Сім’я і проблема дитячої аресивності.

Відомо, що особистість виступає головним предметом психологічних досліджень. Особистість формується не в вакуумі, не сама по собі, а в навколишньому середовищі, яке має велике значення для її виховання. Особливу роль в розвитку дитини відіграє мікросередовище, в якому школяр взаємодіє з іншими людьми: це сім’я, шкільний клас, неформальні групи спілкування.

Процес соціалізації дитини передбачає різнобічне пізнання маленькою людиною навколишньої і соціальної дійсності, володіння навичками індивідуальної і колективної праці, прилучення до національної і вселюдської культури. Тому провідними чинниками у формуванні дитячої особистості виступають моральна атмосфера, що панує в сім’ї, спосіб внутрішньо сімейного життя та його стиль.

Дослідники цієї проблеми [10, 12, 16, 23] значну увагу приділяли вивченню особливостей мікросередовища, в якому знаходиться дитина, а саме впливу сімейного виховання. Результати проведених досліджень вказують на існування певних факторів, що зумовлюють суперечності та складності у взаєминах між дітьми та дорослими. Виявлено, що в багатьох сім’ях у дорослих членів сім’ї практично відсутнє уявлення щодо сучасних соціально-адаптивних стратегій. Це не дозволяє їм справляти на дітей необхідний виховний вплив, забезпечувати належну психологічну й соціальну підтримку, а тому порушує внутрішньо сімейну гармонію. Існує багато класифікацій неблагополучних сімей, де дитина не отримує належної уваги збоку батьків. Ці класифікації сімей, в основному, не суперечать, а доповнюють одна одну.

Так, А.С. Алексєєва [3] розрізняє наступні види неблагополучних сімей: конфліктна, аморальна, педагогічно некомпетентна і асоціальна. Доповнюючи цю класифікацію, Г.Б.Боккарьова [39, с.15-17] виділяє сім’ю з неблагополучною емоційною атмосферою, де батьки не тільки байдужі, але і грубі, неуважні по відношенню до своїх дітей, пригноблювати їх волю. Є такі сім’ї, в яких немає емоційних контактів між її членами, байдужість до потреб дитини при зовнішньому благополуччі відносин. Дитина в таких випадках намагається знайти емоційно значимі відносини поза сім’єю. Автор говорить про сім’ю з нездоровою моральною атмосферою.

В таких родинах, на думку Г.Б.Бокарьової, дитині прищеплюють соціально небажані потреби і інтереси, вона залучається до аморального способу життя. Як бачимо, в основу цієї класифікації покладено зміст хвилювань дитини.

Цікавими, на нашу думку, є варіанти виховних ситуацій, що сприяють появі відхиленої поведінки, які виділяє З.В. Баереднас[79, с.486]:

1) відсутність свідомого виховного впливу на дитину;

2) високий рівень пригнічення, і навіть насилля у вихованні, вичерпує себе, як правило, к підлітковому віці;

3) перебільшення із егоїстичних міркувань самостійності дитини;

4) хаотичність в вихованні з-за незгоди батьків.

Б. Н. Алмазов[81, с.45] виділяє чотири типи неблагополучних сімей, які сприяють появі “важких” дітей:

1. Сім’ї з недостатньою кількістю виховних ресурсів.

До них відносяться зруйновані або неповні сім’ї, сім’я з недостатньо високим загальним рівнем розвитку батьків, які не мають можливості допомогти дітям у навчанні, сім’я де підліток і юнак втрачають багато часу та сили на підтримання її матеріального добробуту. Ці сім’ї самі по собі не формують “складних” дітей. Відомо багато випадків, коли в таких сім’ях виростали морально досконалі люди. Та все ж такі сім’ї створюють неблагоприємний фон для виховання молоді.

2. Конфліктні сім’ї:

А) де батьки не намагаються виправити недоліки свого характеру;

Б) де один з батьків не може витримати поведінку іншого. В таких сім’ях діти часто тримаються опозиційно, іноді конфліктно-демонстративно. Більш старші протестують проти існуючого конфлікту, стаючи на бік одного з батьків.

