Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Радянська форма української державності (УСРР): суверенність і підпорядкування московському центру. Радянсько-польська війна.




На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція. Ця подія справила величезний вплив на подальші події в Україні.

Вже 13 листопада радянська Росія офіційно заявила про анулювання Брестського миру. Що стосувалося українсько-російсь­ких відносин і визнання самостійності України, то Раднарком Росії більше не розглядав Україну як самостійну державу. Навпаки офіційні дипломатичні відносини з УНР Центральної ради і Украї­нською Державою гетьмана Скоропадського були забуті.

Через два тижні після організації Директорії - 28 листопада на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянсь­кий уряд України. 29 листопада Маніфест уряду оголосив відновлен­ня влади Рад в Україні, 6 січня 1919 р. спеціальним рішенням уряду стара назва держави - Українська Народна Республіка – була замі­нена новою. За аналогією з радянською Росією відтепер Україна на­зивалася Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Така назва держави зберігалася до прийняття Конституції 1936 р. – абревіатура змінилася на УРСР (слово “радянська” в офіційній назві держави перейшло з третього на друге місце).

Тепер перед Радянським урядом постали численні питання – здійснити перетворення державного і суспільно-політичного ладу України, налагодити апарат радянської влади, провести соціаль­но-економічні та політичні перетворення тощо. В усьому цьому склад­ному процесі РСФРР була зразком для більшовиків України. За рішеннями ЦК РКП(б) і В.І.Леніна сотні більшовиків направляли на роботу в Україну.

29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд Ук­раїни перейменувався в Раду Народних Комісарів, його відділи стали називатися народними комісаріатами. На посаду голови реорганізованого уряду за пропозицією В.І. Леніна було призначено професійного революціонера бол­гарина X. Раковського.

Відбулося також і об’єднання військових сил України і Росії. Ще з самого початку боротьби з Директорією більшовики почали включати військові частини України в єдину Червону Армію, яка управлялася з центру, тобто з Москви. З січня 1919 р. всі декрети і розпорядження уряду РСФРР у воєнній сфері розповсюджували­ся і на Україну. 1 червня 1919 р. вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – схвалив декрет про “воєнно-політичний союз” радянсь­ких республік за участю України, Латвії, Литви, Білорусі. Об’єднан­ню “для боротьби зі світовим імперіалізмом” під керівництвом ви­щих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці республік.

4 червня був ліквідований Український фронт. Його військові з’єднання були передані в розпорядження командування Південного і Західного фронтів. Завершився процес підпорядкування червоноармійських частин України командуванню військ Радянської Росії.



Такий чином, незважаючи на те що УСРР об’єдналася з радянською Росією на засадах “соціалістичної федерації”, федера­тивні зв’язки України і Росії були суто декларативними, не кажучи вже про її державний суверенітет.

Проте деякі висновки із попередніх подій більшовики зроби­ли. 4 грудня 1919 р. VIII Всеросійська партконференція за пропози­цією В.І. Леніна прийняла резолюцію “Про радянську владу в Ук­раїні”. У першому її пункті урочисто проголошувалося: “РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'яз­ком на ґрунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 р., а надалі форми союзу остаточно вирішуватимуть самі українські робітники й селя­ни. У документі містився знаменний пункт: “Члени РКП на тери­торії України повинні на ділі проводити право трудящих мас учи­тися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”.

Нова політика більшовиків в Україні зробила свою справу. Вони дістали можливість зайнятися організацією влади, зустрі­чаючи найчастіше замість опору співробітництво. В. Винниченко, який організував у Відні “Закордонну групу українських ко­моністів”, на початку квітня 1920 р. повернувся, щоб запропону­вати свої послуги урядові УСРР. Проте після зустрічей з Троцьким, Каменевим, Сталіним, Раковським і ознайомлення з реаль­ним, а не декларативним політичним життям він знову поїхав на чужину. “Ні для кого не секрет, - писав Винниченко пізніше, - що “радянської влади” як такої, влади Рад радянських Росії і України, зовсім уже не існує. Принцип абсолютного централізму виключає цю форму влади”.



У боротьбі за оволодіння Україною зійшлися три сили - армія УНР, Червона Армія і білогвардійські війська. Боротьба між ними визначила характер воєнних дій у другій половині 1919 р.

Після евакуації військ Антанти з півдня республіки радянсь­ким військам в Україні протистояли білогвардійські частини Денікіна, які наступали на Донбас. Військові з’єднання Директорії діяли на Заході. Війська Польщі, яка претендувала на Правобережжя, концентрувалися в Західній Україні.

