Еразм 1 Мор

У північних країнах Ренесанс почався пізніше, ніж в Італії, і невдовзі поєднався з Реформацією. Та на початку шістнадцятого сторіччя існував короткий період, протягом якого нові ідеї бурх­ливо поширювались у Франції, Англії та Німеччині, не скаламу-чуючись теологічними суперечками. Цей північний Ренесанс бага­то чим відмінний від італійського. Він не був анархічний чи амо­ральний, навпаки, поєднувався з побожністю і громадянськими чеснотами. Він дуже переймався науковим вивченням Біблії і ви­робленням точнішого тексту, ніж текст Вульгати. Північний Рене­санс не такий блискучий і куди статечніший, ніж його італійський попередник, учені менше пишалися своїми знаннями, а більше дбали про якомога дальше поширення знань.

Двоє людей, Еразм і сер Томас Мор, стануть нам за приклад північного Ренесансу. Вони товаришували і мали між собою бага-

то спільного. Обидва були дуже освічені, хоча Мор менше за Еразма, обоє не любили схоластичної філософії, обидва прагли провести реформу Церкви зсередини, але нарікали на протестант­ську схизму, коли вона виникла; обидва розумні, дотепні і вель­ми обдаровані письменники. Напередодні Лютерового бунту вони були володарями дум, а потім світ двох ворожих партій став на­дто жорстокий для людей їхнього типу. Мор загинув як мученик. Еразма чекало забуття.

Ні Еразм, ні Мор не були філософами у вузькому розумінні цього слова. А згадую я їх тому, що вони ілюструють настрої передреволюційної доби, коли всюди поширилися вимоги поміркованих реформ, а несміливі люди ще не були залякані екс­тремістами і не перейшли в табір реакції. Ці вчені, крім того, -приклад нелюбові до всякої системи в теології та філософії, не­любові, що була реакцією на схоластику.

Еразм (1466-1536) народився в Роттердамі*. Він був поза­шлюбна дитина і вигадав романтичну історію про обставини свого народження. Насправді його батько був священик, що не цурався освіти і знав грецьку мову. Батьки померли, коли Еразм ще не виріс, а опікуни (певне, привласнивши його гроші) намовили хлопця піти ченцем у монастир у Штайрі, - крок, за яким він шкодував усе життя. Один з опікунів був учитель, але знав ла­тину гірше за Еразма, що ще тільки вчився; відповідаючи на на­писаний латиною лист хлопця, вчитель писав: «Якщо знову писа­тимеш так закручено, будь ласка, додавай коментар».

1493 р. Еразм став секретарем єпископа Камбрейського, що був канцлером ордену Золотого Руна. Це дозволило йому покину­ти монастир і подорожувати, правда, не до Італії, як він сподівався. Грецьку мову він знав ще поганенько, але латиністом був уже довершеним, зокрема захоплювався Лоренцо Валлою че­рез його книжку про вишуканість латинської мови. Латину Еразм уважав цілком сумісною з правдивою побожністю, і в» цьому він наслідував Августина та Єроніма, забувши, певне, про сон, у якому Господь дорікав Єронімові за читання Ціцерона.

Якийсь час Еразм учився в Паризькому університеті, але не знайшов там нічого, що б могло придатися йому. Найславніші дні університету - від зародження схоластики до Герсона і руху за соборність - уже минулися, давні диспути стали пісними. Томісти і скотисти, яких разом називали «давніми», сперечалися з ок-камістами, яких називали «терміністами», або «новими». Зрештою 1482 р. вони помирились і разом виступили проти гуманістів, що в Парижі поза університетськими колами мали велику попу­лярність. Еразм ненавидів схоластів, уважаючи їхні погляди за­старілими. В одному з листів Еразм зазначає, що, прагнучи здо­бути докторський ступінь, він намагався не казати нічого гарного

* Життя Еразма я здебільшого прдаю за чудовою біографією Huizinga.

і розумного. По-справжньому Еразм не любив ніякої філософії, навіть Платона і Арістотеля, хоча про них, як про давніх, годи­лося говорити з повагою.

