Предмет, метод і завдання дисципліни

«Регіональна економіка»

1.1. Об’єкт, предмет та методи дослідження регіональної економіки

1.2. Історія розвитку регіональної економіки

1.3. Основні завдання регіональної економіки як науки

1.1. Об’єкт, предмет та методи дослідження регіональної економіки

Утворення сталих відносно цілісних регіональних економік у межах і як елементів національної економіки є типовою тенденцією сучасного економічного розвитку. Процеси економічного районування, що супроводжувалися створенням багатогалузевих господарських комплексів, мали логічне завершення, коли ці комплекси, не будучи ізольованими, стають дедалі більш цілісними. Отже створюються об’єктивні підстави для виокремлення чи посилення структурного оформлення наук, що пов’язані із вивченням регіонів. Нині існують чимало напрямів у вивченні регіону – регіонознавство, регіонологія, регіоналістика, а також регіональна (локальна) історія, політична регіоналістика, економічна регіоналістика, регіональна культурологія. Вивчення регіону викликане не лише проявами самостійності регіонів, але й можливістю в регіональному контексті вивчати взаємовплив, менталітет великих співтовариств і малих громадських груп, вплив на спосіб життя природно-географічних, соціоетнічних, економічних, геополітичних та історико-культурних факторів у конкретних територіальних умовах.

Основними характеристиками будь-якої науки є об’єкт дослідження, предмет дослідження та об’єкт пізнання. Об’єкт дослідження - це фрагмент дійсності, на який спрямована пізнавальна або практична діяльність, тобто це те, що вивчає і досліджує дана галузь науки. Об’єкт дослідження даний нам як емпірична реальність й існує тут і зараз. Предмет дослідження - це ті аспекти, властивості і відношення, що їх вивчає дана наука. Предмет дослідження співвідноситься із об’єктом дослідження як часткове із загальним. Виділення певної науки в окрему галузь знань можливе за умови певного предмета дослідження. Об’єкт пізнання - це все те, на що спрямована діяльність дос-лідника, що протистоїть йому як об’єктивна реальність. Об’єкт пізнання є абстрактно-логічною формою об’єкта дослідження, що містить у собі найбільш суттєві закономірності розвитку і взаємодії з об’єктивною реальністю. Об’єкт пізнання утворюється з об’єкта дослідження в результаті його абстрагування і формалізації на основі пізнаних закономірностей прояву аспектів, властивостей і відношень.

Регіональна економіка - це галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об’єктом дослідження є продуктивні сили. Продуктивні сили - це система суб’єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. До продуктивних сил належать предмети праці (те, до чого прикладається праця), які у процесі виробництва перетворюються у товарну продукцію. Як предмети праці можуть виступати природні ресурси, сировина, матеріали, проміжна продукція тощо. До продуктивних сил належать також засоби праці (те, за допомогою чого здійснюється праця), до яких належать основні фонди підприємств, інструменти, обладнання тощо. Продуктивні сили взаємодіють між собою, поєднуючись у процесі суспільного виробництва за допомогою людської праці (рис.1.1). Таким чином, трудові ресурси, як основна перетворююча сила, можуть бути включені до складу продуктивних сил.

Рис.1.1. Схема взаємодії продуктивних сил

Регіональна економіка формує свій предмет дослідження на основі вивчення регіональних та міжрегіональних соціально-економічних явищ з позицій теорії відтворення. Продуктивні сили як об’єкт дослідження властиві багатьом наукам (табл.1.1). Так, у межах політекономії продуктивні сили розглядають у взаємодії з виробничими відносинами, економічна історія вивчає, в тому числі, історію розвитку продуктивних сил, регіональна економіка і розміщення продуктивних сил – просторові аспекти їх взаємодії.

Таблиця 1.1. Об’єкт дослідження різних галузей економічної науки

При цьому розміщення продуктивних сил як наука вивчає загальні і часткові закономірності розміщення продуктивних сил. Такі територіальні закономірності можуть мати як регіональний, так і міжрегіональний і глобальний характер. Регіональна економіка є наукою про конкретні прояви загальних і часткових закономірностей розміщення продуктивних сил.

Предметом дослідження регіональної економіки є просторовий розвиток господарства, закономірності, принципи та фактори його формування і функціонування, конкретні регіональні відмінності економічних систем, що розвиваються під впливом за-гальнонаціональних і глобальних чинників. Розміщення продуктивних сил як явище - це динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі. У даному аспекті розміщення продуктивних сил є предметом дослідження ре-гіональної економіки.

Для кожної науки властива власна сукупність методів та прийомів пізнання, що обумовлює специфіку мислення і отримання наукових результатів. Методологія наукового пізнання - це сукупність засобів дослідження, що застосовують у науці, й водно-час - учення про методи і засоби пізнання та перетворення дійсності. Основними засадами методології регіональної економіки є принципи наукових досліджень: принцип територіальності, принцип комплексності, принцип регіональної цілісності, принцип системності.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторового групування ресурсів і природокористування, а також форм матеріалізації виробничого процесу на території регіону. Принцип територіальності уособлюється у континуальності соціально-географічного простору і дискретності його організації.

Принцип комплексності проявляється у взаємоузгодженості і взаємообумовленості розвитку елементів економіко-географічного простору.

Принцип регіональної цілісності обумовлює об’єктивний взаємозв’язок природних, соціальних та економічних процесів та явищ, що взаємодіють у певному територіальному ареалі.

Принцип системності розглядає регіон як сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв’язках один із одним і утворюють певну цілісність, єдність.

