Сутність та зміст національного виховання засобами мистецтва

У Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що “національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Його основна мета − виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної художньо-естетичної, трудової, екологічної культури” [61]. В Концепції національного виховання також підкреслюється, що “головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинену духовність, культуру та ін.” [37].

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна національна система виховання і освіти. Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу − найвищої цінності нації, держави. Національне виховання реалізує глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі − пізнання кожним учнем, вихованцем самого себе як індивідуальності і як частки своєї нації, а через неї всього людства, організацію самонавчання і самовиховання, найефективніших шляхів розвитку і са­мовдосконалення особистості [41].

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. В. Духнович, М. С. Шашкевич, І. М. Вагилевич, Я. Ф. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу і духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі [44].

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI-перша половина XVIII ст.). Цей період став “зоряним часом” її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя. В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел [19].

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен − козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання [24]. З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Джерела національної духовності продовжували розвиватися в життєдіяльності народу, його учених, письменників, педагогів тощо. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода підкреслював: “Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе”. За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наповнивши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства.

Українські педагоги, письменники, освітні й культурні діячі сформулювали основні теоретико-методологічні засади української національної школи. Свідченням цього є, зокрема, і проекти української національної школи та освіти, розроблені С. Ф. Русовою, Я. Ф. Чепігою, С. О. Сірополком, редакційними комітетами журналів “Світло”, “Учитель” (Львів), “Народний учитель”, “Украинская жизнь” і доповнені резолюціями і вимогами різноманітних з'їздів, курсів, сходів, зібрань тощо. Аналіз цих проектів дає змогу зробити висновок про те, що в них чітко визначено мету, завдання, принципи, зміст і методи навчання і виховання в новій українській національній школі, її організаційну структуру, шляхи і способи підготовки нового вчителя, ряд інших важливих теоретичних і практичних питань. Головне, що об'єднувало названі проекти, − це відображення в них ідеї народності виховання, яка в методологічному плані виступає найважливішою закономірністю розвитку освіти і школи в Україні.

В узагальненому вигляді мету виховання розробники і прихильники концепції української національної школи вбачали у формуванні всебічно і гармонійно розвиненої особистості, розвитку кращих її природних здібностей, можливостей і талантів, людини соціальне зрілої, високоморальної, розумове розвиненої, працелюбної, патріота України. Так, Б. Д. Грінченко метою виховання вважав формування таких рис майбутнього громадянина України, як глибокий патріотизм, гуманність, добропорядність у взаєминах між людьми усіх націй і народностей. Він виділяв розумове, моральне, естетичне, фізичне і трудове виховання. Головне завдання народної школи вбачав у підготовці дітей до майбутнього трудового життя. Педагог наголошував, що “виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у ній народність мала відповідне місце”. Б. Д. Грінченко науково обґрунтував ідею створення національної школи, накреслив шляхи її організації. Він вважав це єдиною можливістю вивести народну освіту з її занепаду. І першими, на думку педагога, до цієї справи повинні стати вчителі. Справжній педагог не може не розуміти необхідності навчання й виховання на національному ґрунті рідною мовою, адже цього вимагає світовий педагогічний досвід, цього потребує саме життя [65].

У педагогічній концепції С. Ф. Русової мета виховання - забезпечення розвитку національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу [2].

Я. Ф. Чепіга відзначав, що головна мета “правдивої освіти і правдивого ви­ховання − не перетворювати людську природу, а складати найпожиточніші умови для всебічного розвитку людської душі, у згоді з психофізичною природою індивідуума і рівняти шлях до широкої творчості і самодіяльності духа” [19].

Актуальними є сьогодні погляди К. Д. Ушинського на національне виховання. У статті “Про народність у суспільному вихованні” педагог високо оцінював народність виховання, яка є основою виховання молодого покоління у дусі патріотизму, любові до Батьківщини і свого народу. Зокрема він писав: “Виховання бере людину всю, якою вона є, душу й розум, – і передусім звертається до характеру людини, а характер і є саме тим грунтом, в якому корениться народність”. Народна творчість (поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво, художні промисли) є важливим джерелом культури народу, як і багатство матеріальної культури [86].

Великої уваги заслуговують педагогічні погляди на національне вихованння І. І. Огієнка. Пріоритетну роль у вихованні підростаючого покоління він відводив реалізації принципів народності, культуровідповідності, природовідповідності та гуманізації виховання. Сьогодні ці принципи займають першочергове місце в системі національного виховання.

