Лекція № 3

Тема: Історія давніх германців

Мета вивчення: ознайомити студентів з першими відомостями про давніх германців; з класифікацією германських племен; із суспільним ладом та традиціями; відомостями про велике переселення народів.

Література

25. Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических факультетов. – М.: ГИС, 2000. – 314 с.

26. Берков В. П. Введение в германистику [Текст]: учеб. для ун-тов / В. П. Берков. - М.: Высш. шк., 2006. - 199, [1] с.

27. Берков В. П. Современные германские языки [Текст]: учебник / В. П. Берков. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Астрель; АСТ, 2001. - 336 с.

28. Введение в германскую филологию [Текст]: учеб. для филол. фак. / М. Г. Арсеньева [и др.]. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: ГИС, 2003. - 318, [2] с.

29. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры. - Б., 1998.

30. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». – Вінниця, НОВА КНИГА, 2003. – С. 16.

31. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, Нова книга, 2006. – С. 10-28

32. Мейе А. Основные особенности германской группы языков: Пер. с фр. / Под ред., с предисл. и примеч. В.М. Жирмунского. Изд. 2-е, стереотипное. М.: Едиториал УРСС, 2003. – 168 с.

33. Хлебникова И.Б. Введение в германскую филологию и история английского языка (фонология, морфология): Учеб. Пособие. – 3-е изд., исправ. – М.: 2001. – 184 с.

34. Baugh, Albert C. and Thomas Cable. A History of the English Language. 5th Ed. London and New York: Routledge, Taylor and Francis Group. 2003. – 448 p.

35. Reznik, R.V. and Sorokina T.S. A History of the English Language. Moscow: Flint Publishing House. 2001. – 496 p.

36. Verba, L. History of the English Language. Vinnytsya: Nova Knyha, 2004. – 304 p.

План

6. Перші відомості про давніх германців

7. Класифікація германських племен

8. Велике переселення народів.

Питання для самостійної роботи

6. Тацит про германців

7. Суспільний лад та традиції германських племен

1. Перші відомості про давніх германців. Передбачуваний поступовий, що тривав протягом багатьох сторіч, розпад індоєвропейської мовної спільності, відбувався нерівномірно й неоднаково у різних частинах тієї великої території, яку займали індоєвропейські племена, котрі володіли досконалішою зброєю, зробленою з металу (бронзи), і верховим або запряженим конем. При цьому відбувалося постійне зіткнення, змішання різних племен, зникнення одних і поява інших етнічних угруповань, а разом з тим і мов. Припускається, що відокремлення германців в окрему мовну спільність відбулося в другому тисячолітті до нашої ери (приблизно близько 1200 року ). Мову германців в епоху, що передувала її розпаду на окремі давньогерманські діалекти, прийнято називати (слідом за В. Штрайтбергом, Г. Хіртом та іншими германістами) прагерманською (Urgermanisch) або просто германською. Деякі лінгвісти (наприклад, В. Краузе), крім поняття " прагерманська", розрізняють ще поняття " спільногерманська", розуміючи під ним такий стан германської мови. коли вона почала розпадатися на окремі діалекти, що мали, проте, цілий ряд спільних рис. Інакше кажучи, " прагерманська" й " спільногерманська" розуміють у цьому випадку як дві стадії розвитку германської мови. Прагерманська - як раніша стадія - існувала, на думку В. Краузе, до 1500-1000 р. до н. е.

У відповідності до нових досліджень у розвитку германських мов виділяють два основних періоди: ранньогерманський (приблизно до 500 р. до н. е.) і пізньогерманський (500 р. до н. е. - початок н. е.). Для ранньогерманського є характерним рухомий музичний наголос (успадкований германською з індоєвропейської прамови) і відсутність пересуву приголосних; пізньогерманський характеризується динамічним наголосом, закріпленим за першим складом кореня, і пересувом приголосних.

Питання про прабатьківщину германців, як і питання про походження індоєвропейців, також було предметом численних дискусій і гіпотез. Сукупність фактів, якими володіє сьогодні археологія, історія й порівняльне мовознавство, дозволяє із упевненістю стверджувати, що прабатьківщиною германців був південь Скандинавського півострова. Археологічні дані свідчать про те, що вже на початку другого тисячоліття до н. е. на півдні Скандинавського півострова були відомі мідь і бронза. Ця територія була заселена до приходу індоєвропейських племен, з яких згодом утворилася германська народність, невідомими науці " арктичними" племенами, що займалися скотарством і землеробством.

Відносини між прибульцями (" германцями") і " арктичними" племенами відображенні в германській міфології. Відомості, що є в міфології давніх германців, дають підставу зробити висновок, що індоєвропейські племена змішалися з автохтонним етносом. Виникнення германського етносу в результаті змішання з неіндоєвропейськими племенами одержало назву " теорія субстрату". Ця теорія використовується в германістиці, зокрема, для пояснення причин першого пересуву приголосних і при дослідженні германської лексики – насамперед тієї, котра не має чітких генетичних відповідностей в інших індоєвропейських мовах.