1499 р. Еразм уперше поїхав до Англії, де йому припала до вподоби манера цілувати дівчат. В Англії він заприятелював з Колетом і Мором, що спонукали його взятися до серйозної праці, а не бавитися літературними дрібничками. Колег читав лекції про Біблію, не знаючи грецької мови, Еразм, відчуваючи, що він, певне, працюватиме над Біблією, вважав, що знання грецької мо­ви просто необхідне. Виїхавши з Англії на початку 1500 р. він почав учити грецьку мову, не маючи змоги навіть наймати вчи­теля; восени 1502 р. він уже знав її досить добре, а коли 1506 р. приїхав до Італії, то побачив, що в італійців йому вже нема чого вчитися. Еразм намірився видати Біблію св. Єроніма і зро­бити новий латинський переклад грецького тексту Заповіту; обидві роботи було завершено 1516 р. Викриття неточностей у Вульгаті стало потім зброєю протестантів у теологічних супереч­ках. Еразм намагався вивчати гебрейську мову, але полишив цей задум.

Єдина книжка Еразма, яку читають і досі, - «Похвала глу-поті». Задум цієї праці виник у нього 1509 p., коли він перети­нав Альпи, їдучи з Італії до Англії. Написав він її дуже швидко в Лондоні в домі сера Томаса Мора, якому й присвятив її, жартівливо натякаючи, що писав про нього, оскільки «moros» ла­тиною означає «дурний». Книгу написано від імені самої глупоти, вона завзято вихваляє себе, а ілюстрації Гольбейна зробили виклад іще живішим. Глупота охоплює всі боки людського життя, всі верстви і фахи. Якби не вона, людство б вимерло, бо хто ж може одружитись, не збезумівши? Вона радить як протиотруту від мудрості «брати жінку, створіння таке безневинне і дурне, а водночас таке вигідне і корисне, що може згладити і пом'якшити непоступливу і похмуру чоловічу вдачу». Хто може почуватися щасливим без лестощів і себелюбства? А таке щастя - глупота. Найщасливіші люди духом найближчі до тварин і якомога цура­ються розуму. Найкраще щастя - те, що грунтується на омані, бо воно коштує найдешевше: легше уявити себе королем, ніж стати ним насправді. Далі Еразм глузує з національних гордощів і професійної зарозумілості майстрів та митців: майже всі навчи-телі мистецтва й науки сповнені надмірної пихи, і на тій писі грунтується їхнє щастя.

Є в книжці місця, де сатира поступається місцем інвективі і глупота висловлює серйозні Еразмові думки; йдеться про церков-ницькі надужиття. Відпущення гріхів та індульгенції, що ними священики «підраховують час, який кожна душа має пробути в чистилищі», обожнювання святих, навіть Діви, «чиї сліпі прихиль­ники ставлять матір попереду Сина»; суперечки теологів про Трійцю та Втілення; вчення про преосутнення; схоластичні секти, папи, кардинали і єпископи - все це Еразм нещадно висміює.

Вкрай люто нападається він на чернечі ордени: ченці - це «недо­умки», що мають у собі дуже мало віри, зате «надзвичайно само­закохані і втішаються власним щастям». Вони поводяться так, ніби віра полягає в дріб'язковій точності: «Скільки робити вузлів, підв'язуючи сандалії, якої барви і з яких тканин має бути одяг, які завширшки й завдовжки мають бути пояси» тощо. «Було б цікаво послухати їхні виправдання перед найвищим судом: один би вихвалявся, як він убиває плотську зажерливість, споживаючи саму тільки рибу; другий казав би, що більшу частину свого зем­ного існування він виспівував псалми... інший, що він кільканадцять років ні разу не торкався грошей, хіба що крізь грубі рукавиці». Та Христос урве їх: «Горе вам, книжники й фа­рисеї... Я велів вам тільки любити одне одного, та ні від кого не чую, що він вірно виконував мою волю». А на землі цих людей бояться, бо, приймаючи сповідь, вони дізнаються чимало таємниць і часом, упившись, вибовкують їх.

Нема пощади і папам, що скромністю і вбогістю повинні наслідувати свого Господа. «їхньою єдиною зброєю має бути зброя духу, проте в цьому питанні вони дуже поблажливі, оголо­шуючи інтердикти, усуваючи від посад, обвинувачуючи, прокли­наючи, відлучаючи, видаючи грізні булли, спрямовані проти всіх, хто суперечить їм; а найчастіше святі отці застосовують їх проти тих, хто, на їхню думку, за спонукою диявола й не боячись Бога по-злочинному ницо намагається применшити державу св. Петра і зашкодити їй».

З таких місць можна було б судити, що Еразм вітатиме Ре­формацію, проте сталося інакше.

Книга закінчується цілком серйозним припущенням, що справ­жня релігія - різновид глупоти. У всій книжці можна помітити два види глупоти: та, яку вихвалювано іронічно, і та, яку вихва­лювано серйозно. Серйозно автор вихвалює те, що відоме як хри­стиянська простота. Цю похвалу почасти обумовила Еразмова не­любов до схоластичної філософії і до вчених докторів, що не зна­ли класичної латини. Але є тут і глибший аспект. Наскільки мені відомо, це перша поява в літературі погляду, розвинутого в «Сповіді віри савойського вікарія» Руссо, погляду, згідно з яким справжня віра йде від серця, а не з голови, а всяка мудрована теологія просто зайва. Такий погляд дедалі поширювався і нині майже цілком утвердився серед протестантів. Це, по суті, відкидання еллінського інтелектуалізму північним сентимен­талізмом.

Удруге приїхавши до Англії, Еразм прожив у країні п'ять років (1509-1514), почасти в Лондоні, почасти в Кембріджі. Він відчутно вплинув на розвиток англійського гуманізму. До недав­нього часу освіта в англійських загальних школах зоставалася майже такою, якою бажав би її зробити сам Еразм: докладне вивчення грецької та латинської мов - опанування не тільки пе­рекладу, а й уміння віршувати й писати прозою. Науку, дарма

що з сімнадцятого сторіччя вона запанувала над інтелектом, вва-жано негідною уваги джентльмена або священика: Платона можна вивчати, а ті предмети, які сам він вважав гідними вивчення, -ні. Все це якраз і відбивало вплив Еразма.

Людина ренесансної доби повнилася надзвичайної цікавості, «її розум, - пише Гейзінга, - ніколи не міг насититись разючими випадками, цікавими подробицями, раритетами та аномаліями». Та всіх цих речей вона шукала насамперед не в світі, а в давніх книжках. Бразм цікавився світом, але не сприймав його безпосе­редньо: перш ніж пропонувати Бразмовій увазі світ, його потрібно було огречити або облатинити. Він не зважав на оповіді мандрівників, зате вірив кожному чуду, описаному Плінієм. Усе ж мало-помалу цікавість переносилася з книжок на реальний світ, люди стали дужче перейматися справді відкритими дикунами й дивовижними тваринами, ніж описаними в класичних авторів. Калібан прийшов від Монтеня, а Монтеневі канібали від мандрівників. «Людожери і люди, що голови у них ростуть попід плечима», яких бачив Отелло, походять не з античності.

Отож цікавість Ренесансу з літературної мало-помалу обертала­ся на наукову. Потік нових фактів так приголомшив людину, що попервах її могло тільки нести за течією. Старі системи вочевидь були хибні: фізика Арістотеля, астрономія Птолемея, медицина Галена вже не могли охопити нових відкриттів і фактів. Монтень і Шекспір удовольнилися мішаниною: відкриття приємні, а систе­ма їм ворог. Тільки у сімнадцятому сторіччі здатність будувати системи наздогнала нові знання про реальну дійсність. Усе це, правда, завело нас далеко від Еразма, якого Колумб цікавив мен­ше, ніж аргонавти.

Еразм був невиліковно і безсоромно літературний. Він написав книжку «Enchiridion militis christiani» («Кинджал християнського воїна»), даючи поради неписьменним солдатам: вони мали читати Біблію, а також Платона, Амброзія, Єроніма і Августина. Бразм підготував велику збірку латинських прислів'їв, до яких у пізніших виданнях додав чимало грецьких; його мета - дати лю­дям можливість писати по-латинському з ідіомами. Написав книжку, що мала дуже великий успіх, - «Colloquies» («Бесіди»), де вчив розмовляти латиною на щоденні теми, як-от гра в кулі. Та книжка була, мабуть, корисніша, ніж здається нам нині. Ад­же латина - єдина на той час міжнародна мова, а до Паризького університету приїздили студенти з усієї Західної Європи. Часто траплялося так, що двоє студентів могли порозуміватися між со­бою тільки латиною.

Після Реформації Еразм жив спершу в Лувені, який цілком дотримувався католицької ортодоксії, а потім у Базелі, що став протестантським. Кожна сторона намагалася завербувати його, проте довгий час марно. Як ми вже бачили, Еразм гостро висту­пав проти надуживань церковників і нечестя пап; 1518 р., у рік Лютерового бунту, він опублікував сатиру під назвою «Julius

exclusus» («Недопущений Юлій»), описавши марну спробу папи Юлія II потрапити на небеса. Та Лютерова несамовитість відстрашила Еразма, війну він ненавидів. Зрештою він став на бік католиків. 1524 р. Еразм написав роботу, обстоюючи свободу волі, яку Лютер, надміру ревно дотримуючись Августина і навіть доповнюючи його, заперечував. Лютер несамовито напався на Еразма, і той ще далі пішов у реакцію. Відтоді аж до самої смерті вплив Еразма дедалі меншав. Еразм завжди був несміливий, а настали часи, неприхильні до несміливих. Для чес­ної людини існує тільки одна гідна альтернатива: мучеництво або перемога. Його приятель Сер Томас Мор був змушений обрати мучеництво, а Еразм коментував: «Краще б Морові ніколи не втручатись у такі небезпечні справи й полишити теологію бого­словам». Еразм жив дуже довго і дожив до доби нових чеснот і нових нечесть - героїзму і нетерпимості, а він не міг прийняти ні першого, ні другого.

Сер Томас Мор (1478-1535) чисто по-людськи привабливіший за Еразма, та вплив його був значно менший. Мор гуманіст і водночас щиро побожна натура. В Оксфордському університеті він узявся за вивчення грецької мови, що тоді було незвичним і, як гадали, свідчило про симпатії до італійських відступників. Началь­ство і батько цього не схвалювали, і Мора вигнали з університету. Після цього він прихилився до картузіанців, дотри­мувався суворого аскетизму і збирався вступити до ордену. Від такого кроку його втримав, мабуть, Еразм, з яким він на той час познайомився. Батько Мора був правник, і син вирішив обра­ти батьків фах. 1504 р. Мор став членом парламенту й очолив опозицію проти Генріха VII, що вимагав нових податків. У цьому йому повелося, але король розгнівався й ув'язнив старого Мора в Тавері. Проте звільнив його після виплати ста фунтів стерлінгів. По смерті короля 1509 р. Мор повернувся до правничої діяльності і здобув прихильність Генріха VIII. 1514 р. Мора посвятили в ри­царі й відтоді доручали йому різні дипломатичні місії. Король увесь час запрошував його до двору, але Мор не приходив; кінець кінцем король сам непроханим прийшов пообідати з ним у його будинку в Челсі. Мор не мав ніяких ілюзій щодо прихиль­ності Генріха VIII; відповідаючи на компліменти з приводу ласка­вості короля, він сказав: «Якби моя голова допомогла йому захо­пити якийсь замок у Франції, він не вагався б».

Коли Вулсі потрапив у неласку, король замість нього призна­чив канцлером Мора. Всупереч тодішній практиці Мор відмовлявся від усяких подарунків від позивачів. Мор скоро втра­тив ласку, оскільки король мав намір розлучитися з Катериною Арагонською й одружитися з Анною Булін, а Мор незмінно запе­речував проти розлучення. Через те 1532 р. він пішов у відставку. Його непідкупність під час служби доводить той факт, що після відставки він мав тільки сто фунтів стерлінгів річного прибутку. Попри Морове несхвалення, король запросив його на

своє весілля з Анною Булін, але Мор не прийняв запрошення. 1534 р. король подав у парламент затвердження Акт верховенст­ва, згідно з яким він, а не папа ставав главою англійської Церк­ви. Цьому актові потрібно було присягнути, Мор відмовився, - це був тільки замах на державну зраду, що не тяг за собою смерт­ної кари. Проте за допомогою вельми сумнівних свідчень було доведено, нібито Мор казав, що парламент не має права проголо­сити Генріха главою Церкви; на цій підставі Мора звинуватили в державній зраді й відтяли йому голову. Його майно конфіскували на користь принцеси Єлизавети, і та порядкувала ним до самої своєї смерті.

Мора пам'ятають здебільшого через його роман «Утопію» (1518 p.). Утопія - острів у південній півкулі, на якому все влаштоване якнайкраще. Туди випадково попав моряк на ймен­ня Рафаїл Гітлодей; він прожив там п'ять років і повернувся до Європи тільки для того, щоб розповісти про розумні поряд­ки на острові.

На Утопії, як і в Платоновій державі, майно належить усім, бо громадське добро не може піднестися там, де є приватна власність, без комунізму не буде рівності. Мор під час розмови зауважує, що комунізм привчить людей до неробства і зруйнує повагу до влади; на це Рафаїл відповідає, що такого не скаже жоден з тих, хто жив на Утопії.

В Утопії п'ятдесят чотири міста, всі однаково сплановані, крім столиці. Всі вулиці двадцять футів завширшки, всі приватні бу­динки цілком однакові, одні двері виходять на вулицю, другі в сад. На дверях нема замків, будь-хто може ввійти до будинку. Покрівлі пласкі. Що десять років.люди міняються будинками, -мабуть, щоб запобігти розвиткові почуття власності. В сільській місцевості є ферми, на кожній не менше, ніж сорок чоловік, зок­рема й два раби; кожною фермою керують господар і господиня, обоє старі й мудрі. Курчат висиджують не квочки - вони виво­дяться в інкубаторах (яких у Морові часи ще не було). Одяга­ються всі однаково, є тільки відмінності між одягом чоловіків і жінок, одружених і неодружених. Мода ніколи не міняється, зи­мовий і літній одяг однаковий. Працюючи, одягають шкури і хутра, які служать їм сім років. Скінчивши роботу, одягають зверху вовняні плащі. Плащі всі однакові і мають природний колір вовни. Кожна родина сама собі шиє одяг.

Кожне - і чоловіки, і жінки - працює по шість годин, три до обіду і три після обіду. Облягаються о восьмій і сплять вісім го­дин. У ранкові години є необов'язкові читання, на які, проте, ходять майже всі. Після вечері одну годину присвячено розвагам. Шестигодинної праці цілком досить, бо там немає нероб, як нема й непотрібної роботи; натомість у нас, пише автор, жінки, свяще­ники, багатії, слуги і жебраки майже не роблять нічого корисного, а через існування багатіїв чимало праці марнується на виготов­лення непотрібної розкоші, - всього цього нема в Утопії. Іноді

виявляється, що є надлишки, і тоді влада на якийсь час скорочує робочий день.

Декого з люду обирають стати вченими, і якщо вони виправ­довують надії, то їх звільняють від усякої праці. Тих, хто бере участь в урядуванні, обирають з-поміж учених. Уряд - представ­ницька демократія з непрямими виборами; на чолі стоїть прави­тель, якого обирають дожиттєво, проте через тиранію його мо­жуть і скинути.

Родинне життя патріархальне: одружені сини живуть у бать­ковім домі і коряться йому, поки він при розумі. Якщо якась ро­дина дуже розростається, надмір дітей переводять до іншої роди­ни. Якщо в місті стає забагато жителів, частину їх переводять до іншого міста. Якщо ж усі міста стануть перенаселені, на безлюд­них землях засновують нове місто. Нічого не сказано про те, що робити, коли не стане незаселених земель. Тварин для їжі вбива­ють раби, щоб люди не вчилися жорстокості. Для хворих є шпи­талі, такі чудові, що люди воліють хворіти не вдома, а там. їсти дозволено і вдома, проте більшість людей харчується в спільних їдальнях. Усі «брудні роботи» виконують раби, проте їсти варять жінки, а подають старші діти. Чоловіки сідають на одну лаву, жінки на другу; матері-годувальниці разом із дітьми до п'яти років сидять в окремому покої. Всі жінки самі вигодовують влас­них дітей. Діти, старші п'яти років, ще надто малі, аби подавати страву, «стоять мовчки поруч», поки дорослі їдять; окремо їм не накривають, тож вони змушені вдовольнятися недоїдками, що за­лишають їм дорослі.

