Проблеми суспільного ідеалу і проекти побудови ідеальних суспільств в історії філософії.

Особливе місце у творчості представників вітчизняного ліберального руху в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. займало вирішення питань, пов’язаних із напрямком та кінцевою метою розвитку людського суспільства. Основним супротивником ліберальної ідеології в цей час стала ідеологія марксизму, внаслідок чого філософські, правові та соціально-політичні побудови учасників руху з питань подальшого розвитку суспільства багато в чому були обумовлені контекстом протистояння з розробленою К. Марксом і пропагованою його послідовниками теорією наукового соціалізму. Цим же пояснюється полемічність робіт ліберальної спрямованості і той факт, що в них значна увага приділялася не тільки обґрунтуванню власних побудов, але й критиці положень опонента.

Особливій критиці піддавалися такі положення наукового соціалізму: 1) можливість досягнення кінцевого ідеального стану суспільства; 2) теорія соціальної катастрофи, за допомогою якої стрибкоподібно буде здійснений перехід до такого ідеального стану; 3) звеличування ролі колективізму в історії, наслідком чого було зневажливе в цілому ставлення до людської особистості.

На думку учасників руху, хоча розгляд історичного процесу як руху до деякого граничного, але досяжного, ідеалу і є однією із найдавніших людських розрад, але він неминуче призводить до того, що кожне людське покоління і кожна людська особистість починають розглядатися усього лише як засіб для наступних поколінь, для прийдешньої досконалості, для Царства Божого на землі, у яке ввійдуть щасливці, але не ввійдуть, природно, усі попередні покоління, перетворені у простий засіб. Таке вчення у своїй основі є антиперсоналістичним. Історичний процес (за М. Бердяєвим), який має звичай жертвувати будь-яким теперішнім людським поколінням і будь-якою теперішньою людською особистістю в ім’я прийдешньої досконалості, перетворюється на вампіра. Критично настроєні по відношенню до наукового соціалізму представники ліберального руху вважали, що марксизм є найяскравішим вираженням подібної теорії.

Розвиток суспільних наук в останній третині XIX ст., на думку представників руху, свідчив про те, що у філософії виникли передумови для правильного розуміння сутності суспільного ідеалу.

На думку П. Новгородцева, дослідження, проведені мислителями неокантіанського напрямку, довели те, що ідея досягнення земного раю знаходиться у повному протиріччі з положеннями як моральної філософії, так і наукової теорії.

Насамперед, П. Новгородцеву уявлялося безсумнівним, що ідея досягнутої земної досконалості ніяк не може бути погоджена із основними уявленнями моральної філософії. Видатними представниками німецького ідеалізму, особливо Й. Фіхте і Ф. Шеллінгом, вважав він, було блискуче доведено, що у самому понятті морального прагнення полягає начало нескінченності, і уявити собі ідеал досягнутим та завершеним значило б заперечувати нескінченну силу морального прагнення й абсолютний зміст ідеалу, який не вміщується у відносні форми.

На думку П. Новгородцева, ідея стійкого райського блаженства, якого люди на землі повинні були досягти, докорінно суперечила еволюційному світогляду того часу. З еволюційною теорією, вважав він, можна поєднувати постулат нескінченного прагнення до ідеалу, але з нею ніяк не можна погодити ідею земного раю. Нескінченний потік змін нестримно несеться вперед, очікувати розради від того, що цей потік зупиниться колись і приведе всіх у тиху гавань – усе це ніяк не вміщується у рамки еволюційних поглядів. Незалежно від того, приймає ця теорія біологічний характер або вона поєднується з моральною філософією, у її межах немає місця для утопій кінцевого блаженства, для уявлень про періоди гармонійної досконалості. На всьому існуючому вона ставить печатку мінливості, рухливості, прагнення і під видимою рівновагою спочиваючих сил виявляє боротьбу стихій, яка не припиняється. Тому, вважав П. Новгородцев, у міру того, як принцип еволюції, принцип безустанного розвитку і руху усе глибше буде проникати у суспільну свідомість, ставатиме усе більш неможливим підтримувати стару віру в незмінний суспільний ідеал і, в кінцевому підсумку, поширення еволюційних поглядів повинне цілком покінчити з гармонійними схемами старої суспільної філософії.

Однак, крім перерахованих, вважалося, що існують й інші, ще більш глибокі підстави, які розвінчують стару віру в земний рай. Аналіз утопії земного раю П. Новгородцевим засвідчив, що вона відштовхується від думки надати людині безумовне і повне задоволення. Йдеться не лише про матеріальне щастя, а про повну гармонію життя, безумовну рівновагу матеріальних і духовних сил. Від ідеальної громадської організації очікують не тільки умиротворення людей, але також і влаштування їхнього духовного життя, порятунку їх від внутрішніх суперечок і внутрішнього розладу, від спокус і гріхів світу. В цьому сенсі кожний суспільний ідеал, який приховано чи відкрито спирається на ідею земного раю, у сутності відтворює ідею середньовічної теократії про порятунок людей через суспільство вірних, які силою своєї віри або своїми заслугами удостоїлися вищої благодаті. Так, суспільна проблема збігається у своїй сутності з релігійною – із проблемою порятунку людей від слабкості й обмеженості їхніх особистих сил. Досконалому суспільству приписується значення вищої моральної основи, яка дає людині і повноту буття, і сенс існування; суспільне начало одержує абсолютний характер. Відданість суспільству замінює релігійне прагнення, досягнення земного раю ставиться на місце релігійних сподівань. Уся задача зводиться до того, щоб знайти форму устрою, при якому людина почувала б себе у повній гармонії із суспільним середовищем, у безумовному і благодатному злитті з ним.

