В дев'ятнадцятому сторіччі

Інтелектуальне життя дев'ятнадцятого сторіччя складніше, ніж у будь-яку попередню добу. Пояснюється це кількома причинами. По-перше, значно поширився ареал інтелектуального життя, важ­ливий внесок у розвиток мислення зробили Америка і Росія, а Європа набагато краще, ніж доти, познайомилася з давньою і су­часною індійською філософією. По-друге, наука, що, починаючи з сімнадцятого сторіччя, була головним джерелом усього нового, зробила нові завоювання, надто в геології, біології та органічній хімії. По-третє, машинне виробництво глибоко змінило структуру суспільства, виникло нове уявлення про владу людини над навко­лишнім світом. По-четверте, глибинний бунт, і філософський, і політичний, проти традиційних систем мислення, політики та еко­номіки сприяв численним нападам на чимало переконань та інститутів, які доти вважалися непорушними. Цей бунт проступав у двох дуже відмінних формах - романтичній і раціоналістичній. (Я вживаю ці слова в широкому розумінні). Романтичний бунт іде від Байрона, Шопенгауера і Ніцше до Муссоліні та Гітлера; раціоналістичний бунт почався з французьких філософів доби ре­волюції і перейшов, у трохи пом'якшеній формі, до філософів-ра­дикалів у Англії, потім був поглиблений Марксом і завершився в Радянській Росії.

Разом із Кантом з'явився й новий чинник громадського життя -інтелектуальна перевага Німеччини. Ляйбніц, дарма що німець, майже завжди писав латинською та французькою мовами, і вплив Німеччини на його філософії майже не позначився. Натомість після Канта німецький ідеалізм, як і пізніше німецька філософія, зазнавав великого впливу німецької історії; чимало з того, що видається дивним у німецьких філософських розважан­нях, відтворює стан духу завзятого народу, неприхильною історичною долею позбавленого своєї природної частки могутності. Своє міжнародне становище Німеччина завдячувала Священній Римській імперії, але імператор мало-помалу втрачав владу над своїми номінальними підданими. Останнім могутнім імператором був Карл V, і свою могутність він завдячував володінням в Іспанії та Нідерландах. Реформація і Тридцятилітня війна зруйну-

вали все, що зосталося від німецької єдності, існувала лише су­купність дрібних держав, безборонних супроти Франції. У вісімнадцятому сторіччі тільки одна німецька держава, Пруссія, успішно опиралася Франції; ось чому Фрідріха називали Великим. Але й Пруссія не могла встояти проти Наполеона, зазнавши нищівної поразки в Ієнській битві. Посилення Пруссії за Бісмарка видавалося відродженням героїчного минулого Аларіха, Карла Ве­ликого й Барбаросси (для німців Карл Великий не француз, а німець). Бісмарк виказав своє розуміння історії, промовивши: «Ми вже не підемо в Каноссу».

Пруссія, хоч і посідала провідне місце в політиці, культурно була менш розвинена, ніж Західна Німеччина, і це пояснює, чо­му видатні німці, зокрема й Гете, не шкодували про Наполеонів успіх під Ієною. На початку дев'ятнадцятого сторіччя Німеччина культурно й економічно становила вкрай строкатий утвір. У Східній Пруссії ще зберігалося кріпацтво, земельна аристократія перебувала в буколічному невігластві, а селяни зовсім не знали грамоти. Натомість Західна Німеччина в античні часи почасти належала Римові, з сімнадцятого сторіччя зазнавала впливу Франції, була окупована французькими революційними арміями і мала такі ж ліберальні інститути, як і Франція. Декотрі з де­ржавців відзначалися розумом, опікувалися мистецтвом і наукою, наслідуючи на своїх дворах ренесансних володарів; найяскравіший приклад - Веймарське герцогство, володар якого був покровителем Гете. Державці, природно, здебільшого виступали проти об'єднання Німеччини, бо воно позбавило б їх незалежності. Та­ким чином у них не було патріотизму, не мала його й більшість видатних людей, які залежали від тих державців і яким Наполе­он видавався посланцем культури, вищої за німецьку.

