Св. Бенедикт і Григорій великий

У загальному розпаді цивілізації, що настав під час нескінченних війн шостого й дальших сторіч, те, що лишилось від культури стародавнього Риму, зберегла головно Церква. Вона виконала цю роботу дуже недосконало, бо фанатизм і забобони панували в ті часи навіть над найвидатнішими церковниками, а світську вченість уважали нечестивою. І все ж церковні інституції створили міцний каркас, у якому згодом стало можливим відродження науки й цивілізованих мистецтв.

У той період, який ми саме розглядаємо, особливої уваги за­слуговують три напрямки діяльності Церкви: по-перше, чернець­кий рух, по-друге, вплив папства, особливо за Григорія Великого, і, по-третє, навернення варварів-поган шляхом місіонерства. Я хо­чу сказати дещо про кожен із цих напрямків зокрема.

Чернецький рух почався одночасно в Єгипті й Сірії десь на початку четвертого сторіччя. Він мав дві форми: самітницьку й монастирську. Святий Антоній, перший із самітників, народився в Єгипті близько 250 р. і відійшов від світу близько 270 р. П'ят-

надцять років він прожив сам у хатині недалеко від свого дому, а двадцять - у цілковитій самотності в пустелі. Але слава його розійшлася широко, і цілі юрби прагнули почути його проповіді. Тому близько 305 року він почав навчати людей і заохочувати їх до самітницького життя. Він жив у вкрай суворій здержливості, обмежуючи їжу, питво й сон до мінімуму, необхідного, аби підтримувати життя. Диявол постійно докучав йому любострасни-ми видивами, але він мужньо протистояв зловорожій настирли­вості Сатани. Під кінець його життя в Фіваїді* було повно самітників, надихнутих його прикладом і повчаннями.

Через кілька років — близько 315 чи 320 р. - інший єгиптянин, Пахомій, заснував перший монастир. У ньому ченці жили спільно, без особистої власності, разом їли й разом справ­ляли релігійні обряди. Саме в цій формі, а не в формі св. Ан-тонія чернецький рух завоював християнський світ. У монастирях, започаткованих Пахомієм, ченці багато працювали, переважно на землі, замість збавляти весь свій час у приборкуванні спокус плоті.

Приблизно в той самий час чернецький рух вибуяв у Сірії і в Месопотамії. Там аскетизм доводився до ще більших крайнощів, ніж у Єгипті. Святий Симеон Стовпник та його наслідувачі були сірійці. Зі Сходу цей рух перекинувся до грекомовних країн голо­вним чином завдяки святому Василієві (бл. 360 p.). Його мона­стирі були не такі аскетичні; при них були сирітські притулки та школи для хлопців (не тільки тих, що збиралися стати ченцями).

Спочатку чернецький рух був стихійний, зовсім не пов'язаний з церковною організацією. Примирив із ним церковників св. Ата-назій. Почасти завдяки його впливові стало правилом, щоб ченці були священиками. Він-таки, прибувши до Рима 339 року, пе­реніс цей рух і на Захід. Св. Єронім зробив багато для його роз­витку, а св. Августин запровадив його в Африці. Св. Мартин Турський повідкривав монастирі в Галлії, св. Патрік - у Ірландії. Монастир в Іоні був заснований святим Колумбою 566 року. На початку, поки ченці не інтегрувалися з церковною організацією, вони бували причиною чвар. По-перше, не було способу розрізнити справжніх аскетів із злидарями, яким життя в мона­стирі видавалося мало не розкішшю. По-друге, ченці часом вель­ми бурхливо підтримували своїх улюблених єпископів, змушуючи синоди, якщо не цілі собори, западати в єресь. Ефеський синод (не собор), який склав ухвалу щодо монофізитів, був тероризова­ний і підкорений ченцями. Якби не опір папи, перемога мо­нофізитів могла б бути закріплена. Згодом такого безладу більш не траплялося.

Черниці, здається, з'явились навіть раніше за ченців - у сере­дині третього сторіччя. Декотрі замикались у гробницях.

* Пустеля поблизу єгипетських Фів.

