Об'єкт і предмет філософії історії

Історичний процес — об'єкт філософії історії. Філософія історії — форма світоглядного осмислення історичної дійсності, але все ж вона не редукується до філософсько-історичного світогляду. Світогляд як певне становище свідомості людей є лише одним з компонентів філософії історії. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її взаємодія з іншими галузями обумовлюється природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта — історичного процесу, але й предмета пізнання, виділеного з об'єкта. Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й різноманітне. Вона не лише твориться, а й інтеріоризується кожною людиною, формуючи її внутрішній і духовний світ. У визначеному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях, їх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості, у розмаїтості буття; кожна людина має свою власну історію. За нашого часу не існує єдиної думки філософів і істориків на предмет філософії іс-торії. З погляду естонського дослідника Е. Лооне, можна виділити не менше п'яти різних підходів до філософії історії. Під філософією історії розуміється універсальна історія людства (або особливо відібраної її частини), побудована, зважаючи на певні принципи. Родоначальником такого підходу є Гегель. Крім прихильників такої позиції: Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Питирима Сорокіна, можна назвати і дослідників філософії історії; Миколу Данилевського, Енрі Калло, Джона Керрегена та інших. Досить глибоко розкриває суть універсалізму історії людства французький філософ Енрі Калло, який стверджує, що філософія історії — водночас синтез та інтерпретація історії, аналізує хід подій, показуючи, що події, історичні явища підкоряються внутрішньому закону фінальності, котрий становить єдиний критерій їх пояснення. Кожна з історичних наук вивчає різні явища світу або події в історії. Але науки не дають цілісного уявлення про весь історичний процес. Тому необхідне створення науки, що вивчала б всесвітню історію. Саме такою наукою, на думку Калло, і є філософія історії, що «повинна бути не історією людських суспільств, а історією більш глибокої реальності, котра об'єднує всі історії суспільств в одну, що виступала б не колекцією соціальних подій, історій, а єдиною справжньою універсальною історією, історією людства».

У XX ст. найбільш значущою спробою створення універсальної історії людства вважається всесвітня історія, викладена англійським дослідником Арнольдом Тойнбі. Всесвітня історія — сукупність історій окремих своєрідних і замкнутих цивілізацій. Розглядаючи цивілізації як «динамічні утворення еволюційного типу», Тойнбі виділяє в кожній основні фази історичного існування: виникнення, зростання, надлом і розклад, занепад. Пройшовши такі основні фази, цивілізація, як правило, гине, поступаючись іншій цивілізації. Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі намагався вивести деякі формальні емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку, котрі дозволяють передбачати глобальні події у майбутньому.

Під філософією історії представники іншого підходу розуміють теорію суспільства, суспільного розвитку (на відміну від теорій, що досліджують окремі компоненти суспільства, наприклад, політику, економіку і т. ін.). Збіг понять філософія історії і теорія розвитку відзначався і деякими немарксистськими вченими. Таку думку, наприклад, підтримував відомий німецький історик Отто Андерле. Ототожнював теорію суспільного розвитку і філософію історії російський філософ Володимир Хвостов. Завдання філософії історії він вбачав «не в тому, щоб шляхом відвернених умоглядів створювати незалежно від даних точної науки спекулятивні судження, міркування про зміст будови світу, що повинні лягти в основу самої науки, але, навпаки, в тому, щоб допомагати науці розібратися у своїх завданнях... відштовхуватися від факту наукового і базуватися на даних, здобутих науковими дослідженнями». Однак таке ототожнення понять характерне насамперед для марксистської історіографії. Загальною теорією суспільного розвитку вважав філософію історії Дмитро Воронов, який писав: «Якщо історичний матеріалізм вивчає найбільш загальні закони суспільства, то історична наука досліджує події історії, зв'язок і взаємозв'язок між ними в тому їх вигляді, як вони конкретно виявляються в процесі розвитку громадського життя». З такого висновку стосовно суті філософії історії випливає позиція деяких істориків-марксистів про взаємодію історіографії й історичного матеріалізму як наук, що вивчають факти і закони. Таку позицію про суть філософії історії займав і Е. Лооне, який заявляв, що «філософія історії як теорія суспільства — це для марксистів історичний матеріалізм. Сумнівно, чи потрібно визначати історичний матеріалізм ще одним терміном (інша справа — вираз типу «історичний матеріалізм» — це філософія історії)... Звичайно, щоб мати право називатися марксистськими, теорії в суспільствознавстві повинні бути сумісними з історичним матеріалізмом. І, звичайно, не слід піддаватися самообману, коли люди говорять, що формують лише спеціально-наукову теорію в тій або іншій галузі суспільствознавства».