Протягом дев'ятнадцятого сторіччя культура протестантської Німеччини мало-помалу ставала все більше прусською. Фрідріх Великий як вільнодумець і палкий прихильник французької філософії, намагався перетворити Берлін на культурний центр, незмінним президентом Берлінської академії наук був видатний француз Мопертюї, що, на жаль, став жертвою нищівних Вольте-рових глузів. Проте свої зусилля Фрідріх, як і решта освічених монархів тієї доби, не спрямовував на економічні та політичні реформи, реальним досягненням ставав тільки гурток найманих інтелектуалів. Після смерті Фрідріха Великого освічені люди й далі зосереджувались у Західній Німеччині.

Німецька філософія тісніше пов'язана з Пруссією, ніж німецька література та мистецтво. Кант був підданий Фрідріха Великого, Фіхте і Гегель викладали в Берлінському університеті. На Канта Пруссія вплинула мало, за свою ліберальну теологію він навіть зазнав нагінок від прусського уряду. Проте і Фіхте, і Гегель були філософськими рупорами Пруссії і чимало зробили для того, щоб згодом німецький патріотизм ототожнювався з за­хопленням Пруссією. їхні зусилля в цьому напрямі підтримали

видатні історики Німечини, зокрема Моммзен і Трайчке. Бісмарк урешті переконав німців об'єднатися під зверхністю Пруссії, тож у німецькій культурі перемогли елементи, що виявляли найменше схильності до інтернаціоналізму.

Майже весь час після смерті Гегеля академічна філософія здебільшого зоставалася традиційною, отже, й не дуже важливою. Британська емпірична філософія домінувала в Англії майже до кінця сторіччя, у Франції вплив її скінчився трохи раніше; після цього Кант і Гегель мало-помалу завоювали університети Англії та Франції - тією мірою, якою їхні викладачі були зацікавлені у власне філософії. Цей рух, проте, майже не зачепив широких верств освіченої публіки, мало він мав прихильників і серед уче­них. Жоден з філософів, що підтримували академічну традицію, -Джон Стюарт Мілль на боці емпіриків, Лотце, Зігварт, Бредлі, Бозанкет на боці німецького ідеалізму - аж ніяк не був першо­рядним філософом, усі вони, як то кажуть, не годні були й у слід ступити тим людям, чиї системи вони загалом обстоювали. Академічна філософія дуже часто була далекою від найпотужнішої думки доби, наприклад, у шістнадцятому та сімнадцятому сторіччях, коли філософія здебільшого погрузла в схоластиці. Че­рез те й історик філософії менше цікавиться професорами, ніж єретиками-непрофесіоналами.

. Більшість філософів Французької революції поєднувала науку з вірою, запозиченою в Руссо. Гельвецій і Кондорсе - типові філософи, що поєднували раціоналізм і ентузіазм.

Гельвеція (1715-1771) вшановано тим, що його книжку «Про розум» (1758 р.) засудив Сорбоннський університет і спалив кат. Бентам прочитав її 1769 р. і зразу ж вирішив присвятити своє життя принципам законодавства, сказавши: «Те, що Бекон зробив у світі фізики, Гельвецій зробив у моралі. Моральний світ має тепер свого Бекона, але його Ньютон іще прийде». Джеймс Мілль, виховуючи свого сина Джона Стюарта, керувався настано­вами Гельвеція.

Ідучи за Локковим ученням, що розум - це tabula rasa, Гельвецій уважав, ніби відмінності між індивідами породжені ли­ше тим, що вони дістали різну освіту; здібності і чесноти кожно­го індивіда є наслідком його виховання. Генії, каже Гельвецій, часто з'являються лише завдяки щасливому випадкові. Якби Шекспіра не піймали на браконьєрстві, він став би торговцем вовною. Увага Гельвеція до законодавства пояснюється його дум­кою, що головним вихователем молоді є форма урядування і по­роджені нею манери та звичаї. Люди народжуються невігласами, але не тупими, тупими вони стають від освіти.

В етиці Гельвецій був утилітарист, стверджував, що насолода полягає в добрі. У релігії він був деїст із палкими антиклери­кальними настроями. В теорії пізнання він засвоїв спрощену версію Локка: «Локк просвітив нас, і ми вже знаємо, що наші ідеї, отже, й розум ми завдячуємо органам чуттів». Фізична

чуттєвість, каже Гельвецій, єдина причина наших дій, наших ду­мок, наших пристрастей і нашого гуртування в суспільство. Гель­вецій гостро не погоджується з Руссо в оцінці пізнання, яке сам він цінує дуже високо.

