Поняття філософії історії

Філософське осмислення історичної дійсності, а також місця філософії історії в системі історичних реалій є одним із найважливіших завдань у вивченні цієї науки. Філософія історії формується на межі філософії та історії, що обумовило двозначність цього поняття. З одного боку, філософія історії — повноправна складова системи філософських знань, з ін­шого — вона входить до складу історичного пізнання і є відображенням найдавнішого з історичних теоретичних знань.

Філософія історії бере початок з античності. З розвитком суспільства розвиваються й удосконалюються знання з філософії та історії. У XVI—XVIII ст. і пізніше проблеми філософії історії досліджувалися просвітителями: Вольтером, Иоганном Гердером, Жаном Кондорсе, Шарлем Монтеск'є та іншими. Виступаючи проти теологізації історії, що йде від Августина Блаженного, вони внесли в цю науку ідею причинності, сформулювали теорію прогресу, виклали ідею єдності історичного процесу та обґрунтували вплив на людину географічного і соціального середовищ. Але саме поняття філософія історії виникло значно пізніше. Французький філософ-просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий як Вольтер, Розробляючи проблеми філософського осмислення історії, ввів до наукового обігу поняття філософія історії. Сам він вкладав у це поняття зовсім інший зміст, аніж представники сучасної філософії історії, визначаючи її суть відповідно до тодішніх умов і рівня розвитку історичного пізнання. Вольтер розумів під філософією історії лише наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, найчастіше не лише не перевірених, а взагалі напівлеген-дарних або відверто міфічних зведень і переказів. Але поняття фі­лософії історії досить швидко істотно трансформувалося. Пізніше Німецький філософ Йоганн Гердер розглядає філософію історії як спеціалізовану галузь знання, що вивчає загальні проблеми історії і покликана відповісти на запитання: чи існують позитивні та незмінні закони розвитку людського суспільства і якщо так, то які саме?

Однак ще за античних часів проблема осмислення історичного руху, поступу, тенденцій і спрямованості історичного процесу викликала значний інтерес древніх мислителів, насамперед Геродота, Фукідіда, Арістотеля, Теофраста, Плінія Старшого й інших. У їх працях визначалися уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про хід людських діянь, напрямок і зміст історичних подій (що пізніше одержало назву «філософія історії»). На той час уявлення про історичні події ще не склалися в закінчену систему поглядів. Зважаючи на це, більшість дослідників справедливо відзначають, що в епоху античності не існувало власне філософського розгляду історичного процесу. Філософ Еміль Дюркгейм вважав головним завданням філософії історії синтез історичного процесу, і тому в стародавності філософія історії ще не була відомою й античний світ не мав уявлення про внутрішню єдність людського роду.

За часів Середньовіччя представники християнської філософської думки Аврелій Августин, Хома Аквінський та інші, синтезуючи біблійну і греко-римську філософсько-історичну думку, створили нову теологічну концепцію історії, сформували уявлення про зміст історичних подій, призначення і завдання історичних праць. Особливо великий вплив на історичну думку епохи Середньовіччя мали ідеї Аврелія Августина. У праці «Про град Божий» він послідовно відстоював концепцію провіденціалізму — зображення історії як неухильної реалізації божественного управління світом (люди — тільки актори драми, творець якої Бог). Важливим у його вченні є внутрішня єдність людського роду й історичного процесу, основа якого — Божественне буття. Саме Божественне буття, на думку Аврелія Августина і його послідовників, є субстанцією, що породжує весь світ. Уся історія людства — створене буття, котре володіє вторинним, невласним характером. Аврелій Августин розглядає долю людства з позицій міфологічних уявлень, в основі яких — Священне письмо. Модель всесвітньої історії — Біблія, а основні етапи розвитку людського суспільства відповідають шістьом дням створення світу і шістьом епохам, що згадують у Старому Завіті.