ПІД предметом філософії історії ряд істориків і філософів розуміли сукупність досліджень, спрямованих на виявлення специфічних Особливостей соціального. Такі дослідження поєднувалися з загаль-дофілософськими онтологічними проблемами, при вирішенні яких враховувалися відмінності історії суспільства від інших соціальних явищ. Представники такого підходу стверджували, що в центрі уваги філософії історії мають перебувати насамперед онтологічні проблеми: становлення і зміст історії людства, суть історичного процесу, можливості передбачення майбутнього, роль і місце людини в історичному процесі та ін. Розглядаючи питання про рушійні сили суспільного розвитку, філософи приділяли увагу ролі свідомості, волі людини в історичному процесі. Але оскільки науці невідомо про інших істот з розкинутою свідомістю, крім людей, то питання про роль свідомості ставали питаннями про суспільство, історичні процеси. Філософію історії досліджували Р. Мель, Р. Рамон, Е. Калло. Не можна не відзначити і той факт, що онтологічний аспект досить чітко проглядається і в працях інших філософів: Арнольда Тойнбі, Питирима Сорокіна. Так, французький філософ Р. Рамон завдання філософії історії вбачав у розкритті історичної еволюції, у дослідженні соціальних та економічних явищ, подій і вважав, що філософію історії необхідно перетворити на конкретну галузь дослідження суспільних процесів. Однак під конкретністю маються на увазі насамперед «переживання окремих індивідів». Філософ Е. Калло першопричиною всіх суспільних явищ вважає конкретну соціальну людину. Що він розуміє під соціальною людиною, видно з висловлення про те, що філософія історії «як об'єкт аналізу бере не ту або іншу людську групу, не те або інше місто, не ту або іншу провінцію, націю, а сукупність людських спільностей. Під сукупностями людей мається на увазі конкретна соціальність, соціальна людина у своєму історичному вираженні, тобто те, що називають людством, якщо беруть це поняття в дуже конкретному значенні — як тотальність індивідів...». У вирішенні таких же завдань вбачав °Дну мету філософії історії послідовник марксистської філософії П. Саар, який писав, що до кола проблем філософії історії входять питання про причинність та доцільність і, звичайно, про те, що таке історія. Так чи інакше онтологічні проблеми розглядаються й іншими напрямками філософії історії.

Значний внесок у розуміння предмета філософії історії як цінності знань внесли німецькі філософи, представники баденської школи неокантіанства Вільгельм Віндельбанд і Генріх Ріккерт. Вони визначали філософію як загальну науку про цінності, котрі утворять «...зовсім самостійне царство, що знаходиться на протилежному боці суб'єкта й об'єкта». Зважаючи на кантівське розмежування теоретичного і практичного Розуму, Віндельбанд і Ріккерт вбачали філософію як нормативне вчення, засноване на ціннісних судженнях, що спираються на теоретичні судження й емпіричні дані про суттєве. Відкидаючи закономірність як спрямовуючий принцип історичного пізнання, заміняли її процедурою «віднесення до цінностей». Цінності мають надісторичний характер і утворюють у сукупності ідеальний, незалежний від людей трансцендентальний (тобто потойбічний) світ.