Гельвецієве вчення оптимістичне, бо для досягнення людської досконалості потрібна тільки досконала освіта. Навіювано думку, що досконалу освіту вдасться дуже легко запровадити, якщо не буде священиків.

Кондорсе (1743-1794) мав погляди близькі до поглядів Гель-веція, але зазнав більшого впливу Руссо. Всі права людини, стверджував він, виводяться з однієї істини: людина - чуттєва істота, здатна міркувати і виробляти моральні уявлення, з чого випливає, що люди вже не можуть далі ділитися на володарів і підданих, дурисвітів та одурених. «Принципи, за які віддав своє життя великодушний Сідней і які обстоював авторитетом свого імені Локк, були згодом докладніше розвинені Руссо». Локк, каже Кондорсе, перший указав на межі людського пізнання. Його ме­тод скоро перейняли всі філософи і, застосовуючи його до мо­ралі, політики та економіки, вони змогли просуватись у цих нау­ках шляхом таким же певним, як і в природничих науках».

Кондорсе був у захваті від американської революції. «Простий здоровий глузд навчив жителів британських колоній, що англійці, народжені по той бік Атлантичного океану, мають ті самі права, що й англійці, народжені на Грінвіцькому меридіані». Консти­туцію Сполучених Штатів, каже він, збудовано на природних правах, і завдяки американській революції права людини стали відомі всій Європі від Неви до Гвадалквівіру. Проте принципи Французької революції «чистіші, точніші, глибші, ніж принципи, якими керувались американці». Ці слова написано тоді, коли Кондорсе ховався від Робесп'єра; невдовзі його піймали й заареш­тували. Кондорсе помер у в'язниці, проте обставини його смерті невідомі.

Кондорсе визнавав рівноправність жінок. Він був також ви­нахідником Мальтусової теорії народонаселення, що в нього, про­те, не мала таких похмурих висновків, як у Мальтуса, бо він поєднував її з потребою контролю над народжуваністю. Батько Мальтуса був учнем Кондорсе, і через нього Мальтус дізнався про ту теорію.

Кондорсе навіть іще завзятіший і оптимістичніший, ніж Гель­вецій. На його думку, поширивши принципи Французької рево­люції, можна буде позбутися всіх тяжких соціальних лих. Ма­буть, Кондорсе пощастило, що він прожив тільки до 1794 р.

Доктрини філософів революційної Франції, тільки вже не такі завзяті і набагато точніші, перенесли до Англії філософи-радика­ли, визнаним проводирем яких був Бентам. Спочатку Бентам цікавився самим правом; та з роками коло його зацікавлень ма­ло-помалу поширшало і його погляди стали войовничіші. Після 1808 р. він уже республіканець, що визнавав рівноправність

жінок, ненавидів імперіалізм, безкомпромісно боронив демократію. Частину своїх поглядів він запозичив у Джеймса Мілля. Обидва вірили у всемогутність освіти. Завдяки своїм безперечно демокра­тичним почуванням Бентам засвоїв принцип «найбільшого щастя найбільшої кількості», але той принцип суперечив ученню про людські права, яке Бентам грубо назвав «дурницею».

Філософи-радикали в багатьох аспектах відрізнялися від таких постатей, як Гельвецій і Кондорсе. За своєю вдачею вони були терплячі й полюбляли розробляти свої теорії до практичних под­робиць. Вони надавали великої ваги економіці, що, як їм здава­лося, завдяки їхнім зусиллям стала наукою. Ця «наука» й зокре­ма похмурий Мальтусів варіант теорії народонаселення, згідно з якою більшість робітників завжди, за винятком тільки періодів зразу після пошестей, мусять заробляти на життя саме стільки, аби вони самі і їхні родини не померли з голоду, урвала ті тен­денції до ентузіазму, що були притаманні Бентамові й Джонові Стюартові Міллю, але аж ніяк не Мальтусові чи Джеймсові Міллю. Ще однією відмінністю між бентамістами і їхніми попе­редниками у Франції є те, що в промисловій Англії існував гост­рий конфлікт між промисловцями і робітниками, що призвело до наростання профспілкового руху та соціалізму. У цьому конфлікті бентамісти, загалом кажучи, стали на бік промисловців проти робітничого класу. Проте їхній останній представник, Джон Стю­арт Мілль, мало-помалу відходив від суворих переконань свого батька і, дорослішаючи, ставав усе менш і менш неприхильним до соціалізму і все менш і менш переконаним у довічній істинності класичної економіки. Як Джон Стюарт Мілль зазначає в автобіографії, цей процес пом'якшення почався після знайомст­ва з творчістю романтичних поетів.