І. І. Огієнко стверджував, що у школі весь навчально-виховний процес повинен будуватися так, щоб учень проймався українським патріотизмом, національною свідомістю і світоглядом. Найважливішим фактором виховання підростаючих поколінь учений вважав виховання рідною мовою, що є джерелом національного духу, культури. Педагог надавав великого значення вихованню дітей національними звичаями та обрядами. “Наші рідні звичаї, в яких ми виростали і виховувались довгими віками, мають велике значення, бо це ж вони – основа нашої культури, це та підвалина, на якій стоїть наш народ як окрема нація” [54]. Українці, вважав учений, мають багатющу спадщину національного мистецтва.

Народна творчість виявляє у дітей потяг до прекрасного, породжує бажання розвивати традиційні форми мистецтва. Дівчатка і хлопчики шліфують свої таланти, вчаться комбінувати фарби, малюнки, сприймати відповідні звуки, мелодії, отримувати задоволення від цього. Народне мистецтво в його різноманітних видах і жанрах формує в дітей естетичні смаки, відчуття багатства, краси національного духу. Народна творчість виявляє в школярів потяг до прекрасного, породжує бажання розвивати традиційні форми мистецтва [100].

Національне виховання – це виховання особистості на основі системи ідеалів, традицій, звичаїв, переконань, створених народом і спрямованих формувати ціннісні орієнтації молодих поколінь у дусі розвитку матеріальної й духовної культури української нації. Воно забезпечує духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Суттєво, що в процесі національного виховання формується національна самосвідомість, яка сприяє усвідомленню індивідом самоідентифікації зі своєю нацією, утвердженню самоцінності історичної пам'яті, вибудові на її засадах відповідної аксіологічної системи, що, у свою чергу, є життєво необхідною передумовою повноцінної самореалізації особистості. У цьому випадку особистість чітко усвідомлює себе представником своєї нації, носієм національної культури. Таким чином, говорячи про виховання національної самосвідомості особистості, у першу чергу, потрібно мати на увазі виховання в неї національно-патріотичних почуттів та усвідомлення себе як представника своєї нації, носія її культури, репрезентанта її історії [29].

Державна національна доктрина визначила головну мету національного виховання на сучасному етапі - це передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особи стіс них рис громадянина України: національної свідомості, розвинутої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей, таланту. До провідних завдань національного виховання школярів належать [37]:

- формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;

- виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;

- утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;

- формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;

- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я;

- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної

символіки;

- формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з

природою;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації.

На початку ХХ століття М. С. Грушевським, С. Т. Томашівським та іншими педагогами й громадськими діячами введено термін “націоналізація школи”. На думку М. С. Грушевського, “тільки націоналізація школи в українських землях може дати українській людності підстави успішного культурного, суспільного і економічного розвитку” [30]. Метою націоналізації школи було виховання в учнів патріотизму та водночас, поваги до представників інших національностей і віросповідань, толерантності до їх поглядів і традицій.

На думку А. Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. “Кожна нація, – підкреслює він, – має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух”. Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини [24].

Національне виховання – це виховання підростаючого покоління на соціальному і культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях, поглядах, обрядах, мистецтві, багатовіковій виховній народній мудрості і є конкретно-історичним видом загальнолюдського гуманістичного та демократичного виховання і забезпечує соціалізацію і етнітизацію дітей, а також відтворює у них рідний народ, його соціальний досвід. Реалізація такого виховання передбачає застосування різних засобів: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, мистецтво, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, народний календар, національну символіку, народні прикмети, вірування, релігійні і народні традиції, родинно-побутову культуру, звичаї, обряди тощо [103].

В умовах глобалізації та сучасного розвитку знань і технологій, національне виховання потребує філософсько-світоглядного осмислення культурної спадщини, культурно-мистецького насичення системи національної виховної системи; розробки концептуальних засад художньо-естетичного виховання особистості та спрямуванню їх у русло чіткої орієнтації на національні традиції. Адже без збереження національної культури, мови, мистецтва утвердження власної національної ідентичності неможливе. Тому українське мистецтво є активним засобом національного виховання особистості, бо воно як естетичний феномен культурно-історичного розвитку соціуму здатне впливати на всі сфери суспільної практики. При цьому культурно-мистецька спадщина як величезний здобуток попередніх поколінь має розглядатися не тільки як згадка про минуле, а і як універсальне буттєве значення для спільноти, яка перебуває в стані націєтворення та самоутвердження, що дозволяє їй визначити своє гідне місце серед інших народів світу [1].

