Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні ознаки держави






I. Публічно-політична (державна) влада.

Державна влада - це влада одночасно публічна й політична. Публічної вона є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства й виступає від імені всього суспільства в цілому при рішенні питань, що ставляться до її компетенції.

Політична природа державної влади визначається тим, що вона в особі державного апарата відділена від суспільства, відносно відособлена від нього Відносно самостійне існування, положення в суспільстві й тій чинності, який дана влада володіє, дозволяють їй дієво управляти соціально неоднорідним суспільством, тобто таким, де багато в чому відсутні єдність, збіг інтересів у різних верств, груп, общностей. Відносини між ними становлять сферу політики як такий. Пряме призначення державної влади укладається, по-перше, у регулюванні цих відносин, що й робить її як владу публічну владою політичної; по-друге, успіх у боротьбі не співпадаючих багато в чому інтересів різних соціальних верств, груп, общностей у соціально неоднорідному суспільстві завжди буде на боці того, хто має державну владу. Оволодіння цією владою дозволяє одній якій-небудь частині суспільства (більшим або меншої, або її представникам) не тільки управляти справами всього суспільства, забезпечувати його безпека, існування як єдиного цілого, але й керувати їм переважно у своїх інтересах. Останнє й надає публічній владі політичний характер. Тому вона й виступає завжди як влада публічно-політична.

Державну владу не можна ототожнювати із самою державою, тому що держава - це організація даної влади, тобто її устрій, механізм її здійснення в особі певних органів: парламенту, уряду, правосуддя, контрольно-наглядових, військових і т.д. Сама ж по собі державна влада - це спосіб керівництва суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса, тому що основою дієвості державної влади є авторитет чинності, а не чинність авторитету.

2. Суверенітет.

Держава - це організація влади, що є суверенної, тобто верховенствующей усередині країни, незалежної в зовнішньополітичних відносинах. Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною й незалежною від якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами. Суверенітет можна розглядати як порівняльну властивість державної влади (і держави як його організації), що вказує на її положення серед тої влади, які мають місце в суспільстві, - церковної, батьківської, корпоративної й т.д. Державна влада існує обособленно від зазначеної влади й має верховенство стосовно них у сфері державних справ.

Крім того, будь-яка держава повинне визнавати такий порядок речей у системі властеотношеннй усередині держави й не втручатися в його внутрішні справи, а також зважати на нього як з рівноправним, самостійним, незалежним суб'єктом міждержавних відносин. Таким чином, можна говорити про те, що в цілому суверенітет має внутрішні й зовнішні виміри.

3. Всеосяжність.

Держава- це організація влади, що є всеосяжною. Тільки державна влада поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), які перебувають на території держави. Якщо суверенітет є властивість державної влади, що вказує на її чинність, то всеосяжність - властивість державної влади, що вказує на масштаб її дії в суспільстві. Більше широке розуміння " всеосяжності" як ознаки держави припускає вказівка на те, що держава - це організація суспільства в єдине ціле через інститут " громадянства" (підданства), тобто держава - це всеосяжна організація суспільства.

4. Територія.

Держава - це організація влади, що панує на строго певній території, тобто обмеженої частини поверхні планети (суши, морячи, повітряного простору). Територія держави є матеріальною основою його існування.

5. Народонаселення.

Держава - це організація влади, суб'єктом і об'єктом якої є народ, що населяє територію держави. Держава поєднує людей у єдине ціле, а приналежність їх до даної держави відображається поняттям " громадянство" (підданство). Громадянство (підданство)- це стійкий правовий зв'язок особи з даною державою, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Державі властиве об'єднання людей по територіальній ознаці в один територіальний колектив (громадяни держави, населення країни) і одночасний поділ його з метою оптимізації керування на менші територіальні колективи (населення областей, районів і т.п.).

6. Апарат керування.

Держава - це організація влади, у складі якої завжди існує апарат керування, тобто особливий розряд осіб, професіоналів по керуванню. У державі завжди є керуючі й керовані. До органів керування ставляться уряд, різні міністерства, державні комітети й т.п.

7. Апарат примуса.

