Класифікація договорів

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керую­чись певними критеріями, ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить вдосконалювати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класифікація правочинів (консенсуальні і реальні, оплатні і безоплатні, абстрактні і каузальні тощо).

Але договорам властиві й певні особливості, що зумовлю­ють наступний їх поділ. Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні і безіменні.

Іменні договори це ті, які мають легальну назву, представ­лені в ЦК або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов'язків сторін. При укладенні імен­ного договору сторони можуть не конкретизувати права та обов'язки, обмежившись посиланням " відповідно до чинного законодавства"

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регу­люються, але сторонами на практиці застосовуються (консал­тинг, інжиніринг тощо).

Укладення безіменного договору вимагає від сторін деталь­ного визначення його змісту, оскільки такий договір безпосе-

редньо законодавством не регламентований, тому питання щодо кола прав та обов'язків контрагентів, їх відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань мають бути чітко визначені саме в договорі.

Розвиток товарно-грошового обігу зумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з без­іменних перетворюються на іменні. Так, в ЦК 1963 p. з'явився раніше невідомий вітчизняному законодавству договір довіч­ного утримання. В ЦК 2003 p. окремі глави відведені раніше безіменним договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення в цивільному обігу — договори факто­рингу, франчайзингу, ренти.

За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами роз­різняють односторонні та двосторонні договори. В односто­ронньому договорі одна сторона має лише суб'єктивні права, а інша — лише суб'єктивні обов'язки. У двосторонніх договорах права і обов'язки покладаються на обидві сторони.

Договори на користь третьої особи. Прикладом такого дого­вору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого страхова сума виплачується вигодонабу-вачеві — зазначеній в договорі третій особі.

Розрізняються також алеаторні (ризикові) договори. Алеа­торні договори — це договори на ризик, тобто при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін зале­жить від випадку (договір довічного утримання, договір стра­хування майна).

У ЦК 2003 p., на відміну від ЦК 1963 p., закріплені нові види договорів: публічний договір, договір приєднання, попе­редній договір.

Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, який взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій належать підприємства роздрібної торгівлі, зв'язку, транспорту загального користу­вання, медичні установи та ін. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) мають бути встановлені однаковими для всіх споживачів.

Договір приєднання — це договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Особливість

цього договору полягає в тому, що його умови і зміст розроб­ляє і формулює, як правило, сторона, яка передає товар, вико­нує роботу, надає послугу і посідає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач може або укласти договір, по­годившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від укладення договору.

Попередній договір — це угода, за якою сторони зобов'язу­ються укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір повинен бути укла­деним в письмовій формі. Він має містити умови, які б дозво­лили визначити його предмет та інші істотні умови основного договору, строк, протягом якого сторони зобов'язані укласти основний договір.

Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення дого­вору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкоду­вати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує ци­вільно-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому силу попереднього договору.

У законодавстві, в судовій практиці, в юридичній літературі широко застосовується термін " господарський договір". Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами — суб'єктами господарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капітальне будівництво, договір оренди).