корпусных и дивизионных командиров из всей армии, несколько гвардейских генералов и почти все генерал- и флигель-адъютанты; из иностранцев -австрийский эрцгерцог Иоганн; прусские принцы Август и Адальберт; принц Фридрих Виртембергский; герцог Бернгард Веймарски со своим сыном; герцог Лейхтенбергский из Баварии; австрийский посол, граф Фикельмон и генералы австрийские -князь Виндишгрец и Гаммерштейн с 24-мя офицерами и прусские генералы -Натцмер и Бирнер с 8-ю офицерами; английский генерал Арбутнот, два датских офицера и посланник турецкого султана Мушир-Ахмет-паши с б-ю офицерами. Все эти господа приезжали постепенно и для них всех достало помещений, экипажей и лошадей.

Этот огромный военный сбор сильно занял чужестранные журналы и навел беспокойство на кабинеты парижский и лондонский, при вечной их подозрительности к России. Австрия и Пруссия, хотя им ближе были известны планы нашего правительства, тоже, однако, остались не совсем довольны показом с нашей стороны таких сил. Одна Турция, вполне доверяя императору Николаю, как своему благодетелю и спасителю, не обнаруживала никакого неудовольствия против такого сбора войск близ ее границ».

ДАЛЕЕ А. X. БЕНКЕНДОРФ приводит рассказ самого царя Николая: «...После обеда, в Киеве поклонясь святым мощам в пещерах, я отправился в Вознесенск, куда прибыл 17 августа в 11 часов ночи, к общему удивлению, потому что меня ждали пятью днями позже; зато и приехал я первый из всех. Я не утерпел, чтобы не взглянуть на собранные войска тотчас же по прибытии и на следующее утро был уже среди них. Бесконечная долина казалась нарочно созданною для совокупления на ней такой огромной силы, и не могу вам выразить, что я чувствовал, подъехав к ней. 350 эскадронов со 144-мя конными орудиями, вытянутые в пять линий, представляли зрелище такое величественное и новое, что первою моею мыслью было возблагодарить вместе с ними Бога! Поразительно было смотреть на громадную массу всадников, обнаживших головы для молитвы. В эту минуту я гордился принадлежать им и быть их начальником.

После молебствия войска прошли церемониальным маршем; все блистало красотою и выправкою - люди, лошади, обмундировка, сбруя, все казалось вылитым по одному образцу. Дух этого войска был превосходным. Мне уже не было причины сомневаться относительно впечатления, которое этот сбор войск произведет на иностранцев.

19 августа я смотрел пехоту и она хороша, а батальоны бессрочных - превосходны. На другой день я делал маневры всей кавалерии и боялся, что ее численность меня затруднит, но люди так хорошо выучены, что все шло в совершенстве.

После обеда я осматривал госпитали, устроенные по случаю сбора такой массы людей в одном месте — в них порядок. Впоследствии было немало больных глазами, от пыли и жары.

21 августа драгунские дивизии и артиллерийские батареи производили в моем присутствии стрельбу в цель. Мишени все были расстреляны.

22 августа, в день моей коронации, я слушал обедню в пехотном лагере, а после обеда мне показывали конские заводы поселенных полков. Кобылы хороши и есть несколько замечательных жеребцов.

23 августа, в 8 утра, сидя у эрцгерцога Иоганна, я велел ударить тревогу, и менее чем в полчаса все было в строю и под ружьем.

27 августа, рано утром я выехал навстречу к императрице, с которою и вернулся в Вознесенск. Нас встретили перед городом, верхами, все генералы и штаб-офицеры, что составляло огромнейшую свиту. Ночью приехал и старший мой сын, прямо из Сибири. Саша много выиграл от этой поездки и совершенно возмужал.

Жена моя присутствовала при большом параде, который удался еще лучше первого, сделанного мною в виде репетиции. Иностранцы были изумлены красотою и выправкою наших войск, которые могли поспорить с гвардиею, а в отношении к подбору и выездке лошадей еще чуть ли не стояли выше ее. Потом были у нас учения и маневры.

Наконец, пришлось расстаться с Вознесенском, где в продолжении двух недель я испытывал одни наслаждения; признаюсь, что расставание с этим прекрасным и добрым войском мне было очень тяжело. Простившись со всеми и поблагодарив графа Витта, который оказался истинным волшебником (де Витт был награжден орденом Святого Андрея с алмазами и получил 300 тысяч рублей за блестящее устройство маневров-авт.), я 4 сентября, в полдень, выехал в Николаев, а жена с Мэри (так император Николай всегда называл свою дочь Марию Николаевну) отправились прямо в Одессу»...