Держава - це організація влади, у складі якої завжди діє апарат примуса, тобто загони збройних, спеціально навчених людей, примусові установи. Вони є силовою основою дієвості державної влади. До числа так званих " силових" відомств держави в першу чергу ставляться збройні сили, органи охорони громадського порядку, органи державної безпеки, каральні (пенітенціарні) установи. Державі належить монопольне право застосовувати примус на своїй території.

8. Видання нормативно-правових актів. Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони, постанови, укази й т.д.), обов'язкові для загального виконання. Нормативно-правові акти закріплюють правові (юридичні) норми, у яких виражена загальнообов'язкова державна воля.

Юридичні норми розраховані на добровільне їхнє дотримання. При необхідності проведення їх у життя забезпечують спеціальні юридичні органи: податкові, органи прокуратури, міліції й ін.

9. Оподатковування.

Держава - це організація влади, фінансову основу діяльності якої утворять, у першу чергу, податки. Оподатковування є монопольним правом держави. Інші надходження в бюджет (скарбницю держави) дають позики (зовнішні й внутрішні), доходи від діяльності державних підприємств, різні збори (судові, митні).

 

32. Функції держави.

функції держави[ред. • ред. код]

Розрізняють:

1. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього й" існування, без яких розвиток та існування держави неможливе:

- економічна;

- політична;

- правоохоронна;

- гуманітарна;

- інформаційна;

- охорони здоров'я населення;

- оборонна та ін.

2 Додаткові (неосновні) функції - це напрямки діяльності держави, які е складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.

Так, додатковими функціями такої основної функції, як " охорона здоров'я населення" є:

- розвиток медичної науки;

- створення профілактичних та лікувальних медичних закладів;

- підготовка медичних кадрів різної кваліфікації (лікарів, медсестер, фельдшерів);

- розвиток фармацевтики;

- забезпечення потреб медицини матеріальними засобами та ін.

Тільки у своїй сукупності додаткові функції забезпечують виконання основної функції держави.

Основні функції держави, залежно від різних критеріїв, можна класифікувати на різні групи:

1. За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:

- економічна;

- політична;

- соціальна;

- екологічна;

- гуманітарна;

- правоохоронна та ін.

б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:

- дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;

- міжнародного співробітництва у різних сферах;

- природоохоронна;

- підтримання міжнародного правопорядку;

- захист держави від зовнішніх посягань та ін.

2. За сферою суспільного життя:

а) економічні функції:

> захист різних форм власності;

> розвиток виробництва;

> створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;

> розпорядження об'єктами державної власності та ін.;

б) політичні функції:

- розробка внутрішньої політики держави;

- створення умов для розвитку демократії;

- забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність;

- охорона і захист конституційного ладу та ін.;

в) гуманітарні функції:

> розвиток науки і культури;

^ забезпечення освіти та виховання населення;

> розвиток національної самосвідомості народу;

> охорона культурної спадщини та ін.;

г) соціальні функції:

- забезпечення соціального захисту громадян;

- створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;

- створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;

- створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;

3. За часом виникнення:

а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)

б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми:

1) правотворчу - створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;

2) організаційну (виконавчу) - забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;

3) правоохоронна - за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах;

4) правозастосовчу - шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;

5) контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

 

33. Поняття, структура форми держави.

Держа́ ва — політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою.

Кожна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

Форма держави складається з трьох елементів:

 

1) форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує структурну організацію влади, порядок утво­рення і повноваження вищих органів державної влади, їх взає­мовідносини між собою, з іншими органами держави, з політич­ними партіями і соціальними групами та населенням в цілому. Форма державного правління має такі ознаки:

 

характеризує порядок формування, структуру та терміни пов­новажень вищих органів державної влади;

 

визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органа­ми держави;

 

характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію між со­бою, з іншими центральним і місцевими органами влади, орга­нами місцевого самоврядування, політичними партіями, гро­мадськими організаціями, населенням;

 

2) форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок) поділу території держави на певні складові частини та співвід­ношення між ними.