3. Морально-неблагополучні сім’ї.

Серед членів такої родини стає помітною різниця в світогляді і організації родини, бажання досягти своїх цілей всупереч інтересам інших, використання чужої праці, бажання підкорити своїй волі іншого і т.д.

4. Педагогічно-некомпетентні сім’ї:

В них надумані або застарілі уявлення про дитину замінюють реальну картину її розвитку. Наприклад, впевненість у можливості повної самостійності дитини, яка призводить до бездоглядності, викликає у останнього дискомфорт, емоційну напругу, бажання відокремитись від усього нового і незнайомого, недовіра до іншої людини.

Особливий інтерес викликає класифікація типів негармонійних сімей, яку запропонували Е.Г. Едимиллєр та А.Е. Личко [81, с.546].

1. Власне негармонійна: один із батьків займає домінуюче, а інший - надто залежне положення; інтереси одних членів сім¢ ї задовольняються за рахунок інших; один із членів сім¢ ї ігнорує свою роль та перекладає домашні обов¢ язки на інших; відсутнє партнерство.

2. Дестругенна: у її членів відсутня здатність до взаєморозуміння, солідарності в розв’язанні життєвих проблем; вони надмірно автономні, тому емоційні відношення або нерівномірні, або взагалі відсутні.

3. Ригідна або псевдосолідарна: це зовні благополучна сім¢ я з жорсткою залежністю всіх її членів від одного “сімейного тирана”, який суворо слідкує за дотриманням сімейних традицій, що призводить до повної відсутності двобічного емоційного тепла та наявності у кожного члена сім’ї “автономного” світу, який оберігається від керуючого сімейного лідера.

4. Сім’я, яка розпадається: загострилася конфліктна ситуація, назріває вихід із сім¢ ї одного з батьків; фактично розрив уже відбувся, але розлучення ще не оформлено, тому батьки мешкають доки разом.

5. Сім’я, яка розпалася: один з батьків вже відокремився від сім¢ ї, але продовжує підтримувати зв’язок і виконувати частину функцій члена сім¢ ї.

6. Неповна сім¢ я: в цій сім¢ ї відсутній один з батьків.

7. Знову утворена: в сім¢ ї з¢ являється мачуха (відчим).

8. Бінарна сім¢ я: знову утворена, зі зведеними дітьми.

9. Багатодітна негармонійна сім¢ я: троє або більше дітей, низький культурний і матеріальний рівень.

В повсякденній практичній діяльності використовують “класифікацію видів неправильного виховання дітей в сім’ї”, яку запропонував А.Є. Личко. Наведена нижче класифікація включає в себе 10 таких видів неправильного виховання.

1. Гіпопротекція – це повна відчуженість, тобто недостатня опіка і контроль за дитиною з боку батьків, яка іноді призводить до повної запущеності підлітка (не нагодований, не вдягнений). Гіпопротекція особливо небажана для наполегливих, гіпертимних, комформних школярів. Такий характер виховання частіше всього приводить їх до асоціальної колонації.

2. Потураюча гіпопротекція – це нестача батьківського догляду в сполученні з некритичним відношенням останніх до поведінки підлітків. Такі батьки, мало займалися вихованням дитини, схильні обвинувачувати учителів у необ’єктивності. Цей тип “виховання” особливо шкідливий для нестійких і демонстративних підлітків, які відчуваючи підтримку батьків, часто впадають в істерику, навіть до демонстрування суїциду.

3. Домінуюча гіперпротекція – це надмірна оцінка, дріб’язковий контроль, який досягає слідства. Такий вид виховання викликає у гіпертимних підлітків різке загострення реакції емансипації, а у педантичних, сенситивних і астенічних посилює несамостійність, невпевненість у собі, нерішучість, невміння постояти за себе і за свою справу.

