Житіє святого отця нашого Івана Золотоустого, патріярха Константинограда 2 страница

У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: " Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця? " Відповів цар: " Так воно було б! " Рече ж Іван: " Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.

Минув якийсь час, знову аріяни, маючи помічників та піклувальників, котрі служили при царському дворі, людей сановитих, почали входити до міста, у недільні дні йдучи із литією до свого церковного храму і співаючи своїх єретичних пісень, якими огуджували Пресвяту Тройцю. Про що довідавшись, святіший патріярх засумнівався й побоявся, щоб хтось із простого народу не почав наслідувати тих аріянських литій, тож повелів своєму клиру ходити містом із литією, носячи чесні хрести, і святі ікони, і запалені свічки, і співаючи богохвалебних пісень у славу Пресвятої Тройці, супротивно до огудних аріянських пісень складених. Зустрічалися дорогою ті литії, і бували великі свари поміж православних з аріянами, якось і бійка почалася, аж зобабіч упало кілька мертвих; Врисону ж, царському скопцю, який був там — таки в литії православних, каменем голову пробили. Про що довідався цар, розгнівався вельми на аріян і заборонив їм: нехай не дерзають більше литій своїх творити і в місто входити — і цілковито тоді було одігнане від царського міста єретичне злогудження.

Був і один воєвода із варварського роду, зваблений аріянською єрессю, на ймення Гаїна, хоробрий у битвах і велике мав до царя дерзновення. Той просив у царя старанно, щоб заради нього повелів дати якусь церкву в місті аріянам. Цар же не знав, що відповісти йому (боявся-бо образити його, щоб не підняв якогось збурення у Грецькому царстві, був-бо то чоловік ярий і лихого норову), тож звістив про це святого Івана, патріярха. Іван же рече до царя: " Приклич мене до себе в той час, коли схоче Гаїна про церкву просити, і я за тебе відповім". Це сталося наступного дня, закликано було патріярха до палати, і сидів він із царем. Почав Гаїна просити в царя церкву в місті своєму аріянському збориську, а просив як належну відплату за підняті свої в битвах труди і явлену хоробрість. Великий — бо Іван відповів йому, кажучи: " Цар, коли хоче богобоязним бути, то не має знаряддя до Божих Церков, у них — бо духовні влади, які поставлено від Бога. Ти ж, коли потребуєш церкви, зайди, в яку хочеш, і молися — та ж бо всі церкви в місті відчинені є для тебе". Рече ж Гаїна: " Але я є іншого сповідання, через що осібний божественний храм хочу мати в місті із одновірцями своїми і молю про це царську владу: хай повелить бути за проханням моїм, великі-бо виклав праці, воюючи за Грецьку країну, проливаючи свою кров і покладаючи за царя душу". Відповів Іван: " За труди свої ти прийняв воздаяння: більшу від царя честь, і славу, і сан, і дари. Належить — бо помислити тобі: ким був ти раніше, а хто ти є нині; як раніше ти був убогий і неславний і як тепер збагатився і прославився ти; в якому чині ти був, живучи по той бік Дунаю, а в якому ти нині. Був ти тоді як один із простих та убогих поселян, лихою одежею прикритий, ледве один хліб із водою на прохарчування мав, тепер же ти є більший інших, знаний і славний воєвода, одягнений у багатоцінні єпарші одежі, маючи золота й срібла достатньо і маєтки безчисленні, — усе це від царя маєш. Таке прийняв ти воздаяння за праці свої, будь, отож, подячний і вірно служи Грецькому царству. Божественних даянь за мирську службу не проси". Такими словами присоромлений, Гаїна замовк і вже по тому церкви не просив. Цар же подивувався мудрості Івановій, як малими словами зміг загородити вуста буйного і невпокореної ярості наповненого варвара.

