Чинники успіху чи невдачі

Говорячи про умови успішності певних заходів, треба сформулювати самі критерії успіху та невдачі, що в мовній політиці є не зовсім очевидними. Влади багатьох країн уважають, що країні буде краще, якщо всі громадяни говоритимуть однією мовою, задля чого меншини й тим паче міґранти мають опанувати мову більшості, а з часом і цілком перейти на неї – принаймні в публічному мовленні. Втім, останнім часом деякі держави певною мірою сприяють захистові мов, яким загрожує зникнення, та вможливлюють або навіть заохочують уживання мов традиційних і, рідше, міґрантських меншин. В обох випадках, одначе, здійснення відповідної політики можливе лише тією мірою, якою вона не підважує суспільної єдності та стабільності, яка є, на нашу думку, оптимальним критерієм успішності мовної політики.

Головні чинники, які зумовлюють успіх чи невдачу мовної політики, можна поділити на чотири категорії. До першої категорії належать соціально-демографічні характеристики мовних груп. Найочевиднішою з цих характеристик є співвідношення чисельності груп, тобто наявність явної більшості й однієї чи кількох меншостей або ж двох чи більше приблизно однакових за чисельністю груп. У першому випадку влада зазвичай вимагає пристосування меншостей до мови більшості, що сама при цьому може мов цих меншостей не вчити. Натомість у країнах із не дуже відмінною чисельністю головних мовних груп можливе й більш-менш рівноправне співіснування двох чи навіть кількох мов, і панування однієї з них. Іншим важливим чинником є спосіб розселення носіїв поширених мов.

Розпорошення меншин уможливлює перевагу мови більшості в усіх реґіонах країни, створюючи сприятливі умови для її вживання як головної мови всіх публічних ділянок. Натомість зосередження членів меншини на певній території дає їм змогу опиратися марґіналізації своєї мови, особливо за умов демократії. Неабияку роль відіграє також рівень урбанізації мовних груп. У сільській місцевості менша інтенсивність контактів між носіями різних мов сприяє збереженню кожної з них, тоді як у містах меншинні мови зазвичай можуть пережити зміну поколінь лише в окремих ґетто. Важить і соціально-професійний статус носїв різних мов у суспільстві, адже вище соціальне становище дає людині змогу накидати умови комунікації тим, хто перебуває нижче від неї. Тому асиміляція зурбанізованих меншин із низьким соціальним статусом здебільшого відбувається навіть без репресивних заходів держави, завдяки прагненню їхніх членів забезпечити можливість успішної кар'єри собі чи бодай своїм дітям.

Друга група чинників стосується мовних репертуарів членів суспільства, тобто інших, крім рідної, мов, що їх вони більшою чи меншою мірою знають і, отже, можуть (хай і не завжди хочуть) уживати. Мова, котру знають – як рідну або чужу – більше людей, має кращі шанси на використання в спільних для членів різних груп практиках, аніж та, котру знають менше. А якщо в країні є мова, яку знає майже все населення, то саме вона найчастіше стає й мовою міжгрупового спілкування, й офіційною мовою держави. Вивчення найпоширенішої мови не лише найлегше забезпечити, адже навчати треба найменшу кількість людей, а й спонука вчити її найбільша, бо її знання дасть змогу спілкуватися з найбільшим числом людей у своїй країні, а часом і поза нею. Тому члени мовних меншостей найчастіше є двомовними, тоді як члени більшості зазвичай не знають жодної з меншинних мов. Утім, масштаб вивчення певної мови залежить також від її суспільного статусу, що визначає, які практики стають доступними для індивіда внаслідок її опанування. Мову, використовувану в роботі державних органів чи інших престижних суспільних ділянок, люди хочуть учити навіть у тому разі, якщо нею (поки що) говорять не дуже багато людей.

На успіх чи невдачу певної мовної політики впливає також ставлення мовних груп до мов одна одної. Очевидно, що ставлення до мов великою мірою залежить від історії та сучасного стану взаємин між групами мовців. Історія завоювання чи визиску однієї групи іншою спонукає відкидати її мову, навіть якщо вона вже знана й/або комунікативно вигідна. Неґативне ставлення до іншої мови посилюється в тому разі, коли її активне вживання сприймають як загрозу для власної. Ставлення до інших мов залежить також від ставлення до своєї, тобто від її місця в ідентичності мовців. Що більше людина ідентифікує себе з мовою, якою розмовляє, то менше сприймає її тільки як комунікативний засіб, що його за потреби можна замінити на інший.

Цій ідентифікації сприяє відповідність мовної практики людини її етнічному самоусвідомленню, загалом характерна для сучасного світу, де панує уявлення про мову як властивість і власність певної етнічної спільноти (народу). Якщо мовна практика відповідає етнічній належності, то це посилює обидві ідентичності, надто коли до них додаються ще якісь, зокрема релігійна та соціальна. Збіг різних ідентичностей індивідів обертається збігом ліній поділу суспільства на групи, окреслені за різними критеріями (мови, етнічності, релігії, соціальної належності), а сила ідентифікації означає малоймовірність міжгрупових переходів і подвійних лояльностей. Це перешкоджає асиміляції меншин на мову більшості й водночас посилює неґативне сприйняття її панування. Натомість коли лінії поділу не збігаються, жодна окрема ідентичність не визначає погляди й поведінку особи, а суспільство не є непорушно поділеним на протиборні групи.

Нарешті, остання група чинників, які визначають придатність або непридатність певної мовної політики, стосується характеру суспільства й держави, в якому функціонують мови та мовці. По-перше, дуже відрізняються ідентичності та стосунки членів модерних (пост)індустріальних суспільств і тих, які ще перебувають у процесі індустріалізації («розвиваються»). По-друге, схильності й можливості держави в проведенні мовної (та й будь-якої іншої) політики великою мірою зумовлює її демократична чи недемократична природа. Адже там, де держава здійснює тотальний контроль за життям своїх громадян, легше зберегти суспільний мир і досягти успіху в реалізації запланованої політики.

Втім, більша леґітимність демократичних держав почасти компенсує меншу тотальність їхньої влади, бо громадяни охочіше виконують її приписи. По-третє, можливості здійснення тієї чи іншої політики залежать від ступеня централізації влади в державі, зокрема від її унітарного чи федеративного устрою. В централізованій системі ухвалені «нагорі» рішення порівняно легко донести до всього суспільства. У федерації рішення можуть більше відповідати місцевим реаліям, проте їм неминуче бракує злагодженості й однорідності. В унітарній державі порозуміння між представниками мовних груп можливе лише на центральному рівні, а у федерації столичні домовленості мають шанс на виконання тільки тоді, коли їх підтримають провінції.