Людина і суспільство у контексті їх суспільних ознак . Дефініція людини і суспільства як пошук їх сутнісних особливостей. Структура людини.

Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи — як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.

З давніх часів люди сприймали та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людину усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Аристотель в своїх творах визначав людину як " істоту суспільну", К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людині із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть — ворогування.

В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.

Надмірне піднесення окремої людини над суспільством може приводити до культивування індивідуалізму, егоїзму, коли ж ця окрема людина займає особливе становище в суспільстві, то подібна ситуація загрожує вилитися у вождізм або культ особи. І хоча

Г.Гегель колись писав проте, що монархія засвідчує нам, що в суспільстві поважають хоча би одну особу, явище вождизму з усіх форм найпершого та переважного культивування окремої людини постає найбільш нестерпним та принизливим для людини. З одного боку, воно веде до розбещення тих, хто керує суспільством, бо вони звикають до безконтрольних дій, невиправданого поклоніння, плазування перед " першою особою", яка, в свою чергу, втрачає почуття міри і дає волю проявитися відвертим вадам своєї натури. Все не приводить до поступової деградації верхівки суспільства. Тоталітаризм може бути більше або менше регламентованим і набувати вигляду репресивних політичних режимів, де практикується соціальний терор, (на зразок фашизму або так званого казармового комунізму), або ж різних варіантів бюрократичних соціальній систем, де певні структури фактично узурпують владу, привласнюючи певні суспільні функції (деякі держави Африки. Південної Америки, Азії).

Людина дійсно не може бути людиною поза суспільством, оскільки:

лише суспільство здатне накопичувати, зберігати та передавати від покоління до покоління, віл людини до людини те, що здобуте як спільним, так і індивідуальним досвідом життєдіяльності:

лише в суспільстві можуть виявитися і набути загальної значущості індивідуальні особливості та здібності людини;

лише суспільство здатне розвивати різноманітну людську діяльність одночасно в різних напрямах:

лише суспільство здатне ставити перед людиною цілі, завдання, сенси, що перевершують її індивідуальні потреби та бажання:

лише суспільство може культивувати деякі надскладні види діяльності, такі, наприклад, як наука, промисловість, містобудівництво,

військова справа, іригація, здійснення екологічних програм, тощо;

нарешті, лише в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, знакові та символічні форми для передавання інтелектуального змісту, норми та стандарти людської поведінки.

З іншого боку, не варто забувати, що пізнає, страждає, відчуває, діє не якесь примарне та знеособлене суспільство, а жива людина, а тому все перераховане вище має свій сенс лише у відношенні до людини та тоді, коли є людина. Значить, реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного так само, як не можна відірвати рибу від водної стихії.

Історично відбулося так, що на ранніх стадіях розвитку суспільства навіть при безумовній значущості окремих осіб, вирішальна роль в розвитку історії належала суспільству, проте в розвиненому, стабілізованому суспільстві все починає замикатися на людину та залежати від неї. Частково це пояснюється тим, що реальні можливості окремої людини зростають колосальним чином: потенційно сьогодні одна людина здатна знищити або ж врятувати все людство. З іншого боку, ускладнення суспільних процесів робить людину достатньо вільною у своїх діях та виборі, а, значить, від окремої людини залежить дуже багато.

Кожна людина перш за все створює своє оточення і впливає на нього; крім того, її впливи так чи інакше поширюються майже на всіх, з ким вона контактує з необхідністю або випадково. В сьогоднішньому суспільстві людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. Тому не варто ні перебільшувати, ні зменшувати роль людини в сучасному суспільстві; до питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично.

Вступаючи у життя, кожна людина включається у складну систему зв'язків із іншими людьми та процесами дійсності; найпершою особливістю такої системи зв'язків постає їх соціальний характер.. Внаслідок цього в суспільстві виникає ціла низка елементів, структур та інституцій, які покликані забезпечити нормальне функціонування соціальних процесів.

58. Предметність та діяльність як методологічні принципи пояснення соціальної сутності людини.

Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи — як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та задатками.

З давніх часів люди сприймали та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людину усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Аристотель в своїх творах визначав людину як " істоту суспільну", К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людині із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть — ворогування.

Загалом можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.

В античній Греції філософ Арістотель говорив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммапуїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного світу культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прагнули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К'єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-знакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальну дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність - засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність.

Діяльність - багатопланова система. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші класифікації діяльності. В залежності від її об'єктів, виділяють економічну, політичну, педагогічну, охороно-оздоровчу та інші види діяльності. В залежності від суб'єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо.