Дохристиянські вірування

Первісна віра була віра практична домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці бо була міцно пов’язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніше хліборобська, як частина життя людини. У той час її віра і життя були нерозривно пов’язані сотнями ниток. В її основі лежали три елементи: аніматизм - себто оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – своєрідне олюднення. Археологами знайдено багато скульптурних зображень великої матері всього сущого, яку вважали богинею родючості. Хлібороби мали релігійні обряди, які виконувалися під час зимово-весняних свят. Давні слов'яни, що з'явилися на історичній арені незадовго до Різдва Христового, вшановували подеколи боялися, а часами і тремтіли зі страху перед своїми язичницькими богами.

Взагалі слово «язик» у церковно-слов’янський означає «народ», звідси «язичницький» цілком можна потлумачити, як «народний». Отож бо, народна чи ще як її називали – поганська (від латинського слова «paganus» - «селянин»), ментальність сільських мешканців з великими труднощами опановувала християнське віровчення, яке несло світу інтуїтивне відчуття присутності у творінні волі Бога-Отця. І попервах слов’яни-язичники засвоювали християнство шляхом його оязичнення. Тим більше, що язичників доводили до сум'яття християнські моральні заповіді, зміна інституту сім’ї з полігамної на моногамну, смирення і прощення ворога чи кривдника, яке несло у серці свого вчення християнство. Втім, зводити усе давньоукраїнське поганство до способу, в який наші предки лише домовлялися з силами природи, щоб виростити гарний врожай, здобути перемогу у битві чи учинити добрий хліб, з наукової точки зору некоректно.

Українське поганство, яке історикам складно вивчати з огляду на малу кількість писемних джерел, все ж таки закарбувалося у велетенській кількості пісень і казок і дає основу для аналізу таким наукам, як антропологія, лінгвістика і етнологія. Висока образність, потужна метафоричність і достатня інформативність давніх пісень і легенд склали підвалини світогляду українців, лягли в основу української літератури і значною мірою вплинули на саме християнство, породивши в Україні так зване двовір'я. До того ж, єдиного пантеону язичницьких богів не існувало його якраз і намагався створити, до прийняття хрещення, князь Володимир. Тому Християнська Церква після офіційного прийняття Руссю християнства у 988 р. не вела з ними аж надто жорсткої боротьби, як це робилося з язичництвом у Західній Європі. А український фольклор і пишна своєрідність язичницьких свят Купайла, Різдва Всесвіту, Коляди досягла розквіту ще задовго до прийняття християнства на Русі. Про це пишуть такі всесвітньо відомі історики, як: Пліній Молодший та Корнелій Тацит у І ст., візантійський історик VI-го ст. Прокопій Кесарійський та арабський мандрівник Ібн Фадлан, що побував у Волзькій Булгарії у Х ст. Ще до прийняття християнства східні слов’янські племена витворили свою багату міфологію, що базувалася на народних віруваннях, які носили анімістично-магічний характер. Той же Іван Нечуй-Левицький вважав, що:

«Дуже раннє християнство в Києві, дуже рання візантійська християнська просвіта повернула духовне життя українського народу на іншу стежку і занапастила багато цікавого для науки в українській міфології.»

В традиції двовір'я легко уживалися між собою верховний бог Перун-Громовержець, якого, до речі, перед хрещенням Руси-України поставив головним богом свого язичницького пантеону св. рівноапостольний князь Володимир, з християнськими святими: св. Іллею, св. Михайлом, св. Кириком, яких і досі в Україні величають «громовиками». 2 серпня у день св. Іллі-пророка, приміром, українці переставали купатися у водоймах і не працювали. Бо вважали, що літо перевалило свій зеніт, йде на зиму, вода, яку посилає з дощами на землю св. Ілля, холоднішає. У тих же, хто працював у цей день, відбирали вила, коси і заступи чи рубали колеса у возах. Функції бога скотарства Волоса перебрав на себе св. Власій – ранньохристиянський мученик, лікар, єпископ східно-вірменського міста Севастія, який був у 316 р. замордований язичниками за Христа. Але найяскравішим поєднанням язичницького і християнського є свято Івана Купала. У язичників Купало - бог плодючості, любові, літнього сонцевороту, назва походить від слова «купа», що означало староукраїнською мовою «поєднання статей». Язичники святкували його 22 червня, тепер за нашим календарем це 7 липня – день Різдва Іоанна Хрестителя. Купальське вогнище, через яке стрибали хлопці і дівчата, щоб освятити свої почуття, називається «собітка». І більшість купальських та собіткових пісень періоду двовір'я позначені поєднанням елементів язичництва та християнства:

«Свята Пречиста собітку палила

І всіх святих просила.

Всі святиї на собітці били,

Господа просили, Господа хвалили!»

Безумовним є той факт, що всі відомі рукописи, в яких є свідчення про язичницьку церемоніальну культуру слов’ян, як наприклад, «Слово про Ігорів похід» дійшли до нас у переписаному вигляді. Однак за більш ніж двохсотлітній період історичних, археологічних та лінгвістичних досліджень накопичилося надзвичайно багато нового матеріалу. Дослідженню українського язичництва присвятили свої наукові праці вчені світового рівня, зокрема: член-кореспондент Російської академії наук Олександр Потебня, російський академік Борис Рибаков, чеський археолог та історик Любор Нідерле, митрополит Української Автокефальної Православної Церкви, професор Київського Університету ім. Св. Володимира Іван Огієнко, який написав об'ємну працю «Дохристиянські вірування українського народу», та багато інших. А автор «Викладів давньослов’янських легенд» лінгвіст, фольклорист, співзасновник літературного об’єднання «Руська трійця», священик Яків Головацький, зазначав, що язичництво підготувало ґрунт для сприйняття християнства давніми українцями.