Витоками виховання підростаючого покоління засобами мистецтва у школах України стали традиції, що складались упродовж віків, починаючи з Стародавньої Індії, Китаю, Київської Русі, Запорізької Січі, країн Європи, де культивувався хоровий спів, інструментальне виконання різних форм, музично-театральна діяльність учнів. Просвітницькі традиції минулого визначили ставлення до виховання школярів засобами мистецтва як до невід`ємного компонента загальнолюдської культури. Гармонізуючий вплив мистецтва на особистість доведений ще філософами античної доби. Давньогрецькі філософи вважали мистецтво не лише могутньою гармонізуючою та виховуючою силою, але й важливим чинником побудови і розквіту держави [60].

Національне виховання здійснюється багатьма засобами. Роль рідної мови як складової національного виховання детально обґрунтовують у своїх працях Л. І. Мацько і П. П. Кононенко, можливості суспільнознавчого потенціалу і в ньому історії України пояснюють А. П. Васецький, В. В. Кириченко, О. Ю. Кульчицький, Ю. І. Римаренко, вивченню надбань родинного виховання присвячені праці М. Г. Стельмаховича, В. Л. Скуратівського, Є. І. Сявавко, Д. Т. Федоренка. Дослідження науковців переконують у тому, що національному вихованню сприяють сфери краєзнавства (Т. Д. Дем’янюк, М. О. Струнка, І. І. Федьков), рідної природи (А. П. Бегека, А. М. Гродзінський, О. І. Гордієнко, М. І. Соловей, В. О. Сухомлинський), національної символіки (І. М. Дмитренко, О. Г. Ковальчук, О. В. Кучерук, Т. О. Островська, Ф. П. Погребенник) [45].

В. О. Сухомлинськй був переконаний у тому, що потенціал мистецтва тісно пов'язаний із національним, художньо-естетичним і морально-етичним вихованням школярів, що неможливо здійснювати гармонійний розвиток людини засобами мистецтва, не враховуючи досвід минулих поколінь. Видатний педагог образно порівнював мистецтво з часом і простором, в якому живе краса людського духу. Переконувався власним науково-практичним досвідом, що мистецтво випрямляє душу людини як гімнастика тіло. Пізнаючи цінності мистецтва, людина пізнає людське в людині, підносить себе до прекрасного, переживає естетичну насолоду.

Педагог вказував на те, що дитяча душа однаково чутлива і до рідного слова, і до краси природи, і до музичної мелодії. Донесені в ранньому дитинстві до серця маленької Людини засобами мистецтва багатогранні відтінки людських почуттів зможуть підняти її на такий щабель культури, якого вона не досягне ніякими іншими засобами в інші періоди життя [3].

Реалізація завдань національного виховання неможлива без використання невичерпних потенційних можливостей народного і професійного мистецтва. Історична енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного руху трансформувалися й акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва – пісенному, музичному, танцювальному, театральному, образотворчому тощо. Організація національного виховання охоплює обов’язкове формування духовної сфери особистості. Як відомо, духовна сфера глибоко і всебічно відображена у творчості людини. Тому найяскравіше і найглибше саме у перлинах національного мистецтва розкривається сутність народу, його національний характер, свідомість, духовні цінності [45].

Основою дієвості мистецтва є його національно-естетична спрямованість і духовно-виховний вплив на свідомість і підсвідомість особистості. Духовна й виховна спрямованість мистецтва найтісніше пов'язана з культурним життям нації. З одного боку, вона є відображенням культурного поступу нації, її традицій, а з іншого – стимулює розвиток національної культури, активно впливаючи на створення модерних духовних цінностей, підтримує й посилює інтерес до звичаїв і обрядів, мови та стилістики національного мистецтва. Мистецтво як дієвий компонент національного виховання через естетичне та світоглядне переживання художніх творів сприяє національному самовизначенню особистості. Осягаючи і осмислюючи твори українського мистецтва особистість потрапляє у світ “національного духу”, вона страждає, переживає, міркує разом з героями; їхні страждання, переживання та міркування скеровують світоглядну активність особистості. Вона стає духовно багатшою настільки, наскільки художній образ є носієм моральних, естетичних і національних цінностей. Цим мистецтво утверджує вічну цінність та унікальність людини [1].