Бентамісти, що спершу були революціонерами, хоч і досить поміркованими, поступово втратили свою революційність, почасти завдяки тому, що їм удалося прихилити британський уряд до де­яких своїх поглядів, й почасти через опозицію до дедалі сильнішого соціалістичного та профспілкового рухів. Як ми вже зазначали, люди, що повставали проти традиції, ділилися на ро­мантиків і раціоналістів, хоча в декотрих, як, наприклад, у Кон­дорсе, поєднувались і романтизм, і раціоналізм. Бентамісти були майже цілковитими раціоналістами, такими були ж і соціалісти, що виступали як проти них, так і проти тодішнього економічного ладу. Філософію цього останнього руху остаточно виробив Маркс, її ми розглянемо в дальших розділах.

Романтична форма бунту дуже відмінна від раціоналістичної, хоча обидві породжені Французькою революцією і філософами, що передували їй. Романтичний бунт у нефілософських шатах можна побачити в Байрона, та в Шопенгауера і Ніцше він уже опанував мову філософії. Романтичний бунт підносить волю кош­том інтелекту, не терпить кайданів тверезих міркувань, вихваляє певні форми насильства. В практичній політиці він має вагу як

союзник націоналізму. Якщо не завжди фактично, то за своїми тенденціями він непримиренно ворожий до того, що звичайно на­зивають розумом, і неприхильний до науки. Деякі його крайні вияви можна було побачити серед російських анархістів, проте в Росії зрештою перемогла раціоналістична форма бунту. Саме в Німеччині, що завжди була схильніша до романтизму, ніж будь-яка інша країна, було забезпечено санкціонований урядом вихід для антираціональної філософії голої волі.

Поки що філософії, які ми розглядали, мали традиційні джере­ла натхнення - літературу або політику. Але з'явилося ще два джерела філософської думки - наука і машинне виробництво. Вплив цього останнього в теорії почав виявлятися з Марксом і відтоді набуває все більшої сили. Натомість наука стала істотно впливати на філософію з сімнадцятого сторіччя, але набрала но­вих форм протягом дев'ятнадцятого сторіччя.

Чим Галілей і Ньютон були для сімнадцятого сторіччя, тим Дарвін став для дев'ятнадцятого. Дарвінова теорія складається з двох частин. З одного боку, це вчення про. еволюцію, згідно з яким розмаїті форми життя поступово розвинулись від спільного предка. Це вчення, нині загальновизнане, було не нове. Його об­стоювали Ламарк і Дарвінів дід Еразм, уже не кажучи про Анаксімандра. Дарвін навів безліч фактів на користь свого вчен­ня і в його другій частині дійшов висновку, що він відкрив при­чину еволюції. Таким чином Дарвін тільки надав ученню попу­лярності і підвів під нього наукові підмурки, яких раніше воно не мало, але аж ніяк не винайшов його.

Другою частиною Дарвінової теорії є боротьба за існування і виживання найпристосованіших. Усі тварини й рослини розмножу­ються швидше, ніж природа може прогодувати їх, отже, в кожно­му поколінні чимало особин гине, навіть не досягти репродуктив­ного віку. Що ж визначає, котрі з них виживуть, а котрі ні? До певної міри, безперечно, просто випадок, але є й важливіша при­чина. Тварини й рослини здебільшого схожі на своїх батьків не абсолютно, а трошки відрізняються від них надміром або недоста­чею кожної з вимірюваних ознак. У даному середовищі особини того самого виду змагаються за виживання, і найбільше щастить найпристосованішим. Тому серед дорослих особин у кожному но­вому поколінні переважатимуть ті, котрі мали найбільше сприят­ливих шансів. Тож із покоління в покоління олені бігають швид­ше, коти підкрадаються до здобичі тихіше, а жираф'ячі шиї ста­ють довшими. Якщо є досить часу, стверджує Дарвін, то цей ме­ханізм може лягти в основу всього тривалого розвитку від най­простіших до homo sapiens.