С МАНЕВРАМИ 1837 ГОДА связано немало интересных событий. Например, по поручению своего дяди, баварского короля Людовика, в Россию, специально на Вознесенские маневры приехал герцог Максимилиан Лейхтенбергский - внук Наполеона Бонапарта. Он слыл не только одним из красивейших мужчин в Европе, но и одним из наиболее просвещенных и образованных принцев. Встретившись с ним в Вознесенске, дочь Николая I Мэри подумала, не согласится ли красавец Макс стать ее мужем и остаться с нею в России? Своей красотой Мэри тоже поразила принца с первого взгляда. В октябре 1838 года он стал женихом Марии Николаевны, а 2 июля 1839 года состоялось их бракосочетание. От брака родились 3 дочери и 4 сына. Они получили титул князей и княжон Романовских. Герцог Лейхтенбергский обладал обширными познаниями в области естественных наук, был президентом Академии художеств. Он способствовал развитию железных дорог в России..

...Известно, что в маневрах принимал участие знаменитый Ахтырский гусарский полк, который всегда славился отменной выучкой рядовых гусар и лихими наездниками. В записках подполковника-ахтырца Л. Опацкого упоминается об интересном эпизоде, произошедшем на маневрах: «Внимание Государя привлек один из юнкеров Ахтырского полка, который, несмотря на свою молодость, занял призовое место на скачках. По итогам маневров состоялось много награждений, в том числе и производство юнкеров в офицеры..

Николай I, осматривая представленных ему юнкеров, обратился к отличившемуся ахтырцу, спросив его фамилию.

- Де-Бальмен! - ответил тот.

- Ты граф? - удивленно спросил Государь.

- Никак нет, Ваше Величество, - ответил юнкер. - Документы утеряны!

- Тогда поздравляю тебя графом и производством в корнеты, - сказал Император и пожал ему руку.

Впоследствии этот гусар, Александр Петрович Де-Бальмен, в 1865 году стал командиром славного Ахтырского полка, а затем был переведен в гвардию, возглавив Лейб-гвардии Гродненский гусарский полк».

... В путешествии по России царя Николая во время Вознесенских маневров сопровождал знаменитый французский художник того времени Эмиль Жан Орас Берне. За каждую его картину царский двор платил огромные деньги - по 50-60 тысяч рублей. Николай также пожаловал ему орден А. Невского и русское потомственное дворянство.

Сейчас в одном из магазинов на ул. Тверской в Москве по цене 39200 рублей выставлена на продажу оригинальная литография середины XIX века «Военные маневры под Вознесенском». Возможно, у кого-то из вознесенцев появится желание приобрести ее и передать в дар городу, например, ко дню основания Вознесенска? Бесспорно, это был бы настоящий подарок к памятной дате.

После 1837 года жители Вознесенска надеялись и в дальнейшем видеть в своем городе царские смотры войск, что способствовало бы дальнейшему его развитию. Увы, с 1842 года для таких военных дел Николай избрал г. Елиса-ветград (ныне Кировоград), где и проводились маневры 1843, 1845, 1847, 1850, 1852 и 1856 годов. Сергей Ольховик

На снимках: фоторепродукции литографий «Военные маневры под Вознесенском»

1846 р. - за переписом у Вознесенську мешкало 4, 5 тис. людей, і майже все населення - військові поселенці, службовці військових відомств, відставні нижні чини. Цей військовий характер і гальмував його розвиток (81, с. 9)

1861 р. — напередодні селянської реформи і скасування кріпацтва у колишній Херсонській губернії (нинішні Миколаївська, Херсонська, Одеська, Кіровоградська обл.) було 1083852 осіб населення. Більше двох третіх цього населення складали українці — 703 699 осіб (66, с. 14).

В червні 1861 р. помер В. П. Скаржинський. Похований на церковному цвинтарі с. Трикрати.

1861 р. - російський царизм почав запроваджувати селянську реформу, яка скасувала кріпосне право. Кріпосні селяни, які складали. третину населення імперії, отримали особисту волю, але були пограбовані поміщиками які зменшили земельні наділи в користуванні селян, і ті наділи селяни змушені були викупляти. На Миколаївщині поміщики зберегли за собою більшість найкращих земель. Близько 20% колишніх поміщицьких сіл охопили заворушення та невдоволення (98, с. 58 - 59).

1880 р. - у Вознесенську народився російський письменник, який працював у Російському та українському кінематографі, кіносценарист Олександр Сергійович Вознесенський. Репресований, помер у Казахстані в 1939 р. (83, с. 11)

1887 р. - у Вознесенську відкрилася перша лікарня на 25 ліжок (14, с. 7)

1888 р. - засноване садівницьке господарство Вознесенського земства, нині АТ «Зелений Гай» в однойменному селі (60)

1891 - 1893 рр. - на степовій Україні через посуху велике лихо - недорід, а в Херсонській губернії 1892 р. - ще й пошесть холери (66, с. 262).