2. Класифікація германських племен. У період між 1200 й 800 роками до нашої ери германці жили на півдні Скандинавського півострова, на півострові Ютландія і на південному узбережжі Балтійського моря, поширюючись поступово з півночі на південь і схід. Частина германських племен відокремилася від скандинавської (північної) мовної спільності й розселилася (приблизно між VІІ-VІ й III століттями до н. е.) у басейні Одеру, просуваючись потім на захід до Ельби й Рейну. Ці германці утворили пізніше західногерманську групу племен, до яких відносилися інгвеони (германці, що жили на узбережжі Північного моря, - Nordseengermanen " приморські германці"), іствеони (Rhein-Wesergermanen " рейнсько-везерські германці") і герміони (інакше - ерміони, яких називають також Elbgermanen " приельбські германці") – це класифікація за Корнелієм Тацитом (римський письменник-історик 55-120 р. н. е.). Крім того, Тацит використав відомості, зібрані до нього іншими античними авторами (Пліній, Геродот, Цезар). Варто враховувати, що праця Тацита «Germania» написана у відомій мірі тенденційно: протиставляючи звичаї і спосіб життя германців звичаям, що панували у Римі, Тацит ідеалізує германців, засуджуючи в такий спосіб оточуючу його дійсність. Тому відомості, повідомлювані Тацитом, викликають у деяких істориків недовіру. У цілому, однак, вони відповідають тому, що відомо про германців з інших джерел.

Північних (скандинавських) германців прийнято називати гіллевіонами (див. схему 1).

Із частини північних германців, що залишилася після відокремлення західногерманських племен, виділилися племена, що зайняли (300-100 р. до н. е.) територію на схід від Одеру, між Одером і Віслою, утворивши підгрупу, названу згодом східногерманською або виндильскою (бастарни, вандали, бургунди, готи, ругії, герули, гепіди й ін.). Тісніший генетичний зв'язок між східногерманською і північногерманською підгрупами підтверджується збігом і збереженням у цих підгрупах цілого ряду фонетичних і морфологічних ознак, не характерних для західногерманського ареалу. Приблизно 250 років по тому, в ІІ-І1І столітті нашої ери, від східногерманської гілки відокремилися готи, які переселилися в причорноморські степи, на Дунай, звідси на територію Римської імперії, а потім через Галлію на Піренейський півострів. Після падіння остготського королівства в Іспанії (5-6 ст.) носії готської мови змішалися з місцевим.

На основі інгвеонських діалектів англів, саксів і ютів, що переселилися в V столітті на Британські острови, виникла давньоанглійська мова. Гермінони, до яких відносилися свеви, маркомани, квади, лангобарди, алемани, гермундури та інші племена, поступово пересувалися з берегів Ельби на південний захід і почасти на південний схід європейського континенту (ІІІ-V ст. н. е.). На континенті іствеони (франки) розповсюдились на захід, у романізовану північну Галлію, де наприкінці 5 ст. було засновано двомовну країну Меровингів. Під владою франків у рамках країни Меровингів і Каролінгів (5-9 ст.) відбулося об’єднання західно-германських племен франків (іствеони), алеманів, баварів (гермінони), турингів, хаттів, а також саксів (інгвеони), які переселилися у 4-5 ст. з узбережжя Північного моря в області Везера і Рейна, що сприяло розвитку давньоверхньонімецької мови як мови німецької народності. Ермінони (алемани, баювари) з 1 ст. н. е. переміщуються із басейну Ельби на південь Германії і стають у подальшому носіями південно-німецьких діалектів. В основі нижньонімецьких діалектів була давньосаксонська мова, яка спочатку входила до інгвеонської групи і зазнала пізніше вплив франкських діалектів. Нідерландська (голландська) мова сформувалася на основі племінних діалектів салічних франків у взаємодії із фризькими й саксонськими племінними діалектами. На базі голландської мови виникла бурська (африкаанс), а у 10-14 ст. на основі середньонімецьких діалектів із включенням семітських, а пізніше слов’янських елементів – їдиш.

Із племінних діалектів північних германців (гіллевіони) виникли скандинавські мови. Приблизно із VII століття н. е. починається поділ скандинавських діалектів на східну й західну підгрупи. У V-VІ столітті дани (східні скандинави) колонізують півострів Ютландію, а в ІХ-Х ст. норвежці (західні скандинави) колонізують Ісландію і Фарерські острови. Це призвело до виникнення ісландської і фарерської мов.

Східні германці змішалися з іншими племенами і народами й назавжди зникли з лиця землі.

3. Велике переселення народів. Пізніша епоха – епоха Великого переселення народів і створення перших варварських держав (ІV-VII ст. н. е.) – відображена в працях римських і германських істориків та богословів. Так, про походження й історію готів повідомляє готський історик Йордан (VI ст.); деякі епізоди з історії готів та інші події, пов'язані з германцями, описує римський історик (за походженням —сірійський грек) Амміан Марцеллін (IV ст.); історія остготського королівства і його падіння викладена візантійським істориком Прокопієм з Кесарії (VI ст.). Франкський богослов і літописець Григорій Турський докладно повідомляє про виникнення Франкської держави при Меровінгах. Історія створення германських королівств на території Британії викладена в книзі ченця Беди Високоповажного " Церковна історія англійського народу" (VIII ст.). Історія лангобардів описана у творі Павла Диякона (VIII ст.).

Важливим джерелом відомостей про релігію, міфологію, звичаї давніх германців є давньогерманська поезія – насамперед " Старша Едда" й " Беовульф". Нарешті, докладні відомості про тваринний і рослинний світ, про зброю, одяг, їжу давніх германців можна отримати на основі аналізу власне мовних фактів. Важливим мовним джерелом установлення давніх шляхів міграції й розселення різних племен і народів є топоніміка (назви місцевості) і гідроніміка (назви рік й інших великих водних басейнів). Власні імена (антропоніми) також можуть містити важливі відомості про мову й культуру давніх народів. Про давні міжетнічні контакти й про культурний вплив одного народу на інший можуть свідчити лексичні запозичення з однієї мови в іншу. Так, давні запозичення германських слів у фінській мові дозволяють не тільки реконструювати склад германської лексики, але й зіставити реконструйовані морфологічні форми з добре збереженими відповідними формами у фінській мові; порівняйте реконструкцію kuningaz (із закінченням -аz) і фінське kuningaz " король"; hrengaz " кільце" і фінське rengas те саме.