В епоху Відродження у боротьбі з концепцією Аврелія Августина формувалася світська філософія історії, значний внесок до якої зробили мислителі-гуманісти Нікколо Макіавеллі, Франческо Гриччардіні, Жан Боден, Леонардо Бруні, англійські матеріалісти Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші. У Їх творах філософія історії десакралізується, а історія людства вже не обумовлюється повністю Божественним буттям. На той час особливе місце в розвитку філософсько-історичної думки займає державний діяч, історик Нікколо Макіавеллі. У його найвизначніших творах «Государ», «Флорентійські літописи» та ін. викладено ідею циклічного розвитку як результат впливу божественної фортуни (долі). До того де необхідність розуміється не фаталістично: люди можуть використовувати фортуну і досягати успіху — все залежить від того, де вони до неї пристосуються і чи зможуть їй протистояти. Макіавеллі вважав, що рушійною силою розвитку суспільства є матеріальний інтерес, прагнення до збереження і збільшення приватної власності. Він висловлював здогадки про закономірності суспільних явищ, але сформулювати їх йому не вдалося. На той час великий вплив на формування світської філософії історії мала праця Джамбаттісти Віко «Підстави нової науки про загальну природу націй», де висвітлено світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Джамбаттісти Віко, всі народи проходять у своєму розвитку однакові стадії — від первісного варварства (епоха богів) через феодалізм (епоха героїв) до епохи демократичної республіки або представницької монархії (епоха цивілізації). Кожен цикл завершується загальною кризою і розпадом суспільства. Після завершення циклу розвиток відновлюється і проходить ті ж стадії, але на вищому рівні. Ідеї Джамбаттісти Віко покладені в основу теорії кругообігу історії, запропонованої пізніше Миколою Данилевським, Освальдом Шпенглером, Арнольдом Тойнбі, та багато в чому передбачені у філософії історії Йоганна Гердера і Георга Гегеля.

У XVIII — першій пол. XIX ст. філософія історії є переважно загальною теорією розвитку суспільства. Філософи прагнули сформулювати мету, рушійні сили і зміст історичного процесу. У залежності від вирішення ними основного питання філософії правляча сила історії могла в концепціях називатися по-різному: Божественне провидіння, спільний Розум тощо. Та в усіх випадках ця сила — в історії, але не створюється в ній. Класична філософія історії висуває ряд важливих ідей: теорію прогресу (Жан Антуан Кондор-се), концепцію єдності історичного процесу і різноманіття його форм та ін. Німецький соціолог Юрген Габермас справедливо відзначає: «Проекти філософії історії XVIII ст. й еволюційних теорій суспільства XIX ст. можна визначити як спроби вирішити проблему ідентичності за допомогою вимоги науковості тлумачення загальної історії. Така функція пояснює подвійну рефлексивність філософії історії, втілює саме новий тип теорії, що розкриває умови, за яких тільки і стає можливою саморефлексія людської історії, а отже, і вона сама».

Своєрідним підсумком, вершиною філософії історії є теорія Гегеля, що розглядає історію як єдиний закономірний процес, де кожна епоха неповторно різноманітна і являє водночас закономірний ступінь у розвитку людства. Такий розвиток має дещо інший характер, ніж у сфері природної закономірності. Закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяльності людей. Ця діяльність мотивується взаємовиключними, роз'єднаними, егоїстичними потребами, інтересами та пристрастями індивідів і утворює єдиний адекватний засіб, інструмент, за допомогою якого історія реалізує внутрішню надзадачу. Тримаючись часткових інтересів та задовольняючи життєво важливі потреби, люди роблять набагато більше, ніж задумали. Не усвідомлюючи всього, вони реалізують закономірності історії, штовхаючи її хід уперед. Однак історичний процес для Гегеля — це лише нескінченний саморозвиток, саморозгортання світового Розуму, Абсолютної ідеї. Звідси — абстрактність гегелівської філософії історії та її неспроможність пояснити конкретний хід історії. Важливе значення для розуміння підходу Гегеля до філософії історії має розроблена ним класифікація історіографії, що поділяється на три види: первісна історія; рефлексивна історія; філософська історія.

Представники первісної історії, до яких Гегель відносить античних істориків Геродота і Фукідіда, викладали тільки ті історичні події, свідками яких були самі. Зміст праць античних істориків має просторові та тимчасові межі, і події висвітлюються ніби зсередини історичного процесу. Тому не дивно, що історик античності «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом, що викладає, і ще не вийшов за його межі». У рефлексивній історії виклад матеріалу, на думку Гегеля, не пов'язується з участю історика в описуваних подіях. Така історія поділяється на кілька видів. По-перше, загальна історія допускає опис дослідником історії якогось народу, держави чи всього світу за своїми конкретними принципами, що служать методологією при доборі й аналізі історичних фактів і подій. По-друге, прагматична історія допускає опис минулого з позицій сучасності. Історичні події, що характеризують розвиток різних країн і народів, за твердженням Гегеля, є неповторними. Однак у них завжди можна знайти загальне, що визначається їх безумовною належністю до загального історичного процесу і дозволяє робити висновок про його закономірність. Прагматична рефлексія історичного процесу, спрямована на усвідомлення й осмислення його закономірностей з позиції епохи, наповнює виклад історії сучасним змістом. По-третє, критична історія допускає виклад не самої історії, а історії історії. Її мета — критичні оцінка історичних джерел і праць із проблем історії, визначення ступеня їх вірогідності й істинності. По-четверте, філософська історія — завершальний вид рефлексивної історії, що є переходом до власне філософії історії. У чому ж вбачає Гегель предмет філософії історії? На його думку, філософія історії має розглядати історію в тому вигляді, у якому вона існувала, мала вивчати факти і події та не допускати апріорних вимислів. У другій половині XIX ст. традиційний предмет, метафізична й онтологічна проблематика, що перебуває в центрі уваги філософії історії, відходить до інших суспільних наук. Тоді ж позитивістські теоретики проголосили кінець усякої філософії історії, заміну її соціологією. Однак соціологія не змогла увібрати всю філософсько-історичну проблематику.