Щодо шлюбу, то й чоловіків, і жінок тяжко карають, якщо до шлюбу вони вже втратили невинність. Господар будинку, в якому стався такий ганебний учинок, підлягає суворому осудові за не­дбалість. Перед шлюбом нареченого і наречену показують одне одному голими: адже й коня не купують, не знявши з нього сідла та збруї, і такими ж міркуваннями слід керуватися при шлюбі. Є розлучення через перелюб або «нестерпну вдачу» котро­гось із партнерів, але винний не має права знов одружуватись. Часом дозволяють розлучитись, якщо цього бажають і чоловік, і жінка. Тих, хто зламує шлюб, карають рабством.

Утопія веде зовнішню торгівлю, здебільшого задля заліза, яко­го нема на острові. До торгівлі вдаються й заради чисто воєнних цілей. Утопійці не визнають воєнної слави, хоча всі - і чоловіки, і жінки - вчаться воювати. Війну розпочинають з трьох причин: аби захистити власну територію від напасників; аби звільнити від напасників землі союзників; аби визволити пригноблені народи з ярма тиранії. Але, де тільки можна, утопійці вдаються до послуг найманців. Коли якийсь народ заборгує їм, то мусить сплатити борг, надсилаючи найманців. Для оплати чужоземних найманців утопійці також накопичують золото й срібло. А в самих утопійців немає грошей, дітям вони прищеплюють зневагу до золота, роб­лячи з нього нічні горщики та кайдани рабів. Перлинами й

діамантами граються діти, дорослі ніколи не визнають ніяких прикрас. Воюючи, утопійці пропонують велику винагороду тому, хто вб'є володаря ворожої держави, ще більшу - тому, хто при­веде його живцем, або йому самому, якщо він здасться. Утопійці жаліють простолюд у ворожому війську, «знаючи, що народ не йде на війну добровільно, а гнаний наказами нерозумних воло­дарів». Жінки воюють не гірше за чоловіків, але нікого не же­нуть на війну силоміць. «Дуже вдало утопійці придумують бойові машини». Видно, що ставлення утопійців до війни радше розваж­ливе, ніж героїчне, хоча, коли треба, вони виказують велику хо­робрість.

Щодо етики автор каже, що утопійці схильні вважати, ніби щастя полягає в насолоді. Такий погляд, проте, не має лихих наслідків, оскільки утопійці вірять, що в майбутньому житті до­бро винагороджується, а нечестя карається. Утопійці не аскети і пости вважають дурницею. В утопійців чимало релігій, і до всіх вони ставляться терпимо. Майже всі вірять у Бога і безсмертя; хто ж не визнає цього, тих не вважають громадянами й не до­зволяють їм брати участі в політичному житті, а загалом їх не кривдять. Дехто з святих людей не споживає м'яса й заперечує шлюб - їх визнають святими, але не мудрими. Жінки можуть бути священиками, якщо вони старі й овдовілі. Священиків мало; їх шанують, проте влади вони не мають.

Раби - люди, засуджені за ганебний злочин, або чужинці, приречені на страту у своїх країнах; утопійці погодились узяти їх за рабів.

У разі тяжкої невиліковної хвороби недужому радять накласти на себе руки, та коли він відмовляється, дбайливо доглядають його.

Рафаїл Гітлодей розказував, що він проповідував утопійцям християнство, і чимало з них навернулося, довідавшись, що Христос був проти приватної власності. Весь час наголошувано на значенні комунізму, майже в самому кінці сказано, що в усіх інших народів «я, далебі, не бачу в них нічого іншого, як змову багатих, які думають лише про свої вигоди, прикриваючись іменем та добром держави».

Морова «Утопія» в багатьох аспектах напрочуд ліберальна. Я тут не маю на увазі проповідь комунізму, традиційну для багатьох релігійних рухів. Я маю на увазі те, що сказано про війну, про релігію і релігійну терпимість, про неприпустимість убивати звірів задля втіхи (в книжці є вельми промовистий виступ проти по­лювання), про потребу м'якого карного права (книжка починається з аргументу проти карання смертю злодіїв). Проте слід гадати, що життя в Моровій Утопії, як і в багатьох інших утопіях, не­стерпно нудне. Для щастя доконечне розмаїття, а в Утопії його майже нема. Це вада всіх планових соціальних систем, і реаль­них, і уявних.