Про цю частину Дарвінової теорії чимало сперечалися, і для більшості біологів вона стала основою багатьох важливих вис­новків. Проте не це найдужче цікавить історика думки дев'ятнад­цятого сторіччя. З погляду історії важливе те, що Дарвін поши­рив на життя в цілому економічні погляди, притаманні

філософському радикалізмові. Провідною силою еволюції, на дум­ку Дарвіна, є своєрідна біологічна економіка у світі вільної кон­куренції. Саме Мальтусова теорія народонаселення, поширена на світ тварин та рослин, підказала Дарвінові, що рушійною силою еволюції є боротьба за існування і виживання найпристосо­ваніших.

Сам Дарвін був ліберал, проте висновки з його теорій були певною мірою ворожі традиційному лібералізмові. Вчення, що всі люди народжуються рівними і що відмінності між дорослими з'яв­ляються тільки завдяки освіті, було несумісне з його твердженням про природжені відмінності між особинами одного виду. Якби, як уважав Ламарк і як до певної міри погоджувався й сам Дарвін, набуті властивості вспадковувалися, то суперечність із поглядами, наприклад, Гельвеція, трохи пом'якшилась би, але ж виявилось, що вспадковуються тільки природжені ознаки, окрім деяких не дуже важливих винятків. Так що природжені відмінності між людьми почали набувати найголовнішої ваги.

Є ще один наслідок теорії еволюції, незалежний від її конк­ретного механізму, запропонованого Дарвіном. Оскільки люди й тварини мали спільного предка і оскільки люди розвивалися так повільно, що колись існували створіння, про які ми не знаємо, можна вже називати їх людьми чи ще ні, то постає питання: на якій стадії еволюції з'являється рівність між усіма людьми або їхніми напівлюдськими предками? Чи Pithecanthropus erectus, ма­ючи достатні знання, міг досягти не меншого, ніж Ньютон? Чи пілтдаунська людина написала б Шекспірові твори, якби хто-не-будь засудив її за браконьєрство? Несхитний егалітарист, який ствердно відповість на ці запитання, буде змушений визнати, що мавпи теж рівні людям. 1 навіщо зупинятися на мавпах? Я не бачу, як можна спростувати аргумент на користь права голосу для устриць. Палкий прихильник еволюції може стверджувати, що не тільки вчення про рівність людей, а й доктрину про людські права слід засудити як небіологічні, оскільки вони надто вже наголошують на відмінності людини від тварин.

Проте є інший аспект лібералізму, вельми покріплений учен­ням про еволюцію, - віра в поступ. Поки стан світу дозволяв дивитися в майбутнє з оптимізмом, ліберали вітали еволюцію як на цій підставі, так і тому, що вона дає нові аргументи проти ортодоксальної теології. Сам Маркс, хоч його теорії були в певно­му розумінні додарвінівські, вирішив присвятити свою книжку Дарвінові.

Авторитет біології призвів до того, що люди, чиє мислення визначала наука, почали застосовувати до світу біологічні, а не механістичні категорії. Запанувала думка, що все еволюціонує, і було досить легко уявити імманентну мету. Всупереч Дарвінові чимало вчених уважало, що еволюція обґрунтовує віру в космічну мету. Концепція організму видавалася ключем і науко-

вого, і філософського пояснення природних законів, а атомістичне мислення вісімнадцятого сторіччя стали вважати застарілим. Та­кий погляд зрештою вплинув навіть на теоретичну фізику. В політиці це, звичайно, привело до зосередження уваги на ролі суспільства, а не індивіда. Такий погляд узгоджувався з посилен­ням ролі держави і з націоналізмом, який міг прикладати Дарвінове вчення про виживання наипристосованіших не до індивідів, а до народів. Але тут ми вже переходимо в царину по-занаукових поглядів, що виникають серед широкої громадськості внаслідок недосконалого розуміння наукових теорій.

