Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






І ще раз про різні повернення та не-повертання.






Часом Маркіян виходить із дому з таким виглядом, ніби не знає, чи ще повернеться сюди, чи ні. Він обводить їхню кімнату поглядом, немов хоче все запам'ятати, спиняється очима на Дари-ниному обличчі, але нічого не каже. Губи в нього кривляться дивно, це схоже на гримасу болю або на химерний усміх — людина може так усміхатись, коли їй надто багато випадає, і вона втомлюється, але знає, що змінити щось безсила. Маркіян не знає, куди поведе його сьогоднішня дорога, і Дарина нічого його не запитує, і він нічого не пояснює. Іноді він виходить пізно уночі, тільки каже, що мусить іти, і вона бачить, як біль збирається у нього в зморшках біля очей, і відпускає його. Часом він не повертається декілька днів або ночей, Дарина ніколи їх не рахує, бо це нічого не важить. Важить тільки те, що, може, одного дня він повернеться, і тоді Дарина уважно подивиться на нього, щоб побачити, що в ньому змінилося. Інколи Дарина також зникає на якийсь час і також не знає, чи повернеться та якою повернеться. Часом вони зникають одночасно, тільки ідуть різними дорогами. Часом повертаються майже одночасно, як втомлені пси, приповзають до своїх тимчасових пристановищ, бо їм треба зібратись із силами. Вони приносять на підошвах черевиків соснові голки, грудочки глини, рідке болото, яке буває на ринках між продуктовими рядами, туди потрапляє пір'я зеленої цибулі, капустяне листя та соняшникове насіння. Вони вивчають черевики одне одного, щоб довідатися, хто звідки приходить. У такі вечори Маркіян довго курить, забуває струшувати попіл із цигарки, і сірі клаптики опадають йому на бороду, на сорочку, але він їх не помічає. Дарина просто ходить туди й сюди, доторкається пальцями до стін, до речей, щоб упевнитись, що це все насправді. Іноді вона сідає на канапу й міцно заплющує очі, і втома виходить із неї. Іноді вона говорить із деревом, обійнявши його стовбур, і воно уважно слухає та запам'ятовує її історії.