Радянське керівництво недооцінило загрозу з боку білог­вардійців. Воно було впевнене, що з денікінцями впорається Півден­ний фронт, а з’єднання Українського фронту буде допомагати пе­ремозі європейської революції (в цей час в Угорщині була встанов­лена радянська влада).

Генерал Денікін став командувачем білогвардійської Добро­вольчої армії в квітні 1918 р. Відрізаний німецькою окупацією від радянських військ, він отримав потрібний час для вербування доб­ровольців. До Денікіна на Кубань і Дон звідусіль прибували офіце­ри. Спорядження і зброя надходили від кайзерівських військ, а через чорноморські порти - від країн Антанти.

Після провалу безпосередньої окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили всередині Росії і поза її межами стали покладати головні надії на Денікіна. Його армії швидко зро­стали, у тому числі за рахунок мобілізації на контрольованій тери­торії, що істотно розширилася. З весни 1919 р. протистояння ра­дянських і білогвардійських сил зосередилося у Донбасі.

Наступ головних сил Добровольчої армії розгортався від Хар­кова на Полтаву. На Правобережжі денікінці просувалися від Кате­ринослава на Київ і Миколаїв, а також уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу. Наприкінці серпня уряд Раковського змуше­ний був залишити Київ.

Денікінський окупаційний режим існував в Україні влітку і восени 1919 р. Як і Скоропадський, Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння, чим відразу відштовхнув селян. У них знову забирали землю і реманент. Тому обстановка в українському селі стала відразу напруженою. Почалася повстанська боротьба. Уже восени 1919р. у партизанських загонах налічувалося не мен­ше 100 тис. бійців. За політичною спрямованістю вони були різні – радянські, петлюрівські, махновські, аполітичні (інколи - з ухилом у бандитизм). На підприємствах Денікін не скасував законодавства про 8-годинний робочий день, але фактично робітники змушені були працювати по 11-12 годин. Та нормалізувати економічне жит­тя не вдавалося. Розвал народного господарства тривав. “Некеровані” профспілки розпускалися.

Принциповий борець за “єдину й неділиму” Росію, Денікін не визнавав незалежності України в усіх формах державної органі­зації, що з’явилися під час визвольних змагань українського наро­ду - УНР, “Української Держави”, УСРР. Він придушував не тільки національний визвольний рух, але й будь-які прояви українського національного життя. Наприклад, в Україні майже у повному об­сязі була відновлена царська практика (як законодавча, так й у формі негласних інструкцій) щодо загальноосвітньої школи, денікінці не визнавали української мови і культури. Державні або земські асигнування на утримання навчальних закладів з малоросійською мовою викладання заборонялися. Українські вивіски у містах замі­нювалися на російські. При денікінцях припинила діяльність Украї­нська Академія наук.

Сіоністські організації та єврейські общини теж не змогли знайти з білогвардійцями спільну мову. Віддана на поталу місцевих каральних команд, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів.

У жовтні 1919 р. радянські війська домоглися істотної чисель­ної переваги над арміями Денікіна. Кінний корпус С. Будьонного, розгорнутий у 1-у Кінну армію розпочав наступ під Кромами і от­римав перемогу над трьома дивізіями Добровольчої армії. У сере­дині листопада Червона армія заволоділа вузловою станцією Касторна. Білогвардійці почали відступати у двох напрямках - на Рос­тов і на Крим та Одесу. 15 грудня радянські війська захопили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку лютого 1920 р. Червона армія зайняла Одесу, а потім з півдня вийшла на Правобережжя. Україна була очищена від денікінців.

Таким чином, боротьба з Добровольчою армією, яка розгор­нулася на території України в другій половині 1919 р., завершила­ся перемогою радянської сторони.

Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командуванням Н. Махна.

Наприкінці квітня 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна. Правлячі кола Польщі на чолі з Ю. Пілсудським прагнули знищити радянську владу в Україні і включити її разом з Білору­сією і Литвою у відновлену “від моря й до моря” Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Для цього уряд Польщі пішов на союз з С. Петлю­рою (на дуже вигідних умовах для Польщі). Ще в 1919 р. Польща, маючи перевагу сил, почала бойові дії. Були окуповані Білорусія, Західна Волинь, Полісся.

Після отримання перемоги над Денікіним радянські війська були переведені на Західний фронт. В цей час Збройні сили Польщі були найбільшими в Європі (майже 740 тис. чоловік).

