Потреба в запасних частинах для забезпечення роботи обладнання встановлюється на основі прогресивних норм їх витрат і кількості працюючих машин. 2 страница

Оборотні кошти — це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу.

Формування й регулювання окремих елементів оборотних коштів має свої особливості. З огляду на це виокремлюють оборотні кошти у сферах виробництва та обігу, а також розподіляють їх на нормовані й ненормовані.

Певне практичне значення мають з'ясування та оцінка структури оборотних коштів. Вони (кошти) використовуються ефективніше тоді, коли більша їхня частина зайнята у сфері виробництва. Перебування оборотних коштів у сфері обігу — лише необхідна умова безперервності процесу відтворення; проте ця частина коштів підприємства не бере безпосередньої участі у створенні вартості продукції, що виготовляється. За розрахунками багаторічних середніх величин, зокрема на промислових підприємствах України, частка оборотних коштів у сфері виробництва становить 72% (у тім числі на виробничі запаси та незавершене виробництво припадає відповідно 48 і 20%), а у сфері обігу — 28% (з них близько 17% — вартість готової продукції, а 6% — грошові кошти).

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції, найліпше визначати їхнім нормуванням (розрахунком нормативів).

Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів: аналітичний, коефіцієнтний і прямого рахунку. Аналітичний (дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових. Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів. Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витратам майбутніх періодів, залишкам готової продукції). У практиці господарювання він є основним, інші методи розрахунків використовуються здебільшого як допоміжні.

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними організаціями.

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками:

а) за призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо;

б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні;

в) періодом дії — річні (для поточного планування) й перспективні;

г) ступенем деталізації об'єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому;

д) ступенем деталізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів.

Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів:

Ø аналітично-розрахунковий,

Ø дослідно-лабораторний,

Ø звітно-статистичний.

Найбільш прогресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва.

Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту.

Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах. За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на елементи, що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, паливо), і ті, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту; інструменти, інвентар та інші малоцінні предмети). Методика визначення нормативу оборотних коштів у названих двох видах виробничих запасів неоднакова.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається помноженням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на І норму їхнього запасу в днях.

Точність розрахунку залежить від правильного визначення запасів матеріальних ресурсів. На підприємствах існує кілька видів запасів: транспортний, підготовчий (технологічний), поточний, резервний (страховий).

У транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства. Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів. Найбільшим за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів (предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, якщо умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи). Визначення резервного (страхового) запасу може здійснюватись двома способами: за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором або за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача.

У цілому норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається за такою схемою (дані умовні):

1. Квартальна потреба в матеріалах — 2700 т

2. Середньодобова витрата матеріалів — 30 т

3. Ціна однієї тонни матеріалу — 12000грн.

4. Вартість добової витрати матеріалів (п.З х п.2) — 360000 грн.

5. Норма запасу:

а) транспортного — 2 дні

б) підготовчого (технологічного) — 3 дні

в) поточного — 15 днів

г) резервного (страхового) — 5 днів

д) усього — 25 днів

6. Норматив оборотних коштів

у виробничих запасах (п. 4 х п. 5, д) — 9000000 грн.

Методика нормування оборотних коштів у елементах виробничих запасів, що тяжіють до основних фондів, але за чинною системою обліку відносяться до оборотних фондів, істотно відрізняється від викладеної. Зокрема, основою розрахунку оборотних коштів у запасних частинах для ремонту служать норми запасу деталей на одиницю ремонтної складності відповідних видів машин та устаткування. Загальними принципами нормування оборотних коштів у малоцінних і швидкозношуваних предметах є такі: 1) нарізне визначення норм для матеріальних цінностей, що зберігаються на складі підприємства й тих, що використовуються (експлуатуються) у виробництві; 2) грошова оцінка складських запасів за повною заготівельною їхньою вартістю (собівартістю), а предметів, що використовуються, — у розмірі 50% первісної їхньої вартості; 3) відмова від нормування у днях споживання предметів, які експлуатуються, і розрахунок норм для окремих їхніх груп на підставі коефіцієнтів, що характеризують залежність розміру запасу від чисельності персоналу, кількості робочих місць, вартості окремих видів устаткування тощо.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві. Величина цього нормативу залежить від обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її видів і характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За інших однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі змінюються прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості продукції. При цьому має бути враховане також співвідношення середньої собівартості незавершеного виробництва і собівартості готової продукції, яке заведено називати коефіцієнтом наростання витрат.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві (Нокнв) можна визначити, користуючись формулою;

НокнВ = Vд ∙ Тц ∙ Кнв (6.39)

де Vд — середньодобовий випуск товарної продукції за її виробничою собівартістю;

Тц — середня тривалість виробничого циклу у днях;

Кнв — коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва).

Таблиця 6.1 - Розподіл витрат на виготовлення виробу за днями виробничого циклу, грн.

Визначення середніх показників добового випуску продукції за її собівартістю й тривалістю виробничого циклу не спричиняє труднощів. Перший із них обчислюється діленням запланованого (очікуваного) випуску продукції на кількість днів розрахункового періоду, а другий — як середньозважена величина за питомою вагою окремих виробів (їхніх груп) у собівартості товарної продукції.

Коефіцієнт наростання витрат потребує спеціальних попередніх розрахунків. Найточніше його можна визначити через розподіл витрат за днями виробничого циклу. З цією метою за даними кошторису витрат на виробництво всі витрати розподіляють на одноразові (вартість сировини та основних матеріалів, що включаються в процес виробництва із самого його початку) і такі, що поступово зростають (решта витрат). Якщо витрати на заробітну плату та обслуговування виробництва важко розрахувати в розрізі днів виробничого циклу, то їх умовно розподіляють однаковими частинами на кожний день циклу.

Методику визначення коефіцієнта наростання витрат покажемо на умовному прикладі. Припустімо, що собівартість якогось виробу становить 50 100 грн., а середня тривалість виробничого циклу — 6 днів. Розподіл витрат за днями виробничого циклу подано в табл. 7.1. За цих умов середня собівартість незавершеного виробництва дорівнюватиме 39 100 грн. (234 600: 6), а коефіцієнт наростання витрат — 0, 78 (39100: 50100).

Проте за великої номенклатури продукції, що виготовляється, описаний спосіб визначення коефіцієнта наростання витрат є надто трудомістким. Тому на підприємствах, що продукують матеріаломістку продукцію і через це мають велику частку одноразових витрат, коефіцієнт наростання витрат можна обчислювати за такою спрощеною формулою:

Кнв =Спц +0, 5Срц /Св, (6.40)

де Спц — первісні витрати на початку (у перший день) виробничого циклу;

Срц — решта витрат на виготовлення виробу;

Св — виробнича собівартість виробу.

Так, виходячи з даних табл. 6.1, коефіцієнт наростання витрат, дорівнюватиме 0, 8 [(ЗО 000 + 0, 5 х х 20 100) / 50 100]. Як бачимо, похибка розрахунків зовсім мала — лише 0, 02 (0, 8 — 0, 78); вона цілком можлива, а для такого роду практичних розрахунків.

Зрештою якщо припустити, що середня величина щоденного випуску продукції становить 20 000 грн., а тривалість виробничого циклу — 6 днів, то норматив коштів у незавершеному виробництві, обчислений за формулою (19.1), становитиме

Нокнв =20000 ∙ 6 ∙ 0, 8 = 96000 грн.

Норматив оборотних коштів у інших нормованих елементах. Окрім виробничих запасів і незавершеного виробництва, до нормованих елементів оборотних коштів належать також витрати майбутніх періодів і залишки готової продукції на підприємстві, яке її виготовляє.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується, виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом розрахункового (планового) періоду з відрахунком величини наступного погашення витрат за рахунок собівартості продукції.

Наприклад, на початок розрахункового періоду залишок витрат майбутніх періодів становить 8 000 грн., потреба в них протягом цього періоду — 82 000 грн., на собівартість продукції, яку належить виготовити, буде віднесено в рахунок погашення раніше здійснених витрат 36000 грн. Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів дорівнюватиме 54 000 грн. (8 000 + 82 000-36 000).

Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції визначається як добуток вартості одноденного випуску готових виробів на норму їхнього запасу на складі у днях. У свою чергу, норма запасу складається з кількості днів, необхідних для підготовки продукції до реалізації (продажу), тобто її комплектування, пакування та відвантажування споживачам, а також виписування і здавання в банк платіжних документів.

Зрозуміло, що сукупний норматив оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий) період є не що інше, як загальна сума нормативів, обчислених для окремих елементів (виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів та залишків готової продукції).

Оборотні кошти різногалузевих підприємств країни становлять значну частину їхніх матеріально-грошових активів. Тому раціональне та економне використання оборотних коштів суб'єктів господарювання має неабияке економічне значення. Для оцінки ефективності використання оборотних коштів виробничих підприємств застосовують певні показники, а для підвищення ефективності — відповідні конкретні заходи.

Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю їхнього обертання, оборотністю. Прискорення оборотності цих коштів зумовлює: по-перше, збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства; по-друге, вивільнення частини коштів і завдяки цьому створення додаткових резервів для розширення виробництва.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) розраховується діленням вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період. Показник, що є оберненим стосовно коефіцієнта оборотності, заведено називати коефіцієнтом завантаження. Він показує, скільки оборотних коштів (у частках одиниці) припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції. Тривалість одного обороту в днях (або швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому періоді (для кварталу — 90 днів, року — 360 днів) і коефіцієнта оборотності за той самий період. Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як відношення прибутку підприємства до суми його оборотних коштів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють абсолютне (зменшення потрібної суми коштів) та відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових коштів з обороту.

З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чільне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з оптимізацією зв'язані найбільші резерви скорочення запасів на підприємствах, особливо з матеріаломістким виробництвом. Зменшення тривалості виробничого циклу на таких підприємствах усього на один день дає змогу зменшити обсяг незавершеного виробництва на суму понад 2 млн.грош.од. Якщо ж прискорити реалізацію продукції також на один день, то можливе вивільнення оборотних коштів становитиме приблизно 1/3 обсягу залишків готової продукції на складах підприємств.

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків.

На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії.

Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів.

З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні.

Рисунок 6.2 – Способи економії матеріальних ресурсів

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи— відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2, 5 раза нижче за технологічно можливий та економічно доцільний рівень.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яка суть і склад оборотних фондів, фондів обігу та оборотних засобів?

2. Які показники використання оборотних фондів розраховуються в промисловості?

3. Якими показниками можна виміряти ефективність використання оборотних засобів на підприємстві?

4. Проаналізуйте, чому одну частку обігових коштів можна нормувати, а другу-ні?

5.Навіщо і якими методами визначають потребу в обігових коштах? Чи можна приватизувати підприємство, не враховуючії вартості обігових коштів?

6. Розкрийте чинники, що зумовлюють величину НЗВ?

7. Як вартість виробничих запасів впливає на економіку підприємства? Чому зарубіжні фірми намагаються не працювати " на склад"?

8. Джерела оборотних коштів.

9. Керування оборотними коштами.

10 Яким чином здійснюється кругообіг обігових засобів?

11. Які обігових засоби підлягають нормуванню, та як воно здійснюється?

12. Яким чином визначають нормативи запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів, готової продукції?

13. Які показники характеризують ефективність використання обігових засобів?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

-конспект;

- індив. Завдання згідно варіанту (пр.п. №3);

- Економіка підприємства. Збірник практичних задач і конкретних ситуацій: Навч. посібник/ За ред. С.Ф. Покропивного.- К.: КНЕУ, 1999.Задачі №№ 33-34.

- Доповіді „Виробничі потужності підприємств різних галузей.”

Тема Планування персоналу і оплати праці (Лекція 7. Заняття14, 15, 16, 17)

1 Класифікація та склад персоналу

2. Планування продуктивності праці (самост.опрац.матер.)

3 Планування фонду оплати праці

1 Класифікація та склад персоналу

Найбільш важливим елементом потенціалу підприємства є його персонал або кадри.

Персонал (кадри) підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності і забезпечують господарську діяльність суб'єкта господарювання.

У діяльності підприємства, крім постійних працівників часто беруть участь інші рацездатні особи, які працюють на підприємстві тимчасово на підставі трудового зговору (контракту).

В залежності від функцій, які виконують працівники на підприємстві, вони поділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності, Так у промисловості до першої групи (промислово-виробничого персоналу) відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних структурних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До другої групи персоналу відносять працівників структур, які належать підприємству, але не пов'язані безпосередньо із процесами промислового виробництва, тобто житлово-комунального господарства, навчальних та медичних закладів, дитячих садків та ясел, культурно-побутових установ тощо.

Залежно від характеру функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється а наступні категорії: робітники, керівники, спеціалісти, службовці, охорона та учні.

Керівники - це працівники, що займають керівні посади на підприємствах та їх структурних підрозділах, а також їх заступники.

До спеціалістів відносяться працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, зокрема: інженери, економісти, бухгалтери, інспектори, психологи, соціологи, фізіологи, техніки, нормувальники, юрисконсульти тощо.

Службовці-це працівники, що виконують суто технічну роботу і займаються діловодством, обліком, контролем, господарським і технічним обслуговуванням, зокрема: діловоди, обліковці, секретарі-друкарки, креслярі, стенографісти, касири тощо.

До складу охорони включаються працівники сторожової та пожежної служби під-приємств.

Учнями вважаються особи, що проходять професійну підготовку на підприємстві системою бригадного та індивідуального навчання.

Робітники - це категорія персоналу, яка безпосередньо зайнята у процесі створення матеріальних цінностей, виконання робіт та надання послуг. До робітників віднос­яться також двірники, прибиральниці, охоронці, кур'єри, гардеробники. І Робітники поділяються на основних, тобто безпосередньо зайнятих виконанням хронологічних операцій із виготовлення продукції, і допоміжних, які виконують різноманітні допоміжні або підсобні операції.

При здійсненні господарської діяльності важливе значення має розподіл персоналу пдприємства за професіями та спеціальностями.

Професія - це особливий вид трудової діяльності, здійснення якої потребує певних теоретичних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це різновид трудової діяльності в межах даної професії, який має специфічні особливості та потребує від працівника додаткових (спеціальних) знань та навичок.

Так, професія слюсаря охоплює спеціальності слюсаря-ремонтника, слюсаря-інстру-ментальника, слюсаря-збирача; професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника.

Працівники кожної професії та спеціальності розрізняються рівнем кваліфікації.

Кваліфікація - це рівень знань та трудових навичок, необхідний для виконання робіт певної складності за відповідною професією чи спеціальністю.

Кваліфікована праця ~ праця, що потребує спеціальної підготовки працівників, знань, умінь і навичок для виконання певних видів робіт.

За рівнем кваліфікації робітники виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку та поділяються на чотири групи:

Ø висококваліфіковані - робітники, які виконують особливо складні та відповідальні роботи (наприклад, ремонт і наладка складного обладнання тощо) і мають великий практичний досвід;

Ø кваліфіковані - робітники, що виконують складні роботи, (наприклад, метало-та деревообробні, ремонтні, будівельні тощо) і мають значний досвід роботи;

Ø малокваліфіковані - робітники, що виконують нескладні роботи (деякі скла­дальні, технічний нагляд тощо) і мають певний досвід роботи;

Ø некваліфіковані - робітники, які виконують допоміжні та обслуговуючі роботи (вантажники, прибиральники, гардеробники) і не потребують спеціальної підготовки.

Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників (характеристик).