Методи дослідження являють собою певну послідовність підходів та операцій, котрі треба виконати для досягнення поставленої мети при вивченні певного явища чи процесу, а також особливі способи та методики дослідження. У регіональній економіці використовують наступні методи:

- методи першого рівня (філософські, загальнонаукові): системний, діалектичний, синергічний, що визначають спосіб мислення при виконанні досліджень у певній науці;

- методи другого рівня (міждисциплінарні): аналіз, синтез, історичний, марема-тичний; наукова систематизація (дедукція та індукція, типологія, класифікація), що формують підходи до виконання досліджень;

- методи третього рівня (конкретно-наукові): статистичний, картографічний (регіональний аналіз, локаційний аналіз), які використовують для вирішення великого обсягу завдань і досягнення певної мети;

- методи четвертого рівня (методико-технічні): економіко-математичне моделювання, балансовий, що дають змогу вирішити конкретні завдання і отримати окремі результати.

Найчастіше використовуються методи логічного синтезу та аналізу та пов’язані з ними методи дедукції та індукції.

Метод аналізу передбачає накопичення статистичних чи якісних даних щодо об’єкта дослідження та розподіл групи об’єктів дослідження на класи (групи, типи). Метод синтезу передбачає систематизацію класів об’єктів дослідження та утворення нових, штучних груп об’єктів дослідження. Метод дедукції ґрунтується на методі аналізу і передбачає визначення закономірностей у результаті застосування методу аналізу. Метод індукції передбачає визначення гіпотетичної закономірності, а потім її перевірку в результаті застосування методу синтезу.

Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. До найуживаніших методів у сфері регіональної економіки належать стандартні методи наукового пізнання, зокрема статистичні методи, математичні методи, методи математичного моделювання, картографічний метод. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання тощо.

Математичні методи дають можливість використати закономірності інших наук у дослідженнях закономірностей регіональної економіки. Математичні методи у сукупності з інструментарієм теорії інформації і комп’ютерними способами обробки даних стали базою застосування методів математичного моделювання. За своїм змістом математичні моделі можуть бути: фізичні (моделі мають вид модельованої цілісності); аналогові (процеси і явища регіональної економіки розглядають як аналогічні до інших процесів і явищ, закономірності і властивості яких уже виявлено); формальні (процеси і явища регіональної економіки аналізують і моделюють за допомогою сукупності формалізованих співвідношень, що математично описують їхні окремі характеристики).

Метод системного аналізу і моделювання ґрунтується на комплексному вивченні господарства регіону, його внутрішніх просторових взаємозв’язків, взаємодії елементів структури. Всебічний аналіз, що використовує принцип поетапності, починається з постановки мети і завдань, формулювання гіпотези розвитку. При цьому головним критерієм оптимальності розвитку регіону і національної економіки в цілому є ефективність, тобто якнайповніше задоволення потреб населення. Оскільки з розвитком господарств регіонів, і особливо з утворенням міжрегіональних асоціацій економічного співробітництва, взаємозв’язки в економічному просторі стають усе більш складними, виникає необхідність розробки і застосування економіко-математичних моделей територіальних економічних процесів.

Використання економіко-математичних моделей дає можливість з мінімальними затратами часу і праці обробляти величезні масиви інформації, приймати оптимальні рішення відповідно до поставленої мети. Сьогодні моделюються: територіальні пропорції розвитку економіки України; розміщення галузей господарства в економічному просторі; формування господарських комплексів. Якісна особливість багатьох розроблених моделей економічного простору – здатність відображати структуру, взаємозв’язки і закономірності процесів, що відбуваються не тільки в різних регіонах, але і в країнах з різним соціально-економічним устроєм. У той же час висуваються нові вимоги до моделювання, передусім, у зв’язку з необхідністю кількісної оцінки кризових явищ, наслідків розпаду колишніх економічних зв’язків, ліквідації економічних суб’єктів, порушення спільності економічного простору. Для формалізації подібних ситуацій створюються нові теорії, математичний апарат і моделі (наприклад, теорії і моделі катастроф і біфуркацій).

Великі труднощі для моделювання створює інформаційний дефіцит, що посилюється під час перехідного періоду. Виникають проблеми з інформацією про приватний сектор, із розширенням «тіньової економіки», переведенням на нову методологію статистики і відсутністю досить довгих динамічних рядів порівнянних даних. Проте швидкий прогрес комп’ютерної техніки і комп’ютерних технологій – сприятливий чинник у даному відношенні. Тим не менш, економіко-математичні методи не дають можливості із достатньою достовірністю визначити довготривалі наслідки ухвалених рішень.

Метод систематизації пов’язаний з поділом явищ (виходячи з цілей дослідження), що вивчаються, на основі вибраних критеріїв, процесів і явищ на визначені сукупності, які характеризуються спільністю ознак і відмінних рис. Це прийоми класифікації, типології, концентрації та ін.

Баланси дають змогу визначити основні економічні зв’язки в господарстві і міжрегіональному просторі; відібрати оптимальні з них, які з меншими затратами можуть забезпечити потреби населення і галузей регіональної спеціалізації; вибрати місце для будівництва тих або інших підприємств, що забезпечує раціональне використання сировини, палива, води й інших ресурсів, мінімум витрат на постачання готової продукції до місць споживання. Існує безліч видів балансів, та найбільш відомі матеріальні і міжгалузеві баланси. У регіонах складаються баланси по галузях спеціалізації. Матеріальні баланси дають змогу аналізувати і прогнозувати стан товарних ринків, можуть бути використані маркетинговими службами підприємств, відповідними департаментами адміністрацій усіх рівнів. Складанню балансів передує аналітична робота.