1897 р. - у Вознесенську мешкало 15.748 чол., з них понад 8.000 робітників та сільськогосподарських наймитів. Місто було одним з великих ринків найму робітників. Найбільше робітників приходило навесні та в жнива (14, с. 7).

1897 р. — у Вознесенську грамотною була третя частина мешканців. Лише 10-12% дітей шкільного віку навчалося в школах: народній, двох училищах, чоловічій та жіночій гімназіях. Здебільшого то були діти дворян, купців і чиновників (14, с. 7). В Трикратах церковно-приходська школа зробила 4-й випуск (24 дитини).

Травень 1899 р. - у Вознесенську започатковують першу громадську бібліотеку. В ній у 1913 році було 94 читача. Нині районна бібліотека (83, с. 7). В цьому році В. В. Скаржинський вперше дозволив читати книжки селянам з панської бібліотеки.

1899 та 1900 рр. - неврожайні роки у Південній Україні та на Миколаївщині (53, с. 8)

Весна 1905 р. — гострих форм погромів панських маєтків набув селянських рух, значні виступи охопили більше 50 сіл нашого краю (60, с. 209) в тому числі і Трикрати.

21 лютого 1901 року - у Вознесенську народився український композитор, диригент Київського театру опери та балету Василь Григорович Смекалін. Помер 1940 року у Львові (89, т. 13, с. 263)

20-22 жовтня 1902 року, лютий 1906 р. — у Вознесенську гастролювали великі українські актори й режисери, корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий (81, с. 72).

Вересень 1905 р. - у Вознесенську протягом трьох тижнів гастролює українська театральна трупа під керівництвом Л. Квітки, у виставах якої брала участь велика Марія Заньковецька. Тоді вознесенці вперше оцінили оперету М. Лисенка «Чорноморці» за п'єсою «Чорноморський побут на Кубані» Якова Кухаренка, який приїздив до Вознесенська, де цікавився історією бузького козацтва (14, с. 138-139).

21 лютого 1906 р. — у Вознесенську народився російський художник, ілюстратор книг, народний художник СРСР Євген Адольфович Кибрик. Помер у Москві 16.07.1978 р. (87, с. 109).

28 березня — 5 квітня 1906 — у Вознесенську гастролював кращий колектив українського театру корифеїв — трупа П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (92). Подивитися вистави майстрів сцени приїжджали селяни з усіх навколишніх сіл, в тому числі і Трикрат.

1915 р. - у Миколаєві на заводі «Россуд» спущено на воду і незабаром став у стрій флагман нового Чорноморського флоту, лінкор «Імператриця Марія» (матроси-українці й мешканці Севастополя називали його «Марійкою»). Плануючи десант на Босфор і удар на Стамбул, цар Ніколай II наступного року призначив головнокомандувачем Чорноморського флоту віце-адмірала О. Колчака, героя двох війн та відродження флоту. Його батьки — українські дворяни родом з Херсона. О. Колчак знав українську мову й історію, був знайомий і приймався в домі Аркасів у Миколаєві, потім йшлося про нього як про кандидата в гетьмани України (47, с. 113).

Патріотичні настрої миколаївців особливо проявилися у квітні 1915 року, під час приїзду до Миколаєва імператора Миколи ІІ, який відвідав суднобудівні верфі, оглянув лінкор “Імператриця Марія”, побував у лазаретах, розмовляв з робітниками, пораненими, робив подарунки. 15 листопада цар знову прибув до Миколаєва, цього разу з цесаревичем Олексієм Миколайовичем. (Миколаївщина в новітній історії. 70-річчю утворення Миколаївської області ст. 28-29).

7 жовтня 1916 р. — після кількох вибухів затонув у Севастополі лінкор «Імператриця Марія», причина лишається таємницею, але встановлено, що саме тоді на лінкорі працювали путилівські робітники, налаштовані пробільшовицьки, а більшовики постійно вели пронімецьку політику розвалу і знищення Чорноморського флоту, отримували від німецької розвідки кошти на підривну роботу (47, с. 116).

