Розвиток культури у другій половині XVII - XVIII СТ. 6 страница

Розвиткові живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення низки спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевчен-ківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір´ я, виразні портрети простих людей, в яких митці намагаються передати психолгічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников (див. на мал. його картину " Бандурист на шляху", 1854), І.Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина " Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала" з двома ценрами освітлення - маленьким каганцем і яскравим повним Місяцем, які надзвичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Ай-вазовського, який уславився передусім як метр вражаючих марі-ністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів (" Чумацька валка", " Комиші на Дніпрі" та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт (" Приборкання дикого коня", " Пісня перемоги", " Прощання", цикл акварелей " Козаки" та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух " передвижників" - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт (" Майська ніч", " Сорочинський ярмарок", " Танок кріпачок перед поміщиком", " Дівчата біля криниці", " Вибілювання полотна" та ін.).

До " передвижників" належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: " Христос перед Пілатом", " Розп´ яття"), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: " Стрілецький бунт", " Сокольничий"), Микола Ярошенко (портрети та " ідейні" полотна " Крізь життя", " В´ язень"), Ілля Рєпін (картини з історії " козацької вольниці", " Мотря Кочубеївна", " Козацькі тили", " Запорожці пишуть листа турецькому султану", " Бокша"), Микола Лимоненко, Микола Бода-ревський та ін. У творчості І.Рєпіна українська тематика не була лише виявом захоплення яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні" " Запорожці пишуть листа..." художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів, а на картині " Не чекали" (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини розкривається через художню деталь: портрети Т.Шевченка і П.Куліша обабіч весільної фотографії на стіні).

У 80-90-х pp. провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису (" шукач сонця" В.Орловський, О.Сластіон, С.Світославський, К.Костанді, І.Похитонов, С.Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні (" Сінокіс" В.Орловського, " Село взимку" ПЛевченка, " Козача левада" С.Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільнопов´ язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні " поза чергою". Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину " Козаки в степу"). З Парижем пов´ язана також творчість талановитої художниці з України М.Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер´ єра палацу митрополита у Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М.Лимо-ненко, Васнецов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з´ являються пам´ ятник» Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малинов-ський), Ц.Хмельницькому (приятель Т.Шевченка білорус М.Мике-шин), І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві (Л.Позен). Для пам´ ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми " Енеїди", " Наталки Полтавки", " Москаля-чарівника", де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії (" Кобзар", " Запорожець у розвідці", " Скіф" та ін.).

В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х pp. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами´ забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом " вигідно й зручно"), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю.Ґохберґер), Одеський та Львівський оперні театри (Г.Гельмер, Ф.Фельнер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Ченівців, Перемишля - завдячує переважно саме цій віденській моді.

На межі ХІХ-ХХ ст. в Україні означилися кількісно-якісні зміни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галузях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж України у світі, культура починає функціонувати як цілісна система, в якій виступають у єдності всі компоненти, властиві кожній національній культурі, хоча брак державності та нівеляційна політика російського уряду значною мірою перешкодили національній консолідації українців перед бурхливими революційними подіями.

На початку XX ст., у зв´ язку зі зростанням потреб у письменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. У 27 вузах навчалося 35, 2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл - 2, 6 млн учнів. Найгіршим було становище з освітою на Правобережжі, де земства - основні " промоутери" народної освіти -

з´ явилися лише у 1911 р. Навчання було необов´ язковим, тому 2/3 селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, а в містах ця цифра сягала 50%.

В період революції 1905 p., після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяреволюційної реакції ці курси було закрито.

На початку XX ст. на території Харківської губернії нараховувалося разом з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85% з них були однокласними з трирічним строком навчання. У школах навчалося 64828 учнів (53, 9% дітей шкільного віку) і працювало 1450 педагогів. У середньому по губернії одна школа припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались десятки тисяч дітей, яким було відмовлено в прийомі через " тісноту приміщень" і " брак вільних місць". Так, у 1911 р. було відмовлено 16, 5 тис. дітей, у 1912 р. - 28 тис., а у 1915 р. - 29, 5 тис. Як правило, в губернії закінчувало школу не більше 10% учнів. Навчальний рік у початкових школах був дуже коротким. В середньому по губернії - 150 днів, а в земських та церковно-парафіяльних - 130-140. Починався він у сільській місцевості між вереснем - листопадом, а закінчувався у квітні - травні. Більш-менш нормальним він був лише в тій місцевості, де було розвинене якесь промислове виробництво (цукрові чи винокурні заводи), а в районах, де займалися лише землеробством, діти приходили до школи з великим запізненням і залишали її задовго до кінця навчального року.

До 1915 р. в Харківській губернії було 12 чоловічих і 14 жіночих гімназій, 2 прогімназії, 7 реальних училищ, 4 духовних, 2 комерційних і художнє, а також один кадетський корпус та інститут шляхетних дівчат. Крім того, у Харкові було багато приватних середніх учбових закладів: 9 чоловічих і 20 жіночих гімназій, 1 реальне та 1 комерційне училище, але в них була досить висока плата за навчання, тому вчитися могли лише діти заможних людей. Мережа професійної освіти в Харківській губернії складалася з 2 торговельних школ товариства прикажчиків, 26 ремісничих училищ та 8 інших професійних шкіл. Всього було 143 спеціальних і професійних навчальних закладів. До їх числа входили" навчально-ремісничі майстерні, класи ручної праці, різні курси (бухгалтерські, стенографічні) і учительські семінарії. Більшість учителів не мала потрібної загальноосвітньої та педагогічної підготовки. Учителі з закінченою педагогічноюосвітою (в обсязі вчительської семінарії") становили в губернії лише 10, 4%, а серед жінок - 0, 2%. Учителів готували в учительській семінарії в місті Вовчанську та однорічних педагогічних курсах при Богодухівсь-кому міському училищу. В 1915р. учительську семінарію було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії було неписьменним, лише 150 осіб на кожну тисячу жителів уміли читати й писати.

Видатним діячем народної освіти на Харківщині була Х.Д.Ал-чевська (1841-1920). Ще у 1862р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала прогресивним педагогічним Центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Вона широко пропагувала як засіб освіти народу твори українських письменників: Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки. Найціннішим внеском Х.Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею ефективна методика проведення літературних бесід з учнями. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську своїм віце-президентом.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні. Початок XX ст. характеризувався помітним поступом у всіх галузях культурного життя. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад професорів) та З доцентури у Львівському, та 3 кафедри в Чернівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з´ їзді (1913), на сторінках преси, у крайовому сеймі, та Віденському парламенті. Питання про український університет було вирішене, але світова війна завадила реалізації цього довгоочікуваного рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народиних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині - 216, на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Продовжувався розвиток неуки. У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д.О.Граве (1863-1939), який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Загальне визнаннядістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини - хірурга М.П.Трінклера (1859-1925), офтальмолога Л.Л.Гіршмана (1839-1921).

В 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував у небі над Києвом " мертву петлю".

Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть -це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили аполітичне " чисте" мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб´ єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели " Лялечка", " Цвіт яблуні", " Intermezzo" та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели " Сон", " На острові", новаторська повість-балада " Тіні забутих предків". У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів " молодомузівців" (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачов-ський, С.Твердохліб, МЛцків та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання " Митуса" об´ єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі " Українська хата".

Новаторською формою зображення життя українського селянства Характеризуються твори письменників А.Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С.Васильченка (1878-1932). На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилян-ська (1863-1942) - соціально-психологічна повість " Земля" (1902).

О.Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози (" Природа", " Некультурна", " До світла"), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті " Ніоба", " Царівна", " Через кладку", " За ситуаціями").

Одним з найпопулярніших українських письменників початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винничен-ком, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Вже у своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв´ язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні " Роботи! " Суттєве місце в поетиці творів В.Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметне, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за " чистоту" в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання " Уміркований та щирий" (1907), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза " Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів! ". Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В.Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в " українському питанні" лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п´ єси " Дисгармонія", " Закон", повість " Зіна"). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі " Записки кирпатого Мефістофеля"), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Продовжувало розвиватись театральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропиви и цького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр опери), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських " землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр " Руської бесіди" у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п´ єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена, Г.Гауптмана.

У реалістичному напрямі розвивалося в Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім´ я М.Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К.Стеценко (1882-1922), М.Леонтович (1877-1921), С.Людкевич (1879-1979). Світової слави зажила українська співачка Соломія Крушельницька (1873-1952). Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю.Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев´ яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев´ яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К.М.Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив Володислав Городецький (уславлений " Будинок з химерами" 1902-1903 р. - перший у Києві будинок з цементу, будинок сучасного Музею українського мистецтва, караїмська кенаса - тепер Будинок актора та ін.).

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати С.І.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: " Чумацький Ромоданівський шлях", " Вибори полковником Мартина Пушкаря", " Козак Голота". Переважно над розробкою історичної та побуто вої тематики плідно працював І.їжаке-вич. Низку високохудожніх полотен створив О.О.Мурашко (1875-1919), який віддав данину як неоромантичній історичній тематиці (" Похорон кошового"), так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом С´ Портрет Н.А.Нестерової" - див. на мал. праворуч, " Дівчина в червоному капелюшку" та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також

Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Крйчевські. У 1905 р. була організована перша Всеукраїнська мистецька виставка, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова (див. ліворуч його мал. " Львівська вулиця у Києві", 1914) і Георгія Нарбута (див. його твір " Алегорія назруйнування Рейм-ського собору", 1914). Вирувало мистецьке життя і в інших крупних містах України: Львові, Одесі, Харкові. Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам´ ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, МЛисенка і С.Людкевича. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам´ ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалері-дзе. Але найславетнішим українським скульптором зі світовим ім´ ям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до Архипенка уже за межами України я еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що цей скульптор започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад - станкова робота " Людська постать", 1914), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (див на мал. " Жіночий торс", твір початку 20-х pp.). Як це частобуло з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О.Архипенко. На еміграції Архипенко не поривав зв´ язків з українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т.Шевченка, І.Франка, інших культурних і громадських діячів України. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити батьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій роботі він отримав у Києві початку XX ст.

Таким чином, період XIX - початку XX ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого лароду. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисен-ко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-іс.торичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Історія світової та української культури