Г. Пізнання

Я підходжу тепер до визначення " пізнання". Як і у випадку з " вірою" й " істиною", тут є деяка неминуча невизначеність і неточність у самому по­нятті. Нерозуміння цього призвело, як мені здається, до істотних помилок у теорії пізнання. Проте слід бути наскільки можливо точним відносно неми­нучого недоліку точності у визначенні, якого ми шукаємо.

...Яку ознаку, крім істинності, повинна мати віра для того, щоб вважати­ся знанням? Проста людина сказала б, що має бути надійне свідчення, здатне підтвердити віру. Під звичним кутом зору це правильно для більшос­ті випадків, в яких на практиці виникає сумнів, але як вичерпна відповідь на питання це пояснення не годиться. " Свідчення" складається, з одного

330»

Теорія пізнання

боку, з фактичних даних, які приймаються за безперечні, і, з іншого боку, з певних принципів, за допомогою яких із фактичних даних робляться ви­сновки. Зрозуміло, що цей процес незадовільний, якщо ми знаємо фактичні дані й принципи висновку тільки на основі свідоцтва, оскільки в цьому ви­падку ми потрапляємо в порочне коло або в нескінченний регрес. Ми повин­ні, тому, звернути нашу увагу на фактичні дані й принципи висновку. Ми можемо сказати, що знання складається, по-перше, з певних фактичних даних і певних принципів висновку, причому ні те, ні інше не потребує сто­роннього свідоцтва, і, по-друге, з усього того, що може затверджуватися за допомогою застосування принципів висновку до фактичних даних. За тра­дицією вважається, що фактичні дані постачаються сприйманням і па­м'яттю, а принципи висновку є принципами дедуктивної й індуктивної ло­гіки.

У цій традиційній доктрині багато незадовільного, хоча, врешті-решт, зовсім не впевнений, що ми можемо тут дати щось краще. По-перше, ця доктрина не дає змістовного визначення " пізнання" або принаймні дає не суто змістовне визначення; не зрозуміло, що є спільного між фактами сприй­няття і принципами висновку. По-друге,...дуже важко сказати, що є факта­ми сприйняття. По-третє, їх дедукція виявилася набагато менш могутньою, ніж вважалося раніше; вона не дає нового знання, крім нових форм слів для встановлення істин, у деякому розумінні вже найманих. По-четверте, мето­ди висновку, які можна назвати в широкому значенні слова " індуктивними", ніколи не були задовільно сформульовані; а якщо навіть і були правильно сформульовані, то повідомляли своїм висновкам тільки ймовірність; більш того, в будь-якій найбільш можливо точній формі вони не мають достатньої самоочевидності й повинні, якщо взагалі повинні, братися тільки на віру, і то тільки тому, що здаються неминучими для отримання висновків, які ми всі приймаємо.

Є, взагалі кажучи, три способи, які були запропоновані для того, щоб справитися з труднощами у визначенні " пізнання". Перший, і найстаріший, полягає в підкресленні поняття " самоочевидність". Другий полягає в усу­ненні відмінності між посилками й висновками й у твердженні, що пізнання полягає в когерентності кожного предмета віри. Третій, і найрадикальні-ший, полягає у вигнанні поняття " пізнання" зовсім і в заміні його " вірою, яка обіцяє успіх", де " успіх" може, ймовірно, тлумачитися біологічно. Ми можемо розглядати Декарта, Гегеля і Дьюї як представників цих трьох по­глядів.

Декарт вважає, що все те, що я розумію ясно і виразно, є істинним. Він вважає, що з цього принципу він може вивести не логіку і метафізику, а й також фактичні дані, принаймні теоретично. Емпіризм зробив цей погляд неможливим; ми не думаємо, щоб навіть щонайвищий ступінь ясності в на­ших думках допоміг нам продемонструвати існування мису Горн. Але це не

Розділ 10

усуває поняття " самоочевидність": ми можемо сказати, що те, що говорить Декарт, стосується очевидності понять, але що, крім цієї очевидності, існує також і очевидність сприйняттів, за допомогою якої ми доходимо до знання фактичних даних. Я не думаю, що ми можемо повністю обійтися без самооче-видності. Якщо ви посковзнетеся на апельсиновій шкірці і стукнетеся по­тилицею об бруківку, то ви відчуєте мало симпатії до філософа, який пере­конуватиме вас, що немає повної упевненості в тому, зазнали ви удар чи ні. Самоочевидність примушує вас також прийняти доказ, що якщо всі люди смертні й Сократ — людина, то Сократ смертний. Я не знаю, чи містить са­моочевидність у собі щось більше, крім деякої твердості переконання; єство її полягає в тому, що, коли вона є, ми не можемо не вірити. Якщо, проте, са­моочевидність повинна прийматися як гарантія істини, тоді це поняття необ­хідно ретельно відрізняти від інших, які мають суб'єктивну схожість із ним. Я гадаю, що ми повинні зберегти це поняття як таке, що стосується визна­чення " пізнання", але не як саме по собі достатнє для цього.

Інша трудність із самоочевидністю полягає в тому, що вона є питанням ступеня. Удар грому безперечний, а дуже слабкий шум уже не володіє без­сумнівністю; те, що ви бачите сонце в ясний день, самоочевидно, а неясний контур чогось у тумані може бути ілюзорним; силогізм із модусом ВагЬага очевидний, а складний крок у математичному доказі буває дуже важко " ба­чити". Тільки для вищого ступеня самоочевидності ми можемо претендувати на вищу міру достовірності.

Теорія когерентності й теорія інструменталізму зазвичай виставляються захисниками цих теорій як теорії істини. Як такі вони не захищені від за­перечень... Зараз я розглядаю їх не як теорії істини, а як теорії пізнання. Якщо їх розуміти так, то на їх користь можна сказати більше.

Дамо спокій Гегелю і намагатимемося самі викласти теорію когерент­ності пізнання. Ми маємо сказати, що іноді з двох вір не можуть бути обидві істинними або принаймні що іноді ми вважаємо так. Якщо я вірю одночасно, що А істинне, що В істинне і що А і Б не можуть бути разом істинними, то я маю три віри, які не утворюють зв'язної групи. В цьому випадку принаймні одна з трьох має бути помилковою. Теорія когерентності в її крайній формі вважає, що є тільки одна можлива група взаємно пов'язаної віри, яка стано­вить ціле пізнання й ціле істини. Я не вважаю, що це так, я схиляюся більше до лейбніцевої множинності можливих світів. Але в зміненій формі теорія когерентності може бути прийнята. В цій зміненій формі вона говоритиме, що все або майже все, доступне пізнанню, є більшою чи меншою мірою до­стовірним; якщо принципи висновку належать до первинного матеріалу пізнання, тоді одна частина первинного знання може бути виведена з іншої, отже, має більше правдоподібності, ніж вона мала б за власний рахунок. Таким чином, може статися, що вся група речень, кожне з яких само по собі має лише невеликий ступінь правдоподібності, у сукупності може дати дуже

Теорія пізнання

високий ступінь правдоподібності. Але це залежить від можливості зміни ступенів притаманної їм правдоподібності, і вся теорія стає тому теорією не чистої когерентності.

Стосовно теорії, згідно з якою ми повинні замінити поняття " пізнання" поняттям " віра, яка обіцяє успіх", то досить сказати, що вся її можлива правдоподібність виникає з її нерішучості та непродуманості. Вона виходить з того, що ми можемо знати (в старому значенні слова), яка віра обіцяє успіх, оскільки якщо ми цього не можемо знати, то теорія стає даремною для прак­тики, тоді як її метою є піднесення практики за рахунок теорії. Але зрозумі­ло, що на практиці часто буває дуже важко дізнатися, яка віра обіцяє успіх, навіть у тому випадку, якщо ми маємо адекватне визначення " успіху".

Ми, мабуть, дійшли висновку, що питання пізнання є питанням ступеня очевидності. Вищий ступінь очевидності полягає у фактах сприйняття і в неспростовності дуже простих доказів. Найближчий до них ступінь очевид­ності мають живі спомини. Коли які-небудь випадки віри є кожний окремо якоюсь мірою правдоподібними, вони стають правдоподібнішими, якщо пов'язуються в логічне ціле. Загальні принципи висновку, як дедуктивного, так й індуктивного, звичайно, менш очевидні, ніж їх приклади, і психоло­гічно ці принципи випливають із передбачення їх прикладів.

Рассел Б. Человеческое познание. Его сфера и границьі / Бертран Рассел. — К.: Ника-Центр, 1997. — С. 14—20, 158—176.