Культура України у XІV - першій половині XVII ст. 4 страница

Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста (див. на мал. ліворуч скульптурну групу " Хрещення" кінця XVI ст. на розі львівського будинку на площі Ринок, 23).

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом XV-XVI ст. значно еволюціонує, не переходячи однак меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним з найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона " Різдво Богородиці", що зберігалася у П´ ятницькій церкві Львова (див. фрагмент на мал. праворуч). Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи художником, що змалював типову міщанську обстановку у порівняно заможній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакам львів´ ян. Можливо, маємо в даному випадку спробу експериментальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV -початку XVI ст. Справа в тім, що тогочасний Львів був центромкількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, але й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції.

Якщо розглянута вище ікона становить собою швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635, див. ліворуч фрагмент) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби поступово стає нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світло-тіньове мо делювання наближає цей іконопис до портретного живопису. — З другої половини XVI ст. форму ється західноукраїнська портретна шко ла. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К.Корнякта, дружи ни турецького султана " Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки пра вославних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К.Острозь кого, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (див. мал., близько 1635) та багатьох львівських міщан - діячів братства. Київські портети на по лотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з іконами портретного типу і пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П´ ятниці у Львові (фрагмент див. на поданому праворуч мал.). На жаль, про розвиток іконопису і живопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творівмистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов´ язана саме Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час по-рилено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою.

У другій половині XVI ст. у зв´ язку з поширенням книгодрукарст-виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два сновні центри: Львів та Острог. Граверство змінює графічні мініатюриі розпис манускриптів з поширенням друкарства. Перші друковані ви-дання І.Федоровича оздоблювалися здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом (на мал. див. видавничий вензель першодрукаря з гербом Львова, особистим гербом і підписом внизу " Іоанн Федорович друкарь москви-тин" роботи гравера, що заховався за ініціалами W.S., 1574). Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит " Ісус Христос" у євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив ЇП.Беринда, подавши їх до кожного казання з " Євангелія учительно-Іго" (Крилос, 1606). З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражува-р- як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сю-|жети раннього бароко (" Чистота яко дівиця...", " Смерть на блідому Іконі", " Ліствиця райська" та ін.). Якщо київські народні гравюри були чорно-білими, то львівські часто виготовляли з метою в подальшому розфарбувати їх різними кольорами і обвести народним різнокольоровим орнаментом. Деякі з уцілілих розфарбованих народних гравюр мають неабияку мистецьку цінність.

Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється у появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619р.

З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев´ яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети " вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і " звізди", яка показувала шлях до вертепу " халдейським волхвам".

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були " козачок", " метелиця", " веснянка". З XVI ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосим, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, так званими " знаменами", поставленими над словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партес-ний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою дири-гентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найстаршою пам´ яткою якої є " Супрасльський ірмолой" 1593 р.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

Однак надіям українців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури не судилося справдитись. У зв´ язку з національно-культурним підйомом українсько-білоруського народу в Речі Посполитій визріває серйозна суспільно-політична криза: загострюються національно-культурні і соціально-економічні антагонізми, хвилями прокочуються козацько-селянські повстання, посилюється державний тиск на українські землі. Розглянутий вище культурний підйом став духовним підґрунтям Визвольної війни.

Історія світової та української культури