Коли біологія виступала проти механістичного погляду на світ, то новітня економіка мала протилежний вплив: майже до кінця вісімнадцятого сторіччя техніка, на відміну від наукових теорій, не мала істотного впливу на громадську думку. Тільки з почат­ком індустріалізації техніка почала впливати на людське мислен­ня. І навіть після того цей вплив іще довгий час був більш або менш опосередкований. Люди, що створювали філософські теорії, здебільшого майже не мали контактів із машинною технікою. Ро­мантики звернули увагу, як спотворює промисловість доти пре­красні краєвиди, і через те ненавиділи її і вульгарність (на їхню думку) тих, хто заробляв гроші «бізнесом». Це поставило їх в опозицію до середнього класу і часом призводило до чогось схо­жого на союз із захисниками пролетаріату. Енгельс вихваляв Карлейля, не помічаючи, що Карлейль прагнув не визволення найманих робітників, а їхньої покори майстрам, подібної до тієї, що існувала в середні віки. Соціалісти вітали індустріалізацію, але прагли визволити промислових робітників з ярма підприємців. Вплив індустріалізації на них виявлявся в проблемах, які вони розглядали, і майже не позначався на ідеях, які вони використо­вували, розв'язуючи ці проблеми.

Найзначнішим наслідком впливу машинного виробництва на уявлювану картину світу стало незмірне зростання почуття люд­ської могутності. Це було тільки прискорення процесу, що почав­ся ще в доісторичні часи, коли люди, винайшовши зброю, пере­стали боятися хижаків, а перейшовши до рільництва, убезпечили­ся від голоду. Але прискорення було таке велике, що виробило радикально новий світогляд у тих, хто володів силами, створени­ми новітньою технікою. В давнину гори та водоспади були при­родними явищами, а тепер незручну гору можна зруйнувати, а зручний водоспад створити. В давнину були пустелі і родючі землі, а тепер пустелю можна, якщо людям те видасться потрібним, обернути на край квітучих троянд, а родючі землі обертаються на пустелі заходом оптимістів-невігласів від науки. В давнину селяни жили так, як їхні батьки й діди, і вірили в те, у що вірили і батьки, і діди; вся потуга Церкви не могла вини­щити поганських обрядів, які, будучи пов'язані з місцевими свя­тими, прибирали християнських шат. А тепер влада може по­веліти, щоб селянські діти вчились у школі, і протягом одного

покоління змінити світобачення селян; зразу пригадується, що цього вже досягнуто в Росії.

Таким чином серед тих, хто визначає долі народів, і кіл, на­ближених до них, зароджується віра в силу: по-перше, в силу людини в її боротьбі з природою, а по-друге, в силу володарів супроти людей, на чиї переконання і надії вони намагаються впливати з допомогою науково обгрунтованої пропаганди, зокрема шкільної освіти. Наслідком стало зменшення стабільності, жодна зміна не видається неможливою. Природа - це сирий матеріал; сировиною є й та частина людства, що не бере активної участі в урядуванні. Є кілька давніх уявлень, що відображують віру лю­дей в обмеженість людської могутності, головними з них є Бог та істина (я не маю на думці, що ці два уявлення логічно пов'язані між собою). Такі уявлення мало-помалу зникають; навіть коли явно їх не заперечують, вони однаково втрачають свою вагу, гли­бокої віри в них нема. Такий світогляд цілком новий, і неможли­во сказати, як людство пристосується до нього. Він уже призвів до величезних катаклізмів і, безперечно, в майбутньому призведе й до інших. Виробити філософію, здатну вплинути на людей, от­руєних або перспективою майже безмежної влади, або зневірою кволих, - найнагальніше завдання нашої доби.

Хоча чимало людей щиро вірить у вселюдську рівність і тео­ретичну демократію, уяву сучасних людей глибоко вражає модель побудови суспільства, навіяна організацією виробництва в дев'ят­надцятому сторіччі, яка за своєю суттю недемократична. З одного боку капітани промисловості, з другого робітничі маси. Такий підрив демократії зсередини ще не усвідомлений пересічними гро­мадянами демократичних країн, але про нього думало чимало філософів, починаючи з Гегеля, і відкрита ними гостра супере­чність між інтересами більшості та інтересами меншості виявилась на практиці у фашизмі. З філософів Ніцше без усякого сорому стояв на боці меншості, Маркс щиросердо обстоював, інтереси більшості. Із значних філософів, мабуть, тільки Бентам намагався примирити суперечливі інтереси, накликавши на себе гнів обох партій.

Виробляючи будь-яку задовільну новітню етику людських взаємин, слід визнавати необхідність обмеження влади людини над природним середовищем і бажаність обмеження влади людини над людиною.