На охайність дивилися з жахом. Вошей називали «Божими перлами», вони стали ознакою святості. Святі - чоловіки й жінки -хвалилися, що вода торкається їхніх ніг тільки тоді, коли вони перебродять річку. В наступні сторіччя ченці часто служили ко­рисній меті, вони добре вміли обробляти землю, а декотрі підтримували чи відроджували вченість. Але на початку, надто серед самітників, нічого цього не було. Більшість ченців нічого не робили, не читали нічого, крім того, що приписувала релігія, й розуміли чесноту тільки негативно, як утримування від гріха -особливо від гріхів плоті. Правда, св. Єронім узяв із собою в пу­стелю свою бібліотеку, але врешті дійшов до думки, що це був гріх.

У західному чернецтві найвизначнішою постаттю був святий Бенедикт, засновник ордену бенедиктинців. Він народився близько 480 р. недалеко від Сполето, в аристократичній умбрійській ро­дині; у двадцять років зрікся римських розкошів та розваг і осе­лився самітником у печері, де прожив три роки. Після цього періоду життя його не було вже таке відлюдне, і близько 520 ро­ку він заснував славнозвісний монастир Монте-Кассіно, для якого склав «Бенедиктинський статут». Цей статут був пристосований до клімату західних країн і не вимагав такої суворості, яка звичайно бувала серед єгипетських та сірійських ченців. Там бувало не вельми шляхетне змагання в надмірностях аскетизму; хто сягав найбільших крайнощів, той уважався найсвятішим. Св. Бенедикт поклав цьому край, постановивши, що подвиги аскези, які вихо­дять за рамки статуту, допускаються лише з дозволу настоятеля. Настоятелеві давалася велика влада; його обирали дожиттєво, і він (у межах статуту й ортодоксальності) майже деспотично по­рядкував своїми ченцями. їм уже не дозволялося, як доти, пере­ходити з одного монастиря до іншого, коли захочеться. Пізніше бенедиктинці вирізнилися вченістю, але спочатку вони читали тільки богослужебні книжки.

Організації живуть своїм власним життям, незалежним від намірів їхніх засновників. Найразючішим прикладом цього прави­ла є католицька церква, що здивувала б не тільки Христа, а навіть Павла. Менш разючий приклад - бенедиктинський орден. Ченці його складають обітницю бідності, послуху та цноти. Щодо цього Гіббон зауважує: «Я десь чув або читав щире признання одного бенедиктинського абата: «Моя обітниця бідності дала мені сотню тисяч крон прибутку на рік; обітниця послуху піднесла мене до рангу самодержавного владаря». Не пам'ятаю вже, які були наслідки його обітниці цноти»*. Одначе відхилення ордену від намірів його заснЬвника аж ніяк не всі були гідні жалю. Особливо це стосується вченості. Бібліотека Монте-Кассіно услави­лась, і світ із різних поглядів багато завдячує смакові пізніх бе­недиктинців до науки.

* Op. cit., XXXVII, note 57.

Св. Бенедикт жив у Монте-Кассіно від заснування монастиря до своєї смерті в 543 р. Незадовго перед тим, як Григорій Вели­кий, теж бенедиктинець, став папою, монастир пограбували лан-гобарди. Ченці втекли до Рима, та коли буйство лангобардів утихло, вони повернулися до Монте-Кассіно.

З діалогів папи Григорія Великого, написаних 593 року, ми багато дізнаємось про святого Бенедикта. Він «виховався в Римі, вивчаючи вільні науки. Та оскільки він бачив, як багато хто че­рез це навчання западає в розпусне й нецнотливе життя, то вирішив покинути його і негайно здійснив свій намір, аби не впасти, запізнавшися надто близько з цим світом, у ту небезпеч­ну й безбожну прірву: тому, віддавши свою книжку, покинувши батьківський дім та багатство й твердо наважившись служити бо­гові, подався шукати якесь місце, де б міг скорятися прагненню до цієї святої мети. Отак він і пішов, вихований ученим невіглаством і наділений невченою мудрістю».

Бенедикт негайно набув сили діяти чуда. Перше з тих чудес було, коли він молитвою направив пошкоджене сито. Городяни повісили те сито над дверима церкви, і воно «висіло там багато років, аж до лангобардської навали». Облишивши сито, він пішов до своєї печери, не знаної нікому, крім одного приятеля; той по­тай спускав йому їжу на мотузку, до якого був прив'язаний дзвіночок, щоб святий чув, коли йому приносять обід. Але Сата­на кинув у мотузок каменюкою й порвав його, відірвавши й дзвіночок. А проте ворог роду людського не спромігся урвати по­стачання святого їжею.

Коли Бенедикт пробув у печері стільки, скільки вимагав від нього Божий промисел, Господь на Великдень явився одному свя­щеникові, відкрив, де живе пустельник, і намовив розговітися зі святим. Близько того часу його знайшли вівчарі. «Спочатку, вис­теживши його в кущах і побачивши на ньому одіж, зроблену зі шкур, вони подумали, що це якийсь звір; та коли спізналися зі слугою Божим, багато їх завдяки йому навернулись від свого звірячого життя до милосердя, благочестя й побожності».

Як і інших самітників, Бенедикта мучили плотські спокуси. «Йому являлась одна жінка, яку він бачив колись, а тепер злий дух укладав йому в голову спогад про неї, і той спогад так за­палював душу слуги Божого хіттю, а та хіть так розгорялась у ньому, що він, не тямлячи себе від насолоди, вже думав про те, щоб утекти з пустелі. Але раптом він із допомогою благодаті Господньої отямився і, побачивши поблизу густе терня та кропи­ву, скинув із себе одіж, заліз у саму гущину і качався там доти, що коли встав, то весь був поколотий та подряпаний, і так тілесними ранами він вилікував рани душевні».

Коли його слава розійшлась по околиці, ченці одного монасти­ря, де нещодавно помер настоятель, попросили його, щоб очолив їх. Він погодився й почав наполягати на суворому дотриманні до­брочесності, так що розлючені ченці вирішили отруїти його,

піднісши отруту в келиху вина. Та він перехрестив те вино, і келих розпався на скалки. Тоді він повернувся в пустелю.

Чудо з ситом - не єдине практично корисне чудо зі сподіяних святим Бенедиктом. Якось один доброчесний гот прийшов з моти­кою позрубувати терня, і під час тієї роботи мотика злетіла з держака й упала в глибоку воду. Коли святому сказали про це, він устромив у воду кінець держака, і залізна мотика сама зри­нула з дна й наділась на той держак.

Один священик у сусідстві, позаздривши славі святого, послав йому отруєну хлібину. Але Бенедикт чудесним чином зрозумів, що хлібина отруєна. Він мав звичку підгодовувати хлібом одну ворону, і коли вона того дня прилетіла, святий сказав їй: «В ім'я Господа нашого Ісуса Христа візьми оцей буханець і занеси в та­ке місце, де його жодна людина не зможе знайти». Ворона по­слухалась, а коли повернулася - дістала свій звичайний обід. Не­честивий священик, бачачи, що не зможе погубити Бенедиктового тіла, вирішив занапастити його душу і послав до монастиря сімох голих молодих жінок. Святий, злякавшися, що це може підбити декого з молодих ченців на гріх, сам покинув монастир, аби той священик не мав більше мотивів для таких учинків. Але на свя­щеника обвалилася стеля його кімнати й убила його. Один із ченців, радіючи, приніс Бенедиктові цю звістку й попросив його вернутись. Бенедикт оплакав грішникову смерть і наклав на чен­ця покуту за його радість.

Григорій змальовує не тільки чуда; час від часу він повідомляє й факти з життя св. Бенедикта. Заснувавши дванад­цять монастирів, той урешті прибув до Монте-Кассіно, де була «каплиця», присвячена Аполлонові й ще вживана сільським людом для поганських обрядів. «Саме в той час гурт знавіснілих не­довірків складав там якнаймерзеннішу жертву». Бенедикт зруйну­вав жертовник, спорудив церкву й охрестив тамтешніх поган. Са­тана розізлився:

«Давній ворог роду людського, незадоволений цим, з'явився-перед очі святому отцеві вже не вві сні, а на яві й з гучними криками почав нарікати на заподіяну йому кривду. Ченці чули той крик, але самого Сатани не бачили; та превелебний отець потім розповів їм, що той явився йому навіч, украй розлючений і грізний, з роззявленою пащею й вогнем у очах, наче ладен був роздерти святого на шматки; а те, що Сатана казав йому, чули всі ченці. Спочатку він звернувся до Бенедикта на ім'я, та Бо­жий чоловік не сподобив його відповіді, і тоді диявол накинувся на нього з лайкою та прокльонами; бо, коли він покликав його: «Благословенний Бенедикте», - а святий не відповів, він зразу перемінив тон і закричав: «Проклятий Бенедикте, а не благосло­венний! Що ти мені заподіяв? І за що ти мені так допікаєш?» Тут розповідь кінчається; можна здогадатись, що Сатана в без­силій люті залишив його.

Я процитував досить розлого ці діалоги, бо вони мають

троїсте значення. По-перше, вони є головним джерелом наших відомостей про життя св. Бенедикта, чий монастирський статут став зразком для всіх західних монастирів, опріч ірландських або заснованих ірландцями. По-друге, вони дають живий образ духов­ної атмосфери в середовищі найкультурніших із людей, що жили під кінець шостого сторіччя. По-третє, їх написав папа Григорій Великий, четвертий і останній з Учителів Західної церкви, а політично - один з найвизначніших пап. Тому далі ми присвяти­мо свою увагу йому.

Велебний В.Г.Гатон, нортгемптонський архідиякон*, твердить, що Григорій був найвидатніша людина шостого сторіччя; єдині, хто ще міг би претендувати на таку назву, - це Юстиніан і св. Бенедикт. Безперечно, всі троє справили глибокий вплив на май­бутні сторіччя: Юстиніан - своїм кодексом законів (а не завою­ваннями, що виявились ефемерні); Бенедикт - монастирським статутом; а Григорій - тим, що підніс могутність папства. В тих діалогах, які я цитував, він справляє враження дитинності й лег­ковірності, але як державний діяч він проникливий, владний і дуже свідомий того, чого можна досягнути в складному й мінливому світі, в якому припало діяти йому. Цей контраст про­сто разючий; але ж ті люди, дії котрих досягали найбільшого успіху, часто мають не дуже високий інтелект.

Григорій Великий, перший Григорій на папському престолі, народився 540 р. в Римі, в багатій і знатній родині. Ймовірно, його дід, овдовівши, став папою. Сам він змолоду мав палац і величезне багатство. Він дістав освіту, яка за тих часів уважала-ся доброю, хоча грецької мови не вивчав, та й згодом не засвоїв, дарма що шість років прожив у Костянтинополі. У 573 р. він був префектом міста Рима. Але його покликала віра: він зрікся поса­ди, віддав своє багатство на влаштування монастирів та на добро­чинні справи, обернув свій палац у притулок для ченців, а сам став бенедиктинцем. Заглибився в медитації та в аскезу, що до­вго підточувала його здоров'я. Але папа Пелагій II звернув увагу на його політичні таланти й вирядив його своїм послом до Кос-тянтинополя, якому Рим з часів Юстиніана номінально підлягав. У Костянтинополі Григорій жив з 579-го до 585 року, репрезен­туючи інтереси папського престолу при імператорському дворі та папську теологію в дискусіях зі східними церковниками, що за­вжди були більше схильні до єресей, ніж західні. Саме тоді кос-тянтинопольський патріарх тримався хибної думки, ніби наші тіла після воскресіння будуть невідчутні на дотик, але Григорій уряту­вав імператора від цієї незгоди з істинною вірою. Одначе не спромігся переконати імператора, щоб той розпочав війну з лан-гобардами, хоча основною метою його місії було якраз це.

*Cambridge Medieval History, II, Chap. VIII.

Наступне п'ятиріччя (585-590) Григорій пробув настоятелем свого монастиря. Потім папа помер, і Григорій зайняв папський престол. Часи були тяжкі, але сама їхня непевність відкривала великі можливості перед здібними державними діячами. Лангобар-ди пустошили Італію; Іспанія і Африка були в стані анархії че­рез слабкість Візантії, занепад візіготів та наскоки маврів. У Франції точилися війни між Північчю й Півднем. Британія, що стала християнською за римської влади, після навали саксів вер­нулась до поганства. Подекуди ще жевріли залишки аріанства, та й єресь «Трьох розділів» ще аж ніяк не вигасала. Буремні часи відбивались навіть на єпископах: багато їх жили життям, далеким від зразкового. Процвітала симонія; вона лишалася кричущим злом аж до другої половини одинадцятого сторіччя.

Всі три причини колотнечі Григорій поборював енергійно й мудро. До його понтифікату римський єпископ хоча й посідав, як вважалось, найвище місце в ієрархії, але не мав ніякої юрис­дикції за межами своєї єпархії. Наприклад, святий Амброзій, який був у щонайкращих стосунках із тодішнім папою, очевидяч­ки, ніколи не вважав себе хоч якоюсь мірою підлеглим йому. Григорій, завдяки почасти своїм особистим якостям, а почасти анархії, що панувала тоді, спромігся утвердити за собою владу, визнану церковниками на всьому Заході і навіть, меншою мірою, на Сході. Владу свою він здійснював переважно за допомогою листів до єпископів та світських правителів у всіх частинах рим­ського світу, але й іншими способами. Його «Книга пастирських правил», що містить поради єпископам, мала великий вплив у всьому ранньому середньовіччі. Вона була задумана як настанова про виконання єпископських обов'язків і сприйнята саме так. Спочатку він написав її для єпископа Равеннського, але послав список і єпископові Севільському. За Карла Великого її вручали всім єпископам при висвяченні. Альфред Великий переклав її на англосаксонську мову. На Сході вона ходила в грецькому пере­кладі. Книжка дає розумні, хоча й не надто оригінальні поради єпископам - такі, як, наприклад, не занедбувати своїх обов'язків. Вона каже їм також, що правителів не слід критикувати, але треба постійно нагадувати їм про небезпеку опинитися в пеклі, якщо вони не слухатимуться порад Церкви.

Листи Григорія надзвичайно цікаві не тільки тим, що розкри­вають його характер, а ще й тим, що вони малюють картину його епохи. Його тон, за винятком звернень до імператора та дам візантійського двору, - це тон навчителя, часом наказовий, часом докірливий, але завжди без тіні сумніву в своєму праві на­казувати,

Візьмімо для прикладу його листи за один рік (599). Перший -це лист до єпископа Кальярі на Сардінії, що поводився негарно, хоча був уже старий. Там, зокрема, сказано: «Мені розповідали, що в неділю, перед тим як звершити таїнство святої меси, ти наважився переорати врожай цього скаржника... А ще після того,

як відправив святу месу, ти не побоявся повивертати межові зна­ки того маєтку... З огляду на те, що ми ще жаліємо твої сиви­ни, отямся врешті й стримуйся від такої легковажної поведінки й таких неподобних учинків». Водночас він пише в цій самій справі листа до світської влади на Сардінії. Того самого єпископа слід зганити за те, що він бере плату за похорони, а потім іще за те, що з його дозволу один охрещений єврей помістив у синагозі хрест і зображення Святої Діви. Крім того, він та інші сардінські єпископи, як відомо, вирушали в подорожі без дозволу свого мит­рополита; це треба припинити. Далі йде дуже суворий лист до проконсула Далмації, де, поміж іншим, сказано: «Ми не бачимо, чим ти зможеш виправдатися перед Богом і людьми», і далі: «Коли вже ти справді хочеш здобути нашу ласку, то годиться тобі слізно покаятись перед нашим Спасителем усім серцем і ду­шею». Чим завинив той сердега, я не знаю.

Далі йде лист до Каллініка, екзарха Італії, з поздоровленням у перемозі над слов'янами й настановою, як повестись із єретиками Істрії, що запали в єресь «Трьох розділів». Про це він пише і єпископові Равеннському. Як виняток, трапляється й один лист - до єпископа Сіракузького, - в якому Григорій виправдо­вується сам, а не звинувачує інших. Питання, про яке йдеться, -дуже важливе: треба чи не треба вимовляти «алілуя» в певному місці меси. Григорій пише, що він у цьому керується не за­побіганням перед візантійцями, як звинувачує його єпископ Сіракузький, а тим, що писав св. Єронім про св. Якова. Тому помиляються ті, хто закидає йому негоже запобігання перед гре­ками. (Подібне питання було однією із причин розколу й виник­нення старовірства в Росії).

Є кілька листів до варварських владарів - чоловіків і жінок. Брунгільда, королева франків, просила паллія - почесного одіння -для одного французького єпископа, і Григорій ладен був задо­вольнити її клопотання; але, на лихо, королевин посол виявився схизматом. В листі до короля лангобардів Агілульфа він поздоров­ляє того з замиренням. «Бо якби, на нещастя, мир не був укла­дений, що інше могло б випливти з цього, крім гріховного й не­безпечного для обох сторін розлиття крові нещасних хліборобів, чия праця йде на користь обом?» У той же час він пише до Агілульфової дружини, королеви Теоделінди, просячи її впливати на чоловіка, щоб не сходив з доброго шляху. І знов до Брунгільди, знайшовши в її правлінні дві вади: те, що мирян зразу обирають єпископами, без випробного терміну в ролі про­стих священиків, і те, що євреям дозволяють мати невільників-християн. Теодоріхові й Теодобертові, королям франків, він пише, що, завдяки зразковому благочестю їхнього народу, він радий був би казати їм тільки приємне, але не може стриматись від нагадування про те, якої великої сили набрала в їхньому ко­ролівстві симонія. Іще він пише про кривду, заподіяну єпископові Турінському. Один лист до монарха-варвара містить саму хвалу:

це лист до Ріхарда, короля візіготів, що був аріанином, але 587 року перейшов у католицтво. За це папа нагороджує його, поси­лаючи «разом з нашим благословенням малий ключик від найсвя-тіших мощей блаженного апостола Петра. Ключик зроблений із заліза тих ланцюгів, що ними апостол був прикутий за шию пе­ред своєю мученицькою смертю, й може очистити тебе від усіх гріхів». Сподіваюся, що цей дарунок потішив його величність.

Єпископа Антіохійського папа в листі навчає, як ставитись до єретичного Ефеського синоду, і повідомляє, що «до нашого слуху дійшло, ніби в церквах Сходу ніхто не може набути священиць-кого сану, не давши хабара», - таке становище єпископ повинен виправляти всіма приступними йому засобами. Єпископові Мар­сельському він дорікає за те, що той знищив якісь статуї, що були предметом поклоніння: це правда, що поклонятися статуям негоже, але самі статуї корисні, і до них треба ставитися з пова­гою. Двом єпископам у Галлії він дорікає за те, що якусь жінку, хоча вона пішла в черниці, потім присилували одружитися. «Ко­ли це правда, то вас слід називати наймитами, а не пастирями».

Це все тільки невелика частина листів з одного року. Не ди­во, що Григорій не знаходив часу на побожні роздуми, як нарікає він у одному з листів того року (СХХІ).

Григорій не був прихильником світського навчання. До єпископа міста В'єн у Франції, Дезідзрія, він пише:

«Дійшло до нашого слуху, і ми не можемо згадати про це без сорому, що твоє братерство [тобто ти] має зричку пояснювати певним особам граматику. Це ми вважаємо таким недоречним і засуджуємо так суворо, що сказане нами допіру обертається в стогін і смуток, бо хвала Христові не може поміститись у одних устах із хвалою Юпітерові... Це страхіття, коли таку річ повідомляють про священика, і ми хочемо прямо й твердо пе­ресвідчитися, правда це чи ні».

Ворожість до поганської вченості жила в Церкві щонайменше чотири сторіччя, аж до часів Герберта (Сильвестра II). Тільки з одинадцятого сторіччя Церква почала приязно ставитись до вче­ності.

До імператора Григорій ставиться куди шанобливіше, ніж до варварських королів. Пишучи одному чоловікові до Костянтинопо-ля, він твердить: «Все, що вгодне найблагочестивішому імператорові, все, що він наказує зробити, - в його владі. Як він вирішує, так хай і чинить. Тільки не допускайте, щоб він силу­вав нас скидати [правовірного єпископа]. Проте всьому, що він робить, коли воно згідне з церковним правом, ми скоримося. Та коли воно незгідне з церковним правом, ми тільки терпітимемо, поки це не означатиме гріха з нашого боку». Коли імператора Маврикія скинуто з трону внаслідок заколоту, проводирем якого був нікому не відомий сотник на ім'я Фока, цей вискочень захо­пив трон і повбииав п'ятьох Маврикієвих синів на очах у батька, а потім стратив і самого старого імператора. Не диво, що костян-

тинопольський патріарх під страхом смерті коронував Фоку. Більше дивує позиція Григорія, який із відносно безпечної дали­ни, з Рима, писав узурпаторові та його дружині листи, сповнені дешевих лестощів. «Є різниця, — пише він, - між королями на­родів і імператорами держав: королі народів - це володарі рабів, а імператори держав - володарі вільних людей... Нехай Господь Всемогутній у кожній думці й чині тримає серце Вашого Благо­честя [тобто ваше] в руці своєї благодаті, і хай Святий Дух, що живе у грудях Ваших, спрямовує Вас на все, що може бути зроблене справедливо, і все, що милосердне». А до дружини Фо­ки, імператриці Леонтії, він пише: «Чиїх уст вистачить, аби ви­повісти, чийого розуму - аби осягнути, яку незмірну дяку винні ми Богові за мир і спокій у Вашій імперії, за те, що з нашої шиї скинуто таку важку і давню кормигу, а натомість вернулось легке ярмо імператорської зверхності». Можна подумати, що Мав­рикій був якимсь нелюдом; ба ні, насправді то був добросердий дідок. Апологети виправдовують Григорія тим, що він, мовляв, не знав, як жорстоко вчинив Фока; але Григорій напевне знав по­ведінку візантійських узурпаторів і не чекав, аби його впевнили, що Фока був винятком.

Важливою частиною дедалі більшого впливу Церкви було на­вернення поган до християнства. Готів перед кінцем четвертого сторіччя навернув Ульфіла - на жаль, до аріанства, що стало та­кож вірою вандалів. Та після смерті Теодоріха готи помалу стали католиками: король візіготів, як ми вже бачили, перейшов у пра­вовірне католицтво ще за часів папи Григорія. Франки були ка­толиками ще за часів Хлодвіга. Ірландців навернув перед падінням Риму святий Патрік, сільський дворянин* із Сомерсет-ширу, що жив серед них із 432 р. до своєї смерті в 461 р. Ірландці своєю чергою багато зробили для навернення Шотландії та північної Англії. На цьому терені наивидатнішим місіонером був святий Колумба, а другим по ньому - святий Колумбан, що писав Григорієві довгі листи про точні дати Великодня та про інші важливі проблеми. Навернення Англії, осібно від Нортумбрії, було особливою турботою Григорія. Усім відомий переказ, як, іще не бувши папою, він побачив на невільничому ринку двох білявих голубооких юнаків і, коли йому сказали, що це «англи», він відповів: «Ні, ангели». А ставши папою, послав святого Авгу-стина до Кенту навертати їх. У його листуванні є багато листів до св. Августина, до короля англів Етельберта і до інших про цю місію. Григорій наказав, щоб поганських храмів у Англії не руй­нували, а тільки порозбивали ідолів і освятили храми як церкви. Св. Августин ставить папі багато запитань, приміром, таких: чи дозволені шлюби між двоюрідними братами й сестрами, чи можна йти до церкви подружжю, якщо воно вночі мало статеві зносини

* Принаймні так пише Бері в своїй біографії святого.

(можна, відповідає Григорій, тільки треба помитись) і подібних. Місія, як ми знаємо, досягла успіху, завдяки чому всі ми тепер християни.

Період, який ми розглядали, своєрідний тим, що хоч його ви­значні люди поступаються таким людям з інших епох, їхній вплив на майбутні часи був більший. Римське право, інститут чернецтва і папство дуже великою мірою завдячують свій трива­лий і глибокий вплив Юстиніанові, Бенедиктові та Григорієві. Люди шостого сторіччя, хоча й поступалися культурою своїм по­передникам, були значно культурніші за людей наступних чо­тирьох сторіч; вони спромоглися сформувати інституції, що врешті остаточно приборкали варварів. Варто відзначити, що з трьох зга­даних вище діячів двоє були родовиті римляни походженням, а третій - римський імператор. Григорій, у дуже точному розумінні слова, був останнім римлянином, його владний тон, хоча й вип­равданий становищем папи, мав свою природжену основу в ари­стократичній римській гордості. Після нього місто Рим на багато сторіч перестало народжувати великих людей. Але й у своєму за­непаді воно спромоглося прикувати до себе душі завойовників: шаноба, яку ті відчували до Петрового престолу, була породжен­ням святобливого страху, що його викликав у них трон цезарів.

На Сході хід історії був інакший. Коли Григорієві було близь­ко тридцяти років, народився Магомет.