4. Потураюча гіперпротекція – це виховання по типу " кумир сім’ї", коли батьки надзвичайно піклуються про свою дитину, намагаються звільнити його від найменших труднощів, від нудних і неприємних обов’язків та захоплюються його уявними талантами, перебільшуючи дійсні задатки. Таке виховання пагубне для демонстративних характерів, а в лабільних і гіпертимних спричиняє розвиток істеричних рис. Якщо в потураючій гіперпротекції виховуються замкнуті чи нестримні підлітки, то з них виходять жорстокі сімейні тирани, які підростаючи, можуть бити навіть своїх батьків.

5. Виховання “культу хвороби” – зустрічаються в сім’ях, де діти часто хворіють хронічними захворюваннями чи хворіли в дитинстві. Батьки надмірно хвилюються за їх здоров’я і зменшують ініціативу в іграх, обмежуючи рухливу активність. Все це призводить до егоцентризму і формуванню завищених оцінок у демонстративних підлітків. При зіткненні з труднощами вони демонструють “відхід в хворобу” чи впадають в істерику.

6. Емоційне відвернення – це вид виховання, при якому дитина є як би тягарем для батьків (“положення Попелюшки”), особливо якщо є молодші брат чи сестра. При схованому емоціональному відверненні батьки женуть від себе цю думку і намагаються “відкупитись” від дитини матеріальною опікою, але він все одно почуває штучну вилученість останньої і по-старому страждає від нестачі емоційного тепла. Особливо тяжко переносить таке відношення до себе лабільні, сенситивні, астеничні і збудливі підлітки. Емоційне відчуження в складі з гіперпротекцією веде їх до вуличних компаній, що спричиняє нашаровуванню на головний тип акцентуації.

7. Умови жорстких взаємовідношень – це суворі розправи за малі проступки. При схованому варіанті даного виду виховання спостерігається душевна байдужість членів сім’ї один до одного, піклування кожного тільки про себе, незрима стіна між ними. В такій сім’ї кожен може розраховувати тільки на самого себе, не чекаючи від будь-кого ні допомоги, ні підтримки. У збудливих підлітків в такій ситуації різко збільшується реакція емансипації і спостерігаються вибухи ярості, злоби, агресії.

Враховуючі умови підвищеної моральної відповідальності – розрізняють два види такого виховання:

1) очікування великих успіхів від дитини, втілення власних несдійснених сподівань;

2) покладання на підлітка непосильних, недитячих обов'язків доглядати за малятами, хворими або безпомічними членами сім’ї.

Усе це вкрай негативно позначається на педантичних і сенситивних дітей. У них розвиваються неврози і психопатії по психастенічного типу у нестійких підлітків, покладання на них недитячих турбот викликає повну зневагу до виконання взагалі яких-небудь обов'язків, у гіперактивних і збудливих зміцнюються лідерські якості і вони прагнуть панувати над предметом змушеної турботи. Лабільних вкрай обтяжують такі обов'язки, і вони прагнуть уникнути їх, демонстративні - через якийсь час закидають об'єкт своєї турботи і починають ненавидіти його.

Суперечливе виховання виявляється в застосуванні членами сім’ї несумісних виховних підходів чи конкуренції у відкритих конфліктах один з одним.

Виховання поза родиною, як правило, надмірно жорсткий режим у дитячих закладах інтернатного чи закритого типу породжує сховану бездоглядність, таємне поширення дурних впливів, жорстокі взаємини між вихованцями. Усе це відбувається через недолік тепла з боку вихователя.

У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно (" такий самий, як бать­ко") або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін, ставлячись до сина-підлітка як такого, що " замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в това­ристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками). Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що ок­ремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем. Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах:

• суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

• уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність усклад­нень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій — хвороби когось із чле­нів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане з цим збільшення робочого часу тощо);

• ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кіль­кості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише фор­мальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти). Дослідник О. Добрович зазначає, що для дитини в такій " важ­кій сім'ї" часто передбачені фіксовані ролі — " кумир сім'ї*", " мамин (татків, бабусин тощо) скарб", " жахлива дитина" тощо, які часто від­бивають взаємини дорослих членів сім'ї.

