Мусульманська культура і філософія

Напади на Східну Римську імперію, Африку та Іспанію відрізнялися від нападів північних варварів на Західну імперію в двох аспектах: по-перше, Східна імперія проіснувала аж до 1453 p., майже на тисячу років довше, ніж Західна; по-друге, на Східну імперію здебільшого нападали мусульмани, що, завоювавши тери­торії, не навертались у християнство, а плекали власну високу цивілізацію.

Хіджра*, з якої починається мусульманська ера, сталася 622 p.; через десять років Магомет помер. Зразу по його смерті араби почали завойовувати світ і робили це з незвичайною швидкістю. На сході 634 р. вони напали на Сірію і цілком підкорили її за два роки. В 637 р. вдерлися в Персію і до 650 р. захопили її. В 664 р. напали на Індію, 669 р. обложили Костянтинополь (удруге в 716-717 рр). На захід араби просувалися трохи повільніше. Єгипет завойовано 642 p., Карфаген тільки 697 p., Іспанію, крім невеличкого краю на північному заході, в 711-712 pp. Експансія на захід (окрім у Сіцілії та в Південній Італії) зупинилася після поразки мусульман у битві при Турі 732 p., рівно через сто років після смерті пророка. (Оттоманські турки, що зрештою за­воювали Костянтинополь, належать до пізнішої історичної доби).

Арабську експансію полегшувало чимало обставин. Персія і Східна імперія були виснажені тривалими міжусобними війнами. Сірійці, які здебільшого визнавали несторіанство, за католицької влади страждали від переслідувань, натомість мусульмани не за-

* Втеча Магомета з Мекки в Медіну.

бороняли жодної з християнських сект - аби тільки податок пла­тили. Через те і в Єгипті, де серед людності переважали мо-нофізити, вітали завойовників. В Африці араби об'єдналися з бер­берами, що їх так і не змогли до решти підкорити римляни. Араби разом з берберами завоювали Іспанію, де їм допомагали євреї, яких жорстоко переслідували візиготи.

Релігія пророка була простим монотеїзмом, не обтяженим складним богословським ученням про Трійцю і Втілення. Пророк не мав ніяких претензій на божественність, не приписували її йому і його послідовники. Він поновив єврейську заборону робити тесані кумири, не дозволив пити вино. Обов'язок вірного в ісламі -завоювати стільки світу, скільки можна, зате нема переслідувань християн, євреїв або зороастрійців - «людей Книги», як названо їх у Корані, тобто тих, хто живе за приписами Святого Письма.

Майже вся Аравія була пустелею і з часом ставала все менше здатна прогодувати своє населення. Перші арабські завоювання -це звичайні грабіжницькі наскоки; тільки переконавшись у слаб­кості супротивників, араби почали загарбувати землі. Раптом, за яких двадцять років, люди, навиклі злиденно животіти на межах пустелі, обернулись на володарів найбагатших країв світу, їм ста­ла приступна вся пишнота і витонченість давніх цивілізацій. Про­те араби опиралися спокусам такого перетворення набагато кра­ще, ніж північні варвари. Оскільки вони збудували свою імперію без великих битв, майже ніде нічого не руйнувалося, повсюди майже без змін зберігалася цивільна адміністрація. 1 в Персії, і у Візантійській імперії рівень внутрішнього врядування був дуже високий. Арабські кочовики спершу зовсім не розуміли мистецтва врядування і змушені були покладатися на досвідчених уря­довців, що вже обіймали адміністративні посади. А ті здебільшого охоче служили й новим господарям. Адже зміни навіть полегшили їхню роботу, бо оподаткування значно зменши­лось. Крім того, люд, уникаючи високих податків, масами пере­ходив з християнства в іслам.

Арабська імперія була абсолютною монархією на чолі з каліфом, наступником пророка, що вспадковував чимало з його святості. Номінально каліфа обирали, але дуже скоро титул став переходити у спадок. Першу династію, Омейядів, що проіснувала до 750 p., заснували люди, які визнавали Магомета з чисто політичних міркувань і завжди стримували його фанатичних послідовників. Араби, дарма що в ім'я нової релігії завоювали більшу частину світу, не були релігійним народом, мотиви їхніх воєн - радше грабунок і багатство, а не віра. Саме завдяки бра­кові релігійного фанатизму жменька воїнів без великих труднощів урядувала величезними територіями з численним населенням, ви­щим рівнем цивілізації і чужою релігією.

Натомість перси з найдавніших часів були глибоко релігійним і схильним до розважань народом. Після свого навернення вони зробили іслам цікавішим, релігійнішим і філософічнішим, ніж за-

думували його пророк із своїми родичами. Вже після смерті Ма-гометового зятя Алі в 661 р. мусульмани поділилися на дві секти: сунітів і шиїтів. Сунітів більше; шиїти вшановують Алі і вважають династію Омейядів узурпаторами. Перси завжди були шиїти. Головно під тиском персів Омейядів зрештою скинуто, і їх заступили Аббасиди, що представляли перські інтереси. Ця зміна виявилась і в тому, що столицю перенесли з Дамаска в Багдад.

Політика Аббасидів дужче припала до вподоби фанатикам, ніж попередня діяльність Омейядів. Щоправда, всієї імперії вони не здобули. Один чоловік із роду Омейядів урятувався від загальної різанини, втік до Іспанії, і там його визнали законним володарем. Відтоді Іспанія стала незалежна від решти мусульманського світу.

За перших Аббасидів каліфат досяг найпишнішого розквіту. Найвідоміший з них - Гарун ар-Рашід (пом. 809 p.), сучасник Карла Великого та імператриці Ірини, відомий кожному як леген­дарна постать з казок «Тисячі й однієї ночі». Його двір став бли­скучим осередком розкоші, поезії та вченості, він мав незмірні прибутки, його імперія простягалася від Гібралтарської протоки до Інду. Його воля була абсолютом, з ним звичайно завжди ходив кат, що брався до свого ремесла, як тільки йому кивнуть голо­вою. Цей розквіт, проте, був нетривалий. Гарунів наступник схи­бив, набравши військо переважно з турків, які.не корилися дис­ципліні і невдовзі обернули каліфа на непотріб, що його вбивала або осліплювала солдатня, коли він набридав їй. Але каліфат існував; останній каліф з династії Аббасидів був убитий монгола­ми в 1256 р. разом з 800 000 жителів Багдада.

Політична й соціальна система Арабської держави мала вади, притаманні ще Римській імперії, а також свої власні. Абсолютна монархія, поєднана з полігамією, призводила, як звичайно буває, до династичних воєн після смерті володаря, що закінчувалися пе­ремогою одного з синів і смертю всіх інших. Була* величезна кількість поневолених - здебільшого наслідок переможних воєн; час від часу країну струшували повстання рабів. Широко розви­нулась торгівля: адже каліфат з'єднував Схід і Захід. «Не тільки володіння величезним багатством створювало потребу в дорогих товарах - як-от китайських шовках і хутрах з Північної Європи, -торгівлі сприяли й деякі осібні обставини: величезна протяжність ісламської імперії, поширення арабської мови як світової, високий статус торгівця в мусульманській системі етики: пам'яталося, що пророк і сам не цурався торгівлі і вихваляв її, коли виряджався на прощу до Мекки»*. Торгівля, як і військова єдність держави, значною мірою залежала від шляхів, які араби вспадкували від римлян та персів і, на відміну від північних завойовників, не да­ли їм занепасти. Проте мало-помалу імперія розпалася -

* Cambridge Medieval History, IV, 286.

повідходили Іспанія, Північна Африка, Єгипет, здобувши повну або майже повну незалежність.

Найрозвиненішим в арабській економіці було сільське господар­ство - почасти завдяки вмілому використанню іригації, опанованої внаслідок життя в бідних на воду регіонах. В Іспанії селяни ще й досі користуються арабськими іригаційними спорудами.

Хоча власне мусульманська культура зародилась у Сірії, розквітла вона невдовзі на сході і на заході каліфату - в Персії та Іспанії. Сірійці в часи арабських завоювань захоплювались Арістотелем, якого несторіани ставили вище від Платона, улюбле­ного філософа католиків. Араби познайомилися з грецькою філософією через сірійців, тому з самого початку вважали Арістотеля важливішим за Платона. Та все ж їхній Арістотель прибрав неоплатонівські шати. Кінді (пом. бл. 873 р.) - перший філософ, що писав арабською мовою, і єдиний вартий уваги філософ, що й сам був араб, переклав фрагменти з «Енеад» Плотіна і опублікував їх під назвою «Теологія Арістотеля». Цей переклад дуже заплутав уявлення арабів про Арістотеля, і на те, щоб позбутися цієї плутанини, арабській філософії потрібно було кілька сторіч.

Тим часом у Персії мусульмани зіткнулися з культурою Індії. З санскритських текстів вони у восьмому сторіччі вперше познай­омилися з астрономією. Близько 830 р. Мухаммед ібн Муса аль-Хорезмі, перекладач із санскриту книг з математики та астро­номії, опублікував трактат, який у дванадцятому сторіччі пере­клали латинською мовою під назвою «Algoritmi de numero Indorum». 3 цієї книжки Захід уперше дізнався про те, що ми нині називаємо «арабськими цифрами», хоча їх слід би називати «індійськими». Той самий автор написав книжку з алгебри, що її на Заході використовували як підручник до шістнадцятого сторіччя.

Перська цивілізація зберігала свій інтелектуальний і художній чар аж до монгольської навали в тринадцятому сторіччі, після якої вона вже не відродилася. Омар Хайям, єдина відома мені людина, що була і поетом, і математиком, 1079 р. реформував календар. Досить дивно, що його найкращим другом став леген­дарний «Стариган із гори», засновник сумнозвісної секти вбивць. Перси мали великих поетів: про Фірдоусі (нар. бл. 941 p.), авто­ра «Шахнаме», ті, хто читав його, казали, що він рівня Гоме-рові. Були серед персів, на відміну від решти мусульман, і ви­датні містики. Прихильники суфізму, течії, що існує й досі, вда­валися до найрізноманітніших містичних та алегоричних тлума­чень правовірного мусульманства; в суфізмі відчувається більший або менший вплив неоплатонізму.

Несторіани, що через них в ісламський світ дійшли перші еллінські впливи, за своїм світоглядом аж ніяк не були чисті елліни. їхню школу в Едесі 481 р. закрив імператор Зенон; учені цієї школи перебралися до Персії, де вели далі свою роботу, за-

знаючи певних перських впливів. Несторіани цінували Арістотеля тільки за його логіку, і через те й арабські філософи вважали, що найважливіше в Арістотеля - логіка. Проте згодом вони студіювали і його «Метафізику», і трактат «Про душу». Загалом арабські філософи - енциклопедисти: вони цікавляться алхімією, астрологією, астрономією, зоологією, а також тим, що годиться називати філософією. До них з підозрою ставилося фанатичне і святенницьке суспільство, свою безпеку (коли справді її мали) во­ни завдячували протекції більш-менш вільнодумних володарів.

На окрему увагу заслуговують два мусульманські філософи, один з Персії, другий з Іспанії: Авіценна та Аверроес. Перший найвідоміший серед мусульман, другий —серед християн.

Авіценна (Ібн-Сіна, 980-1037 pp.) жив у тих краях, що, як звичайно гадають, існують тільки в світі поезії. Він народився по­близу Бухари, у двадцять чотири роки перебрався в Хіву - «са­мотню Хіву в пустелі», потім у Хорасан - на «самотній хо-резмійський берег». Якийсь час викладав медицину і філософію в Ісфагані, згодом оселився в Тегерані. Він навіть славетніший як лікар, ніж як філософ, хоча до Галена додав дуже мало. З два­надцятого по сімнадцяте сторіччя його трактат використовували в Європі як підручник для лікарів. Вдачі Авіценна був не святої, полюбляв вино і жінок. Ортодоксальні мусульмани ставилися до нього з підозрою, зате володарі з ним приятелювали, цінуючи за лікарський хист. Вряди-годи в нього були конфлікти з турецьки­ми найманцями, часом йому доводилось ховатися, подеколи він сидів у в'язниці. Авіценна написав енциклопедію, майже невідому на Сході через ворожість теологів, але авторитетну на Заході за­вдяки латинським перекладам. Його психологія грунтувалася на емпіричних засадах.

Філософія Авіценни ближча до Арістотеля, в ній менше нео­платонізму, ніж у його ісламських попередників. Як згодом і християнські схоласти, він вивчав проблему загальних.уявлень -універсалій. Платон твердив, що універсали' передують речам. Арістотель дотримувався двох поглядів: одного - коли мислив, а другого - коли полемізував із Платоном. Саме це й робить його ідеальною постаттю для коментатора.

Авіценна винайшов формулу, яку повторили Аверроес і Аль­берт Великий: «З окремого думка висновує загальне». З цього можна зробити висновок, що універсали для нього існували тільки в мисленні. Але це був би дуже спрощений погляд. За­гальні уявлення, тобто універсали, твердить Авіценна, водночас є до речей, у речах і після речей. Пояснює це він так. До речей вони є в Божому розумі. (Бог вирішує, наприклад, створити котів. Для цього потрібно, щоб у нього вже було уявлення про «кота», яке, таким чином, передує конкретним котам). Загальне є в речах у природних об'єктах. (Коли коти створені, то котячість притаманна кожному з них). Загальне є після речей у нашому мисленні. (Коли ми бачили багатьох котів, ми помічаємо їхню

подібність між собою і доходимо до загального уявлення про «ко­та»). Таке твердження вочевидь мало примирити різні погляди.

Аверроес (Ібн-Рушд, 1126-1198) жив на протилежному від Авіценни кінці мусульманського світу. Він народився в Кордові, де його батько і дід були каді; сам він теж був каді, спершу в Севільї, а потім у Кордові. Він вивчав теологію і право, згодом медицину, математику й філософію. Його представили «каліфові» Абу Якубові Юсуфові як чоловіка, здатного проаналізувати праці Арістотеля (хоча грецької мови він, здається, не знав). Цей воло­дар поставився до Аверроеса дуже прихильно і 1184 р. призначив його своїм особистим лікарем, та, на жаль, через два роки пацієнт помер. Його наступник, Якуб аль-Мансур, як і батько, одинадцять років протегував Аверроесові, але потім, стривожений неприязню ортодоксів до філософа, позбавив його посади і виря­див у вигнання: спершу в невелике містечко під Кордовою, а згодом у Марокко. Його звинуватили в насадженні філософії давніх коштом правдивої віри. Аль-Мансур видав указ, у якому твердилось, що Бог засудив до пекельного вогню тих, хто гадає, ніби істину можна осягти самим тільки розумом. Усі книжки з логіки й метафізики, які тільки знайдено, повкидали у вогонь*.

Невдовзі після цього внаслідок християнських відвоювань мавр­ська територія в Іспанії значно зменшилась. З Аверроесом скінчилася мусульманська філософія в Іспанії, в решті ісламського світу запанувала непримиренна ортодоксія, здушивши всяку Думку.

Досить кумедно, що Ібервег береться боронити Аверроеса про­ти звинувачень у неправовірності, — про таке, звичайно, хай су­дять мусульмани. Ібервег нагадує, що, згідно з містиками, кожен вірш Корану має 7, або 70, або 700 рівнів інтерпретації, а бук­вальне значення існує тільки для невтаємниченого простолюду. Тобто вчення філософа не доконче мало суперечити Коранові: ад­же з 700 тлумачень напевне знайдеться принаймні одне, яке відповідатиме тому, що твердив філософ. Та в ісламському світі невігласи, здається, нападалися на всяку науку, що виходила за межі Священної Книги, наука стала небезпечною, навіть коли й не виявлялось якоїсь певної єресі. Думка містиків, що простолюд має розуміти Коран буквально, а мудрі цього не потребують, на­вряд чи могла привабити багатьох.

Аверроес намірявся поліпшити арабське тлумачення Арістотеля, на якому надміру позначився неоплатонізм. До Арістотеля він ставився з пошаною, яку виявляють засновникові релігії, схиляю­чись перед ним іще нижче, ніж Авіценна. Він вважав, що існування Бога можна довести розумом незалежно від одкровень -думка, якої дотримувавсь і Тома Аквінський. Щодо погляду на безсмертя він цупко тримався Арістотеля, твердячи, що душа

* Кажуть, ніби незадовго до смерті Аверроес знову здобув прихильність каліфа.

смертна, а розум (нус) ні. Це, звичайно, не забезпечує особи­стого безсмертя, оскільки розум один, хоч і виявляється в різних осіб. Такий погляд, цілком природно, заперечували християнські філософи.

Аверроес, як і більшість пізніших мусульманських філософів, хоч і вірив у Бога, але не був суворим ортодоксом. Існувала, проте, секта цілком ортодоксальних теологів, що відкидали будь-яку філософію, вважаючи її шкідливою для віри. Один з них. на ймення аль-Газель, написав трактат під назвою «Погром філософів», заявляючи, що, оскільки вся необхідна істина є в Ко­рані, нема ніякої потреби в розважаннях, незалежних від одкро­вення. Аверроес відповів книжкою «Погром погрому». Релігійні догми, на які найдужче спирався аль-Газель, виступаючи проти філософів, такі: створення світу в часі з нічого; реальність боже­ственних атрибутів та воскресіння тіла. Аверроес вважав, що релігія містить філософську істину в алегоричній формі. Це сто­сується зокрема творіння, що його Аверроес як філософ тлумачив у манері Арістотеля.

Аверроес важливіший у християнській, ніж у мусульманській філософії. В другій він був мертвим завершенням, у першій - по­чатком. Навдивовижу, що його праці написані наприкінці дванад­цятого сторіччя, а вже на початку тринадцятого їх переклав ла­тиною Мікаель Скотт. Вплив Аверроеса в Європі був величезний і позначився не тільки на схоластиці, а й на поглядах численних аматорів-вільнодумців, що заперечували безсмертя і прозивались аверроїстами. В колах професійних філософів найбільше його при­хильників було серед францисканців і в Паризькому університеті. Але це питання ми розглядатимем у дальших розділах.

Вага арабської філософії не в оригінальності її думки. Авіценна і Аверроес - по суті коментатори. Загалом погляди найбільш наукових філософів походять від Арістотеля й неопла­тоніків у логіці та метафізиці, від Галена в медицині,, від грець­ких та індійських джерел у математиці та астрономії, а релігійна філософія містиків має в собі ще й домішки давніх перських вірувань. Арабські автори виявили оригінальність тільки в матема­тиці та в хімії, причому в хімії це тільки випадковий наслідок алхімічних досліджень. Ісламська цивілізація в дні свого розквіту чарувала високим розвитком мистецтв і технічними досягненнями, проте не відзначалася здатністю до незалежних розважань у ца­рині теорії. її значення - і його не треба недооцінювати - в то­му, що вона стала сполучною ланкою. Між давньою і новітньою європейською цивілізацією пролягло похмуре середньовіччя. Му­сульмани і візантійці, дарма що їм бракувало інтелектуальної снаги, потрібної для створення нового, зберегли апарат цивілізації -освіту, книжку, вчене дозвілля. І ті, і ті заохочували Захід, коли той підводився з варварства, - мусульмани переважно в тринад­цятому сторіччі, а візантійці здебільшого в п'ятнадцятому. В обох випадках мислення, створене завдяки тій підтримці, перевершило

всі досягнення самих передавачів: у першому випадку постала схоластика, в другому - Ренесанс (що мав, правда, й інші при­чини).

Між іспанськими маврами і християнами корисну сполучну ланку становили євреї. В Іспанії було дуже багато євреїв, що зо­сталися в країні й після відвоювання її християнами. Оскільки вони знали арабську мову і силою обставин мусили вивчати мову християн, то цілком могли перекладати. Ще один шлях переходу знань відкрився в тринадцятому сторіччі, коли мусульмани стали переслідувати прихильників Арістотеля; мавританські філософи знайшли собі притулок між євреїв, зокрема в Провансі.

Іспанські євреї породили й одного видатного філософа - Май­моніда. 1135 р. він народився в Кордові, а в тридцять років пе­ребрався до Каїра, де й жив до смерті. Писав він арабською мо­вою, але його праці зразу ж перекладали гебрейською. Через кілька десятиріч після смерті Маймоніда його твори перекладено латинською мовою, мабуть, з наказу імператора Фрідріха II. Маймонід написав книжку «Настанова заблуканим», адресуючи її філософам, що втратили віру. Метою праці було примирити Арістотеля з юдейською теологією. Арістотель - авторитет підмісячного світу, одкровення - небесного. Але філософія і одк­ровення поєднуються в пізнанні Бога. Пошук істини - релігійний обов'язок. Астрологія відкидається. П'ятикнижжя не завжди треба розуміти буквально; якщо буквальний сенс суперечить розумові, слід шукати алегоричного тлумачення. Всупереч Арістотелеві Май­монід вважає, що Бог створив з нічого не тільки форму, а й са­му матерію. Маймонід подає короткий виклад «Тімея» (цей діалог він знав у арабському перекладі), часом віддаючи йому перевагу перед Арістотелем. Сутність Бога непізнаванна, вища і доско­наліша, ніж будь-які наші уявлення про нього. Євреї вважали Маймоніда єретиком і навіть нацьковували на нього християнську церковну владу. Дехто гадає, що він вплинув на Спінозу, але таке твердження дуже сумнівне.