«Обірваний, політ»

Оповідання за спогадами І. О. Сичова

- Зігнавши з очей павутиння прожитих мною сто двох років, хочу розповісти історію дружби двох хлопчаків-підлітків - вашого покірного слуги та члена екіпажу лінкора «Імператриця Марія» юнги Костянтина Кострова, - почав розповідь Ілля Олександрович Сичов:

- В селі Трикрати, в економії Віктора Вікторовича Скаржинського, на початку ХХ ст. займалися розведенням голубів різних порід. Вирощували їх в спеціально побудованих будиночках-голубятниках. 1 доглядали за ними справжні спеціалісти - Тихон Прокопович Циган та Гордій Дорофійович Мовчан. В їхній «школі» началися великі пташині «сім'ї». Цих добрих вчителів-чарівників щедро винагороджував і стимулював господар маєтку -Віктор Вікторович, бо працювали вони з великою старанністю, з дотриманням усіх правил навчання птахів.

Дресирувальники займалися і племінною роботою, від чого в голубів підвищувалися льотні якості, вони ставали кмітливішими; і дивлячись на фантастично-елегантних птахів, душа наповнювалася радістю, пробуджувалась сила, тяготіння до природи; хвиля свіжості напливала на душу.

Гордістю «школи» були голуби, яких в народі називали «вертунами» та «поштарями». В навчанні вони досягали максимальних результатів. Птахи легко піддавались дресируванню, вміли «працювати» в складних і несприятливих кліматичних умовах. Їх відвозили в спеціальних клітках до с. Воронівки і там, прикріпивши до лапок «льотний конверт», підкидали в повітря.

Голуби поверталися знову до Скаржники, а з економії листи летіли до Воронівки, де на них чекала нова пошта. Завдання з кожним разом ускладнювались, відстань для польотів з поштою збільшувалася. Голубів використовували також в той час, коли до пана приїжджали гості: чиновники, урядовці, комерсанти та інші ділові люди. Тоді, над маєтком піднімали прапор Росії, біля воріт гостей зустрічали хлібом-сіллю і злагодженою грою духовного оркестру, який виконував урочистий гімн російської імперії, а в синє небо підіймались сотні білосніжних голубів, випущених дитячими руками. 15 листопада 1915 р. в Миколаїв, з с. Трикрати на спуск лінкора «Імператриця марія» на особистому білому автомобілю пан Віктор Вікторович Скаржинський. З ним поїхала його дружина Ольга Антонівна та двоє їхніх дітей - Торя і Нікко. Господар авто взяв з собою свого садівника Олександра Федоровича Сичова, мого батька, якого дуже поважав, і мене тринадцятилітнього хлопця.

За день до урочистої події і до приїзду в Миколаїв царя Миколи ІІ-го, ми побували на лінкорі. Він стояв на стапелях суднобудівного заводу «Руссуд» /тепер 61-комунара/. На ньому ми познайомилися з деякими членами екіпажу.

Я, хлопчина з села, що вперше побачив грандіозне створіння людського розуму, був вражений розмірами лінкора. Нашим гідом був підтягнутий, не по зросту, розумний член екіпажу - юнга Костянтин Костров. Він показував нам каюти, палубу корабля, розповідав про його бойову міць.

Заглядали ми під брезентові мішки, якими були вкриті величезні гарматі. За відведений нам час, ми настільки здружились з Костянтином, що на прощання я вирішив подарувати йому своїх двох голубів. Це були не «прості» птахи, а поштові.

Ми домовились з Костянтином, що при допомозі цих птахів будемо спілкуватись між собою. Стріла та Горизонт, так звали моїх улюбленців, були сніжно-білого кольору. Вони не дуже відрізнялись від інших птахів малим зростом, та були розумними, елегантними та добрими літунами.

Телефонів в Трикратах на той час не було, а дуже вже хотілося б знати, де в даний час знаходиться лінкор, як Костянтину живеться у відкритому Чорному морі, як «Імператриця» почуває себе в бойових умовах? Костянтин привчив голубів до палубного життя, до моря.

За допомогою голубів ми спілкувались з Костянтином.

Це сталося 7 жовтня 1916 р. Після обіду моя мати, Феодосія Савелівна, забігла в хату і радісним голосом повідомила: - Ілля, твої голуби прилетіли!

Я вибіг на вулицю. Так, це були вони - Стріла і Горизонт. Я посипав на дворі зерно та птахи не сідали на землю. В їх поведінці щось мені не сподобалось. Вони були якимись наполоханими. Але на ніч вони вже залетіли до голуб’ятні. При світлі ліхтаря я знайшов їх у будиночку, забрав до хати. У Горизонта на правій ніжці було прикріплене гумове кільце. Знявши його, я розгорнув шматочок папірця на якому розплився рядочок тексту: «И. Спасибо. Прощай. К.»

