Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Ніколи не намагайтеся переробити свого чоловіка.






Для підтвердження цього правила слід згадати історію Авраама Лінкольна, у шлюбі якого теж були труднощі. Двадцять три роки дружина Лінкольна Мері повільно вбивала свого чоловіка критикою та невдоволенням.

Вона постійно висловлювала свою думку про те, що їй не подобалось у Лінкольні. Він і ходить не так, і немає в ньому жвавості та пружності, і спину тримає неправильно. Вона пробувала навчити його триматись так, як вчили її саму в пансіоні шляхетних дівчат.

Вони були повними протилежностями у всьому. Знервованості дружини не було меж. Усіх вражало те, як місіс Лінкольн ревнувала свого чоловіка. Страшні сцени, які найчастіше відбувались на людях. Очевидно, абсолютно логічним і природним є всім відомий фінал, до якого прийшла ця жінка, – вона з’їхала з глузду.

А що ж Лінкольн? Чи змінився він під впливом її прискіпувань, чи, може, став красивіше ходити? Ні. Можна говорити тільки про одну зміну, яка з ним відбулась: він змінив свої почуття до неї. Ні, він не зненавидів дружину, а став постійно пропадати та намагався уникати зустрічей із нею.

А тепер звернімося до сучасного прикладу.

„Заміж я вийшла з великого кохання. І не шкодую про це, але чому ж так неймовірно важко жити? Навіть із коханим чоловіком? Часто спадає на думку: чи не краще бути самій? Навіщо мені все це, що називають „молодою щасливою сім’єю”?

Збоку все виглядає добре: гарний чоловік, двоє дітей, прекрасна квартира. Здавалося б, чого Бога гнівити? Чого ще бракує для щастя?

Проте я незадоволена. Інколи важко повірити, що десь є інше, вільне життя. Сім років прожили разом, а вряди-годи та й запитую себе: чи любила коли? Ми з чоловіком постійно, довго і нудно критикуємо одне одного, дітей.

Усе починається зі сніданку. Я, втомлена, прискіпуюсь до молодшого сина, той починає рюмсати, чоловік нервується і відсовує від себе бутерброда... І так постійно: то хтось перекинув чай, то хтось плямкає чи поклав лікті на стіл.

Чоловік приходить із роботи, вся родина разом.

— Де гроші?

— Які гроші?

— Які ти вчора отримав.

Тут я помічаю, що він погано поголився на лівій щоці і, знаючи, що цього робити не варто, говорю йому. Чоловік не відповідає на мій випад.

— А я думав, що ще є гроші.

— А ти що ж, не їси нічого?

У розмові з дітьми я навіть тоді, коли вони мені говорять: „Добраніч, мамо”, – не можу не додати кількох критичних слів.

Але інколи, ось як зараз, коли сиджу і пишу цього листа, неймовірно гірке каяття мучить мене. Навіщо мої прискіпування, критика? Адже ніколи у мене не буде інших дітей. І нізащо я не хочу собі іншого чоловіка...”.

Що можна ще сказати? Залишається сформулювати правило третє – ніколи не критикуйте своїх близьких.

А ось послухайте ще одну історію.

„Зразу скажу: буду відвертим, тому не звертайте уваги на неввічливість, нетактовність і т. д.

Я дуже люблю свою дружину і буду любити завжди, навіть коли ми станемо зовсім старими.

Ми жили добре. Не влаштовували мене два невеличкі, але суттєві моменти. По-перше, докори. Докоряла, що я приношу мало грошей.

Шукаючи шляхи подолання проблеми, я вирішив, що потрібно підробляти. Після восьмигодинного робочого дня я йшов у контору і там ретельно мив підлогу, прибирав на столах і підвіконнях. За цю роботу отримував майже половину того, що за місяць на основній. Спочатку було важко, але потім втягнувся, почав звикати, подумав про те, що, можливо, взяти ще більше роботи, але виник новий докір.

Якось я прийшов із роботи втомлений. Коли сів вечеряти, дружина уважно так на мене подивилась і сказала: „Дома не допомагаєш”. Ні, я розумію, що все, що я досі робив удома, їй доводиться робити самій...

Але я – чоловік, і хотів би залишатись ним і надалі. Дивне протиріччя полягає в тому, що моя дружина про це постійно забуває. Вона чомусь не розуміла, що, якщо я не буду протидіяти її проханням, бажанням і настановам, виконувати все, що вона ніжно, але наполегливо вимагає, то дуже скоро відчую себе на других ролях. Мої друзі, родичі радили мені: не піддавайся, тримайся.

Та родичі родичами, але і я відчував, що відстоюю свої права у сім’ї. Які? Та прості, зрозумілі всім, окрім моєї дружини. Наприклад, я маю право зустрітись із друзями і провести вечір у чоловічому товаристві? Маю я право, прийшовши з роботи, почитати газету? Маю я право інколи поїхати за місто на цілий день сам, щоб подихати свіжим повітрям, відпочити від сімейної рутини?..

Ой, нелегко погоджувалась дружина з такими простими істинами. Але зрештою зрозуміла: якщо мене сьогодні відпустити погуляти, то завтра вона теж матиме право на свій вихідний, своє особисте свято, і в цьому немає нічого поганого.

Тому, загалом, жити можна, якщо знаєш сам, чого ти, як голова родини і як чоловік, хочеш. Я хотів волі при тому, що люблю дружину. Тепер у мене є і те, і друге”.

І четверте правило звучить так – надаючи волю іншому, ми отримуємо її самі.

Якщо вірити Дейлу Карнегі, Генрі Джеймс стверджував: „Перше, що потрібно засвоїти у стосунках з іншими людьми: їм не слід заважати бути щасливими так, як вони цього хочуть, якщо тільки це не заважає нам стати щасливими тим способом, як того хочемо ми”. Але якщо ви достатньо мудрі і відчуваєте потребу в родинному теплі, дотримуйтесь п’ятого правила – не забувайте говорити дружині про її переваги.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.