 

Форма державного устрою має такі ознаки:

 

визначає принципи розподілу території держави на складові частини;

 

характеризує управлінську діяльність держави та організацію населення на її території;

 

дає можливість реалізації прав і законних інтересів національ­них меншин щодо самовизначення шляхом надання тій тери­торії, де вони проживають, певних пільг на самоврядування;

 

характеризує взаємодію між центральними, регіональними та місцевими органами влади;

 

3) форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризує політичну організацію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві. Форма державного режиму має такі ознаки:

 

характеризує можливість участі громадян в реалізації держав­новладних повноважень;

 

забезпечує реалізацію прав і свобод людини і громадянина у процесі здійснення органами державної влади своїх повнова­жень;

 

характеризує співвідношення правових і організаційних (неправових) способів здійснення владних функцій;

 

визначає відношення між владою і населенням;

 

характеризує стан законності і правопорядку в державі.

 

Усі елементи форми держави тісно пов'язаних між собою: будь — яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави сприяє зміни державного режиму.

34. Поняття та види форм правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.
За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.
Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.
Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.
Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.
При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.
В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.
Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.
Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.
Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.
Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).
Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.
Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.
Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.
Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.
Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

35. Поняття та види форми державно-територіального устрою.

Фо́ рма держа́ вного у́ строю — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіального поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:

· Унітарна держава — проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані складні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

· Федерація — складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

· Конфедерація — тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства.

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.

  • Унітарна держава характеризується такими ознаками.

1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконтрольні місцеві органи.

2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності.

3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.

4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади.

5. Має єдине громадянство.

6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на:

  • централізовані,
  • децентралізовані,
  • змішані.

Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із центру і їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (наприклад, Фінляндія).

Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя (наприклад, Велика Британія, Данія, Грузія та ін.).

Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (наприклад, Японія, Туреччина, Україна та ін.).

Федеративна держава[ред. • ред. код]

 

Федеративна Країна — це складна союзна держава, що містить державні утворення (республіки, штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного суверенітету, певну юридично визначену політичну самостійність.

  • Ознаками федеративної держави є такі.

1) Територія федерації складається із територій її суб'єктів, які можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний поділ.

2) Існують два рівня органів державної влади і управління — федерації та її суб'єктів (наприклад, у Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять до складу РФ).

3) Для федерації характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації.

4) Законодавство складається із законодавства федерації і законодавства суб'єктів федерації, яке не може суперечити законодавству федерації.

5) Суб'єкти федерації не є суб'єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних відносинах у разі надання відповідних повноважень від федерації суб'єктам федерації останні можуть брати участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна влада при цьому має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики.

6) Можливість дворівневої системи судових та правоохоронних органів.

7) Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і суб'єктів федерації.

Класифікація федерацій [ред. • ред. код]

Усі федеративні держави класифікуються за різними критеріями.

  • За способом утворення федерації поділяються на:

договірні,

конституційні,

конституційно-договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав. Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб'єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США у 1787 р.). В таких федераціях усі їх суб'єкти мають рівний обсяг повноважень. Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Федерація — у 1992 р. суб'єкти РФ підписали союзний договір з центром, і у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

  • За змістовним критерієм:

територіальні,

національні,

змішані федерації.

Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін. (США, Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними. Національні федерації — за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення суб'єктів федерації (колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду. Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська Федерація).

  • За способами здійснення владних повноважень:

централізовані,

децентралізовані.

Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія); Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.

  • За характером владних повноважень між суб'єктами:

симетричні(коли усі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус),

асиметричні (коли суб'єкти мають різний політико-правовий статус).

Конфедерація[ред. • ред. код]

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях" повної самостійності.

  • Основні ознаки конфедерації:

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

 

36. Поняття та види форм державного (політичного) режиму.

Політи́ чний режи́ м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян ідержави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвиткудемократичних свобод.

За джерелом влади:

· Демократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

· Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За критерієм меж влади:

· Ліберальні режими — це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід’ємних прав і свобод особистості. Це режим, в якому досить розвинутим є громадянське суспільство, різні самодіяльні громадянські ініціативи, тобто організації, які незалежні від держави, гарантуються основні права та свободи громадян.