Ініціали і два хвилюючих слова - подяка і відчай. Не зрозуміло. Що криється за цими словами? Що Костянтин повідомляє? Можливо трагедія з «Марією», і юнга в останні секунди життя корабля встиг підкинути птахів над палубою?

Цього не може бути! Бо з появою такого судна, як «Императрица Мария» на Чорному морі, було покінчено з перевагою і безкарними діями таких розхвалених кораблів як «Габен» та «Бреслау».

У цього корабля був солідний військовий паспорт. І раптом! А можливо це зовсім не те над чим ми, голуб'ятники, «сушили» голови? Скільки було хвилювань, здогадок, запитань на які не могли дати відповідь.

Вранці я написав на шматку паперу декілька запитань і, заправивши його в «льотний конверт», закріпив до лапки Стріли. Вийшовши на вулицю, я підкинув птаха над головою. Голубка, як і завжди при такій процедурі, піднялась ввись, зробила над хатою коло і сіла знову на комишевий настил сараю. Такого з нею раніше ніколи не було. Я знов зловив Стрілу і ще раз підкинув ї над головою, та вона настійливо не виходила на ціль.

Оцінивши її поведінку, ми зробили висновок-птасі летіти нікуди!

Так воно і сталося. Уже пізніше ми дізналися про трагічну долю «Імператриці Марії. 7 жовтня 1916 р. не в морській баталії, не при багатобальному штормі, а на тихому рейді раннім ранком, після пробудження екіпажу лінкор вибухнув вулканом. За 56 хвилин, як було зареєстровано в бортовому журналі корабля «Євстафий», що стояв недалеко від «Марии», прогриміло 23 великих і малих вибухів. В результаті лінкор перекинувся і морські хвилі «ковтнули» не тільки рукотворне творіння Миколаївських суднобудівників, а й сотні моряків Чорноморського військового флоту, в тому числі і мого товариша - юнгу Костянтина Кострова, якому життя на той час подарувало лише 16 літ. Так обірвався зв'язок між друзями, що здійснювався при допомозі птахів.

Скільки років пролетіло відтоді, скільки горя побачив я на своєму віку, та від цієї гіркої втрати на моєму серці залишилась незагоєна рана, а в душі засіла болюча печаль.

Трикрати, 2003 р. Записано від Сичова І. О. 1902 р. н.

На 1917 рік - на сучасній території Миколаєва діяло 45 храмів, у тому числі: християнських православних церков — 25, молитовних домів — 3, римо-католицький костьол, лютеранська кірха, караїмська кенаса, єврейських молитовних домів — 12 (30, с. 34).

26 жовтня 1917 р. - на другий же день після більшовицького жовтневого перевороту, коли більшовики збройно захопили владу в Петрограді, бюро Миколаївської ради робітничих і військових депутатів прийняло запропоновану більшовиками резолюцію про підтримку повстання і перехід влади у Миколаєві до ради робітничих і військових депутатів. Есеро-меншовицька більшість ради відхилила резолюцію і щоб запобігти насильницькому захопленню влади більшовиками, створюється верховний орган влади у Миколаєві - революційний штаб, куди ввійшли представники ради і міської думи, і який очолив Я. Ряппо (98, с. 227).

17 березня 1918 р. — у відповідності з проханням уряджу УНР до Німеччини про військову допомогу для витіснення з України більшовицьких військ, німецькі частини дійшли до Миколаєва і зайняли його (98, с. 248).

14 грудня 1918 р. — падіння Гетьманату Павла Скоропадського, внаслідок чого протягом 1919 року Червона армія та Добровольча денікінська армія заполонили Україну, в т. ч. й Миколаївщину, кривавими каральними боями і терором (101, с. 98).

Кінець грудня 1918 р. — внаслідок конфлікту у Миколаєві між австро-німецькими та українськими військами останні змушені вийти з міста, і південь Миколаївщини окупувало військо Антанти, а територія краю на північ від Вознесенська залишалася під контролем Директорії УНР, яка згодом знову поширила свою владу й на Миколаїв (101, с. 39).

Січень - лютий 1919 р. - інтервенти Антанти на Півдні України, у тому числі в Миколаєві, грабували фабрики, заводи, верфі, порти, вивозили обладнання, продовольство, фураж, руду, вугілля, цінності, твори мистецтва (47, с. 130).

Лютий 1919 р. - український отаман Матвій Григор'єв йде на тимчасовий альянс з червоними, «щоб скинути Антанту в море»: його бригада наступає на Миколаїв. Розбивши греків біля станцій Копані та Водопій, 12 березня його загони без бою входять у Миколаїв, а затим звільняють від військ Антанти весь південь Миколаївщини і входять в Одесу (101, с. 25).