Розглядаючи взаємодію суспільного буття й духовного життя суспільства, Віндельбанд і Ріккерт визначають шість духовних сфер: логіку, естетику, містику, етику, еротику, релігію. Кожній з них відповідає визначений тип цінностей: істина, краса, святість, моральність, щастя, особиста святість. Генріх Ріккерт підкреслював, що люди вірять в об'єктивний зміст таких цінностей, тому що «без ідеалу над собою людина в духовному змісті не може правильно жити». Цінності ж, що складають ідеал, подібно зіркам на небі, дедалі більше відкриваються людині. Відбувається це в прогресі культури. Провідним в історії суспільства щодо буття виступає духовне життя (або сфера), тому дослідники критично ставилися до створеного Карлом Марксом матеріалістичного розуміння історії, де визначальне значення мали економічні фактори (тобто буття) у розвитку суспільства. Такий підхід, на думку Ріккерта, ненауковий, оскільки він визначається політичною програмою марксизму, де перемога пролетаріату є абсолютною цінністю. Тут філософія історії постає як учення про цінності, що розкриває їх природу, суть, значення і втілення в житті й діяльності людей, узагальнює та дає оцінку процесам історичного розвитку.

Нарешті, ряд дослідників під філософією історії розуміють теорію історичного знання і пізнання. У другій половині XIX ст. такий гносеологічний підхід у дослідженні філософсько-історичної проблематики стає самостійним. Засновником гносеологічного підходу до філософії історії вважається німецький філософ культури Вільгельм Дільтей. Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно-історичної реальності. Тому часто позицію Дільтея вважають історицистським варіантом філософії життя. Людина не має своєї історії, але людина сама є історією, що тільки й розкриває її суть. По-іншому, життя й історія для

Вільгельма Дільтея тотожні. Життя — основний факт, що має слу-жити відправним пунктом для філософії. Кожному періоду життя відповідає свій особливий тип мислення, причому всі типи рівноцінні. Для філософії історії Дільтея характерне різке протиставлення соціальних і природних наук. Природа пояснюється, а громадське життя тільки розуміється. Причому розуміння життя різне, оскільки кожний до історичних подій підходить зі своїми власними оцінками та міркуваннями, а «наукове уявлення неможливо відірвати від практичної позиції». Принциповий захист таких позицій безглуздий, тому що різні мірила цінностей між собою перебувають у нескінченній боротьбі. Тобто встановлення наукової істини, об'єктивне наукове пізнання історичного процесу є взагалі неможливим.

Представники гносеологічного підходу — Вільгельм Дільтей, Бенедетто Кроче, Георг Зіммель, Робін Дж. Коллінгвуд, Реймон Арон та інші вважають основним предметом філософії історії логіко-теоретичні й методологічні проблеми дослідження історичного минулого, його теоретичну реконструкцію і встановлення істинності історичних фактів.

Великий вплив на формування гносеологічного підходу до предмета філософії історії мав Бенедетто Кроче — відомий італійський філософ, засновник етико-політичної школи в італійській історіографії. Багато філософів та істориків називають його одним із найбільших італійських істориків XX ст. Світогляд Бенедетто Кроче сформувався під впливом школи неаполітанського гегельянства (Беніто Спавента, Франческо де Санктис). Слухаючи лекції Антоніо Лабріолі, він познайомився з марксизмом. І хоча мав певний інтерес до марксистської філософії і соціології (один із його творів називається «Історичний матеріалізм і марксистська економіка»), все ж залишився супротивником і марксизму, і фашизму. Бенедетто Кроче характеризував свою філософію як абсолютний ідеалізм. Дух у його філософській системі виявляється в теоретичній (логічно й естетично) і практичній (етично й економічно) формах. Логічна та естетична форми спрямовані на загальне, а етична й економічна — на часткове. Провідна роль у процесі пізнання відводиться інтуїції, що на відміну від логічного мислення прямує У світ конкретністю, неповторністю, індивідуальністю. Розгорнуте втілення інтуїція знаходить у розмаїтті історичних подій, форм, творів мистецтва.