Переговори у Варшаві проходили для української сторони – Директорії – дуже тяжко. Поляки висували все більші вимоги. Вони загалом негативно ставилися до існування незалежної Української держави, бо це додавало проблем із захопленням західно­українських земель. Тому, навіть готуючись до війни з Радянською Росією, польський уряд дозволив формування лише двох украї­нських дивізій (січень 1920 р.): 6-ї стрілецької під проводом полков­ника М. Безручка (в Бересті) і 2-ї Залізної стрілецької полковника О. Удовиченка (біля Могилева над Дністром). Підпорядкували їх польським 2-ій і 3-ій арміям. Та незважаючи на тяжкі умови, без союзу з поляками не можна було продовжувати боротьбу з більшо­виками і зберегти армію УНР. 22 квітня 1920 р. була підписана так звана Варшавська угода, за якою Польща визнавала Директорію незалежної УНР, а Петлюра – українсько-польський кордон по Збручу. Таким чином, Галичина і західноукраїнські землі відходи­ли до Польщі. Проти цього гостро протестував уряд ЗУНР в еміг­рації, а також М. Грушевський, М. Шаповал, С. Вітик, В. Винниченко, що також перебували в еміграції.

25 квітня 1920 р. розпочався польський наступ на Бобруйськ і Київ. До складу польської армії входили дві українські дивізії і армія, яка повернулася з зимового походу. Дивізія полковника Удовиченка у складі польських військ зайняла 27 квітня Могилів, а дивізія полковника Безручка разом з польськими частинами 7 травня 1920 р. увійшла до Києва.

Польський окупаційний режим майже не відрізнявся від
німецького (1918 р.): знову з України вивозили сільськогосподарську продукцію, сировину, промислові товари, землю повертали поміщикам. Народ повсюди виявляв незадоволення польським окупа­ційним режимом.

Після початкових успіхів польсько-українських військ 5 чер­вня 1920 р. передислокована з Кавказу 1-а Кінна армія С. Будьонного прорвала фронт на південний схід від Козятина й глибоким рейдом у тил змусила польсько-українське військо відступати за Збруч. Під ударом більшовицьких військ польський фронт відкотився на захід від Варшави, Замостя і Львів. Радянський уряд над­рукував звернення до своїх громадян, в якому розвінчувалися цілі імперіалістів, оголошувалася додаткова мобілізація тощо.

З розгромом більшовицьких військ під Варшавою 15 вересня 1920 р. почався новий наступ польсько-українських військ на південному крилі. Частина військ УНР перейшла Дністер, розбила 14-у більшовицьку армію і 18 вересня оволоділа лівим беретом Збруча. Протягом наступного місяця армія УНР вийшла на сході на лінію Яруга над Дністром – Шаргород – Бар – Літин. Після того як польський уряд, порушивши Варшавську угоду, погодився на пропозицію більшовиків про перемир’я (18 жовтня), українські війська опинилися у скрутному становищі: їхнє ліве крило наражалося на удари з півночі.

З армією УНР співробітничали на північному крилі російські частини генерала Перемикіна та кінна козацька бригада сотника Яковлєва, сформована Російським політичним комітетом Б. Савинкова в Польщі, який визнав незалежність УНР. Армія УНР налічу­вала близько 23 тис. бійців, російські та козацькі частини – близько 5000 чол. Водночас Червона армія, котра добивала Врангеля, мала величезну перевагу. 10 листопада більшовики атакували південне крило армії УНР, розбили його, і українські частини після запек­лих боїв 21 листопада перейшли через Збруч на польський бік, де були інтерновані в польських таборах.

Дальшу збройну боротьбу з більшовиками УНР продовжува­ла у формі партизанської війни. Нею керував Повстанчий штаб ге­нерала Ю. Тютюнника у Польщі. Наприкінці 1920 р. організовані сили в Україні налічували близько 40 тис. повстанців. Вони діяли переважно на Поділлі (Літинщина), Київщині (Радомщина, Черка­щина, Звенигородщина), Катеринославщині та Полтавщині. Окремі загони продовжували партизанську боротьбу до 1923-1924 рр.

Уклавши перемир’я з Радянською Росією, польський уряд розірвав відносини з УНР і угодою у Ризі 18 березня 1921 р. визнав Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Це було йому вигідно, бо залишало за ним Холмщину з Підляшшям, західну Волинь, західне Полісся. Остаточно не була вирішена доля Галичини. Східна Волинь відійшла до Радянської Росії. Польща визна­вала УСРР.

У Ризькому договорі було обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьких організацій.