Березень 1919 р. - залишаючи Україну, інтервенти Антанти знищували кораблі, громили порти й верфі, і вивели з собою лінкор, два крейсери, шість есмінців, три підводних човни Українського військово-морського флоту (47, с. 133).

Березень 1919 р. — знову в запеклій боротьбі за владу перемагають у Південній Україні та у Миколаєві більшовики і встановлюють втретє радянську владу. Вона принесла з Росії націоналізацію заводів та підприємств, політику «воєнного комунізму», червоного терору, продрозкладки, заборону торгівлі, хлібну монополію, а потім і продовольчу диктатуру, загальну трудову повинність, обмеження прав і свобод заможного населення, яке почало протидіяти повстаннями (101, с. 42-43).

Тільки з березня 1919 - по січень 1920 рр. - на Миколаївщині вибухнуло 89 великих повстань, абсолютна більшість яких стояла «на грунті самостійності УНР», «за ради без комуністів». Взагалі в 1919 - 1920 рр., за перебування більшовиків і денікінців, вся Україна буквально вкрилася повстанськими формуваннями (101, с. 97).

Квітень 1919 - липень 1923 - радянська політика продрозкладки (конфіскація державою всіх продуктів і сировини), викачування хліба з села, заборона торгівлі хлібними запасами, їх примусове вилучення стала однією з головних причин трагічного голодомору в Україні, і зокрема, на території нинішньої Миколаївщини. Москва вимагала збільшення вивозу хліба, не рахуючись ні з чим, і руйнівні наслідки продрозкладки навіть перевищували збитки, спричинені війною. До цієї причини додався неврожай 1921 — 22 років та наслідки розрухи (60, с. 271 - 292).

Травень 1919 р. - війська отамана Матвія Григор'єва ліквідують органи радянської влади в Казанці, Новому Бузі та ін. й піднімають повстання проти радянської влади, займаючи Снігурівку, Миколаїв та ін. пункти: повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частину Київської губерній (101, с. 85).

Весна 1919 р. — частина селянства виступила проти радянської політики й пішла в загони отамана М. Григор'єва, який захопив значну частину Півдня та Миколаївщини, кілька днів утримував і сам Миколаїв. Радянська влада вважала Григор'єва дуже небезпечним, бо він зрозумів фальшиві ідеологеми більшовиків і став виразником інтересів українських селян (101, с. 43).

Вересень 1919 — січень 1921 рр. — на Миколаївщині відбулося не менше 89 селянських повстань проти денікінщини — селянських, більшовицьких, боротьбистсько-борьбистських, національних, промахновських (98, с. 253).

Кінець січня 1920 р. — частини Радянської армії витіснили денікінські війська з Миколаївщини (98, с. 253).

16 квітня 1920 р. - в ході Першого зимового походу Армії Української Народної Республіки (грудень 1919 - травень 1920 рр.), спрямованого на партизанську війну за відновлення української державності, вичерпавши фізичні сили та боєприпаси, командування пішло на відчайдушний крок: штурм Вознесенська, в якому були великі запаси боєприпасів. Місто було взяте одними багнетами та неймовірною мужністю козаків, добуто 2 мільйони патронів, 32 тисячі снарядів, 20 гармат, що фактично врятувало армію. Унікальний переможний бій української армії (61).

1920-1930 рр. – радянська влада на Миколаївщині включилася в боротьбу проти релігії, церкви, ікон. Дзвони – на індустріалізацію, церкви – під клуби, ікони збирали по селу возами і палили (98).

Січень 1921 – травень 1923 рр. – масовий голодомор на Миколаївщині, кількість жертв якого визначити неможливо. 22 серпня 1921 р. під хутором Шкуратово загинули 22 червоних партизанів.

України смертність перевершила мільйон. Ось тільки одне офіційне повідомлення про Богоявленську, Водопійську, Очаківську волості: «Села являють собою кладовища, вимерли цілі вулиці, квартали. В Богоявленському (нині Корабельний район Миколаєва) з 2700 дворів залишилось 160, решта повністю зруйновані, будинки без даху, господарство без інвентарю, все продане, поміняне на хліб. Вціліле населення - живі мерці». Масовий характер стало набирати людоїдство. Навіть офіційна губернська комісія визначила зменшення чисельності населення на 148, 4 тисячі чоловік або на 10, 5% (60, с. 278 - 279, 285).

Голодували селяни і на вознесенщині.

20 квітня 1922 р. - за постановою політбюро ЦК КП (б) У почалася кампанія з вилучення церковних цінностей «на користь голодуючих» по Миколаївській губернії, як і по Донецькій, Катеринославській, Запорозькій, Одеській. Всього по губернії зібрано срібла 275 пудів, золота 14 золотників, дорогоцінне каміння та ювелірні вироби, вартість яких оцінити неможливо (60, с. 283 — 284).

1925 р. - почалося на Миколаївщині (за іншими даними - з 1918 р.) руйнування храмів та нищення ікон і церковного інвентаря та оздоблення (30). В Трикратах церкву не зруйнували а перетворили в “балаган” до проводилися танці, заходи не пов’язані з службою Божою.

1929 — 33-ті рр. - селянству Миколаївщини завдано подвійного удару: проведено розкуркулення («ліквідація куркульства як класу») й суцільну колективізацію. Розкуркулювали й висилали на Північ та в Сибір не лише заможних, а й перш за все неугодних радянській владі. Люди намагалися тікати, але села оточували військами (60, с. 331, 338).

9 лютого 1932 р. — в Україні введений новий адміністративний поділ, створена Одеська область, до якої ввійшов Миколаїв та частина нинішніх Миколаївських районів (87, с. 85). В тому числі і Вознесенщина.

З березня 1932 р. — у Миколаєві з'явилося звукове кіно (51).

7 серпня 1932 р. - прийнята постанова ВЦВК та РНК СРСР, за якою крадіжки майна державних підприємств та колгоспів каралися розстрілом або ув'язненням на 10 і більше років. За півкишені зерна, принесеного з поля, голодуючий селянин діставав повний строк у таборах. Народ назвав цю постанову «законом про п'ять колосків», а на півночі Миколаївщини була поширена приказка «Ні коня, ні свині, тільки Сталін на стіні» (98, с. 118).

1932 - 1933 рр. - організований тоталітарною комуністичною системою Радянського Союзу голодомор, метою якого було знищення селянства України, - один з найстрашніших злочинів сталінщини. Знищено від 7 до 12 мільйонів населення України. Кількість знищених на Миколаївщині досі не вивчена (60, с. 349, 350).

Кінець 1932 - початок 1933 рр. — у селах Миколаївщини почався масовий голодомор. Насильно викачаний у селянських сімей хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях, його вантажили в портах, і в Миколаєві теж, відправляли за кордон. У церквах зі збитими хрестами було повно зерна. Усе це охоронялось військами. А люди пухли з голоду, багато сіл вимерло наполовину, багато спорожніло, на вулицях і дорогах лежали трупи (60, с. 345). (читай розділ Голодомор 1932-1933 рр.)

Березень - літо 1933 р. - голодомор на Миколаївщині сягнув найстрашніших наслідків. Реєстрували численні випадки людоїдства та трупоїдства, це явище стало звичним. Сталін цинічно назвав це «труднощами» й «дитячою іграшкою» (60, с. 353).

Кінець квітня 1933 р. - бунт у селі Нововознесенську Миколаївської області: доведені до відчаю селяни напали на зерновий відвал, який гнив під відкритим небом, і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ (60, с. 356).

Вересень 1933 р. - за ініціативи Миколаївського компартійного комітету та його функціонерів, за підтримки партійної і радянської керівної верхівки, які завжди були противниками українського відродження, починається ліквідація наслідків відродження української освіти й культури, знову посилюється русифікація, як і по всій Україні (60, с. 303, 322, 323).

4 лютого 1936 р. — у селі Миколаївці Веселинівського району народився Борис Миколайович Мозолевський, український письменник і археолог, відкривач славнозвісної скіфської пекторалі, автор книг, про наші краї «Скіфський степ», «Дума про степ», наукових праць «Товста могила» та ін. Помер 13 вересня 1993 р. у Києві (87, с. 75).

1940 р. - створений Миколаївський обласний інститут удосконалення вчителів (нині - інститут післядипломної педагогічної освіти) (87, с. 261) до якого на курси їдуть і вчителі Трикратської ЗОШ.

1940 р. — відкрите Новобузьке педагогічне училище (нині — коледж) (67) яке закінчило багато випускників Трикратської школи.

22 червня 1941 р. розпочалася В. В. В.

5 серпня 1941 р. Німецько-фашистськими військами окуповане с. Трикрати (читай розділ “А память священа”).

1941 - 1942 рр. - у Миколаєві та Первомайську, Казанківському, Баштанському, Березнегуватському, Кривоозерському, Доманівсь-кому районах діяли партизанські загони та підпільні організації, а в Арбузинському, Врадіївському, Жовтневому, Новоодеському, Миколаївському, Братському, Вознесенському районах — підпільно-патріотичні групи. Були й окремі громадяни, які намагалися наносити шкоду ворогові (60, с. 408) читати “криницю народної пам’яті” В. Ярошенко та “Гроза над Прибужжям” Н. Ф. Богомолова.