Для теорії загального економічного простору велике значення має карто-графічний метод. Карти важливі не тільки в географії, але і в регіональній економіці. Вони дають можливість наочно уявити розміщення виробництва в економіці регіону, країни. Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об’єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

Розрахунки економічної ефективності – це сполучення кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва спрямована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

Районне планування – це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він, у свою чергу, використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території.

Застосування відомих методів дослідження регіональної економіки реалізується на основі системного підходу. У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи розселення і більш складні їх утворення – територіально-виробничі комплекси (ТВК) і соціально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізувати їх сучасний стан і науково обґрунтувати перспективи. Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення продуктивних сил дає можливість широко застосовувати економіко-математичні методи.

Процес пізнання у сфері регіональної економіки можна розбити на шість етапів:

- програмний: розробка програми наукового дослідження, в якій визначаються мета і завдання дослідження, дається обґрунтування теми, зазначаються виконавці і етапи дослідження, кошторис робіт, очікувані результати тощо;

- інформаційний: збирання та обробка інформації на підставі статистичної вибірки, складання анкет чи паспортів досліджуваних об’єктів для збирання необхідної ін-формації;

- аналітичний: аналіз і синтез добутої інформації, що дає можливість на новому рівні продовжити і поглибити дослідження об’єкта; на цьому етапі статистична інформація систематизується і обробляється для її зручного представлення;

- модельний: розробка і реалізація системи моделей прогнозування й планування для різних рівнів і з різними часовими горизонтами;

- алгоритмічний: точно визначений порядок вироблення управлінських рішень, формування планів з урахуванням економічних можливостей і суспільних потреб, а також безпосередніх і довготривалих наслідків рішень, що приймаються;

- концептуально-конструктивний: розробка наукових концепцій, прикладних рішень, одержання пошукового результату.

Наведені вище методологічні засади досліджень у регіональній економіці в цілому мають універсальний характер, проте відзначаються певною специфікою, обумовленою специфікою об’єкта пізнання даної науки.

1.2. Історія розвитку регіональної економіки

Першим напрямом розвитку регіональної економіки була «камеральна статистика», яку розвивали в своїх працях Г. Ахенваль (1749) і А.-Ф. Бюшинг (1754). Основним методом цієї науки було нагромадження статистичних даних щодо природних ресурсів, розвитку економіки, політичного устрою, збройних сил певної території.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про країни, сировинні, паливні ресурси, фінанси, внутрішній ринок, що викликало зродження «комерційної географії», яка виникла у Франції. У 1740 році вийшов у світ перший підручник з комерційної географії, автором якого був Ж.-Ж. Саварі.

У другій половині XVIII та першій половині XIX сторіччя у економічній географії посилився вплив політичної економії. Наприклад, К. Ріттер створив концепцію, за якою історія народів залежить від розвитку природного середовища. Новий напрям в економічній географії створив І. Тюнен. У 1826 році він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства й національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту і податків на землеробство». І. Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання. Послідовником І. Тюнена був А. Вебер, який довів, що промислові підприємства розташовуються з урахуванням мінімізації витрат на транспорт, оплату праці, а також агломерування промисловості.

У Російській імперії представниками економічного напряму в географії бути І. К. Кирилов, В. М. Татищев, М. В. Ломоносов.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя закладаються підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл. Їх засновниками виступають Ф. Ратцель (Німеччина), Ж. Ж. Е. Реклю і П. Відаль де ла Бланш (Франція). У своєму подальшому розвитку наука про територіальне розміщення продуктивних сил мала кілька наукових напрямів:

- географічний детермінізм. Зміст даного напряму полягає в тому, що визначальною силою у розвитку економіки (людського суспільства) вважають природне середовище і географічне розташування тієї чи іншої країни. Представниками даного напряму були Ш. Монтеск’є, Ж. Реклю, Е. Гантингтон, Ф. Ратцель, С. Соловйов, В. Ключевський, Л. Мечников;

- енвайроменталізм, представники якого (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) вважали, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. В межах даної наукової течії тривалий час популярною була теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі;

- просторова економіка. В межах даної теорії простір абстрагували як самостійний фактор, що визначає розвиток економіки, економічний простір розглядали як іде-ально рівну поверхню з рівномірно розташованими об’єктами національного господарства й населеними пунктами. Представниками даного напряму були І. Тюнен, А. Вебер, А. Леш, В. Кристалер, У. Ізард;

- марксизм виходив з того, що розміщення продуктивних сил обумовлюється перш за все способом виробництва і їх територіальна організація істотно залежить від соціального ладу;

- загальний детермінізм. Є сучасним науковим напрямом у розвитку регіональної економіки. Основною є теза про те, що економічні закони і закономірності мають за-гальний характер, проте можуть мати певні відмінності у проявах залежно від соціально-економічного ладу. Провідну роль у розміщенні продуктивних сил при цьому відіграє територіальний поділ праці.

Існує чимало теоретичних праць щодо розвитку регіонів, перші з яких з’явилися ще на початку XX ст. Так, у розробленій В. Кристаллером і А. Льошем у 30-х рр. теорії центральних місць зроблено спробу теоретично обґрунтувати ієрархічну побудову системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі, упорядкованість відстаней між поселеннями та характерні для центрів функціональні спеціалізації. Сучасний напрям розвитку регіональної економіки розпочато в 60-ті роки ХХ сторіччя, коли американські вчені В. Бунге, В. Ізард, П. Хаггет, Д. Харвей поєднали кількісні методи дослідження з традиційним просторовим розглядом об’єктів регіональної економіки.

Важливою для становлення теоретичних основ формування територіальної структури виробництва і розселення населення є хорологічна концепція, сформульована німецьким вченим А. Гетнером, згідно з якою території слід вивчати тільки з просторової точки погляду, тобто які об’єкти суспільної діяльності тут розміщені. Його хорологічний метод дослідження згодом став одним із найважливіших для вивчення регіонального розвитку.

Відповідно до теорії збалансованого розвитку основними перешкодами у розвитку регіонів є обмеження їх ринкових можливостей. Покращити ситуацію за таких умов держава може лише шляхом здійснення інвестиційної політики, пріоритетними напрямами якої є розвиток секторів, тісно пов’язаних із ринковою пропозицією, платоспроможністю і попитом у галузях виробництва та ін. Державні інвестиції надходять лише в регіони, в яких наявні ресурси і капітал. Вважається, що скорочення капітальних вкладень в інші сектори має стимулювати мобілізацію і реалізацію наявного в регіонах потенціалу. З метою збалансування розвитку регіонів держава має відповідно визначати обсяги і розподіляти капіталовкладення у регіони. В цілому в цій теорії не враховується структурна розбалансованість і ринкова взаємозалежність регіонів, робиться акцент на капіталовкладеннях в окремі сектори, а не на способах удосконалення їх формування.

Прибічники теорії незбалансованого розвитку вважають, що перешкоджає розвитку регіонів не скорочення капіталовкладень, а недостатня підприємницька активність, використання потенціалу якої гальмується інституційними факторами (бюрократичний процес ухвалення державою рішень, відстоювання інтересів певних елітних груп та ін.). З огляду на недостатню підприємницьку спроможність виникає потреба в державному регулюванні регіонального розвитку шляхом ухвалення обов’язкових для виконання рішень, розробки і впровадження механізмів стимулювання розвитку регіонів. Відповідно до цієї теорії держава має впливати не на збалансований розвиток регіонів, а скоріше на існуючі регіональні диспропорції. Державні інвестиції, які мають доповнюватися з боку приватних підприємців, недоцільно розподіляти рівномірно, їх слід спрямовувати на проекти з високою окупністю, реалізація яких дасть можливість отримати додаткові надходження до бюджетів і стимулювати розвиток підприємництва. Водночас у цій теорії не розглядається процес урегулювання впливу підприємців на інституції.

Згідно з кейнсіанською економічною теорією регіонального розвитку державні видатки на розвиток регіонів збільшуються, а питання місцевого значення мають вирішуватися на засадах партнерства між державним, недержавним і приватним секторами. Ця теорія, яка найбільш широко застосовувалась у 60-70-х рр. XX ст., є підґрунтям для «традиційної» регіональної політики, оскільки вона спрямована на досягнення міжрегіональної соціальної рівності шляхом справедливого розподілу доходів і державних інвестицій між регіонами, вирівнювання інфраструктури, зайнятості, надання субсидій і трансфертів депресивним регіонам. Останнім часом у багатьох країнах світу як основа для проведення реформ і вирішення регіональних проблем розглядається посткейнсіанська теорія, зорієнтована на територіальний розподіл державою ресурсів та застосування нею таких важелів впливу на економічний розвиток депресивних регіонів, як надання субсидій, кредитів, податкові пільги, стимулювання припливу іноземних інвестицій, приватного капіталу та ін.

Неокласична теорія вбачає можливості вирішення проблем, пов’язаних з розвитком регіонів і територій, лише в результаті вільного розвитку ринку, тому держава не повинна обмежувати чи регулювати стихійний вплив ринкових сил. Відповідно до цієї теорії регулювання міграційних потоків, міжрегіональна трудова міграція є важливим дієвим важелем економічного розвитку регіонів, її прихильники вважають, що конкуренція, вирівнювання відмінностей у накопиченні капіталу і державна цінова політика сприяють зближенню рівнів розвитку регіонів та є основним чинником їх економічного зростання. До основних чинників сталого економічного розвитку регіонів у межах неокласичної теорії належать: приватні і державні інвестиції, людський капітал, інновації та науково-технічний прогрес (НТП). Важливими для зближення рівнів розвитку регіонів (конвергенції) є такі рушійні сили: врегулювання державою матеріальних і людських ресурсів; трудова міграція; економічна і політична інтеграція; стабільність і ефективність державних інституцій; економічна політика та широке впровадження новітніх технологій. Отримані результати засвідчили позитивний вплив цієї теорії на згладжування регіональних економічних відмінностей. На противагу даній теорії результати інших досліджень ставлять під сумнів позитивний вплив неокласичної теорії на розвиток регіонів, оскільки вони засвідчили поглиблення регіональної соціально-економічної диференціації. Наводяться аргументи на користь того, що за певних умов ринкові процеси є просторово обумовленими, можуть впливати вибірково і призвести до значних перекосів у розміщенні економічного потенціалу. Подібної думки дотримується американський учений Дейтонського університету Х. Біледі, який вважає, що концентрація капіталу в окремому регіоні призводить до порушення існуючого балансу в економічному розвитку регіонів, зменшення чи збільшення відмінностей між ними. П. Райс і А. Вінеблз наголошують на взаємозв’язку між економічним зростанням і регіональними диспропорціями, зазначаючи, що навіть незначні відмінності у розміщенні інвестицій можуть спричинювати істотну міжрегіональну диференціацію, яка не завжди пов’язана з недоліками ринку.

Теорія полюсів зростання передбачає акумулювання економічного й інших потенціалів у так званих «полюсах зростання», тобто в комплексі підприємств, центрів зосередження факторів виробництва, які забезпечують їх найбільш ефективне використання, або на конкретній заселеній території, у провідній галузі, в якій сконцентровано інноваційний потенціал країни. Відповідно до положень цієї теорії накопичений економічний потенціал має прискорити НТП, призвести не тільки до передачі позитивного імпульсу в розвитку іншим галузям економіки регіону, сусіднім територіям, а й до макроекономічного зростання країни. Осі розвитку між полюсами зростання, які створюють просторовий «кістяк» економічного розвитку країни (регіону), забезпечують транспортне сполучення, сприяють інфраструктурному й інноваційному розвитку. На практиці ця теорія реалізується шляхом формування вільних економічних зон, на території яких створюються привабливі для вкладання іноземних інвестицій умови, технополіси, технопарки та ін. Ця теорія подібна до теорії незбалансованого розвитку: державні інвестиції передбачається спрямовувати спочатку на проекти, реалізація яких дасть змогу накопичити бюджетні кошти, а потім – на заходи щодо підтримки державою розвитку депресивних територій.

Упродовж останнього десятиліття серед регіоналістів набуває все більшої підтримки європейська теорія «нового регіоналізму», яка пропонує так званий «третій шлях». Відповідно до її положень важелі регіонального розвитку і здійснення відповідних перетворень передаються від центральних до регіональних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Як оптимальний шлях розвитку територій розглядаються реалізація наявного в них внутрішнього потенціалу, місцевих ініціатив, ефективне міжсекторальне співробітництво між місцевими органами влади, підприємницькими структурами і громадськістю у вирішенні питань місцевого значення.

Прихильники ринкового регулювання економічного розвитку регіонів так званої «нової економічної географії», яка особливо поширилася у 90-х рр., вважають, що цілеспрямоване накопичення капіталу і концентрація виробництва на певній території супроводжуються усталеними циркуляційними зв’язками у виробництві. Значні розміри ринків, зовнішні впливи економічної діяльності й успішне міжрегіональне співробітництво створюють регіонам конкурентні ринкові переваги. Доступ до ринків, поширення знань, інновацій і сучасних технологій дає змогу приватним підприємствам досягти високої рентабельності і прибутковості, що призводить до розширення розмірів і мережі ринку, підвищує можливості реалізації наявного в регіонах потенціалу. В цілому цю теорію можна розглядати скоріше як намагання раціонально обґрунтувати просторове структурування економіки.

В Україні на сучасному етапі розвитку регіональної економіки активні дослідження проводять учені Інституту промисловості НАНУ (ІЕП НАНУ) в м. Донецьку, а також реорганізованих підрозділів ІЕ НАНУ – Інституту регіональних досліджень НАНУ (ІРД НАНУ) в м. Львові, Інституту проблем ринку та еколого-економічних досліджень НАНУ (ІПРЕЕД НАНУ) в м. Одесі, Науково-дослідному центрі індустріальних проблем розвитку НАНУ в м. Харкові та філіях цього центру, а також РВПС України НАНУ.

Так, зусиллями вчених ІЕП НАНУ в 1994 р. були розроблені концепції регіональної політики та державної промислової політики (кер. М. Чумаченко), в 1995 р. (разом з ІЕ НАНУ) – «Концепція державної промислової політики України на 1996-2000 рр.» (кер. В. Геєць, О. Амоша). В ІРД НАНУ розроблено проекти державних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону (1995) та Поділля (1997) (кер. М. Долішній), а також разом з ученими Інституту географії НАНУ запропоновано нову схему соціально-економічного районування України (кер. М. Паламарчук та М. Долішній). Науковці РВПС України НАНУ в 1995 р. розробили проект державної програми соціально-економічного розвитку Полісся (кер. С. Дорогунцов, П. Борщевський) та в 1996 р. – «Комплексний прогноз науково-технічного та соціально-економічного розвитку України» (кер. С. Дорогунцов).

Результати цієї роботи знайшли відображення та розвиток у наукових публікаціях, серед яких монографія М. Чумаченка «Очерки по экономике регионов» (1995) та колективні монографії за його участю та редакцією, зокрема: «Государственное управление экономикой в Украине: опыт, проблемы, решения» (1999), «Концепція державної промислової політики в Україні» (2000), «Региональная промышленная политика: концепция формирования й реализации» (2002). Серед співавторів цих досліджень М. Іванов, Б. Біренберг, В. Вишневський, Л. Червова, Л. Кузьменко. Серед праць одеських учених такі: Б. Буркинський, В. Степанов, Л. Круглова «Ресурсно-экологическая безопасность» (1998), Б. Буркинський «Трансформация моделей развития предпринимательства» (2001), Б. Буркинський, С. Харічков «Политика мобилизации интеграционного ресурса региона» в 2-х т. (2002). Співробітниками ІРД НАН (м. Львів) опубліковано колективні монографії за редакцією В. Долішнього: «Підприємництво в Україні: проблеми становлення і розвитку» (автори В. Долішній, М. Козоріз, В. Мікловда, А. Даниленко, 1997), «Трудовий потенціал і зайнятість: теоретичні основи та регіональні особливості» (1997), «Інтелектуальний потенціал та науково-технічна політика» (1999), «Стратегія екологічної безпеки: регіональний контекст» (за ред. В. Долішнього та В. Кравціва, 1999), У. Садова, Л. Семів «Регіональні ринки праці» (2000), «Регіональна політика: методологія, методика, практика» (відп. ред. В. Долішній, 2001).

Аналіз та оцінка природно-ресурсного потенціалу з урахуванням усіх його складових, зокрема, інноваційно-інвестиційної, транспортно-транзитної, екологічної, соціально-демографічної тощо, дали можливість запропонувати прогноз структурної перебудови економіки України в умовах переходу до ринку, в т. ч. у регіональному та галузевому аспектах. Основні положення та висновки цих розробок відображені в таких публікаціях: «Проблеми структурної перебудови економіки України» (за ред. С. Дорогунцова, автори С. Дорогунцов, Б.Данилишин, П. Борщевський, Л. Чернюк, Е. Лібанова та ін., 1999), «Продуктивні сили України: прогноз розвитку розміщення за період до 2010 р.» у 2-х т. (кер. автор., колективу С. Дорогунцов, П. Борщевський, Б. Данилишин, 2000), «Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки: 36. наук. доповідей Міжнар. конференції» в 2-х т. (відп. ред. С. Дорогунцов, 2000), С. Дорогунцов, Л. Чернюк, П. Борщевський, Б. Данилишин, М. Фащевський «Соціально-економічні системи продуктивних сил регіонів України» (2002).

1.3. Основні завдання регіональної економіки як науки

За своєю практичною спрямованістю регіональна економіка є одним із найбільш актуальних відгалужень економічної науки. Поступальний розвиток суспільства вимагає посилення ефективності використання продуктивних сил. Разом із удосконаленням технологічних процесів, залученням технологій шостого технологічного укладу, раціональне розміщення продуктивних сил дає змогу суттєво збільшити ефективність їх використання. Водночас раціональне розміщення продуктивних сил дає змогу сформувати цілісні (чи відносно цілісні) господарчі комплекси на території регіону, що зменшуватиме в цілому трансакційні витрати і підвищуватиме ефективність функціонування національної економіки.

Головним завданням регіональної економіки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на території регіону. При цьому необхідно враховувати велику кількість факторів і, отже, постають завдання другого порядку, пов’язані з опти-мальністю розміщення продуктивних сил:

- визначення рівня витрат, доходу і прибутку у взаємозв’язку із розміщенням елемента продуктивних сил на території регіону;

- визначення рівня доходів, витрат і прибутку у взаємозв’язку із розміщенням усередині господарчого (галузевого) комплексу;

- визначення супутніх результатів діяльності функціонування елемента продук-тивних сил (наприклад, екологічних наслідків, додаткових витрат від потреби розвитку інфраструктури чи додаткових доходів від експлуатації існуючої інфраструктури);

- врахування комплексного розміщення народного господарства;

- врахування можливості гнучкої перебудови галузевої структури під впливом науково-технічного прогресу та ринкової кон’юнктури;

- врахування необхідності задоволення соціально-економічних потреб населення регіону;

- забезпечення екологічної безпеки регіону;

- забезпечення ефективності міжрегіональних економічних зв’язків.

Серед основних проблем розвитку економіки регіонів України можна виділити:

- надзвичайно щільне сконцентрування продуктивних сил у високоіндустріальних регіонах Донбасу і Придніпров’я. Нині на долю Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, а також Київської і Харківської областей припадає понад 45 % основного капіталу країни. Лише на Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку і Луганську області припадає більше половини промислового потенціалу країни;

- невідповідність між природним і трудовим потенціалом, рівнем розвитку господарства та просторової його організації в межах областей і міст Подільського, Поліського та частково Причорноморського економічних районів;

- неузгодженість процесу реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями через відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

- недостатня дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально-спрямованої економіки і покращення на цій основі рівня життя населення.

Протягом майже 20-річного періоду реформування економіки України відбувалися негативні явища переважно у всіх галузях виробництва: падіння обсягів виробництва, руйнація територіальних пропорцій, диференціація (а не зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Усе це призвело до того, що в окремих регіонах України склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення. Так, у Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60-80 %. Аналогічна ситуація спостерігається у Придніпровському економічному районі, де чорна і кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі створили надмірне навантаження на природне середовище його території. В Поліському регіоні дуже складною екологічною проблемою є реабілітація радіаційно забруднених територій. У Південному регіоні крім підняття рівня ґрунтових вод невідкладними завданнями є розвиток сфери зайнятості депортованих народів та їх соціального облаштування.

Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів України дає можливість виділити найбільш характерні регіональні проблеми, вирішення яких вимагає цілеспрямованих дій центральних, регіональних та місцевих органів влади. Це проблеми соціально-економічного розвитку:

- нестабільне функціонування підприємств матеріального виробництва, яке супроводжується щорічним падінням обсягів виробництва продукції і виконання робіт, що призводить до значного скорочення обсягів виробництва у кожному регіоні, нераціонального використання виробничих фондів і матеріальних ресурсів, зниження економічного потенціалу територіальних господарських комплексів і країни в цілому;

- загострення проблеми ефективної зайнятості трудових ресурсів. Унаслідок скорочення обсягів виробництва і будівництва спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях країни;

- скорочення інвестицій у невиробничу сферу призводить до зниження обсягів введення в експлуатацію нових об’єктів житлово-комунального і соціально-побутового призначення, погіршення забезпеченості соціальних потреб населення;

- значне погіршення демографічної ситуації в усіх регіонах країни. Економічна криза, недостатній соціальний захист громадян призвели протягом останніх двох десятиріч до перевищення показників смертності над рівнем народжуваності, скорочення тривалості життя населення і зменшення абсолютної його чисельності. Спостерігається істотне погіршення реальних умов життя абсолютної більшості населення у всіх регіонах країни.

Реалізація завдань регіональної економіки як науки в Україні має певні специфічні особливості, пов’язані в тому числі з історичним характером формування економіки України:

- історично на території України сформувався значущий гірничо-видобувний комплекс, виникнення якого обумовлено великою кількістю приповерхневих корисних копалин. На базі даного комплексу виникла потужна гірничо-металургійна промисловість, виробничий потенціал якої перевищує запити інших видів економічної діяльності в Україні. Функціонування потужного гірничо-металургійного комплексу обумовило побудову специфічної моделі природокористування. В цілому в країні сформовано екстенсивну модель природокористування, сконцентровану на експлуатації вісі «енергетика-чорна металургія-важке машинобудування» (О. Пустовойт). Однією з характеристик цієї моделі є те, що економічне зростання у домінуючій галузі промисловості супроводжується зростанням фізичних обсягів споживання (виробництва) речовинно-енергетичних ресурсів. Саме високий рівень споживання (виробництва) даного виду ресурсів став джерелом формування надприбутків у певної частини суб’єктів господарювання і причиною зростання ВВП у 2000− 2004 рр. Однак зростання диспаритету тен-денцій цін на нафту і нафтопродукти та продукцію металургійної промисловості призвело до зменшення економічного ефекту від використання існуючої моделі природокористування і зменшення темпів росту економіки;

- економіка України тривалий час не мала цілісного характеру, а була включена в потужний господарський комплекс Радянського Союзу. Руйнування усталених економічних зв’язків призвело до виникнення глибокої економічної кризи, що супроводжувалася трансформаційними процесами. Трансформації стосувалися не тільки розвитку ринкової економіки, а й галузевої реструктуризації господарства. Зміна структурного співвідношення видів економічної діяльності, з одного боку, призвела до посилення цілісності національної економіки України, зростання ефективності тих виробництв, для яких виникла потреба випереджувального розвитку, а з іншого – до збільшення неста-більності умов функціонування, зростання кількості ризиків діяльності для переважної більшості суб’єктів господарювання. Економічні причини кризи полягали в дискримінаційній практиці планування народного господарства, в разючих загальноекономічних диспропорціях, у структурних перекосах системи господарювання, що порушували всі вартісні пропорції та стимули до ефективної діяльності. Зменшення внутрішнього попиту і звуження ринків збуту на початку незалежності спонукали вітчизняних виробників до масового виходу на зовнішні ринки і спричиняли собою аномальне розростання експортного сектора. Проте серед інших підприємств конкурентні переваги на світових ринках мали тільки ті, які спеціалізувалися на виробництві енерго- і матеріаломісткої продукції з низьким ступенем обробки;

- значна диференціація регіонів України за рівнем соціально-економічного роз-витку суттєво посилилась у період кризи 1991− 1999 рр. Нерівномірний розподіл виробничого потенціалу по території країни визначив нерівномірність прояву депресивних процесів. У результаті виникла залежність господарств окремих регіонів країни від фінансово-економічних потоків з інших регіонів. Високий рівень диференціації регіональних економік призвів до формування масивних товарно-грошових потоків, причому ефективність руху таких потоків є обмеженою. Необхідність значної фінансової підтримки депресивних регіонів призвела до збільшення рівня централізації руху фінансових ресурсів, що, з одного боку, посилює рівень цілісності національної економіки, а з іншого – різко зменшує ефективність її функціонування;

- на сьогодні структурний розвиток України не відповідає найважливішим загальносвітовим тенденціям. Зокрема, процеси трансформації національної економіки не взаємопов’язані із загальною стратегією державного та регіонального розвитку України, не спрямовані на поліпшення якості життя населення. В. Тісунова вважає, що основною причиною є недостатність державного управління трансформаційними процесами. Загальносвітовою практикою є здіснення трансформацій у напрямі удосконалення технологій суспільно-природної взаємодії і зниження техногенного пресингу на природу, що повністю не відповідає існуючій моделі природокористування України. Рух України шляхом євроінтеграції має обов’язково відповідати сучасним глобалізаційним процесам, враховувати їх тенденції, позитивні сторони та суперечності. Глобалізація цивілізаційного процесу визначається прогресивним зростанням значущості гуманітарної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних принципів суспільного розвитку, підвищенням ролі інтелектуального капіталу та менеджменту, соціальних чинників суспільного прогресу;

- особливості моделі природокористування та диференціація регіональних господарств визначили нерівномірність розміщення еколого-економічного потенціалу. Економічно розвинуті регіони відзначаються надзвичайно низьким еколого-економічним потенціалом з чіткою тенденцією до зменшення. На депресивних територіях еколого-економічний потенціал є значним, проте не може бути реалізований у зв’язку з недостатньою кількістю фінансових ресурсів. У цілому спостерігається залежність – покращення стану економіки призводить до погіршення стану навколишнього середовища

Відсутність виваженої регіональної економічної політики призводить до значних диспропорцій у територіальній структурі економіки країни, неефективного використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів. При цьому, в Україні ще не створена правова база, необхідна для досягнення оптимальної економічної самостійності, відсутнє чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади з питань управління соціально-економічним розвитком регіонів. Недостатньою залишається фінансово-економічна база адміністративно-територіальних одиниць. Ураховуючи це, державна регіональна економічна політика повинна забезпечувати ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни та послідовного впровадження ринкових відносин.

Загальна криза вплинула не лише на економіку країни, але і на сучасний соціально-економічний розвиток та екологічне становище її регіонів. Нераціональне використання економічного потенціалу зумовлене низкою факторів, основними із яких є недостатня увага до проблем регіонально-просторового розвитку, наявні диспропорції у розміщенні продуктивних сил, значна диференціація її соціально-економічного простору. Кризова ситуація в економіці країни звужує фінансові можливості уряду, гостріше проявляє розрив у рівнях і темпах розвитку, перевагах та можливостях окремих регіонів. Крім того, криза по-різному вплинула на розвиток регіонів у зв’язку з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної економіки і в темпах їх переходу до ринкових відносин. Ступінь соціальної диференціації регіонів впливає на динаміку і структуру зайнятості, безробіття, рівень доходів та реального споживання.

Для розвитку економіки України в сучасних умовах доленосними залишаються взаємовідносини центру та регіонів. Регіональний підхід до вирішення проблем соціально-економічного розвитку України дає можливість найбільш раціонально використовувати природно-ресурсний, демографічний та економічний потенціали окремих частин її території. Тому регіоналізація економіки залишається одним із найважливіших шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва країни.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте зміст поняття продуктивних сил, охарактеризуйте структуру продуктивних сил.

2. Як співвідносяться між собою об’єкт дослідження, предмет дослідження і об’єкт пізнання?

3. У чому полягає специфіка об’єкта пізнання регіональної економіки?

4. Назвіть основні групи методів, що використовуються у регіональній економіці.

5. Які основні школи регіональної економіки розвиваються нині?

6. Які напрями регіональної економіки як науки розвиваються в Україні?

7. У чому полягають основні відмінності між географічним детермінізмом та енвайроменталізмом?

8. Які явища властиві розвитку продуктивних сил України в сучасний період?

9. Стисло охарактеризуйте зміст сучасних теорій просторової економіки.

Тестове завдання 1

1. До складу продуктивних сил не включають:

а) виробництво;

б) предмети праці;

в) засоби праці;

г) людські ресурси.

2.Основним методом цієї науки було нагромадження статистичних даних щодо природних ресурсів, розвитку економіки, політичного устрою, збройних сил певної території:

а) комерційна географія;

б) енвайроменталізм;

в) просторова економіка;

г) правильної відповіді немає

3.Фрагмент дійсності, на який спрямована пізнавальна або практична діяльність, те, що вивчає і досліджує дана галузь науки:

а) предмет дослідження;

б) об’єкт дослідження;

в) об’єкт пізнання:

г) предмет пізнання.

4.Який із науковців використовував кількісні методи дослідження в межах просторової економіки:

а) У. Ізард;

б) Е. Гантингтона;

в) правильної відповіді немає;

г) А. Вебер.

5.Система суб’єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи:

а) принцип системності;

б) розміщення продуктивних сил;

в) продуктивні сили;

г) елемент продуктивних сил

6.Сучасний науковий напрям у розвитку регіональної економіки, для якого основною є теза про те, що економічні закони і закономірності мають загальний характер, проте можуть мати певні відмінності у проявах залежно від соціально-економічного ладу:

а) енвайроменталізм;

б)загальний детермінізм;

в) просторова економіка;

г) географічний детермінізм;

д) правильної відповіді немає.

7.За даним принципом обумовлено об’єктивний взаємозв’язок природних, соці-альних та економічних процесів та явищ, що взаємодіють у певному територіальному ареалі:

а) правильної відповіді немає;

б) принцип територіальності;

в) принцип комплексності;

г) принцип регіональної цілісності;

д) принцип системності.

8.Ті аспекти, властивості і відношення, що їх вивчає дана наука:

а) предмет дослідження регіональної економіки як науки;

б) об’єкт дослідження;

в) об’єкт пізнання;

г) предмет дослідження.

9.Наука про конкретні прояви загальних і часткових закономірностей розміщення продуктивних сил:

а) політична економія;

б) регіональна економіка;

в) розміщення продуктивних сил;

г) економічна історія.

10.Динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі:

а) принцип динамічності;

б) розміщення продуктивних сил як явище;

в) розміщення продуктивних сил як наука;

г) об’єкт дослідження регіональної економіки як науки.

11.Певна послідовність підходів та операцій, які треба виконати для досягнення поставленої мети при вивченні певного явища чи процесу, а також особливі способи та методики дослідження, властиві тільки регіональній економіці як науці:

а) метод наукового дослідження;

б) конкретно-науковий метод наукового дослідження;

в) методико-технічний метод наукового дослідження;

г) правильна відповідь відсутня.

12.Який із перерахованих методів відносять до міждисциплінарних:

а) економіко-математичне моделювання;

б) системний;

в) регіональний аналіз;

г) історичний.

13.Збирання та обробка інформації на підставі статистичної вибірки, складання анкет чи паспортів досліджуваних об’єктів для збирання необхідної інформації належить до:

а) правильної відповіді немає;

б) статистичного методу дослідження;

в) процесу пізнання у регіональній економіці;

г) одного із етапів у процесі пізнання у регіональній економіці.

14.Яке завдання є головним для регіональної економіки як науки:

а) визначення рівня витрат, доходу і прибутку у взаємозв’язку із розміщенням елемента продуктивних сил на території регіону;

б) правильної відповіді немає;

в) обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на території регіону;

г) розробка наукових концепцій розміщення продуктивних сил на території регіону.

15.Принцип, який уособлюється у континуальності соціально-географічного простору і дискретності його організації:

а) принцип територіальності;

б) принцип континуальності;

в) принцип комплексності;

г) принцип регіональної цілісності.

ТЕМА 2