Минув рік, той Гаїна відступив од царя і, зібравши багато воєвод, пішов війною на Царгород. Цар же, не маючи супроти нього готового воїнства, пробував у печалі. Умолив святого Івана вийти супроти нього, щоб добрими словами умовити його. Іван же, хоча й знав, що прогнівив Гаїну, коли заборонив йому мати аріянські соборища в місті, одначе готовий був за овець душу покласти і пішов до рук гордого варвара. Бог-бо посприяв рабу Своєму, бо золотими словами своїми Іван умовив звіроподібного чоловіка і з вовка в овечку перетворив і, з царем його примиривши, повернувся. По тому святий Іван відійшов в Азію на час зимовий, заради справлення святих Церков, хоча й немічний був тілом, одначе зневажив здоров'я своє, щоб Церква Божа не перебувала в немочі, пошкоджена лихими пастирями: багато було там золотолюбних, продавали благодать Святого Духа, рукопокладали за мзду; такий був Антоній, митрополит Ефеський, його ж провини Євсевій, єпископ Валентинопольський на хартії патріярху подав; багатьох-бо там єпископів, котрі любили симонію, святий Іван скинув; тих, що святили і святилися за мзду, від санів їхніх відлучив, а інших, достойніших, замість тих поставив і, добре все в Церквах азійських виправивши, до Константинополя повернувся.

Так святий Золотоустий, коли численну творив користь Церкві Божій, вільною мовою гріхи людей, які не каялися, викривав, карав, лікував і приводив до покаяння, найбільше коли солодкомовними вустами, гострим же мечем слова Божого лихварство, сріблолюбство, грабунки викоріняв із сердець людей начальних та багатих, котрі, сильні бувши, кривдили слабших і статки убогих насиллям віднімали. Тоді ті уражалися на нього, викриті буваючи сумлінням своїм, а відхилитися від тих зол ніяк не бажали, закам'яніло — бо серце в них, тож тяжко вухами слова Іванові слухали і ярились у серці своєму на нього, зле на нього мислили і брехливі наклепи зшивали, а найбільше цариця Євдоксія на нього злобилася: всі-бо слова, які Золотоустий про сріблолюбців і тих, що забирають чуже, які у проповіді своїй до всіх узагалі говорив, — те цариця гадала, що до неї однієї, і їй це говорить, і мала це собі за докуку та викриття, була-бо вельми сріблолюбна й одержима неситим бажанням золота, багатьох покривдила, насиллям маєтки збираючи. Викривало ж її саме сумління, коли Іван говорив про сріблолюбство, котре є коренем усього зла, і коли загрожував Божою відомстою за пограбування чужого, через що гнівалась на нього цариця, гадаючи, як би його скинути із патріярства.

У той час був у Константинограді один муж, на ім'я Теодорик, саном патрицій, який мав чимало багатства; йому ж заздрила цариця і, бажаючи його маєтків собі, шукала на нього вини, але не знайшла, — був-бо чоловік добрий і праведно жив. Не можучи йому насилля учинити, винайшла таку хитрість: закликала його до себе й рече йому: " Знай, яка велика трата буває ненастанно царських маєтків, скільки багато воїнству, яке захищає царство, подається золота, і незчисленні є такі, що від скарбів царських живляться в усі дні, через що збідніли трохи тепер. Дай-бо ти з маєтку свого якусь частину в царські скарби у позичку, щоб благодать у нас віднайти, — забереш знову свого часу те, що даси тепер. Теодорик зрозумів царицину думку, що бажає не поповнити царські скарби, але наситити своє сріблолюбством несите серце його маєтком, пішов до блаженного Івана, повідаючи йому те царицине жадання і зі слізьми молячи святого, щоб допоміг йому й захистив од цариці, яка шукала, як відібрати його багатства. Іван тоді послав своє писання до цариці, переконуючи її добрими й покірливими словами, щоб не чинила образи Теодорику. Вона ж, хоча й гнівалася на патріярха, одначе учинила тоді за бажанням його, посоромилася-бо премудрого його переконування і пообіцяла не учиняти ніякого зла Теодорикові. По тому Теодорик, вислухавши золотомовні вуста, що навчали давати милостиню і радили ховати скарби не на землі, де рука заздрісних хоче їх забрати, але на небесах, де ніхто не заздрить, ні віднімає, ще й боявся, щоб не упасти в якусь біду через своє багатство, — знав-бо норов царицин, що не перестане заздрити йому й шукати на нього вини, доки не здійснить злоби своєї, — відтак нарадився віддати багатство своє Царю Небесному, малу тільки добра свого частину залишивши на прохарчування дому, всю решту ж майна, вельми багато, віддав на церковний дім для подорожніх, на живлення мандрівників, і вбогих, і хворих. Почула-бо те цариця, уразилася вельми й послала до блаженного Івана, кажучи: " За твоїм повелінням, святий патріярше, простила патриція Теодорика, нічого не взявши в нього на потребу царству нашому, ти ж бо захопив маєтка його на своє збагачення. Чи ж не пристойніше було б нам його взяти, а не тобі, адже він збагатився, царям служачи. Чому нас не наслідував ти: не взяли ми від нього нічого, подбало б і тобі не забирати його маєтку". Іван-бо на ці слова відписав до цариці таке: " Гадаю, що не є таємне боголюб'ю твоєму те, що коли б хотів багатства, ніщо б не заборонило мені мати його; мав — бо батьків, які багато могли й багато мали, доброродних, сановитих та заможних. Одначе волею відкинувся багатства, то хіба тепер не посоромився б шукати того, що сам полишив, та й інших навчаю, щоб зневажали те. Кажеш, що маєтка Теодорикового взяв на своє збагачення? Але знай, що Теодорик не дав мені нічого, а коли б і давав мені, то не взяв би від нього.

Віддав же він багатство своє Христові, творячи милостиню жебракам та вбогим, і добре вчинив, сторицею — бо від Христа прийме у віці майбутньому. Хотів би я, аби й ти, Теодорика наслідуючи, маєтки свої перераховувала на небесах, щоб, коли обіднієш, була прийнята під вічні покрови. Коли ж мислиш забрати у Христа те, що Теодорик віддав йому, а не нам, — побачиш, що не нас, а самого Христа образиш".

Цариця, прочитавши це Іванове писання, наповнилася гніву і гадала, як би капость йому вчинити.

У той час прийшла в Константиноград із Олександрії одна вдова на ймення Килитропа із такої причини: коли в Олександрії був воєвода Павликій, маючи на той час сан августальський, тоді вдова ота була оклепана від якихось заздрісних людей до воєводи Павликія, що має багато золота. Павликій же, бувши вельми золотолюбний, віднайшов якусь вину на ту вдовицю, схопив її і принуджував, щоб дала йому п'ятсот золотників. Вона ж, не маючи стільки, дала в заставу сусідам весь свій одяг і посуд і ледве набрала п'ятсот золотників і дала воєводі, хоч зовсім не була повинна. Коли ж Павликія скинули з його сану і повели в Царгород на допита, взялась убога та вдова і, сівши на корабель, поїхала вслід за ним. Прийшовши перед царя, упала перед ним із криком та слізьми, скаржачись на Павликія, що взяв у неї примусом неповинно стільки золота. Цар же звелів міському єпархові допитати щодо цього й суд учинити, і віддати вдові все, що Павликій узяв від неї. Єпарх же, допомагаючи Павликію, учинив його неповинним, а вдову ту відпустив марно. Вона ж, ще більше скривджена бувши, припала до цариці і всю свою біду їй виповіла, просячи в неї милосердя і помочі. Цариця ж, золотолюбною бувши, зраділа на таку річ: сподівалася — бо й собі з того придбати багато золота. І тоді прикликала Павликія і з величезною ярістю викрила його в пограбуванні чужих маєтків і в покривдженні убогої вдови та й повеліла тримати його під сторожею доти, доки не дасть ста літрів золота. Павликій, бачачи, що годі вирватись із царициних рук, послав у дім свій принести стільки золота, скільки цариця вимагає, і віддав їй сто літрів золота. Цариця з того золота повернула вдові тільки тридцять і шість золотниць і відпустила, решту ж собі залишила. Вийшла вдова від цариці, плачучи й кричачи про таку кривду. Почула — бо про святого Івана, що заступав скривджених, прибігла до нього й оповіла все докладно, що учинили їй Павликій і цариця. Святий же Іван утішив заплакану вдовицю, послав по Павликія і, закликавши його до церкви, рече йому: " Відомо учинилося нам про твою неправду, що чиниш, кривдячи убогих і віднімаючи насиллям чужі маєтки, як і цій убогій удовиці учинив ти, не боячись Бога, котрий є Отцем сиротам і Суддею вдовицям. Через це закликаю тебе, щоб віддав п'ятсот золотниць тій, яку без правди образив ти. Віддай — бо їй, нехай викупиться від позичальників своїх і щоб не загинула з дітьми своїми у злидарстві останньому, а ти щоб од такого гріха звільнився й умилостивив Бога, якого прогнівив ти, а Він хоче тобі відомсту вчинити за покривдження сиріт". Павликій відповів: " Владико, це вдова непорівнянно більшу вчинила мені кривду, бо жалілася на мене цариці і сто літрів відібрала від мене золота, чого ще більше хоче від мене — хай іде до цариці і у неї нехай своє візьме". Святий же рече йому: " Хоча і взяла цариця в тебе стільки золота, одначе вдова ця свого ще не взяла і не повинна учиненій тобі від цариці образі; цариця — бо не так за неї, як за інші твої гріхи і неправедні грабунки, що, бувши при владі, учинив ти, взяла в тебе стільки золота. Ти ж не твори викруту, кажучи на царицю; мовлю тобі, що не маєш звідсіля вийти, доки не віддаси вдовиці все, що в неї взяв, аж до останньої золотниці. А коли цариця дала їй тридцять і шість золотників, то їй те нехай буде на дорожні витрати". І не відпускав Іван Павликія із церкви. Довідалась про те, цариця послала до Івана, кажучи: " Відпусти Павликія, уже — бо взяла від нього за той борг золота достатньо". Іван же посланням відповів: " Не буде звідсіля відпущений Павликій, доки не віддасть убогій жінці узяте".

Цариця ж знову послала до святого, щоб відпустив Павликія. Святий-бо відповів: " Коли хоче цариця, щоб відпустив його, нехай пошле вдовиці цій п'ятсот золотниць; невелику — бо учинить річ, бо набагато більше від Павликія взяла — сто літрів золота". Це почувши, цариця наповнилася ярості і послала відтак двох сотників із двомастами воїнів, щоб примусом вивели із церкви Павликія. Воїни ж, коли наблизилися до церковних дверей, хотіли увійти, але раптово явився їм ангел Господній, який стояв у дверях і зброю оголену тримав у руці своїй і не давав їм увійти. Воїни ж, побачивши страшного ангела, злякалися й побігли назад. Прибігли до цариці з трепетом і звістили їй про явлення ангельське. Вона ж, почувши, жахнулася духом і не дерзнула більше посилати до Івана по Павликія. Павликій же, бачачи, що не допоможе йому цариця, послав у дім свій по золото і віддав удові п'ятсот золотниць. І тоді відпущений був, а жінка, прийнявши своє, повернулася рада до свого міста. Цариця ж не перестала гніватися на блаженного Івана, і день від дня множилася ярість та злоба в серці її на незлобливого і правого угодника Божого. По малому часі послала цариця до святого Івана, частково із погрозою, частково із ласкою, кажучи: " Перестань противитися нам і царських наших справ не чіпай, бо й ми церковних справ не чіпаємо, а тобі відступаємо, щоб сам їх ладнав. Перестань по церквах виставляти мене всім у притчу, кажучи про мене і викриваючи мене; я ж бо досі мала тебе за отця і належну тобі честь воздавала. Ти ж, коли відтепер себе не справиш і ліпшим до нас не будеш, знай, що не потерплю тебе більше".

Блаженний-бо Іван ці царські слова почувши, був вельми печальний і, тяжко зітхнувши, каже посланцям: " Хоче цариця, щоб я був ніби мертвий, не бачив неправд, які діються, не чув голосу ображених, тих, що плачуть і зітхають, не говорив викрить тим, що зогрішають. Але оскільки єпископом я є, і мені вручено турботу про душі, то повинний невсипущим оком на все дивитися, прохання всіх вислуховувати, всіх учити, карати, а тих, що не каються, викривати; знаю — бо, що не викривати беззаконня і не карати беззаконних є звісна пагуба. Боюся, коли ми замовчимо чинене неправедно, щоб і про нас не було сказане Осієве слово: " Сховали священики шлях Господній". Але і божественний апостол велить: " Того, хто грішить, картати перед усіма, щоб і інші страх мали". І він — таки учить, кажучи: " Проповідуй слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй". Я ж, коли і викриваю беззаконня, то не викриваю беззаконних, і не кажу в лице нікому, не наповнюю нікого безчестям, і не згадав ніколи ім'я царицине на викриття її, але загалом усіх повчав і повчаю не чинити зла ані ображати ближнього. Коли ж когось із слухачів слів наших викриває совість сумління в якомусь лихому ділі, то належить йому не на нас, але на самого себе гніватися, що таке вчинив, і нехай відхилиться від зла й учинить добро. Коли ж цариця не знає про себе, яке зло вчинила і чи кого образила, то пощо гнівається на мене, який навчає людей ухилятися від усякої неправди, і що я не лінюся навчати про спасіння людей, над якими царює. Коли ж повинна є тим гріхам, які намагаюся словами учительними викоріняти із сердець людських, то хай знає, що не я її викриваю, і безчестя їй не чиню, але самі діла її викривають, безчестя ж і сором великий душі приносять. Хай гнівається, отож, цариця, коли хоче, я ж говорити правди не перестану, дбаю, щоб не людей прогнівити, а Бога, а коли б людям пригоджував, Христовим рабом би не був".

Такі та й інші слова мовив святий посланим та й відпустив їх. Вони ж повернулися до цариці, розповіли їй усе, що чули. Цариця ж на більший гнів піднялася і ворогувала вельми на блаженного Івана. І не сама цариця, але й інших багато, які неправедно і без покаяння жили, ворогували на нього. Не тільки ті, що жили в Царгороді, але і в дальших краях були такі, що ненавиділи блаженного, із них такі: Теофіл, патріярх Олександрії, що й спершу не любив Івана і не бажав святити його на патріярство; Акакій, єпископ верійський; Севиріян-гавалійський і Антіох-птолемаїдський, а в Царгороді два пресвітери і п'ять дияконів, і від царського палацу численні, і три славні та багаті вдовиці: Марса, Кастрітія та Євграфія, які нечисто жили, — всі ці ненависники Іванові радилися, шукали на нього вини, щоб про нього лиху чутку в народі учинити. Послали спершу в Антіохію, випитуючи, щоб якесь колись удіяне зло віднайти, яке Іван учинив із дитинства, але " знесилилися, випитуючи", і не віднайшли нічого. Також послали в Олександрію до Теофіла, який умів хитро творити лжу, але і той не міг щось сказати на життя Іванове, котре було як сонце, чеснотами сяюче. Одначе Теофіл добре дбав про те, як би Івана прогнати з престолу, що і вчинив, маючи однодумицю царицю та інших лихих людей, а більше самого сатану у спідручники взявши; причина ж вигнання Іванового почалася з такого.

Був в Олександрії пресвітер чесний на ймення Ісидор Ксенодох, тобто живитель подорожніх, життям і словом прикрашений, і всюди чеснотами та премудрістю славний, і вже старий, вісімдесят літ мав від народження, а у пресвітери поставлений од святого Атанасія Великого, патріярха Олександрійського. На цього Ісидора підняв ворожнечу Теофіл за Петра, протопопа олександрійського, бо хотів Теофіл неповинного того Петра від сану його скинути і з церкви вигнати. Ісидор же захищав Петра і звістив, що вина, накладена на нього, неправедна є. Теофіл-бо і на Ісидора гніватися почав і спершу Петра того неправедно від Церкви відлучив та й на Ісидора також шукав вини, щоб і його відлучити. В той час одна вдова, на ймення Теодотія, дала Ісидорові тисячу золотниць, щоб, купуючи одежу, одягав голих, сиріт-бо й убогих удовиць, що були в Олександрії. Молив Ісидор, щоб не казала того Теофілу-патріярху, аби не забрав золота і не витратив на кам'яні будови. Ісидор же взяв золото й учинив, як це просила його Теодотія. По тому довідався Теофіл од когось про те, що Ісидор узяв тисячу золотниць у Теодоти і не оповів йому, а витратив на потреби вбогих, — розгнівався вельми на Ісидора, — був-бо Теофіл великим золотолюбцем, — через що наніс на нього неправедну важку вину, збезчестив старця гріхом протиприродним. Неправдива ж була та вина, написана самим Теофілом, а ще Теофіл і псевдосвідків найняв золотом, але брехня є брехнею, тож неповинний Ісидор чистий виявився. Одначе із нестримної своєї злоби Теофіл скинув із пресвітерства Ісидора із безчестям та ранами, хоча й неповинного. Ісидор-бо, безчестя неповинно прийнявши як честь, залишив Олександрію й пішов на безмов'я на Нитрійську гору, на якій і раніше ще юним жив, і сидів у хижі своїй, молячись у терпінні Богу.

У той час були в єгипетських монастирях чотири брати, мужі чеснотливі, які боялися Бога і все життя своє в постах і трудах іночих проводили, імена їхні такі були: Діоскор, Аммоній, Євсевій і Євтимій, прозивалися й Довгими, бо й тілом немалі були — ці не тільки олександрійцям, але й самому Теофілові любі були через чеснотливе, всіма засвідчене життя їхнє, і пошановував їх вельми Теофіл. Одного із них, на ім'я Діоскор, хоча й не бажав, поставив єпископом Єрмопольської Церкви (не той оце Діоскор, що єретиком був, але інший це; цей-бо багато літ перед ним був, єпископом єрмопольським пробувши і свято проживши, блаженну кончину дістав, а той був патріярхом Олександрійським і на Четвертому соборі від святих отців проклятий був; це ж бо блаженного Діоскора Теофіл єпископом поставив), двох же братів його, Аммонія та Євтимія, умолив пробувати із собою в патріярхії і примусив їх священичого сана прийняти. Вони ж, пробуваючи при Теофілі, коли побачили, що він не по Бозі живе і більше любить золото, аніж Бога, творячи численні неправди, не захотіли із ним більше пробувати, але покинули його і знову на своє безмов'я повернулися. Теофіл же, коли зрозумів причину їхнього відходу, вельми на них опечалився і любов свою, яку до них мав, перетворив на ярість і мислив, як би їх озлобити. Спершу-бо пустив про них чутку, що Довгі разом із скиненим Ісидором тримають Оригенову єресь і численних ченців тією єрессю звабили, відтак послав до найближчих єпископів, повеліваючи, щоб найстаріших чорноризців вигнати із гір та внутрішньої пустелі, а причини їм повідати не велів, через віщо їх проганяють. Коли ж учинили єпископи за патріярховим повелінням, вигнавши всіх чесних і боговгодних подвижників із гір та пустель, зібралися прогнані зі своїми пресвітерами і, прийшовши в Олександрію до патріярха, молили його, щоб сказав їм, через віщо осуджені й вигнані вони із місць своїх. Він-бо, кривавими очима позирнувши і хриплячи від ярості, кинувся на них, наче біснуватий, і, задерши омофора за шию Аммонію, своїми руками бив його і закривавив, горлаючи: " Єретиче, прокляни Оригена! " — також і інших, бивши, закривавив і, не давши нічого собі сказати, прогнав усіх од лиця свого із безчестям, і повернулися без відповіді у свої хижі, мало хоронячись од ярості та біснування Теофілових.

Теофіл відтак скликав ближніх єпископів, віддав анатемі чотирьох неповинних іноків: Аммонія, Євсевія та Євтимія, братів Діоскорових, і вищезгаданого блаженного Ісидора, не спитуючи їх про віру, ні тих, що перед лицем його були, — та ще й тоді не вгамувалася ярість його, бо написав на них сам численні брехливі вини, і єресі ж, і волхвування та інші численні важкі гріхи. Наклепників та псевдосвідків найнявши, віддав їм ті брехні, повеліваючи, щоб, коли вчитиме народ у свято, тоді нехай приступлять до нього наклепники і подадуть йому написані вини на раніше згаданих чорноризців і нехай поставлять псевдосвідків. Коли ж усе так сталося, повелів патріярх у соборі прочитати подані наклепи, по тому, узявши їх, пішов до міського єпарха і, показавши йому їх, узяв у нього до п'ятсот воїнів та й пішов на гору Нитрійську прогнати з Єгипетської країни Ісидора та Діоскорових братів, і всіх іноків, що наслідують їх, як єретиків та волхвів. Спершу-бо послав муринів своїх, скинув із престола Діоскора, відтак, воїнів вином напоївши, напав уночі на Нитрійську гору, а передусім на Ісидора, і Діоскорових братів — Аммонія, Євсевія та Євтимія — шукав, а, не знайшовши їх (сховалася-бо в якомусь глибокому рові), повелів воїнам напасти на всіх чорноризців і всі обиталиська їхні спалити, а убоге добро їхнє, одежу та їжу розграбувати. Кинулися-бо п'яні воїни по всіх пустельних місцях та вертепах, погубили святих пістників до десяти тисяч гіркою смертю вогнем та димом, місяця липня, в дев'ятий день, у який і пам'ять їхня у святій Церкві чиниться. Інші ж іноки розбіглися, де хто міг. Теофіл же, так повоювавши пустелю, повернувся до Олександрії.

По побоїщі зібралися решта іноків і, достатньо плачучи за загубленими своїми отцями та братами, розійшлися, куди хто зволив. Діоскор же зі своїми братами, а з ними й блаженний Ісидор, та й інші численні чорноризці, які в пості та інших чеснотах вельми прославилися, чудотворці вибрані (їм-бо не так те тяжко було, що покривджені й прогнані були, як те, що неповинно відлучені Теофілом од Церкви і до єретиків причислені), пішли до Силуяна, патріярха Єрусалимського. Але Теофіл тоді послав до нього і до інших єпископів палестинських, говорячи: " Не належить вам без моєї волі приймати мною відлучених і які від мене втекли". Тоді прогнані, не знаючи, куди звернутися, подалися до Царгорода, до святого Івана Золотоустого, як до доброго пристановиська. І впали перед ним, зі слізьми його молячи, щоб явив їм милість свою і допоміг їм у біді їхній. Побачив Іван п'ятдесятеро мужів, які зістарились у чеснотах, пожалів їх і, наче Йосип по братах, просльозився. І зрозумів од них, через віщо таку біду від Теофіла прийняли, утішив їх добрими словами і заспокоїв їх, давши їм місце при церкві святої Анастасії. Живили їх не тільки святий Золотоустий, але й свята Олімпіяда, диякониса, і численні їм заспокоєння та задоволення від майна свого творила, бо все багатство своє на те повернула, аби жебраки і подорожні мали покій і тілу потрібне, — святою-бо була по-справжньому, її ж і пам'ять у двадцять п'ятий день місяця липня пошановується. Святі ж були по-справжньому й ті чорноризці, із них пам'ять про деяких згодом Церква прийняла пошановувати. Був між них один на ім'я Єракс, який численні літа в пустелі один прожив, до нього якось прийшли біси, кажучи: " Старче, п'ятдесят літ ще маєш жити, не зможеш-бо такий довгий час терпіти в пустелі цій". Він-бо збагнув звабу їхню і рече до них: " Печаль мені учинили, звістивши про скорочення літ моїх, я ж бо двісті літ приготувався терпіти в цій пустелі". Біси, це почувши, відбігли посоромлені. Такого отця, якого біси не могли здолати, Теофіл олександрійський прогнав. Ще поміж них був Ісаак-пресвітер, учень святого Макарія, чистий од утроби матері своєї, з п'яти-бо літ у пустелю принесений, виріс тут, управний був у Божественнім Писанні і всі книги в умі тримав. Та й усі ті чорноризці, що їх Теофіл прогнав, були святі й преподобні, і пошановував їх вельми блаженний Іван, і до церкви заходити їм не забороняв, але причащатися не велів, доки достеменно не довідається причини їхнього відлучення і мир поміж ними й Теофілом учинить. Утримував-бо їх, щоб нічого не казали про це царю і щоб не скаржилися на Теофіла, обіцяючи своїм писанням примирити їх із ним. Відтак написав до Теофіла, щоб дав тим чорноризцям мирно у своїх хижах у Єгипті жити і щоб відлучених знову прийняв до з'єднання.