Але сама постановка цієї задачі припускає, що між особистістю й суспільством може встановитися повна гармонія, що між ними є можливим безумовний збіг і єдність. Ця ідея про гармонію особистості з середовищем була нерозлучною супутницею утопії земного раю, і тут-то пошуки наших днів, писав П. Новгородцев, різко обривають стару традицію. Із бур і тривог XIX ст., вважав він, особистість вийшла з новим поглядом на своє покликання та свою сутність. XVIII століття дало їй декларацію невідчужуваних прав, а XIX – щось більше – усвідомлення незамінної, неповторюваної, своєрідної індивідуальності. Особистість вийшла з цього століття з почуттям своєї незадоволеної туги, зі спрагою вищого ідеалу, з думкою про своє протиріччя з суспільством. Не гармонію, а антиномію особистого і суспільного начал розкривають пошуки сучасності. З різних сторін і в різних вираженнях висувається положення, що між особистістю і суспільством немає і не може бути повного збігу, а, навпаки, є певна невідповідність, яку неможливо згладити або усунути. І тому, які б досконалі форми не придумали майбутні покоління, вони не знайдуть засобу цілком задовольнити особистість, а тим більше врятувати її від усвідомлення своєї недосконалості.

П. Новгородцев відзначав, що тяжіння протилежних вчень суспільної філософії попереднього періоду до ідеї перетворення дійсності, внаслідок чого створюється світле царство майбутнього, є природним результатом усвідомлення того факту, що всеціле здійснення ідеалу можливе лише за межами кінцевих явищ. У своєму чистому і безумовному вираженні стосовно світу відносних явищ поняття ідеалу є понадісторичною задачею. Вмістити абсолютну досконалість у відносні форми, здійснити тут, на землі, вічне царство непорушної правди – це диво, незрозуміле для людської свідомості. Такий висновок неминуче випливає із самого поняття безумовного ідеалу, і це призводить до наступного безперечного твердження. Визнаючи необхідним поняття абсолютного ідеалу у ролі вихідного і керівного начала суспільної філософії, потрібно визнати, що мислити цей ідеал цілком здійсненним в умовах звичайної дійсності – помилково і хибно. Необхідно мати перед собою такий ідеал для того, щоб у світлі його споглядати прогрес суспільних форм, щоб мати критерій для розрізнення вічних святинь від тимчасових ідолів і кумирів, щоб знати напрямок, у якому варто йти. Треба бути впевненим у тому, що цей ідеал є не абстрагованою нормою, яка підноситься людському розуму, а живою силою, яка володіє вищою реальністю, що людські справи можуть служити цій вищій правді і перейматися нею. Але треба пам’ятати, що всеціле здійснення абсолютного ідеалу у світі людських відносин є виходом із звичайних умов, є дивом загального перетворення і, як таке, лежить і поза людською міццю, і поза філософським передбаченням.

Прогрес відносних форм, говорив П. Новгородцев, повинен бути визнаний нескінченним не в тому значенні, що історично він ніколи не скінчиться, а в тому значенні, що логічно йому не можна поставити ніякої межі. Під нескінченністю тут необхідно розуміти не безперервність розвитку, а безмірність завдання. Відстань між відносним і абсолютним не можна виміряти термінами і часом, вона може бути виражена тільки як нескінченність. Історичний розвиток може перерватися зараз або через сотні століть: логічно це не буде ближче або далі до тієї межі, яка лежить у нескінченності. Ця думка про нескінченність прогресу чи, точніше, про відсутність логічного кінця тимчасового прогресу відносних форм є лише іншим вираженням того ж погляду, що абсолютне здійснення ідеалу у відносних формах є неможливим. Суспільний прогрес – це плавання у безкрайньому морі, для цієї землі – не перетвореної, не нової, не іншої – немає майбутнього раю, немає пристані і щасливого кінця.

Утім, ці висновки зовсім не означали, що у суспільному прогресі разом із його логічним кінцем заперечується і будь-яка позитивна основа. Твердження про те, що прогрес відносних форм не має кінця, не тотожне твердженню, що він не має і мети. Розглядати нескінченний процес необхідно не у ньому самому, а в його зв’язку з абсолютним ідеалом. Розуміти абсолютний ідеал потрібно не як логічну абстрагованість, позбавлену реальної міці, а як живу силу, що здійснюється в історії. Нескінченний історичний ряд не є лише вічною зміною кінцевих явищ, лише потоком подій, який не має кінця. Історичний процес за змістом не залишається непричетним до позитивної нескінченності, у значенні завершеної і вічної повноти абсолютної досконалості. Прогрес відносних явищ є нескінченним, вважав П. Новгородцев, але у кожному ступені цього відносного прогресу здійснюється Абсолютне.

