Розквіт ломбардських міст

Наступний етап пов'язаний з імператором Барбароссою (1152— 1190), здібним, завзятим чоловіком, що досягав успіху майже всюди, де можна було хоч трохи просунутись. Це був освічений володар, що з утіхою читав римських класиків, хоча розмовляв латиною кепсько. Мав ґрунтовну класичну освіту і захоплювався римським правом. Себе він вважав спадкоємцем римських імператорів і сподівався досягти їхньої могутності. Але, як німець, він не мав популярності в Італії. Ломбардські міста, хоч і радо визнавали його номінальну зверхність, заперечували, коли він ут­ручався в їхні справи, - окрім тих міст, що, побоюючись Мілана, віддавались під його захист. Рух патарів у Мілані тривав і далі, виявляючи більш або менш демократичні тенденції; більшість північноіталійських міст, хоча й аж ніяк не всі, прихилялися до Мілана і спільно виступали проти імператора.

Через два роки по тому, як Барбаросса посів трон, папою став Адріан IV, завзятий англієць, що був місіонером у Норвегії; спершу стосунки між ними склалися добрі, їх примирив спільний ворог. Місто Рим проголосило незалежність і від папи, і від імпе­ратора і як союзника в боротьбі запросило праведного єретика, Арнольда Брешіанського*. Його єресь була дуже тяжка: він прого­лошував, що «священики, обтяжені майном, єпископи — володарі маєтностей, ченці, які мають власність, не спасуться». Такої дум­ки він дотримувався, вважаючи, що духівництво повинне цілком присвячувати себе духовним справам. Ніхто не сумнівався в щирій праведності Арнольда Брешіанського, хоча з огляду на єресь його оголосили нечестивим. Св. Бернар Клервоський, що несамовито виступав проти нього, казав: «Він не їсть і не п'є, тільки, наче диявол, пожадливо прагне крові людських душ». Адріанів попередник на папському престолі в листі скаржився Барбароссі, що Арнольд підтримує народну партію, яка прагне об­рати сто сенаторів, двох консулів і мати власного імператора. Фрідріх, що саме вибирався до Італії, звичайно, дуже розлютився. Вимоги незалежності для Рима, підохочені Арнольдом, призвели до бунту, під час заворушень убили одного кардинала. Через це новообраний папа Адріан наклав на Рим інтердикт. Саме був страсний тиждень, і забобон узяв гору над римлянами: вони підкорились і пообіцяли прогнати Арнольда. Той утік, але його зловило військо імператора. Єретика спалили, а попіл укинули в Тібр, боячись, аби з його останків не зробили священної реліквії. Після затримки, до якої призвело небажання Фрідріха тримати папі повід і стремено, коли той спішується, папа 1155 р. корону­вав Фрідріха, народний бунт під ту пору був жорстоко придуше­ний.

* Він був нібито учнем Абеляра, але це сумнівне.

Позбувшися праведника, практичні політики знову могли поно­вити давню ворожнечу.

Папа, уклавши мир із норманами, 1157 р. наважився розірвати з імператором. Двадцять років майже без упину точи­лася війна між імператором з одного боку і з другого - папою та ломбардськими містами. Нормани частіше підтримували папу. Провідну роль у цій війні відігравала Ломбардська ліга, що знай правила про «свободу» і мала підтримку народних мас. Імператор облягав чимало міст, 1162 р. навіть захопив Мілан і зруйнував його дощенту, розігнавши всіх жителів. Але через п'ять років ліга відбудувала Мілан, давні мешканці повернулися. Того самого року імператор, про всяк випадок прихопивши антипапу*, рушив на Рим із великим військом. Папа втік і, здавалося, програв ос­таточно, але моровиця вигубила Фрідріхове військо, і він повер­нувся до Німеччини самотнім утікачем. Дарма що не тільки Сіцілія, а й візантійський імператор підтримували Ломбардську лігу, Барбаросса вдався до другої спроби, що закінчилась його по­разкою в битві при Леньяно 1176 р. Після цього він був змуше­ний укласти мир, надавши містам повну незалежність. Проте в конфлікті між імперією та папством умови миру не забезпечува­ли цілковитої перемоги жодній із сторін.

Смерть Барбаросси гідно увінчала його життя. 1189 р. він ви­рушив у третій хрестовий похід і наступного року помер.

Найважливішим наслідком цієї тривалої боротьби став розвиток вільних міст. Могутність імператора спиралася на феодальну сис­тему, що вже розкладалася; могутність папи, хоч поки що зро­стала, дуже залежала від тієї потреби, що її світ відчував у папі як антагоністі імператора; а тому, коли імперія підупала, влада папи зменшилась. Натомість могутність міст була новим явищем, результатом економічного поступу і джерелом нових політичних форм. Дарма що цього ще не видно в дванадцятому сторіччі, італійські міста невдовзі виплекали неклерикальну культуру, сяг­нувши справжніх висот у літературі, мистецтві та науці. І все це завдяки успішній боротьбі з Барбароссою.

Усі великі міста Північної Італії жили з торгівлі, а коли в дванадцятому сторіччі політична ситуація трохи стабілізувалась, торговельні прибутки зросли ще дужче. Приморські міста — Ве­неція, Генуя, Піза - ніколи не мусили боротися за свою свободу і через те не відчували такої ворожості до імператора, як при-альпійські міста, потрібні йому як ворота до Італії. Саме з цієї причини Мілан — найважливіше і найцікавіше італійське місто тієї доби.

До часів Генріха III міланці звичайно вдовольнялися тим, що

* У ті часи майже завжди були антипапи. По смерті Адріана IV два претен­денти, Александр III і Віктор IV зчепилися між собою за папську мантію. Віктор IV (антипапа), не змігши видерти мантію, дістав від своїх прихильників заздалегідь приготовлену другу, але, кваплячись, одягнув її навиворіт.

корилися своєму архієпископові. Але рух патарів, згаданий у по­передньому підрозділі, все перемінив: архієпископ став на бік аристократії, а могутній народний рух виступав проти них обох. Унаслідок цього почала зароджуватись демократія, з'явився де­ржавний устрій, при якому міську управу обирали городяни. В багатьох північних містах, а надто в Болоньї виник цілий проша­рок світських юристів, що добре зналися на римському праві; крім того, починаючи з дванадцятого сторіччя, заможні миряни були набагато освіченіші, ніж феодальна аристократія на північ від Альп. Багаті торговельні міста, хоч і виступали в союзі з па­пою проти імператора, не мали клерикального світогляду. У два­надцятому та тринадцятому сторіччях не одне з них переймало єресі пуританського штибу, подібно до англійських та голландсь­ких торгівців після Реформації. Згодом у містах зародилося вільнодумство, про людське око й далі ходили до церкви, а справжньої побожності не було ні в кого. Данте - останній пред­ставник старого типу, Бокаччо - перший представник нового.