Дух у Бенедетто Кроче — історичний за природою, філософія філософією історії, так само як і в історичній науці є і філософія, тому що історик пізнає універсальне й осмислює минуле, завжди виходячи з сучасності. Сучасне — дійсність, що «складається з об'єктивних розумових зразків». Історичний же факт — творення людського розуму, а встановлення факту є продуктом образної (або артистичної) інтуїції історика. Кроче стверджує: «Жоден історик не може писати історію, якщо в нього немає особистого переконання в правильності своїх власних поглядів на факти історії». Але історик пише зі свого сучасного погляду. Отже він неспроможний ні встановлювати наукові закони історії, ні давати фактам загальнообов'язкове пояснення. Тут і визначається: історія не є наукою, а є мистецтвом, тому що на відміну від науки, в основу якої покладене логічне пізнання, загальна універсальність, історія, як і мистецтво, заснована на одиничному і частковому. Найповніше і найпослідовніше погляди Кроче на філософію історії розкриваються у творі «Теорія й історія історіографії». Історія, на його погляд, ніщо інше як акт думки, причому думка історика творить історію так, як цього хоче сучасне історику життя. Історія, не зв'язана з сучасністю, — це мертва хроніка. Можна мати тільки таке минуле, що є продуктом усього сучасного. Так, для Кроче реальність — це Дух, буття — це знання, філософія — ідеалізм, а історія — думка історика, його суб'єктивні уявлення про минуле. Відкидаються і спроби формування в історії якихось схем. Не­повторність — от якість, якою володіє будь-яка історична подія. Усяка спроба підвести подію під яке-небудь загальне правило, злити його з якоюсь іншою подією, хоча б і подібною за типом, означає «гріх проти природи історичного факту». Такий же суб'єктивно ідеалістичний характер має і ставлення історика до добору фактів. «Не можна назвати логічний критерій, що визначив би, які відомості в документі корисні та важливі і яких немає: це практична, а не наукова проблема. Добір поєднаний з інтелектуальною діяльністю, але без застосування філософського критерію». В такому випадку історик, мабуть, має право довільно, керуючись суто практичними розуміннями й інтересами, відкидати важливі факти й затемнювати істину накопиченням дріб'язків і однобічним добором фактів. Таке розуміння історії як суб'єктивного і певного довільного акту думки самого історика Бенедетто Кроче називає абсолютним історизмом.

Матеріалістичний або марксистський історизм — це зовнішній історизм. Основа справжнього історизму — моральна свідомість історика і відмова його від концепції, що визнає історичну реальність об'єктивною та раз і назавжди даною. Дійсний, справжній історизм на місце «фальшивого» уявлення ставить концепцію історичної правди, створюваної думкою історика і що виступає як єдність «теорії, філософії й історії». Філософія й абсолютний історизм стають поняттями тотожними.

Близьку до поглядів Кроче позицію на філософію історії як на теорію історичного знання і пізнання мав Робін Джордж Кол-лінгвуд — відомий англійський філософ-неогегельянець, археолог і історик. Його основні теоретичні твори: «Ідея історії» (1946) і «Дзеркало духу" (1952), опубліковані посмертно, викликали численні відгуки в Європі й Америці. Основну мету він вбачав у визначенні завдань філософії історії та характеристиці предмета самої філософії. Філософія — рефлексія, думка не тільки про об'єкти, але й водночас міркування про думку. Наука — це думки про об'єкти (так, психологія бере об'єктом думки дух, а не свої думки з приводу духу, отже, належить до наук). Філософія історії вивчає за такою концепцією і думки історика й об'єкт його думок. Тому з завдань філософії історії сам собою виключається розгляд історичного процесу, тобто історичний процес стосується філософа лише остільки, оскільки йдеться про ті характеристики явищ, що визначають суть історичного знання. В «Ідеї історії» Коллінгвуд намагається довести неможливість застосування діалектики до аналізу історичного явища. Історія є актом думки, що складається з дій, котрі мають внутрішній і зовнішній бік: із зовнішнього боку — це логічно поєднані між собою думки. Взаємодія обох боків не діалектична, тобто не будується на боротьбі протилежностей; історія індивідуальних дій особистостей і культур не діалектична. Історія містить лише минуле; сучасне — її межа, пізнання майбутнього неможливе: пізнання — тільки об'єкт надій і страхів, але не історії. Процес дослідження подій і явищ минулого є самим історичним процесом, тобто кожне нове дослідження означає відкидання старих питань і постановку нових. Філософія історії, на думку Коллінгвуда, вивчає світ думок, світ духу, що непізнаваний з використанням природно-наукових методів. Специфіка ж методу істориків випливає зі специфіки предмета їх дослідження.