Кінець 1941 р. - у Вознесенську створений підпільний центр, який об'єднав шість підпільних груп у місті й селах. У травні 1943 р. гітлерівці арештували близько ста підпільників, 63 з них розстріляли (14, с. 10). (Пам’ятник 62-підпільникам в парку ім. Шевченко).

Грудень 1946 — січень 1947 — в селах Миколаївщини з'явилися десятки тисяч опухлих від недоїдання людей, в лікарнях помирали від дистрофії, люди кінчали життя самогубством. Зафіксовані факти людоїдства. В той самий час з наших портів хліб вивозився за кордон у вигляді допомоги, зокрема безкоштовно у Францію (60, с. 433 - 434, 449 - 450).

1960 - 1986 рр. - у Вознесенську жив і працював редактором районної газети український письменник Борис Йосипович Слободянюк (1917-1986) (56, с. 74).

Один з авторів “Історія міст і сіл УРСР”, Миколаївська обл., Трикрати.

1975 р. — на місці історико-археологічних пам'яток унікальної цінності почалася радянська «будова комунізму» - зведення найбільшого Південно-Українського енергетичного комплексу над Бугом, включаючи атомну електростанцію. Одночасно знищено й затоплено місця і залишки стародавнього поселення Гард, з яким дослідники пов'язують кількатисячолітні традиції нашої історії від орійських часів (є думка про тутешній центр прадавнього державного утворення) до запорозького козацтва включно — фортеця, поселення, перевіз на торговому шляху, адміністративний центр Буго-Гардівської паланки, запорозьке кладовище та багато інших пам'яток історії краю та України (103, с. 78).

Літо 1985 р. - археологи на чолі з Г. Русяєвою відкопали в Ольвії мармурову скульптуру Аполлона -бога сонця, мудрості, мистецтва, поезії (V - ІV ст. до н. е.) (104).

22 вересня 1988 р. — установчі збори Миколаївської обласної організації Всеукраїнського товариства «Зелений світ» (першої вільної громадської організації краю), яка зіграла активну роль в обмеженні будівництва Південно-Українського енергокомплексу та забороні будівництва дамби в Лимані (першими співголовами стали Анатолій Золотухін та Валерій Бойченко). «Зелений світ» виступило проти будівництва нових блоків Південно-Украінської атомної станції, а також гідростанції та охолоджувального водосховища на Бузі, добилося скасування будівництва дамби через Дніпровсько-Бузький лиман (87, с. 535).

На 1 січня 1990 р. - внаслідок злочинної політики ліквідації так званих неперспективних сіл кількість сільських населених пунктів на Миколаївщині зменшилася до 916 (у 1971 році їх було 1080). До того ж, 370 населених пунктів (40% від загальної кількості) - це малі села з кількістю жителів до 200 чоловік, а в 224 селах налічувалось менше 50 мешканців, звісно, більшістю пенсіонерів (98, с. 180) (знищені села Трикратської сільської Ради і Зелений Яр, Метелички, Ленінці, Вільний Яр.).

1991, 1992 рр. - Миколаївський Рух організував, а «Просвіта» активно підтримала походи «Буг -козацька річка» від Первомайська до Миколаєва (104).

90-ті рр. - почалося так зване «реформування» сільського господарства, яке насправді його руйнувало: знищено багато сильних господарств, зруйновані ферми, автогаражі, тракторні бригади, закриті об'єкти соціальної сфери й навіть ліквідовано багато сіл (104) Фотофакт на Скаржинській землі (фото).

24 серпня 1991 р. - Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий національно-демократичними організаціями Миколаївщини, свідомими нашими земляками, як початок здійснення віковічної мрії українського народу, борців за незалежність України. День незалежності України (87, с. 477).

29 серпня 1991 р. - відбулися збори громадськості Миколаївщини, які прийняли звернення до всіх мешканців краю і депутатів області з привітанням Акту про незалежність України (104).

1993 р. - цей рік міжнародна організація ЮНЕСКО визначила роком Трипільської культури, однією з найдавніших в Європі, яка розвивалась і на Миколаївщині (60).

8 вересня 1993 р. - уперше на Миколаївщині проведена обласна науково-теоретична конференція, приурочена до 60-річчя організованого комуністичного голодомору в Україні (87, с. 507).

12 вересня 1993 р. — у Миколаєві, на Херсонському шосе, встановлений і освячений пам'ятний хрест жертвам комуністичного голодомору 1932 - 33 років (87, с. 515).

18 березня 1994 р. — заснований ландшафний парк «Гранітно-степове Побужжя» (87, с. 159).