Мистецтво всім своїм художньо-естетичним змістом доносить до сучасного суспільства цінності людського буття різних епох. Більш того, твори мистецтва набувають здатності своїм активно-дійовим потенціалом справляти вплив на розв'язання соціальних, моральних та естетичних колізій сучасності. Адже в творах мистецтва як минулого, так і сучасності закладені філософські, політичні, соціальні, моральні, естетичні ідеї, які можуть завдяки художній формі поставати засобом осягнення та практичного перетворення світу. “Усім відомо, як багато обдарований самою природою український народ, скільки в ньому тонкого почуття, таланту, акторського мистецтва, здібностей, естетичного смаку, скільки в ньому любові, закохання в свою рідну культуру, найціннішу, найдорожчу перлину з його багатств” – М. О. Грінченко. Емоційна насиченість української традиційної культури, невичерпна енергія, завзяття, високий мистецький рівень яскраво відображають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу [46].

Народне мистецтво – джерело знань і засіб формування національного світогляду, ціннісних орієнтацій, морально-етичних переконань особистості засобами кращих зразків мистецтва. За його допомогою було можливим здійснення емоційного впливу на молодь з метою формування таких громадянських якостей особистості, як почуття патріотизму, інтернаціоналізму, національної гордості й гідності, свідомості й самосвідомості, любові до Батьківщини.

Українське мистецтво включає твори, які пропагують високі моральні норми та ідеали і передають уявлення про головні загальнолюдські цінності: знання свого родоводу, громадянський обов’язок, історичну пам’ять. У ньому втілені ідеали й прагнення народу, його думки, почуття, мрії та фантазії.

Особлива роль у здійсненні національного виховання належить школі, оскільки найвідповідальніший етап формування особистості припадає на шкільні роки. Вже 6-7-річна дитина отримує перші відомості про етнічну приналежність, а у 8-9 років – уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, місця проживання, рідної мови, культури тощо. Приблизно в цей час пробуджуються національні почуття, а 10-11-річна національна само-свідомість формується вже в повному обсязі. Зрозуміло, що ці періоди життя діти проводять у шкільних освітніх закладах, від змісту навчання та виховання яких залежить формування таких національ-них рис, як патріотизм, громадянськість, національна свідомість. Зародження і розвиток цих почуттів у школярів визначає майбутнє всієї української нації та Української держави [41].

Школярі отримують відомості про навколишній світ через систему знань, тобто актуальним є питання про зміст навчальних дисциплін. Особливу роль у вихованні національно зорієнтованої молоді відіграють дисципліни гуманітарного циклу. Учені підкреслюють важливість шкільного курсу українознавства, який “має бути не просто складовою частиною кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі” [22]. Інтегрований курс українознавства, на думку В.С. Довбищенка та О.М. Ковальчука, включає:

− мистецтво слова (український фольклор, література);

− музика і співи (українські народні пісні);

− образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство);

− художня праця (народні ремесла, писанкарство, розпис, вишивка);

– українські народні танці, театралізовані дійства (обряди, зустрічі весни, купальські, обжинки).

Такий курс слід упроваджувати в початковій школі, де національне виховання дитини має здійснюватися насамперед засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

Крім предметів гуманітарного циклу, національні почуття виховують дисципліни естетичного напряму, зокрема музика. На цьому наголошує В. Петренко: “Кожне звернення до музичної спадщини як частини культури свого народу сприяє культурному піднесенню держави і нації” [66]. Доцільними в національно-патріотичному вихованні молодших школярів є музичні ігри, конкурси щедрівників, колядників, виконавців стрілецької, козацької, повстанської пісні. Це викликає інтерес до історії рідного краю, формує відданого патріота.

Образотворче мистецтво як засіб національного виховання аналізують Н. Авер’янова та Г. Сухорукова. Вивчення творчої діяльності українських художників другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які зверталися до історичного жанру, сприяє ознайомленню з українським колоритом, пейзажем, одягом тощо.

Отже, організація національного виховання охоплює обов’язкове формування духовної сфери особистості. Як відомо, духовна сфера глибоко і всебічно відображена у творчості людини. У перлинах національного мистецтва розкривається сутність народу, його національний характер, свідомість, духовні цінності. Одним із важливих засобів національного виховання було і залишається мистецтво, всі його види, оскільки саме в мистецтві зафіксувалися історична пам’ять, знання, культура, ідеали і цінності українців. Різні засоби мистецтва розширюють естетичний досвід, впливають на інтелектуальну, моральну, емоційно-почуттєву сфери, допомагають пізнати оточуючий світ, сприяють повноцінному розвиткові особистості. Кінцевим результатом національного виховання має бути сформована цілісна особистість – повноправна, самостійна та творча, яка відчуває свою співпричетність до української національної культури, ідентифікує себе з українською нацією й реалізує свої потенційні можливості на благо України.