Знову зателефонував Ґеник, цього разу він не мав ніякої знимки на подарунок Дарині й не збирався замотувати її в сувій паперу та фотографувати. Сьогодні він просто каже, що хоче зайти до неї поговорити. Голос у нього сірий, і Дарина розуміє, що йому дуже хріново і тому треба побути з кимось. Ґеник з'являється десь за п'ятнадцять хвилин. Він справді виглядає сіро й спершу нічого не хоче, не хоче говорити, не хоче їсти чи пити. Минає трохи часу, і Дарина, схилившись над своїми паперами, не може зрозуміти, кому належить голос, який каже: «Кисло в роті. І на душі терпко. І нащо вони давали йому оцет?» Дарина одразу ж згадує, що Геник ще тут, і що йому, як він прийшов, було хріново, і він не говорив, а зараз, мабуть, трохи покращало, раз він уже говорить. Вона обертається до нього, і Ґеник каже: «Слухай, чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не може відповісти на це запитання, у неї ніби є якісь припущення, але вони надто непевні. «Просто, — далі каже Ґеник, — це мені так нестерпно. Що вони не довіряють. Отак як у тварин є сплячка, тільки вона не триває постійно, то люди завжди ніби сплять, аби бути далеко від інших. І вони бояться ділитися чимось, показувати, що в них є, і заховані, і я сам ховаюся, тому що не завжди можна не ховатися. Ось до тебе я можу прийти й сказати, що все це таке каламутне та що ми всі тут бовтає-мося, можу тобі сказати все, що я думаю, як воно є, і можу просто нічого не говорити, чекати, поки воно перейде, і ми можемо собі разом чекати. А є люди, яким мені треба сказати, і я не можу навіть потелефонувати, тому що воно буде не так, і ніби все говориться, але воно таке сире, і ми такі заховані, чому ми такі заховані. І я говорю, і сам собі не вірю, і воно капотить, як вода, те, що я кажу, тільки якась така мертва вода, і вона все псує, розумієш. Це ніби прокидаєшся і гидко в роті, якось кисло, бридко, і ти відчуваєш, що це старість така — раз ти уже відчуваєш із самого ранку наліт на зубах, оця бридота, що в тобі назбирується, вона тепер і в роті, і це така приреченість — прокидатися і щоранку відчувати цей наліт, оцю бридоту в роті, що все воно вилазить, і знати, що так воно буде щодня, і набридає так прокидатися, бо колись було інакше, прокидаєшся й пахнеш молоком і медом. І чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не знає, що на це відповісти, бо знає, що їй самій дуже важко здобуватися на довіру, тому що живеш і носиш у собі щось таке, як кришталевий замок, внутрішній замок — його так називала ця докторка теології, або щось крихке, і тому боїшся, бо коли показати його іншим, воно може розпастися, зруйнуватися, завалитися чи просто так пошкодитися, що вже назовсім. І тоді тобі нічого не залишиться, щоб витримувати. Тому що весь сенс полягає в тому, щоб витримувати. Бо коли всередині залишається рана, навіть невеличка, то витримувати стає важко. І тому люди оберігають те, що в них є, і не підпускають до себе інших. Ґеник перериває тишу, кажучи, що він дуже хоче подорожувати по світу без паспорта. «Просто хочу, щоб не доводилось тягати за собою цю гидотну книжечку й тицяти її кожному мудакові на митниці. Ненавиджу, як вони ставлять мене під лампочку та беруться розглядати мене. І кажуть, що вони мене не впізнають. Але ж вони ніколи мене не бачили, то як вони мене можуть впізнати? Бо впізнаєш тих, кого вже бачив. А потім записують у свій галімий комп'ютер, що я виїхав за межі батьківщини, отож вони чекають мого повернення, гидкі калібани. Я хочу просто ходити там, де я хочу, бувати в тих містах, які мені подобаються, говорити на мигах, якщо не знатиму мови, і мені буде добре, і повертатися дорогами, які мені подобаються. Але хай його шляк трафить, все одно по цій довбаній країні треба подорожувати з паспортом». «Так, — каже Дарина, — це все дуже гидко. Ідентифікаційний код ще гірше». «А що це за хріновина?» — питає Ґеник. Дарина каже, що це потрібно для податкової. «О, я такого не маю», — каже Геник і знову сумно замовкає, схиливши голову. Дарина не знає, як його розрадити, тому що людей дуже важко розраджувати. Вона вмикає магнітофон, сідає біля Ґеника, і вони сидять дуже тихо, слухаючи про трьох черниць, і їм обом легшає. І потім Геник каже, що вона вкотре врятувала його від самогубства або від чергового затяжного запою, який би невідомо чим закінчився, тому що завжди можна випасти з вікна або скотитися зі сходів, або випити розчинника замість розсолу, і якщо ти п'яний, то навіть не розумітимеш, навіщо це все тобі треба, і ще й потім можна буде пошкодувати, тільки наче запізно. Але тепер ось із ним все добре, і він знов наповнений життям. Ґеник пробирається до виходу, спотикаючись об розкидані на підлозі речі, і каже, що мусить їй щось залишити, тому що рятівникам завжди треба щось залишати, це подяка за збереження життя, я користуюся життям в кредит, і мало що можу роздавати, але я маю дати тобі пам'ятку про цей вечір, каже він, і копирсається в кишенях, але нічого не знаходить, копирсається в наплічнику, але там також нічого немає. Нарешті він вирішує віддати їй коробку з-під сигар, він забирає звідти дві останні сигари й простягає коробку Дарині. На коробці написано «Ritmeester 20 livarde light». Ґеник каже, що це дуже добрі сигари, і що ця коробка їй згодиться, бо її можна використовувати як криве дзеркало. І справді, поверхня, на якій тільки-но лежали сигари, дзеркальна, і там можна побачити своє спотворене відображення. «Є лише один кут, під яким коли дивишся, зображення не спотворюється, я його знайшов, але тобі не покажу. Ти мусиш знайти його сама. Це довго шукати», — каже Ґеник і, оскільки він уже дійшов до дверей, йому не залишається нічого іншого, як зникнути за ними, залишивши Дарину зі спотвореним дзеркалом у руках і надією на те, що вона навчиться дивитись у нього так, аби бачити своє обличчя неспотвореним.

Того разу Дарина йшла по вулиці й побачила чоловіка, який біг їй назустріч босоніж, тільки по інший бік дороги. На асфальті були калюжі, і він був холодний від осені, ще можна було порізати ноги, і Дарина злякалася за того чоловіка. Але вона не встигла йому нічого сказати, бо він пробіг повз неї дуже швидко й не хотілося кричати через дорогу. І він, здавалося, нічого не бачив перед собою, і ноги в нього ледве торкалися асфальту й були білі, як молоко. Пройшовши ще трохи, вона побачила його капці з доброї свинячої шкіри, такі не всюди продають, вони дорого коштують і довго носяться, ноги у них не пріють. Це справді гарні капці, і Дарина не може зрозуміти, чи він залишив їх для когось, чи ще по них повернеться, і чому він біг на іншому боці дороги, і що тепер робити, вона також не знає, може, варто на нього зачекати. їй хочеться

на нього зачекати, щоб спитати, навіщо він так робить і що потім стається — бо якщо так бігати босоніж по міських вулицях, залишивши десь свої капці, то потім обов'язково мусить щось статися. Не може бути, щоб нічого не сталося. І він мусить знати щось таке, що і їй треба було би знати. І вона розгублено зупиняється, бо йти не хочеться, але вона не знає, скільки доведеться чекати на того чоловіка, і, може, він не повернеться. А їй так хотілося б із ним поговорити. І навіть самій розповісти йому щось своє — може, вона би розповіла, що зберігає мамині рукавиці й ніколи, мабуть, їх не одягне, і що їй страшно перекладати з місця на місце речі, які не вона поклала, і що їй страшно викидати листи, які вона отримує, бо це сліди людей, яких із нею щось пов'язує. І що в неї віднедавна перестали текти сльози з очей, коли вона плаче, тільки очі тоді дуже болять. І ще багато чого іншого. І що їй часто подобаються люди, але вона не може сказати їм, що вони їй подобаються, бо часом вона знає їх надто мало, і говорити ще ні про що, немає тих слів, якими вони можуть обмінюватися, немає мотузочків, які вони можуть кидати одне одному і так ставати ближчими. Тому залишається просто мовчати той час, який можна бути разом, це видно з очей, що ми потрібні одне одному, тільки про це ніяк сказати, і потім він нарешті мусить іти, і ми ні про що не говоримо, і не обмінюємось адресами, щоб писати листи одне одному, тому що писати нам ні про що, і прощаємось по декілька разів, і ти береш мою руку в обидві руки, бо це найбільше, що можна тут зробити, і ще декілька разів оглядаєшся, і я запам'ятовую твій чорний джемпер, старий наплічник, бо це єдине, що я можу запам'ятати. І це все тільки через страх, бо я би мала запросити тебе на каву, на пиво чи ще кудись, куди люди одне одного запрошують, коли одне одного потребують, бо інакше ми перестанемо бути цінними одне для одного, але я цього не зробила, просто не наважилась, ми увесь час не можемо наважитись на те, що треба. Тому й тепер вона боїться, що не зможе дочекатися цього чоловіка, який бігає босоніж, або злякається, що він прийде і не захоче з нею говорити. І вона сідає на тротуарі біля його капців, і почувається сторожем, і знає, що далеко не кожному є що сторожувати. І знає напевно, що мусить прочекати тут трохи, бо це чекання потрібне, потім вона звідси піде, навіть якщо й нікого не дочекається.

Загубитисягратисяпіддощем. Дарина з Маркіяном танцюють під першою теплою зливою. На Дарині полотняна напівпрозора коротка сорочка, груди розхристані. Вона стрибає по калюжах, розмахує руками й вигукує вербовая дощечка на ній сидить дівоч-ка. Дарина сідає на кладку й опускає ноги у воду — дощ крапотить по поверхні води, граючи свою мелодію. Дощику дощику перестань ми поїдем на баштан кавуни такі солодкі чорні зернята висипаються зі скибок, стиглий сік стікає по підборіддю, по руках, скрапує на поділ сорочки. Дарина вкидає сорочку прати в потік, і сік стікає між грудьми, затримується у пупку й стікає далі, де вже його не видно. Дощ змиває з її тіла сік, розмішує його з водою. Маркіян допомагає дощеві й також починає збирати сік — спочатку пальцями, потім — язиком. «Ти краще, ніж дощ», — говорить Дарина й відчуває, як у неї оновлюється та зацвітає шкіра.

Часом Геник фотографує геть усе, що бачить навколо, і тоді приносить Дарині величезні пакети свіжонадрукованих фотографій, і вони можуть годинами їх роздивлятися, і він розповідає історію кожної. Стара машинка Зінгерс, якою ніхто не користувався вже з десяток років, коток із нитками припав порохом, і Ґеник каже, що йому хотілося сфотографувати руку, яка обтрусить порохняву із котка. Пес, що несе в зубах яблуко, постмодерний хрест — дві поперечки із підйомного крана, чорне тіло Христа видно з усіх боків. Чоловіче вухо з кульчиком, жіноче вухо з дуже схожими двома кульчиками. Стара лялька, що обіперлась об смітницю та відпочиває. Сонячне небо, сфотографоване через велосипедне колесо. Півники, що проростають із пальців танцівниці. Букет квітів, які хтось забув на унітазі. Набори чорної кераміки. Свистки-півники (не квіти). Свистки-відкривачки пляшок. Остання модель мобільного телефона «Філіпс». Крихітна іконка Богородиці «Всіх скорбящих радость». Шматки різнокольорового скла. Людські руки із шрамами. Людські руки із поламаними брудними нігтями. Людські руки із набухлими фіалковими жилами. Пальці, із яких стікає молоко. Жінка, що замислилась. Жінка, якій сонце сліпить очі. Жінка, у якої одне око плаче, а друге сміється. Жінка, що грає сама із собою в шахи. Жінка, що дивиться на воду. Жінка, що розчісується. Іще багато різних жінок, чоловіків та речей.

Знову дивитися в дзеркало й не впізнавати себе. Знову намагатися зрозуміти, що ж змінилося або що не так. Очі, брови, ніс, губи — воно все не моє, я не знаю, чому я так виглядаю, я думаю про себе інакше, все має бути інакшим. Я можу багато чого розповісти про себе — тоді ви знатимете, ким я є, і це зовсім не те, що в дзеркалі, це буде так справжньо і так довершено. Дуже по-справжньому, бо треба обов'язково дізнатися про себе справжнє. Бо якщо інакше, то це недобре, так ніби відчиняєш двері в кімнату, а там нічого немає, просто ще одна глуха стіна, але знаєш, що напевно мусило щось бути, але знову тільки ця стіна й нічого. І цього нічого не треба, але замінити його більше нічим. І тоді просто обмацуєш пальцями стіну, шукаючи там тріщин, бо часом у тріщинах щось також буває, але їх немає також. Тому треба просто зачинити ці двері й ходити далі, шукаючи інших дверей, де буде те, що треба. Тільки треба вчасно це помітити, бо якщо пройти повз і не зауважити, потім уже майже не можна знайти, де це, бо дороги назад такі інакші. Я чую, як дзюрчить вода, і в мені народжуються якісь нові слова. Вихлюпуються з мене ці слова, вони стікають у мене з губ. Усе мерехтить навколо мене — це не від пива, зовсім не від того, хоча часом саме це буває головною причиною, такий шум і невпі-знання власного тіла; саме тоді можна відчути, як хитається дорога під тобою, і тоді втрачаєш упевненість, ту, яка завжди ніби є, і вже не можна нічого знати про свої кроки, ступаєш так обачно, промацуєш драглистий грунт, той, що перед тобою, все танцює, вихитується, і ти також у цьому танці поволі просуваєшся уперед, навіть якщо не знаєш, куди йдеш і навіщо тобі взагалі йти, але ти не зупиняєшся і також хитаєшся разом із дорогою, і тоді, здається, багато чого починаєш розуміти (за умови, що тобі не треба до вітру, бо надмір випитого пива мусить десь дітися, бо він чомусь завжди буває, і від цього нікуди не дінешся, і це так заважає думати), саме через те, що земля хитається й несе тебе на собі. Мої друзі, де ви, ви мене покинули, відійшли від мене, я так самотію по цій дорозі, хоча ви спочатку були зі мною, ми випили трохи пива й ми говорили спочатку про те, чого люди бояться, потім про те, чого вони шукають. Тепер за мною волочиться тільки пес, він, мабуть, також не має друзів, можливо, він їх не мав зовсім ніколи. Йому ні з ким бути, він самотньо виє на місяць, він говорить із місяцем, я не знаю, про що вони говорять. Я згадую про розп'яття з псом Ейтчісо-на — це було тоді, коли уже всі від Христа пішли, потомившися, і ніч була така холодна, він залишився сам, і спочатку йому було дуже тяжко, тому що він зовсім сам, і більше нікого немає, але потім до нього прийшов пес і ліг під хрестом, і тоді вже йому стало трохи легше. Часом так воно й буває, що коли не залишається уже зовсім нікого й нічого, тоді приходить пес. Радітимеш, коли прийде хоча б пес. Пси обступили мене, обліг мене натовп злочинців. Біля мене лише один пес, він лиже мені руки, і виляє хвостом, і, здається, любить, коли його чухають за вухом. Злочинці причаїлися поблизу, мабуть, але я їх не бачу. Може, є якийсь злочинець у мене в кишені, але зараз не час про нього думати. Поділ — погане місце для собак, вони бояться гамору й трамваїв. На Подолі я зустрічаю Собачу Матір, вона спить на лавці в парку, і біля неї сплять її шестеро псів, здається, що їх колись було більше, але тепер вони порозбігалися. Вона турбується про своїх собак, а собаки турбуються про неї. Вона живе у напіврозваленому будинку біля Байкового цвинтаря, там минають її ночі, а дні — на Подолі, зараз вона спить, пси попрокидаються, але чекатимуть, поки прокинеться Собача Мати, а тоді вже вони десь підуть шукати поживи, шукати місць, де більше осіннього сонця чи де працюють обігрівачі. Я повертаюся додому, а зі мною іде пес. Мені здається, що мушу записати свої думки, я не знаю, нащо це потрібно, але мені завжди легше, коли я їх записую. Я вмикаю комп'ютер і сідаю за стіл, біля моїх ніг лягає пес. І більше нікого тут немає. У мене в гостях пес, він сам захотів прийти до мене в гості. Сьогодні не можу писати, які у мене важкі руки, вони не потрапляють на клавіші, як вони б'ються, наздоганяючи слова, і все воно тікає від мене. Руки так болять, це така несвобода, коли так боляче рукам, я так шаленію від цього болю, тоді я знову починаю думати про те, що ми тут не назавжди, ми тільки тимчасово, так переходимо з дня у день по різних дорогах, часом вони так хитаються під нами, що ми починаємо втрачати рівновагу й падати. Тоді, коли падаю, хочу побачити небо, я тоді думаю про всіх шаленців, які любили небо, і мені добре. Я думаю про шаленців, які не зв'язують себе нічим — постійним простором, домом, однаковими думками, послідовністю й логічністю вчинків, їх може прив'язати до себе тільки дорога чи небо, вони так ходять, вивчаючи пил різних доріг, часом за ними ходять їхні вірні пси, або вони носять із собою щось, що залишається їм вірним, я ще не зовсім знаю, як це буває. Вони нікуди не повертаються, бо завжди йдуть уперед, і завжди приходять у те саме місто іншим шляхом, вони скрізь гості, але завжди залишаються господарями тих доріг, якими ходять.

Наступного разу Геник з'являється без попередження і приносить Дарині винограду. У Дарини якраз приступ чорної меланхолії. Вона сидить на підлозі серед розкиданих книжок і паперів і п 'є каву за кавою. На всю кімнату лунає сумна музика. «Я приніс тобі винограду», — каже Геник, намагаючися перекричати магнітофон. «Давай його сюди», — каже Дарина й відщипує ягоду з розкішного темно-фіалкового грона. «Він немитий», — каже Ґе-ник. «Це не страшно. У мене також немиті руки. Але не думаю, що я його забрудню». Геник намагається переконати Дарину, що так робити не треба, бо це шкідливо — їсти немитий виноград, бо можна захворіти, але нарешті йому набридає, і він також сідає на підлозі й слухає пісню про голубів. «Ти знаєш, що виноград шкодить онкохворим? Бо він прискорює ріст злоякісних пухлин, — питає в нього Дарина. І додає — Але мені завжди його дуже хочеться». «Ні, не знаю. А чого ти про це кажеш? Ти ж не онко-хвора?» — питає Ґеник, і голос у нього трохи міняється. «Я не знаю». «Що значить «не знаю»?» — кричить Геник, щоб перекричати голоси з магнітофона. «Тому що про це спочатку нічого невідомо. Це ж не одразу можна виявити. Спочатку воно росте в тобі, як отруйні ягоди, а потім виходить назовні, і ти про це дізнаєшся завжди запізно. I вже залишається тільки збирати ці ягоди. Хоча зовсім необов'язково, що це мусить статися саме зі мною, але може статися і зі мною. Краще слухай пісню — душа, коли вилітає, летить на схід сонця, і коли долітає, вся вона вже мокра від роси, але двері до раю зачинені. Знаєш, як це, коли дуже хочеш увійти, а двері зачинені, і не знаєш, коли їх відчинять і чи відчинять для тебе. І всі заходять, а ти стоїш збоку. І в тебе терпнуть мокрі ноги, бо ти дуже довго стоїш на одному місці.»

У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталося, але воно напевно не станеться. Дарина чекає снів, і часом вони приходять до неї, майже такими, якими вона їх чекала — свіжими та радісними. Дарина заварює в горнятку чай, кидає туди жовте кружальце цитрини й чекає, доки чаїнки осядуть на дно. Ложечкою виймає найбільші (часом витягує їх пальцями, коли ложечки нема напохваті). Це дивний японський чай, із чудернацькою назвою — вона визбирує не крихітні чаїнки, а справжні цурпалки, і складає їх біля себе на столі. Вони схожі на гіллячки дерева, яке росло в ній. Вона викладає з цих чаїнок людські обличчя: дві рисочки — це очі, перпендикулярно до них ще одна рисочка — це ніс, а під ним шматочок чайного листка — це повні жіночі губи, пелюстки жіночих губ. Чай кислий на смак і п'янкий. До чаю в Дарини є один цукерок із горіхом. Дарина смокче шоколад, гризе горіх, не говорить нічого, і тиша залишається тихою. За стіною відкручують кран, і чути, як шумить вода. Потім цей шум зникає, і знову залишається тільки тиша, ще тихіша, ніж досі. Дарина вбирає її у себе, як губка, стає обважнілою та заспокоюється — те, що докучало їй цілий день, десь зникає. Чи може статися те, чого дуже хочеш — якщо дуже хотіти? Дарина міцно заплющує очі й замовляє собі сон про маму. Тільки на цю ніч. І нехай він буде короткий. У сні, який таки приходить, мама дарує їй ще нерозквітлу гілочку жасмину.

Знову телефонує Ґеник — цього разу з мобільного й звідкись із міста, де дуже багато машин, отож із загального галасу Дарині ледве вдається вихоплювати його слова й розуміти їхній сенс. «Ти когось любиш?» — гукає Ґеник. «Так, звичайно», — також кричить Дарина. «Це добре. А кого?» «Різних людей, тебе, Маркіяна, маму, ше багатьох, собаку, який живе в моєму домі, тих, хто часом до мене приходить, тих, кого раптом побачу й одразу встигну полюбити, такі любові так просто не минають». «Я тобі принесу ше одну знимку, якути полюбиш, — гукає Ґеник, — там горіхи, розсипані по асфальті, і хлопець-підліток, у червоній футболці, який ними жонглює, їх у нього дуже багато, декілька десятків, і тому вони розсипаються та розстрибуються по асфальту, але всі вони не можуть розсипатися, розумієш?»

На вулиці знайшли чоловіка, що не знав, як його звати. Люди, виявляється, забувають, як їх звати, коли залишаються зовсім самотніми й ця самотність триває довго. Самотні перестають говорити, якщо їм не вистачає сили волі розмовляти самим із собою. Вони відходять кудись у себе, віддаляються від людського світу, і мова відходить від них, бо вони її більше не потребують. І вже нічого не знають про себе, окрім того, що відчувають себе живою плоттю. Ось ноги, руки, пальці на ногах і руках, шкіра зморшкувата й коричневувато-жовта, вона пахне чимось кислуватим. Так пахне старість. Своїх лиць вони не бачать, бо в них немає домівок і немає дзеркал. Вони не заглядають у блискучі вітрини крамниць, аби побачити своє відображення, бо воно зовсім їх не цікавить. І вони забувають, шо мають обличчя, і забувають, що саме за обличчям їх упізнають інші люди. А не за руками, не за пальцями на ногах і руках, не за чорною смужкою на нігті, не за шрамом на вказівному пальці, не за черевиками з відірваною підошвою. І так вони залишаються без облич, і їхні імена відклеюються від них, як погано приклеєні марки на конвертах. Шкода, що ми, коли ходимо по вулицях, не вітаємось із бездомними.

Між бровами з'являється зморшка, що не зникає. З кожним днем вона поглиблюється. Вона розгладжує чоло, хоча це не допомагає, відчуває зморшки в кутиках очей, навіть коли не дивиться в дзеркало. Це тепер по мені починає ставити свої знаки старість — так вона собі думає і тихо зітхає, бо відчуває страх перед старістю, так само, як його й інші відчувають. І страх перед своїм тілом —' слабким і немічним, бо потім його буде так важко впізнавати. Ще мине багато років, і вона розглядатиме фотографії зі своєї молодості й не знатиме, яка вона справжня: чи та, що була тоді, чи та, яка зараз. І стане дивно: скільки можна так мінятися, і куди можна так мінятися, і навіщо, бо у ній ще так багато всього залишилося від дівчинки, що бігала босоніж по калюжах, збирала повні пригорщі вишневого цвіту, який потім висипала собі на голову, уявляючи себе нареченою, каталася зайцем у автобусах, не думаючи про те, що це недобре, тому що це просто було смішно, каталася в метро, виходячи на кожній станції, бо їй хотілося побувати на кожній. І тепер, здається, так мало змінилося, і вона досі не знає, що таке життєва мудрість і як це — бути мудрою. І коли думає про це, тихішає.

Часом їй здається, що вона не встигне віддати те, що має віддати. Або не навчиться, і це ще гірше. Тоді вона починає тужити, як тужать люди, коли мають великий тягар під серцем, — тихо. Одягає шовкову блузку з глибоким вирізом. Шовк облягає тіло, прилипає до шкіри, стає таким, як шкіра, і Дарині здається, що вона накидає кожушок, розшитий листям на голе тіло. І що вона не має шкіри чи, може, вона вся стає така, як шкіра. Виходить на безлюдну вулицю і слухає свої кроки — каблучки стукотять об асфальт. Застібає кожушок на всі ґудзики, але все одно біла смуга шкіри залишається відкритою. Накрапає дрібний дощик, шкіра й волосся починають пахнути інакше. Цей запах нагадує подорожі, пригоди та людську самотність. І тепер вона нічого не знає. Дні змінюють ночі, ранки вагітніють вечорами, зими розроджуються веснами. І час так швидко перетікає крізь пальці, що від нього нічого не залишається. Ні порошинки. Десь починаються війни, розриваються бомби, помирають поранені чоловіки, і жінки голосять над ними, кричать мовами, яких Дарина ніколи не почує і не вивчить. Але це далеко, а біля неї тут лише тиша, німа й густа. Може, у її житті й не буде воєн, і не буде ніяких катастроф. Не розбиватимуться літаки, не тонутимуть кораблі. А як стріляють із пістолета, і як стікає кров по скроні, як ґвалтують жінок, вона бачитиме тільки у фільмах. І усвідомлення того, що такі речі відбуваються насправді, відходитиме кудись далеко — за межу страху. Бо коли думати про такі речі як про реальні, стає тоскно й хочеться вити, як виють собаки на місяць. І біля неї знову залишається тільки тиша, густа й пахуча, її можна різати ножем, як масло, і намащувати на хліб. Залишайся зі мною, тише, залишайся зі мною тихо.

І тепер уже зовсім мало залишилось дізнатися про світ. Двері будинків зачиняються та відчиняються, люди вислизають надвір, шмигають усередину. З ними щось відбувається — і тоді, коли вони поспішають кудись, і коли неспішно повертаються додому. Дарина ріже дні на кольорові шматочки й напихає ними кишені. Вони всі такі подібні й такі схожі один на одного. Двері відчиняються та зачиняються. А коли за дверима нікого немає, тоді починаєш чекати дорогих гостей.

Вона почала забувати — забувала усе швидко й майже безболісно. Зі світу почали зникати деякі речі, бо вона не могла згадати, як вони називаються. їх ставало все менше й менше, хоча згодом вона перестала це помічати, бо забувала, чого біля неї вже немає.

Почали зникати назви вулиць, а міста ставали безіменними. Потім вона перестала читати книжки, бо позабувала деякі літери, і не могла відтворити слів, а ті слова, які ще можна було прочитати, нічого їй не говорили, бо їхні значення вона забула. Потім почали стиратися спогади, і всередині неї не залишилося нічого такого, до чого вона могла би звернутися, коли їй ставало беззахисно, втомлено чи зайво. їй не хотілося їсти — бо вона не знала, навіщо це потрібно. Почуття голоду для неї нічого не означало, а те млосне відчуття в шлунку просто асоціювалося їй з чимось тужним. Тужити вона ще вміла й, здається, знала, що таке туга. Але невдовзі вже навіть не знала про те, що тужить. Одного ранку вона прокинулася і не могла зрозуміти, хто вона. Не знала свого імені, зрештою, уже й не знала, що таке ім'я і що означає його носити. Було порожньо та спокійно, надворі вже світало, і слабе світло просочувалося через важкі штори. Вона розплющила очі — дуже широко, щоб увібрати ними частинки світла. їй здавалося, що вона щось знає про світло, але не могла згадати, що саме. Підняла руку й почала її роздивлятися проти світла. Рука була біла та прозора, прожилки були такого кольору, як небо у похмурий осінній день. Двері скрипнули, приглушені голоси — за ними мама напевно ще спить тату не треба її будити вона ж не говоритиме мама не розуміє що у неї питають. Вона звелася на ліктях, потім опустила босі ноги на долівку — підлога холодна й гладенька — вона йде навшпиньки до штор, бо за ними те, що сліпить їй очі, від чого руки світяться. Відхиляє штору — підвіконня так низько, що їй треба лише трохи напружитись, щоб вилізти на нього. Відчиняє віконницю і стає на повний зріст у світловому просвіті. Усміхається, вітер розвіває їй волосся, люди унизу маленькі й круглі. Вона пам'ятає, що це люди, тільки не знає, хто вони та чим займаються, їй ще здається, що вони нібито живуть, тільки не знає, як саме це треба робити. Вона не пам'ятає, чи має щось спільне з ними.

Не знає, чи була кимось, не знає навіщо кимось бути, і не знає, що з нею тепер. Знову усміхається, і робить лівою ногою крок уперед, мацає обережно босими пальцями повітряну подушку, знаходить твердіше місце і опускає туди всю ступню. Потім ставить поруч другу ногу й обережно причиняє за собою віконницю. Повітряна подушка кругляста, наче м'яч, тепла й трохи пружинить. Вона набирає повні груди повітря, повітряний м'яч поволі пливе вперед, перепливає через вулицю і зникає за рогом. Бо тепер уже можна піти й навіть не оглядатися. Настав час не повернутись, і це не так страшно, як здавалося раніше. По тротуарах ходять люди, я тепер більше не ходитиму по тротуарах, мені вистачає самого лише повітря.

На подушці в неї залишився сонячний зайчик — у нього куций хвіст пухнастою китичкою і довгі кумедні вуха, зайчик ніби трохи змоклий і щулиться. Біля ліжка на тумбочці гребінець із оленячої кістки з орнаментом із безконечників. У гребінці дві волосинки. Золотиста ручка гаряча, коли нею писати, тепла, коли на неї дивитися та згадувати про неї. Аркуш паперу, на якому зверху декілька закарлючок і щось схоже на людське око. Книжка віршів — з лівого боку кириличні літери, з правого — латинські. Сухе стебельце якоїсь трави з густим запахом. Маленьке сонечко з якоїсь м'якої тканини. Старе втомлене дерево, із якого на подушку падає пожовкле листя.

Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати. Сувої наших книг постійно розмотуються і змотуються. Може статись, що напишеться книжка, яка варта того, щоб її написати. Може цього й не статися, але вона все одно не буде безвартісною. Можна часом читати з неї по сторінці комусь, а якщо поруч нікого не буде, то тільки собі.

Насправді це не так важливо — хто почує чи прочитає те, що написалося. Адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й не оригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття. Він читає наші вірші й нашу прозу, Він читає дуже уважно, часом перечитує по декілька разів одне й те ж речення, часом повертається на декілька сторінок назад. Бог — найуважніший читач

Січень — листопад 2003

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.