Тишкевич

Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:

- Гей, є хто-небудь?

Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.

- Спокійно, Барвінку, - прошепотів він. - Може, погукають, та й попливуть далі.

Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:

- Здається, тут нікого немає.

- Подивимось, - відказав Тишкевич. - Ану, за мною!

У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.

- О, вогнище! - вигукнув один. - І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?

- Не заходь, - почувся голос Тишкевича, - встигнеш з козами на торг.

- І коні тут були, - відгукнувся з іншого краю третій. - Слідів на десяток коней набереться.

За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.

- Цікаво, куди вони могли дітися? - запитав низенький товстун. - Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, - коні стояли б тут.

- А я здогадуюся, - відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. - Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?

Тишкевич повагом хитнув головою.

- Схоже на те, - сказав він. - І повернуться не раніше, аніж взавтра.

- Правильно, - згодився молодик.

- Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.

- Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? - запитав товстун.

- Той самий. Коли щось знайдете, заберіть - і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.

Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.

- А коли там хтось буде? - запитав наймолодший.

- Невже вам треба пояснювати, що робити? - хижо посміхнувся Тишкевич. - Коли їх чимало - то вдайте, ніби хочете стати козаками і шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то… - і Тишкевич провів долонею по горлянці. - Зрозуміло? А потім за лахи - і назад. А я на вас тут чекатиму.

- І все ж, воно зручніше втрьох, - затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: - Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли…

За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня.

І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови і одна вовча.

- Що будемо робити? - збуджено запитав Грицик. - Може, нацькувати Барвінка?

Санько заперечливо похитав головою.

- Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.

Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:

- З півсотні, не менше!

За хвилину Тишкевич вийшов з куреня. Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.

- Княгині таких не носять, - задоволено зазначив він. Затим поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.

Хлопці перезирнулися.

- Чи не збирається він з цією в’язкою дати драла? - запитав Грицик.

- Схоже, - відказав Санько. - Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.

З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, - промовляв увесь його вигляд. - Ну, чому ж мовчиш?»

А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили.

Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.

- Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! - прошепотів він.

- А як же ти його візьмеш? - засумнівався Санько. - Якби ж хто був з дорослих…

- А Барвінок навіщо? І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так…

Він прихилив голову до Санькового вуха і почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.

За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.

- Вийдете, як покличу, - наказав їм Грицик.

Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:

- Дядьку, а що ви тут робите?

Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова.

- А… звідки ти взявся? - нарешті запитав він.

- Я до дядька приплив у гості, - відповів Грицик. - Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся - хтось чужий порається у його курені. Ви хто будете?

- Я… це… ох, і налякав ти мене, хлопче! - почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. - Я подумав, було, що це татарин якийсь…

Його рука усе ще стискала руків’я ножа.

- Не підходьте! - наказав Грицик і відступив на кілька кроків.

- Та ти що - не впізнав мене? - здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка - крім них, на острові нікого не було.

- Я ж товариш твого дядька, - сказав він. - Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?

- Не підходьте, - повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.

- То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, - продовжував теревенити він. - Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…

Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

- Саньку! - гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…

Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.

Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.

Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…

- Та ви що, хлопці, - спробував він посміхнутися. - Людина до вас у гості, а ви…

- Пізнаєте цього вовка? - запитав Грицик. - Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

- Якого Мацика, якого коня? - запитав він. - Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.

- Неправда, - сказав Грицик.

- Та щоб мене грім побив! - вигукнув Тишкевич. - Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він - викапаний батько…

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

- Е, ні, - сказав він. - Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

- Демидом, - не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

- А от і ні! - вигукнув Грицик. - Саньку, все ясно!

- Дивно, - похитав головою Тишкевич. - Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?

І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…

Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

- Відпустіть мене, хлопці, - сказав незнайомець. - Годі дурня клеїти.

Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.

- Давайте зробимо так, - несподівано для самого себе запропонував Грицик. - Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші - самі розберуться.

- Та ви що - з глузду з’їхали? - обурився незнайомець і знову ступив уперед.

- Ані руш! - вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.

- Ну що ж, зв’язуйте, - згодився він. - Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть - повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…

І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.

- Глядіть же, хлопці, - востаннє попередив він. - Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…

Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…

Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

- Даремно тільки з’їздили, - домугикавши, зітхнув товстун. - Казав же я йому, що нікого там немає.

- Але ж ми бачили сліди, - заперечив молодший. - А де сліди, там повинні бути й люди…

- Що нам ті люди? - зневажливо пирхнув товстун. - Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

- Пане Юзефе!

Йому ніхто не відповів.

- Мабуть, заснув, - висловив здогад товстун. - Доведеться сходити на берег.

Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

- Що за чортівня? - вражено пробурмотів він. - Поглянь-но, Сидоре.

- Хлопчисько! - здивувався Сидір. - Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.

- Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? - запитав товстун.

- А ми тут живемо, - відказав хлопчина. - З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

- Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.

- Вони незабаром повернуться, - відказав хлопчина. - Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…

- Куди? - запитав молодший.

- До Швайки.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:

- Жени!

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.

За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

ДОПИТ

Грицик (а це був він) дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок.

- Ну як? - стривожено запитав Санько.

Грицик засміявся.

- Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.

- Гей, хлопці, - долинуло з куреня. - Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?

- Та ні, - відказав Грицик. - То… козаки з сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.

- А більше нікого не було?

- Та… ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.

- І де ж вони?

- Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.

З куреня долинуло люте буркотіння. Потому в’язень сказав:

- Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.

Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.

А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив:

- Їсти хочу!

- Там же є що їсти, - сказав Грицик.

- Так у мене ж руки зв’язані! Ти що - забув? І води принесіть!

Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Мало що може втнути дорослий злодій, навіть коли у нього зв’язані руки.

Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.

- Ось вам вода, - сказав він.

- А їсти як я буду? - почулося у відповідь.

Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.

- Дякую, хлопче, - сказав в’язень. - А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?

Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.

- Ти що? - здивувався в’язень за дверима. - А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!

- Неправда, - сказав Грицик. - Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.

В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:

- Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?

По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:

- Таке мале - і геть здуріло…

Під вечір з очеретів долинуло:

- Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.

Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.

- Ох, і доброго чосу ми їм дали! - збуджено повторював Левко. - Налетіли на тих бусурманів, мов буря.

- Теж мені буря, - посміхнувся Байлем. - Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.

- І нічого не сидів би! - заперечив Левко і звернувся до Грицика: - Розумієш, вибралися ми за лози, а там…

З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…

- Він налетів… - знову пирхнув Байлем. - Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився - то це вони!

- Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, - на мить зніяковів Левко. - Але я все ж таки одного вклав.

Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.

Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.

- Свої не змогли, то татари помогли! - реготав Заярний.

Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.

- А наших там не зустрічали? - запитував Санько.

- Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.

З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.

- Це вам, хлоп’ята, - сказав Байлем. - Носіть і пам’ятайте мою добрість.

Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!

- Боже збав, і Барвінок не впізнає, - зауважив Левко.

І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх - не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.

- Ти хто такий? - запитав Байлем.

- Потім скажу, - відказав в’язень. - Спочатку дайте пити…

Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:

- Хто я такий, питаєте? - і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. - Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився.

- Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?

- І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

- А хутро хто брав? - запитав Грицик.

- Яке хутро? - здивувався в’язень. - Що ти мелеш, хлопче?

- Воно на місці, - сказав Одуд. - Я щойно дивився.

- От бачите…- в’язень широко розвів руками і посміхнувся.

Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно - груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей - на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так…

- Що скажете, хлопці? - звернувся Байлем до друзів. - То Тишкевич це чи ні?

Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:

- Він схожий на нього. І це… голос майже такий. І зубом цвикав.

- Та коли ж це я цвикав, хлопче? - здивувався в’язень. - Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі Господи, уже рік як не цвикаю.

- А ти що скажеш? - звернувся Байлем до Санька.

Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.

- Мені здається, що це Тишкевич, - сказав він.

- О! Здається, - засміявся в’язень. - Мені теж інколи здається, що я турецький султан.

Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга скидався на турецького султана.

- Може, й справді наші голуби трохи того… - почав Левко Заярний. - Може, й справді, людина не винна, а ви на нього з вовком…

- Та господи! - вигукнув в’язень. - Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.

- А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? - з останніх сил стояв на своєму Грицик.

- Еге ж, чому? - запитав і Левко Заярний.

- Дуже просто, - відказав в’язень. - Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.

Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.

- Ну й вивідники! - пирхнув Перепічка.

- То що будемо з цим… Семеном робити? - запитав у товариства Байлем. - Відпустимо, чи як?

- Як на мене, нехай собі йде куди хоче, - подав голос Володко Кривопичко і перевірив, чи не зійшла після цих слів його щелепа з місця.

- А я гадаю, що треба дочекатися Мацика із Швайкою, - сказав Левко Заярний. - Як вони скажуть, так тому й бути.

- Правду кажеш, - згодився Байлем. - Так що, Семене, чи як там тебе, посидь з нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.

Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан.

Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі і посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:

- Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси?

Всі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.

Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, - втікач уже досяг протилежного берега.

Ще мить - і він щез в очеретах.