Так, зведення дитини в ранг " кумира сім'ї" часто спричинюється суперництвом дорослих, коли кожний з них, демонструючи виняткову турботу про дитину, намагається утвердити своє верховенство в сім'ї або уявне співробітництво (коли всі зацікавлені зберігати удавану відсутність ускладнень і загальне замилування дитиною виконує фун­кцію фактора, що " цементує" сім'ю).

Граючи роль " маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу", ди­тина стає чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про су перництво між дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні " Кого ти більше любиш? ", яке травмує і дезорієнтує дитину, змушую­чи її демонструвати лицемірство і спритність) або про ізоляцію ко­гось із дорослих, який компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім'ї.

Приписувана дитині роль " цяці" часто пов'язана із ситуацією уяв­ного співробітництва в сім'ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від ди­тини очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію до самозвинувачення, що робить її уразливішою до не­минучих помилок і труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім'ї є роль " жахливої дитини", коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний внут-рішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз'єдна­них людей.

В умовах внутрішньосімейного суперництва роль " жахливої дити­ни" трансформується у жертвенного козла, коли, перекладаючи один на одного провину за " поганість" дитини, дорослі підсвідомо дома­гаються самоствердження в сім'ї, при цьому часто розряджаючи агре­сивність на дитині.

" Жахлива дитина" може бути виправданням ізоляції когось із чле­нів сім'ї, " винних" у її " поганості".

В останні роки в зарубіжних наукових та масових виданнях широко обговорюється тема жорстокості і насильства по відношенню до дітей в сім’ї. Вони можуть приймати психологічну та фізичну форми. Фізичне насильство в сім’ї (нерідко з небезпекою для життя)проявляються у нанесенні дитині опіків, випробування голодом і т. д. Виявлено і багато інших випадків розпусних дій по відношенню до дітей і сексуального насильства. Психологічне травмування частіше всього буває викликана стримуванням теплих батьківських почуттів до дитини, різкою і грубою критикою на його адресу, образами і залякуванням.

Слід зауважити, що психологічна жорстокість частіше буває не менш шкідливою ніж фізична. Така нелюдська і злісна неповага батьків до почуття власної гідності дитини називається душогубством. Воно спеціально спрямоване на пригнічення у дитини відчуттів радості, любові та ідентичності. При цьому виникає порушення структури особистості, поведінки і її соціальної сутності.

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорсто­кості до дітей:

• фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отри­мані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

• сексуальне насильство, як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

• емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

• байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикамен­ти) та ін.

Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким повод­женням з дітьми. По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-дру­ге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Причини неадекватного ставлення до дитини:

психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій бать­ків тощо;.

• особистісні особливості батьків;

• особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що проектуються на дитину.

Якщо перша причина не потребує коментарів, то щодо другої слід зазначити, що ще в 1922 р. А. Адлер описав тип тривожної матері, що надміру опікується дитиною, тим самим паралізуючи її власну ак­тивність і самостійність.

Дослідник О. Захаров, характеризуючи особистісні особливості батьків дітей, що страждають на невроз, зазначає, що матері вирізня­ються тривожністю і невпевненістю у собі в поєднанні з надмірною пунктуальністю, нетерпимістю, конфліктністю, недостатньою емоційною чуйністю, а батьки — пасивністю, м'якістю, певною мінорністю загаль­ного фону настрою.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення ма­тері до сина); марнославство батьків, що призводить до підвищено­го рівня домагань щодо можливостей дитини. У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьо­вує захисний механізм " проекції*", коли вони неусвідомленоперено-сять власні небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не по­мічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом " емо­ційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом " гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: " я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання"). Особливості взаємин членів сім'ї так само впливають на психічний розвиток дитини. Так, О. Варга, спостерігаючи за дітьми, які страж­дають на нічний енурез, виявила, що невротичний синдром у дитини стає умовно бажаний і для батьків, витісняючи негаразди у сфері власних інтимних стосунків.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також пере­несене батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними. Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія, жорстокість, переживання безцільності існування, бажання не-усвідомленої помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психо­логічного захисту, опіки з боку інших людей. Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і про­блеми у стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно під­свідомо, найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро. Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної допомоги.