Загальна характеристика та особливості становлення і розвитку української філософії. Філософська думка доби Київської Русі.

Філософська думка Київської Русі розвивалася на рівні філософем. Філософема за Гегелем - це філософська думка, яка імпліцитно міститься в якомусь повідомленні, якійсь ідеї але не виражається мовою філософських понять. Філософська думка Київської Русі - це сукупність філософем, які містяться в пам'ятках культури X-XIII століття. Це література, мистецтво, живопис. В X-XI ст. Київська Русь прилучається до книжкової мудрості і виникає певний культ цієї мудрості.

Філософські начала проукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високо розвинуту спільноту -- українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, -- як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984), -- носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідності індивідуума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава -- сіячу», -- наголошував український історик Микола Костомаров (1817-1885).

Духовні начала проукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня -- потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

У 20 — 50-х роках ХІХ ст. важливими центрами філософської думки в Україні стають вищі навчальні заклади. Це, насамперед, Київська духовна академія, яка в 1819 р. прийшла на зміну Києво-Могилянській академії, університети у Харкові та Києві, ліцеї в Одесі та Ніжині.

На початку цього розділу уже зазначалось про поширення впливу західноєвропейських ідей, зокрема німецької класичної філософії, в Україні в першій половині ХІХ ст., згадувались імена професійних філософів, які сприяли цьому процесові, знайомлячи своїх слухачів з філософськими ідеями Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Це був в основному період наслідування, запозичення, пересадження на український грунт чужих ідей. Проте він не пройшов даремно. На його грунті в другій половині ХІХ ст. зростають оригінальні філософські концепції, з'являються яскраві імена українських філософів — П. Юркевича, О. Козлова, В. Лесевича, Г. Челпанова, М. Грота, В. Зеньковською, П. Ліницького, О. Гілярова.

Філософію П. Юркевича можна по праву назвати філософією людської душі, мікрокосмосу, пізнати який можна лише за допомогою людського серця. Він створює своєрідну філософську концепцію, так звану " філософію серця", в якій показує себе прямим спадкоємцем філософської творчості Г. С. Сковороди.

Чільне місце в історії філософії України, зокрема історії Київського університету, формуванні в ньому філософської культури належить О. М. Гілярову, чиє ім'я, як і імена багатьох українських мислителів, було не заслужено забуте. Природу можна вивчити лише тоді, коли вивчимо дух, коли дійдемо до усвідомлення, що змістом свідомості є увесь Всесвіт.

Філософія Ліницького досить багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній є глибокі думки з питань історії філософії, гносеології, філософії, релігії, етики, естетики, літературознавства. Його творчість пройнята прагненням з'ясувати, що є філософія, яке її місце в духовній культурі, які перспективи подальшого розвитку тощо. У розв'язанні цих питань вбачалась можливість подолання кризи, яку переживала в той час філософія. Суть цієї кризи полягала у поширенні та пануванні серед науковців, інтелігенції, зокрема студентської молоді, позитивізму, матеріалізму, особливо вульгарного.