Теофіл же Іванове послання прийняв, а що від деяких брехливих наклепників почув, нібито Іван тих прогнаних приймав до Святого Причастя, а це не була правда, розгнівався вельми на Івана, що прийняв відлучених і що допомагає їм, та й відписав Іванові різко. Написав Іван і вдруге мирно, благаючи, хай не гнівається і не забороняє інокам перебувати там, звідки вигнані були, а Теофіл відписав ще жорстокіше, ніж перше, й більше ярився на Івана, аніж на тих чорноризців. Вони ж, побачивши, що Теофіл неодмінно стоїть при злобі своїй, описали всю біду свою, якої неповинно від Теофіла зазнали, й подали цареві, котрий був у церкві, жаліючись зі слізьми на того, котрий образив їх, і щоб повелів відбутися суду. Цар же пожалів про таких чесних та чеснотливих іноків, відтак послав писання своє до олександрійського єпарха, щоб Теофіла, хоч би й примусом, поставив на суд у Царгород, аби перед Іваном-патріярхом і перед єпископами, які будуть зібрані, подав слово своє про власну злобу і суд прийняв за ділами своїми. Писав-бо і до Інокентія, папи Римського, просячи, аби послав від себе якихось єпископів на собор у Царгород судити Теофіла. Папа ж відтак повелів єпископам своїм бути готовими в дорогу і тільки чекав звістки від царя Аркадія, і хоча вже зібралися східні єпископи, але цар не написав повторно, тож західні єпископи не прибули. Теофіл-бо наповнив золотом руки єпарха олександрійського, і дав послабу єпарх Теофілові, доки збере з Індії всілякі добропашні аромати й солодкі наїдки, котрими наповнив корабля, щоб те відвіз до Царгороду. На той час Теофіл схилив до себе святого Єпифанія, єпископа кипрського: отож, ніби являючись ревнильником благочестя, писав до нього, щоб зібрав собор на Кипрському острові і прокляв Оригенові книги (ще-бо тоді Оригенові книги святими отцями Вселенського собору не були прокляті, аж до П'ятого вселенського собору). Наклепав же Теофіл писанням своїм і на Івана, кажучи, що той єретиком є, оригенітів-бо до себе прийняв і з ними причащається. Єпифаній, бувши незлобливим (за Писанням: " Незлобливий віру йме всякому слову"), пойняв віру брехні, не пізнав Теофілової хитрості і, вельми бувши ревнильником благочестя, прокляв Оригенові книги помістним собором і писав до Івана, переконуючи його, аби так само учинив. Але Іван, того не пришвидшуючи, вправлявся у Божественному Писанні і весь розум його в тому був, аби в церкві навчати народ і приводити грішних до покаяння. Готувався в дорогу й Теофіл до Царгорода на суд, умолив і святого Єпифанія, щоб і він туди йшов. " Учинимо, — каже, — собор на оригенітів". Єпифаній послухав його, зібрався швидко й поїхав, упередивши Теофіла, а перед прибуттям його трапилась у Царгороді така річ. Був один боярин на ім'я Теогност, муж добрий і богобоязливий; той від одного заздрісного та зловірного сановника був оклепаний перед царем, ніби він огуджував і злословив цареві, а царицю називав золотоненаситною і губителькою всієї влади, яка грабує без правди чужі маєтки. Розгнівався на нього цар і повелів послати в Солунь до ув'язнення, а все багатство його та маєтки відняти, тільки одного виноградника, що був поза містом, залишити на живлення Теогностовій жінці та дітям. Коли ж ішов Теогност у Солунь, запав у недугу з печалі й помер. Жінка ж через смерть чоловіка і через те, що забрано маєтка, пробувала у великій скорботі і, прийшовши до святого Івана, оповіла йому зі слізьми біду свою. Він-бо її втішив корисними словами і радив покласти печаль на Бога. Повелів їй, щоб нащодень брала собі та дітям харч у ксенодохії, тобто у церковній странньоприймальниці, сам-бо чекав пригідного часу, щоб попросити царя за ту вдовицю, аби їй та дітям її повелів повернути неповинно віднятого маєтка, але злоба царицина перепону вчинила і не тільки на ту вдовицю, але й на блаженного Івана навела численні біди.