У цей час український уряд мав свій центр на території Польщі – у Тарнові. Після Ризької мирної угоди уряд УНР міг про­вадити свою діяльність на терені Польщі лише нелегально. У 1920-1922 рр. його очолювали В. Прокопович, П. Пилипчук, А. Лівицький[11]. Польський Уряд складався тоді з націонал-демократів і нама­гався унеможливити діяльність українського державного центру в еміграції в Польщі.

В цьому питанні потрібно також звернути увагу на завер­шальний етап боротьби за владу між більшовиками й білогвардій­цями, що відбувся на території України – війну з Врангелем.

Відступаючий корпус денікінського генерала Я. Слащова в районі Перекопу відбив усі спроби радянських військ з ходу увійти в Крим. Півострів став своєрідною фортецею, в якій керівники “білого руху” дістали змогу перегрупувати сили, з тим щоб продовжити боротьбу з більшовиками. В лютому 1920 р. кораблі Антанти еваку­ювали в Крим білогвардійські війська з Одеси, а в березні – з Ново­російська. Після відставки А. Денікіна (у квітні 1920 р.) кримське угруповання очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель. Від Антанти він дістав найсучасніші види озброєння, в тому числі танки й літаки.

Коли почалася радянсько-польська війна, Врангель ударив по 13-й армії Р. Ейдемана, яка прикривала вихід з Криму. В районі Перекопа і Каховки розгорнулися тяжкі бої. Війська Ейдемана на­дійно закріпилися на правому березі Дніпра.

У червні англійські кораблі перевезли в Крим з Кубані до 40 тис. денікінців. Це поповнення істотно посилило військо Врангеля, і йому вдалося захопити Олександрівськ.

З липня 13-а радянська армія почала одержувати поповнен­ня з внутрішніх округів. На допомогу їй було створено 2-у Кінну армію під командуванням Ф.Миронова, що дозволило взяти назад Олександрівськ і надійно утримувати Каховський плацдарм. У се­редині серпня Врангель знову зайняв Олександрівськ, Синельниково і став загрожувати Катеринославу. Проте за відсутністю ре­зервів закріпити успіх йому не вдалося.

Реввійськрада РСФРР об’єднала війська, що діяли проти Врангеля, в окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. На базі переведених із-за Волги частин сформували ще одну, 6-у армію. У жовтні, коли припинилася війна з Польщею, до складу Південно­го фронту увійшла 1-а Кінна армія. Створивши величезну перевагу в силах, Фрунзе ударив з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення білогвардійці відступили й сховалися за укріпленням Перекопського перешийка. Ціною немалих втрат радянському коман­дуванню вдалося прорвати оборону і увірватися в Крим. Після цьо­го Врангель опору не чинив, але капітулювати відмовився. Решт­ки його армій поспішно добиралися до найближчого порту і морсь­ким шляхом евакуювалися в Туреччину. 17 листопада війська Фрун­зе зайняли останній населений пункт півострова - Ялту.

Яких же висновків можна дійти, аналізуючи революційні події в Україні 1917-1920 рр., розглядаючи з різних боків діяльність Центральної Ради, Гетьманату, ЗУНР, Директорії, КП(б)У і радянської влади?

Передусім, незважаючи на багатовікову розчленованість України між сусідніми імперіями, на тотальну денаціоналізацію українського народу, він зберіг у собі життєздатні сили, бажання і здатність до самостійного національного державного життя. Це дало змогу кращим силам нації, спираючись на традиції державності Київської Русі і козацько-селянської демократії, у складних і водночас порівняно сприятливих обставинах відновити державність України.

Разом з тим ідея національної державності ще не стала настільки міцною, глибокою і всеосяжною, щоб консолідувати всі верстви суспільства, дати можливість їм витримати шалений тиск ворожих сил, перенести складні випробування. І все державотворча діяльність в Україні не пройшла марно. Завдяки великим зусиллям український народ був визнаний як етнічна цілісність, а в межах радянської держави – СРСР – була визнана окрема Українська РСР. Це був вагомий крок уперед, оскільки до того світова громадськість не визнавала України і окремого українського народу.

Якщо спроектувати тодішні події на нинішній час, то маємо всі підстави визнати, що українська революція заклала міцний підму­рок для здобуття реальної незалежності Україною сьогодні. Украї­нський народ вижив, зберіг жагуче прагнення до незалежності.

Низько схиляючи голови перед пам’яттю загиблих у боротьбі за незалежність України, сучасне покоління сьогодні бу­дує незалежну, справді демократичну велику, соборну Україну.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.015 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал