Висновки для України

Щоби зробити висновки про придатність якогось типу для української ситуації, треба описати цю ситуацію у вигляді певного набору демографічних, соціолінґвістичних, ідеологічних та політичних параметрів і встановити її подібність за кожним із них до тих чи інших країн, де така політика має успіх. За демографічними характеристиками Україна є двомовною країною із приблизно рівними групами носіїв української та російської мов (якщо окреслювати ці групи за мовою повсякденного вжитку), досить розпорошеними, але з виразним переважанням однієї з них на певній території та проміжною зоною, де дві групи поєднуються в більш-менш рівних частках. З погляду чисельності мовних груп українське суспільство подібне радше до бельгійського, а з погляду їх розселення – радше до канадського. Крім того, російськомовне населення набагато більше зурбанізоване, а україномовне безумовно переважає в селах. Мовна відмінність між містами й селами багатьох реґіонів розмиває межу між територіями переважання двох мов: за мовою міст вона проходить ледь не по Збручу, а за мовою сіл – аж по Перекопу. Носії російської мови назагал освіченіші й посідають вище соціальне становище – що, втім, певною мірою є наслідком переходу на цю мову тих носіїв української, які прагнуть функціонувати в престижних суспільних ділянках. Тобто русофони є досить привілейованою групою, подібною до англофонів у Квебеку перед «тихою революцією» кінця 1960-х чи шведськомовного населення Фінляндії на початках її незалежності, а не до іспаномовців у Сполучених Штатах.

Якщо говорити про мовні репертуари, то російська залишається мовою, яку мешканці України знають краще, ніж українську чи будь-яку іншу. Хоч рівень знання української мови за роки незалежності зріс, рівень індивідуальної двомовності серед україномовного населення суттєво вищий, ніж серед російськомовного, тому саме російська й досі є головною мовою міжгрупового спілкування – як англійська в Канаді чи титульна в Іспанії. Тому більш ніж меншинна присутність російської мови та мовної групи в українському суспільстві є не тимчасовим, а постійним явищем – хоч міра цієї присутності, ясна річ, може змінюватися. Водночас із погляду ідентичностей в українському суспільстві є суттєві перешкоди для надання російській мові статусу, що відповідав би чисельності її носіїв та обсягові нинішнього вжитку.

З одного боку, поширена ідентифікація з українською серед багатьох людей, які спілкуються переважно російською, означає відсутність у суспільстві чіткого поділу на мовні групи. Поміж двома групами з чіткою орієнтацією є багато людей, у яких мовна ідентичність розмита або не збігається з практикою, зумовлюючи амбівалентне ставлення до мовної політики. З другого боку, спадок радянської інституціалізації «національностей» і «національних» мов зумовлює чільне місце української мови в уявленнях багатьох людей (у тім числі й російськомовних) про мовно-культурні підвалини української держави. Щоправда, з огляду на добре знання та більш чи менш активне вживання російської мови переважна більшість громадян не застосовують цих уявлень до практичної політики, тобто не підтримують радикального звуження сфери вжитку цієї мови. Але принаймні на символічному рівні пріоритет української мови як державної та національної є важливим для більшої частини тих людей, які нею розмовляють і/або вважають її рідною.

Чи не найбільшою мірою впливає на можливості застосування закордонного досвіду загальний характер українського суспільства й держави. По-перше, це суспільство є модерним та індустріальним, тому до нього навряд чи застосовні, скажімо, політичні практики африканських країн, де велика частина населення ще веде племінний спосіб життя. По-друге, хоч українська політика далеко не повністю демократична, принципова орієнтація державного устрою та суспільної свідомості на демократичні норми не викликає сумнівів, та й належність до низки міжнародних організацій суттєво обмежує можливість застосування недемократичних методів. Тому запозичувати треба рецепти усталених демократій, реалізація яких водночас має посприяти консолідації демократії в Україні. По-третє, українська держава є і найближчим часом, мабуть, залишиться унітарною, тому мовну політику – як, власне, й будь-яку іншу – здійснює передусім центральна влада. А отже, рішення про корекцію цієї політики мають ухвалюватися на загальнонаціональному рівні.

З огляду на розпорошеність мовних груп і розмитість міжгрупових меж реґіональні політики представляють у Києві саме реґіони, а не групи. Тому міжгруповий компроміс у мовному питанні в Україні буде радше міжреґіональним – тобто компромісом між реґіональними елітами і/або між загальнонаціональними партіями, переважно спертими на еліти й маси певних реґіонів. Проте він не може бути суто територіальним розмежуванням мовних режимів, яке дозволило б одній частині України вживати української мови, а іншій – російської. Таку межу, по-перше, було б важко провести, а по-друге, інституційне пов'язання мов із певними територіями посилювало б реґіональні відмінності та, за умов слабкої національної ідентичності, перешкоджало б утвердженю єдності різних частин країни.