· Тоталітарні режими — така політична система, яка намагається — заради тієї чи іншої мети — повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття “тоталітарна держава” вперше було застосоване італійським диктатором Беніто Муссоліні, причому в позитивному контексті. Тоталітарні режими почали активно вивчатись після Другої світової війни через злочинні явища фашизму, нацизму та сталінізму. [4]

Іноді додатково до основних типів виділяють такі різновиди режимів як диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські і т.інше.

 

37. Державна влада: загальна характеристика.

Державна влада -- це найважливіший атрибут держави, вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території. Іншими словами, державна влада - це влада такої організації домінуючої частини населення, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб.

Державна влада має ряд ознак, які за своїми особливостями відрізняють її від інших влад(громадської, сімейної, кооперативної):

є владою публічною (офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичною, тобто вона регулює відносини між великими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншин і таке інше), керує ним в інтересах тієї його частини, більшої або меншої, котра опанувала владу;

є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійність й незалежність стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави, так і за її межами;

здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом). Це зовнішня сторона структурованості. Крім цього, кожен орган має певну жорстку структуру: складається з органів і посадових осіб, пов'язаних між собою ієрархічною співпідпорядкованістю. Ця внутрішня структура органів держави означає внутрішню сторону структурованості державної влади;

має монопольне право застосовувати примус на своїй території (території держави);

має всеохоплюючий характер (універсальність). Це означає, що державна влада поширюється на всю територію і на все населення держави, на всіх осіб, що знаходяться на цій території.

державна влада має особливі канали для передачі своїх велінь, яких немає в інших влади (право, законодавство) і особливі засоби впливу на населення, яких немає і іншої влади (систему виправних установ, міліцію, внутрішні війська і так далі);

державна влада пов'язана з правом, вона володіє монополією на правотворчу діяльність, а право -- найбільш ефективний регулятор суспільних відносин.

Державна влада, як різновид соціальної влади, повною мірою володіє всіма її ознаками:

Влада -- це явище соціальне, тобто суспільне.

Вона є атрибутом суспільства на всіх етапах його розвитку, оскільки суспільство постійно має потребу в управлінні за допомогою влади. З точки зору генезу (походження) саме необхідність управління суспільством зумовлює в ньому присутність такого феномену як влада.

Влада може функціонувати лише в рамках суспільних відносин, тобто такого ставлення, яке існує між людьми (індивідами, їх колективами, іншими соціальними утвореннями). Не може бути владних відносин між людиною і річчю або між людиною і твариною (навіть якщо ця тварина перебуває в його власності).

 

38. Поняття, структура, принципи механізму держави.

Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її по­стійно функціонуюче вираження.

Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв'язок. Ос­кільки механізм створюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв'язку надається вирішальна роль. Будова механізму дер­жави залежить від того, які функції бере на себе держава.

Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ. Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та діяль­ності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями.

Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічний зв'язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в дер­жавному механізмі. Лише органи держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається управління спра­вами суспільства.

Державний орган — це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владни­ми повноваженнями. Державні органи взаємозв'язані відношеннями субординації. Система всіх державних органів складає апарат дер­жави.

Державні підприємства (підприємства державної форми власно­сті) засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства.

Державні установи — це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров'я тощо.

Принципи організації і діяльності механізму держави - це основоположні керівні начала, ідеї, які лежать в основі організації ідеальності механізму держави. Більшість із принципів є конституційно закріплені.

Принципи демократії. Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких народних мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах масової інформації. Важливим принципом демократичної організації мас-медіа є плюралізм влад у суспільстві. Контроль панівних економічних і політичних груп над головними мас-медіа означає кінець демократії або її істотну деформацію.

У демократичній державі інформаційна влада потребує контролю збоку суспільства. У більшості західних демократій існують спеціальні органи контролю за ЗМІ, які стежать за дотриманням ними моральних і правових норм.

Для того, щоб в Україні відбулися позитивні зрушення в області діяльності ЗМІ в першу чергу повинні бути прийнятими закони " Про пресу", " Про журналістику".

Принцип законності. Означає, що всі без винятку структурні елементи механізму держави повинні діяти на основі і відповідно до закону.

Принцип гуманізму. Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і громадянина. Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу проголосила, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Це положення знаменує принциповий поворот у взаємовідносинах громадянина і держави. Безумовно, зміни не можуть відбутися швидко, але конституція гарантує новий шлях розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.

Принцип національної рівноправності. Забезпечує згоду між різними частинами суспільства, різними соціальними прошарками, націями. Держава гарантує рівні умови існування і розвитку національної самобутності (мова, звичаї, культура).

Принцип розподілу влади. Закріплений у ст. 6 Конституції України. Він означає, що законодавча, виконавча і судова влада реалізується різними державними органами, які стимулюють і урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції. Поділ влади об`єктивно виражається в спеціалізації державних органів за видами діяльності, які наділяються відповідною компетенцією, самостійні й незалежні в реалізації своїх повноважень і володіють можливістю спрямувати і контролювати одна одну.

 

39. Поняття, структура громадянського суспільства.

громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система — певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого — як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

 

40. Співвідношення громадянського суспільства і держави.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція — такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати.

Громадянське суспільство, на думку характеризується трьома основними моментами: системою потреб; відправленням правосуддя; діяльністю поліції та корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що привело Гегеля до їх ототожнення.Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина, Увесь новітній час, починаючи від Реформації, Гегель присвятив німецькій нації, вважаючи, що СПІА і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії.

Отже, громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

 

41. Демократія: поняття, ознаки, принципи, форми.

Демокра́ тія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття.

Форми демократії

Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складається із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.

Демократії притаманні такі форми.

По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.

Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного і громадського життя, усіх джерел інформації, можливості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб'єктами суспільних відносин відповідно до їх потреб.

принцип різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана з їх боротьбою і взаємодією на базі підтримання контактів між ними і державою.

принцип побудови влади в демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову).

42. Поняття, ознаки, функції соціальної держави.

Соціа́ льна держа́ ва — це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадського миру і злагоди в суспільстві.

 

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці­альної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства со­ціальної демократії;

вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер­жави;

проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;

оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин­кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Функції;

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, «консенсусна» (зміцнення соціального миру й злагоди у суспільстві).

 

43. Поняття, ознаки, призначення правової держави.

Правова́ держа́ ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всіправа людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загально-дозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві — бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод громадян, слугувати гарантом саморозвитку і самоорганізації основних інститутів демократичного суспільства. Обмежуючи державну владу правом, Конституція зберігає тим самим проголошену нею свободу, яка є основним призначенням права.

 

44. Правовий статус особи.

Правови́ й ста́ тус осо́ би — це положення людини у правовій реальності, що відображає її (людини) фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством і державою.

Правовий статус особи — це сукупність суб'єктивних прав, юридичних обов'язків і законних інтересів суб'єктів права[1].

Правовий статус виступає найважливішим способом ефективного задоволення потреб та інтересів кожної людини. Закріплений у законі правовий статус особи є не результатом довільних дій держави – він детермінований у кінцевому рахунку об’єктивними конкретно-історичними соціальними факторами і закономірностями, зокрема суспільним становищем і станом свободи індивідів. Також він детермінований і чисто юридично, зокрема принципами правової держави, вимогами міжнародно-правових актів щодо прав людини.

Структура правового статусу особи[ред. • ред. код]

До правового статусу особи входять наступні базові елементи:

1. правосуб'єктність;

2. права, свободи, обов'язки, законні інтереси;

3. юридична відповідальність;

4. гарантії правового статусу.

Ознаками правового статусу є такі:

1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;

2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права;

3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на яких він поширюється;

4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів та в інших джерелах (формах) права;

5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права, законні інтереси, обов'язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;

6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві.

Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав - головний обов'язок держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3) межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву (природженим правам людини), а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4) обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допускати анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян, свавілля держави. Ці ідеї є витоками і осердям принципу верховенства права.

 

45. Основні права та свободи людини й громадянина.

Права людини - це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні

  • До природних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.
  • До категорії особистих прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.
  • Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.
  • Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.
  • Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.
  • До соціальних Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло, ін.





© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.