Гносеологічний напрямок одержав ще одну назву: критична філософія історії. Це пов'язане з тим, що її представники наполягають на тому, що лише критичний розгляд історії дає можливість творити модель людської історії, оцінити ступінь істинності історичних фактів і теоретично відтворити картину історичної дійсності. Джерела напрямку сягають до баденської школи неокантіанства, що займалася методологічними проблемами історичного пізнання, вивченням специфіки історії людства. Засновником баденської школи неокантіанства більшість дослідників вважають французького філософа Реймона Арона.

На основі аналізу поглядів Вільгельма Дільтея, Генріха Ріккерта, Георга Зіммеля, Макса Вебера та інших зроблено висновок, що в основі сучасної філософії історії покладено ідеї неокантіанства і що від гегелівського підходу до пізнання історичного процесу необхідно відмовитися.

«Традиційна філософія історії, — стверджує Арон, — знаходить своє завершення в системі Гегеля. Сучасна філософія історії починається з відмовлення від гегельянства. Ідеал більше не визначає становлення людського суспільства, філософ більше не вірить у те, що він єдиний депозитор секретів провидіння». Важлива відмінна риса критичної філософії — це спроба визначити взаємодію загального й особливого щодо історії людства.

Зважаючи на спосіб вирішення питання взаємодії загального й особливого в історії, критична філософія вивчає й інші питання. Реймон Арон пише, що замість кантівського питання: «В яких умовах є можливою історична наука?» ставиться питання: «Можлива чи ні історична наука і чи придатна історія для всіх?». На ці питання Арон відповідає: така наука неможлива навіть теоретично. Історія занадто диференційована, щоб нею об'єднати. Звичайно, філософію історії визначають як науку, що інтерпретує зміст усього людського минулого. Але коли дослідник починає шукати такий зміст, то виявляється, що знайти його неможливо, оскільки той самий факт чи історична подія можуть інтерпретуватися з різних позицій і набувати протилежного сенсу в залежності від світоглядної установки дослідника. Звідси Арон робить висновок, що немає такої теоретичної галузі знання, котра могла б охопити всю історію суспільного розвитку. На цю роль не може претендувати і філософія історії.

Представники критичної філософії історії, заперечуючи єдність історичного процесу, визначають історію як сукупність окремих фрагментів, що не мають тісного взаємозв'язку. Тому філософія історії предметом дослідження може мати тільки окремі фрагменти історичного процесу. Основним для послідовників критичного напрямку філософії історії є критичний аналіз руху історичного процесу, тобто дослідження можливостей пізнання об'єктивного розвитку людства. Аналіз підходів до предмета філософії історії дозволяє погодитися з російським філософом Іваном Гобозовим, який вважає, що в сучасній західній філософії історії домінують два основні напрямки — онтологічний і гносеологічний. Прихильники онтологічного напрямку (Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі та їх послідовники) головної уваги надають дослідженню історичного процесу, змісту історії, соціальному визначенню. Філософія історії, на їх думку, повинна вивчати іманентну логіку розвитку суспільства, взаємодію і взаємообумовленість його різних боків, аналізувати процес, хід подій, показувати, як змінюються одні цивілізації іншими, чому одні цивілізації гинуть, а інші розвиваються, та ін. Тому онтологічний напрямок філософії історії як об'єкт дослідження бере не будь-яку соціальну групу, соціальну спільність людей, соціальний організм, а весь процес історії. Гносеологічний же напрямок головної уваги надає проб­лещем пізнання історичних фактів, подій. Його представники (Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Робін Дж. Коллінгвуд, Реймон Арон та інші) вважають, що предмет філософії історії — теоретичний: логіко-теоретичні та методологічні проблеми дослідження історичного минулого, теоретична реконструкція і встановлення істинності історичних фактів. Представники онтологічного напрямку основного значення надають буттю історичного процесу, а представники гносеологічного напрямку — теоретичній реконструкції історичного минулого. Філософ Гобозов пише: «Варто підкреслити, що не можна відривати одне від одного гносеологію й онтологію. Теорія пізнання без об'єкта пізнання пе­рестає бути теорією так само, як без дослідження практичної діяльності людей, без аналізу суспільних відносин, рушійних сил, з'ясування змісту і мети людського суспільства, сенсу життя людини, її діяльності виробничої і творчої вона не може претендувати на роль наукової теорії». Іншим чином, без об'єкта пізнання немає теорії пізнання.