Водночас без певної територіалізації розв'язання мовної проблеми годі досягти компромісу між прагненнями цих частин. Адже мешканці переважно російськомовних реґіонів домагаються не лише практичних умов для вживання своєї мови, а й визнання її офіційного статусу, бачачи в ньому визнання леґітимності їхньої особливої версії українськості. Інакше кажучи, вони прагнуть не так задоволення потреб, як ґарантування прав. Але для мешканців переважно україномовних реґіонів статусна рівність мов неприйнятна, бо суперечить їхнім уявленням про те, якою має бути українська держава, бодай на символічному рівні.

Тому компроміс має передбачати певні відмінності в мовних режимах різних територій, не ділячи, однак, Україну на дві різномовні частини. Найкращим його варіантом було би поєднання іспанської та фінляндської моделей. З одного боку, українська має залишитися єдиною державною мовою, обов'язковою для вживання в державних установах і вивчення в освітніх закладах на всій території країни. З другого, в місцях переважаня носіїв російської мови вона повинна мати статус місцевої офіційної, вживаної в установах і викладаної в школах поряд із державною. Компромісним критерієм визначення таких місць ми вважаємо 50-відсотковий «поріг» числа осіб, які називають цю мову рідною на переписі населення, декларуючи таким чином ідентифікацію з цією мовою та, бодай у принципі, підтримку її супільного вжитку.

За такого критерією російська мова дістала б реґіональний статус лише в Криму та Донбасі – єдиних реґіонах, мешканці яких, за даними опитувань, уважають проблему статусу мов однією з пріоритетних. Крім того, на місцевому рівні російську було б визнано офіційною мовою низки великих міст інших областей сходу та півдня – без накидання двомовного режиму переважно україномовним сільським районам тих областей. Місцевий офіційний статус (на рівні районів чи окремих населених пунктів) здобули б також інші мови, носії яких компактно мешкають у деяких реґіонах, як-от: угорська, румунська, кримськотатарська та ін. Цей варіант є компромісом між бажаннями членів різних мовних/реґіональних груп, тому, за відповідної пропаґандистської кампанії партій, сприйманих як виразники їхніх інтересів, його може підтримати більшість населення в усіх чи майже всіх частинах України.

Аби таке розв'язання мовної проблеми сприяло єдності та стабільності, територіальну диференціацію має бути доповнено низкою інших елементів, із яких тут назвемо лише найголовніші. По-перше, держава мусить забезпечити, щоб офіційна двомовність в окремих реґіонах не обернулася російською одномовністю, а україномовний режим решти країни не означав іґнорування мовних прав член меншин. Задля цього вона має, з одного боку, запровадити атестацію працівників державних установ на знання державної та, в двомовних реґіонах, їхньої офіційної мови (перед цим організувавши достатню кількість безплатних курсів вивчення цих мов), а з другого, чітко окреслити в законах мовні права громадян і забезпечити реальну можливість їх судового захисту.

По-друге, держава повинна суттєво децентралізувати мовну політику, даючи змогу місцевим владам самим вирішувати повсякденні питання відповідно до преференцій більшості – й водночас сприяючи забезпеченню прав меншості не лише судовим захистом індивідуальних прав, а й підтримкою з центрального бюджету групових потреб відповідних меншин. По-третє, мовне законодавство має передбачити механізми задоволення тих потреб, на порушення яких члени мовних груп нині скаржаться найчастіше, як-от: переклад двома мовами інструкцій щодо вживання ліків чи наявність на півдні та сході газет і книжок українською. Нарешті, дуже важливо популяризувати нову мовну політику як компроміс між різними групами в ім'я національної єдності, а не поступку одних сил тискові інших, що спонукав би цих останніх до ескалації своїх вимог.

Із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, “для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських націона­льних державах становлять ключові сфери і принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити єдину мовну культуру на спільній державній території».

З цього погляду двомовна ситуація, що склалася в Україні, суттєво відрізняється від європейських стандартів.

Російська мова практично витіснила українську з міст центральної і східної України, в тому числі і з української столиці.

На телеканалах України абсолютно переважає російськомовна продукція.

Майже цілком витіснено українськомовну культуру з радіо, особливо FМ-ефіру.

У 2002 році в Німеччині в розрахунку на одного жителя було видано 12 книг німецькою мовою, у Польщі - польською - 8, російською на одного росіянина - 3, 5 книги і одну книгу на трьох українців. Книж­ковий ринок України на 92% окуповано дешевими російськими кни­жками; почалося активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література; в Україні залишилося близько 150 малопотужних видавництв, які за рік разом ви­дають книжок менше, ніж одне московське видав­ництво " АСТ".

Річний тираж випуску журналів українською мовою знизився порівняно з 1985 роком на 93 %.

80% періодичних видань в Україні - російськомовні.

Мовознавець Лариса Масенко підкреслює, що взаємини двох основних мов в Україні - російської й української - сьогодні визначає не гармонійне співіснування, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки не переможе одна з них.

Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед єв­ропейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалек­том німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов - літературних німецької і французької. Інший харак­тер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

До небагатьох країн Європи, в яких двомовність за­тверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи - фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

Загрозу, яку становить для цілісності держави поширен­ня на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її те­риторіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, мовну ситуацію в Україні сьогодні визначають два основні чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус однієї - української - мови;

б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.