Значний внесок у розвиток філософії історії зробили Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, що створили соціально-економічне вчення, котре відіграло величезну й не лише теоретичну роль у житті людства. У чому ж суть філософсько-історичної концепції марксизму? Карл Маркс продовжує раціоналістичні й діалектичні традиції Гегеля. Однак його філософія історії зовсім відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема значно розширюється сфера дії матеріалізму та поширення його на суспільні явища. Підхід до системи виробничих відносин у суспільстві складає першооснову — базис, на якому формуються інші відносини людей: правові, політичні, ідеологічні тощо. Ідеї і теорії, навіть найрадикальніші, вважав Карл Маркс, не можуть бути причинами історичних змін, а лише відбивають об'єктивну реальність і можуть бути застосовані тоді, коли в суспільстві дозріли економічні передумови. Деякі Сучасні дослідники вважають: у системі марксизму філософія історії не є самостійною галуззю. Тому відповідна проблематика роз­робляється переважно в межах історичного матеріалізму (що, на їх думку, і становить марксистську філософію історії). Філософсько-історична проблематика в марксистській філософії розглядається в межах логіки наукового дослідження (логічна специфіка історичного методу, види й форми історичного опису, структури історичного пояснення та ін.) і в межах самого історичного дослідження (принципи періодизації всесвітньої історії, аналіз конкретно-історичних понять та ін.). Матеріалістичне розуміння історії дозволяє зробити висновок, що до проблематики філософії історії можна віднести загальні закономірності історичного процесу, теорію суспільно-економічних формацій, особливості сучасного суспільного розвитку, взаємозв'язок історії з іншими суспільними і природничими науками.

Наприкінці XIX — поч. XX ст. виникає багато нових напрямків філософії історії. Криза позитивістського еволюціонізму викликає до життя нові варіанти теорії історичного кругообігу (Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін), що мали завдання виявляти закономірності історичного процесу. Для численних варіацій християнської філософії історії: неотомізму (Жак Марітен, Етьєн Жильсон, Густав Веттер, Йозеф Бохеньський), неоавгустиз-му (Ле Сенна, Моріс Блондель, Габріель Марсель, Жан Лакруа), тейярдизму (Пьєр Тейяр де Шарден) і частково екзистенціалізму (Карл Ясперс) центральною проблемою залишається проблема змісту історії. Тоді ж, наприкінці XIX ст., широке розповсюдження отримала так звана критична філософія історії, де можна виділити дві основних течії — гносеологічну й логіко-методологічну.

Гносеологічна теорія та критика історичного пізнання (початок якої поклав Вільгельм Дільтей) не обмежується власне історіографією, але аналізує історичну свідомість досить широко. Так, у Бенедетто Кроче теорія історіографії — лише один із проявів філософії духу. Неокантіанська філософія історії (Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) тісно пов'язана з вченням про цінності. Основний пафос концепцій: твердження предметної і гносеологічної специфічності історії, її відмінності від природознавства і натуралізованих суспільних наук, особливо від соціології. Провідну роль тут відіграє феноменологія. Свою специфіку також має й аналітична філософія історії, пов'язана з позитивістською традицією і котра займається переважно логіко-методологічним дослідженням історичної науки, вважаючи, що завдання філософії — не творити правила історичного методу, а описувати й аналізувати дослідницьку процедуру та пояснювальні прийоми історика, насамперед особливості логіки історичного пізнання (Ернест Нагель, Карл Гемпель та інші).

Звичайно ж, філософія історії — сукупність ідей і галузь пізнання. Кожна з галузей сучасного пізнання, перш ніж сформуватися, розвиватися і функціонувати у вигляді самостійної і високоспеціалізованої галузі знань, тривалий час існує як певна сукупність ідей, що охоплюють відповідну предметну галузь знань. Не є винятком і філософія історії, що перш ніж сформуватися у вигляді автономної галузі пізнання, досить довго існувала і розвивалася як самостійна специфічна сукупність філософських ідей з приводу своєрідності й особливостей історичного процесу. Реальне формування філософії історії (як визначеної множинності ідей) починається значно раніше виникнення відповідної галузі знань, тим більше виникнення поняття філософії історії.