Зміст історії, вважали учасники ліберального руху, формується не фактичним зв’язком окремих народів і епох, не спільною роботою їх для майбутнього, а трансцендентною єдністю абсолютного ідеалу й однаковим прагненням усіх до цього ідеалу. Історія не є струнким рядом, який веде людство по прямій лінії до заключного торжества розуму. Історія є складною сукупністю окремих зусиль і дій, то уривчастих, то знову сполучених, то рівнобіжних, то спадкоємних, і у будь-якому разі емпірично не зв’язаних у єдиний ланцюг. Якщо зв’язок історії є ідеальним, а не фактичним, то для визнання єдності історичного процесу немає необхідності стверджувати, що у розвитку людства кожна попередня епоха має ціну тільки стосовно наступної, а вся сукупність історії – тільки стосовно її щасливого кінця. Для того погляду, який вбачає у абсолютному ідеалі живу і реальну силу, природно думати, що ця сила не тільки проявиться колись, а проявлялася завжди і скрізь. Тому-то «кожна історична мить є повною, замкнутою по-своєму», кожен період має свою цінність і своє завершення.

Цей неокантіанський вплив для значної частини інтелігенції поєднувався із традиційно сильними позиціями християнського православного віросповідання, що відобразилося і на ставленні до суспільного ідеалу.

Інший видатний представник ліберального руху – М. Бердяєв у роботі «Філософія нерівності» (1918) відзначав: «Вся історія наповнена пошуками Царства Божого. Пошуки ці є таємною душею історії, її святая святих… Сама історія, за таємним своїм значенням, є лише рухом до Царства Божого. Але обмежена свідомість людська шукає Царства Божого в самій історії… Царство Боже – ціль історії, кінець історії, вихід за межі історії. Тому Царство Боже не може бути в історії.»

Розуміючи ідеал суспільного розвитку як регулятивну ідею, своєрідний масштаб і критерій, з висоти якого повинна оцінюватися соціальна дійсність, а відповідно до такої оцінки і визначатися діяльність людей, представники ліберального руху чималу увагу приділяли і дослідженню питання, у чому ж повинен полягати такий ідеал, у чому повинна полягати ідеальна мета розвитку людства.

Представники релігійно-етичної орієнтації розуміли під ідеальним устроєм суспільства такий його стан, у якому максимально повно будуть реалізовані традиційні християнські етичні цінності, найважливішою з яких вважалася заповідь любові до ближнього.

Вищою нормою моралі, писав С. Булгаков, є заповідь любові до ближнього. Застосоване як критерій соціальної політики, це начало перетворюється у вимогу справедливості, визнання за кожним його прав. Справедливість є формою любові.

Ідеал позитивної загальності і рівності, який відповідає у своїй первісній чистоті християнському суспільному ідеалу, повинен був служити керівною ідеєю розвитку суспільства, визначати той прямий шлях, який би вів людство до порятунку, відповідно до думки професора Київського університету Є. Трубецького. Виражаючи суто раціоналістичну точку зору, П. Новгородцев підкреслював, що у визначення суспільного ідеалу не повинні включатися різні приватні умови і відносні блага, нічого подібного не повинно бути.

Зміст ідеалу повинен обмежитися тими межами, які визначаються поняттям особистості. Однак це поняття повинне розглядатися у всій його повноті, із усіма властивими особистості ідеальними прагненнями.

Однак, вважав Новгородцев, із поняття особистості випливають не тільки її домагання, але і її обов’язки. Входячи в спілкування із собі подібними, особистість не може заперечувати їхніх прав інакше, як заперечуючи свою власну сутність і свої права. Звідси народжується обов’язок взаємного визнання. В принципі, суспільні зобов’язання пред’являються особистості не якою-небудь морально вищою, ніж вона, істотою – суспільством чи державою, – а її власним законом, властивим їй прагненням до ідеальної норми. Оскільки це прагнення призводить до спілкування між людьми, воно спирається не тільки на однорідні їхні бажання, але також і на їхні індивідуальні особливості. Таким чином, можна зробити такі висновки:

1. Визнаючи необхідним поняття абсолютного соціального ідеалу у ролі вихідного і керівного начала суспільної філософії, представники ліберального руху вважали, що він має винятково регулятивне значення, даючи критерій для морального судження й оцінки соціальних явищ, вказуючи напрямок, у якому варто йти. Будучи апріорним для соціальної політики, він не може бути цілком досягнутим в історичному розвитку, рух до нього є нескінченним.

2. Під ідеальною метою розвитку суспільства розумівся такий його стан, у якому максимально повно будуть реалізовані етичні принципи рівності, свободи і солідарності (любові до ближнього).