ФОНЕТИКА. Фонетика. Довгота і короткість

Вступ. Фонетика. Алфавіт. Класифікація голосних і приголосних. Дифтонги. Диграфи. Буквосполучення.

Фонетика. Довгота і короткість. Наголос.

Поняття “науковий термін”. Структура анатомо – гістологічних термінів. Граматичні категорії іменника, характеристика відмін, словникова форма іменників, визначення основи іменника, називний і родовий відмінок, їх роль у побудові термінів. Неузгоджене означення, способи перекладу.

Латинська мова (lingua Latī na) отримала свою назву від племені латинян, які населяли невелику область Лацій (Latium), розташовану в центральній частині сучасної Італії вздовж нижньої течії річки Тібр. Центр цієї області, місто Рим (Roma), з плином часу перетворився у місто-державу. Мешканці Рима почали називатися римлянами (Romā ni). Саме вони дали початок наймогутнішій рабовласницькій державі Середземномор’я, підкоривши Італію, потім Грецію, і поширивши свою владу на значні простори у Північній Африці, Малій Азії, в Західній і Південній Європі. Римляни підкорили Македонію, Сирію, Єгипет, Галлію, Британію, ряд інших земель, перетворивши свою державу на рабовласницьку імперію, а латинську мову – на офіційну державну мову та на ефективне знаряддя із числа засобів романізації підкорених народів та племен. В процесі колонізації та романізації римські воїни, моряки, втікачі-раби, а також вчителі, оратори розповсюджували латинську мову, насаджували її силою декретів і зброї, перетворивши на панівну мову великої Римської імперії.

Якщо на заході Європи латинська мова поширювалася досить швидко, не зустрічаючи спротиву з боку місцевих мов, то в країнах Середземноморського басейну, зокрема в Греції, Єгипті, в Малій Азії, їй протистояли мови, що мали більш давню писемну традицію, особливо грецька. Ще в часи заснування грецьких колоній на півдні Італії (VIII – VII ст. до н.е.) римляни відчували помітний вплив еллінської культури, філософії, мистецтва, літератури. Особливо посилився цей вплив після завоювання в 146 р. до н.е. римлянами Греції. В самому Римі виступають з лекціями грецькі філософи, оратори. Освічені римляни вважають за правило доброго тону вивчати грецьку мову і літературу. Починається так званий період білінґвізму (двомовності), коли обидві мови – латинська і грецька - вважаються рівноправними. Римляни запрошують до себе грецьких вчителів, лікарів, економів, а вони, приїжджаючи, привозили з собою свої звичаї, свою мову і культуру. В руслі цього потоку в культурне життя римської держави хлинула хвиля грецької природничої, медичної і філософської думки і термінології. Багато грецьких слів прижилося в латинізованому і незміненому вигляді на ґрунті латинської мови, що зумовило розширення латинського алфавіту, зокрема введення в нього літер у (іпсилон) та z (зет). Безсумнівно, що твори і вчення таких грецьких мислителів, філософів і письменників, як Еврипід, Есхіл, Софокл, Аристофан, Аристотель, Демокріт, названий згодом батьком європейської медицини Гіпократ та багато інших, мали помітний, якщо не сказати стрижневий, вплив на розвиток римської культури. Вже в І ст. до н.е. латинська мова досягає особливої досконалості в творах таких видатних римських письменників, поетів, державних діячів періоду класичної латини, як Ціцерон, Цезар, Горацій, Вергілій, Катул, Овідій, Лукрецій та ін.

В І та ІІ ст. н.е. спостерігається розвиток наукової літератури, зокрема медичної і біологічної. Знаменитий римлянин, великий патріот і пошановувач латинської мови Авл Корнелій Цельс (І ст. до н.е. – перша пол. І ст. н.е.) написав твір у восьми книгах „Про медицину”. Найбільш відомою природничо-дослідницькою і науковою працею цього часу вважається твір Плінія Старшого (23 – 79 р. н.е.) у 37 книгах „Природня історія”. Одна книга була присвячена антропології і фізіології, вісім – ботаніці, вісім - лікарським рослинам, п’ять - лікарським засобам тваринного походження.

На цей період припадає життя і діяльність грецького вченого і лікаря Клавдія Ґалена (131 - 201), який жив і працював в Римі, але всі свої праці писав грецькою мовою. Його праці з питань анатомії, етіології і лікування різних захворювань, приготування лікарських засобів були вершиною після- гіпократівської медицини і мали значний вплив на покоління лікарів пізніших часів.

В 395 р. н.е. Римська імперія розпалася на дві імперії – Східну і Західну. У Східній, Візантійській імперії панівне становище посіла грецька мова, а в Західній державною мовою залишилась латинська. Після розпаду Західної Римської імперії (476 р.) розмовна латинська мова втратила свою роль, зокрема функцію загальнодержавної мови і свою провідну політичну роль. З цього часу все більш помітним стають мовні розбіжності між старими римськими провінціями. Розмовна латина в процесі взаємодії з мовами народностей, які населяли Римську державу, вбираючи в себе елементи місцевих говірок, зокрема тих провінцій, що відокремилися від імперії, дала початок формуванню якісно нових, так званих романських мов (від Roma - Рим). Вже в VIII ст. н.е. засвідчені перші пам’ятки італійської розмовної мови, хоча історія літературної починається з ХІІІ ст., французької, іспанської, португальської, дещо пізніше молдавської, румунської.

Треба відмітити, що основою розвитку романських мов послужила не літературна (класична) латина, а розмовна, простонародна, так звана вульгарна (від vulgus – натовп, юрба) латина(sermo vulgā ris), яка не завжди відповідала нормам латинської граматики.

В той же час латинська літературна мова продовжувала свій подальший, хоч і штучний, поступ як книжна мова, мова вчених, письменників, дипломатії, римо-католицької церкви, нижчої і вищої школи протягом тривалого часу. В епоху Середньовіччя (V – XIV ст.) в Європі була створена величезна література, що увійшла в історію під назвою „латинської”. Тут були різні хроніки, напр. „Про походження та історію готів” Йордана, „Історія франків” Григорія Турського, історія Данії (“Gesta Danō rum”) Саксона Граматика, романи, збірники новел „Діяння римлян”, поеми, збірники пісень, зокрема збірник ліричних творів ваґантів (мандрівних поетів), у який увійшла стародавня студентська пісня „Gaudeā mus” тощо.

Значне місце в середньовічній латинській літературі займали філософські і богословські твори, медичні трактати, переклади з давньогрецької та арабської мов. В ХІІ ст. латинською мовою був перекладений всесвітньовідомий медичний трактат таджицького вченого Ібн-Сіни (Авіцени) «Канон медицини», який до кінця ХVI ст. залишався одним із головних посібників у викладанні медицини.

XV-XVI ст. увійшли в історію культури Європи як епоха Відродження, оскільки проґресивні діячі цього часу намагалися відродити гуманістичні традиції античності, культ людини, створений в давньогрецькій і римській літературі, повернутися до класичної латини, тобто до мови Ціцерона, Цезаря, Вергілія, Горація.

В епоху Відродження були відкриті і належним чином оцінені, видані і прокоментовані та навіть введені у шкільну практику як літературні твори, так і невідомі до цього часу філософські і педагогічні трактати.

Латинською мовою писали свої праці такі визначні постаті епохи Відродження і Нового часу, як Томас Мор (1478-1535) – англійський гуманіст, державний діяч і письменник, Еразм Роттердамський (1469-1536) – гуманіст епохи Відродження, філософ, письменник, Андреас Везалій (1510 - 1574) – італійський природодослідник, основоположник наукової анатомії, Бартоломео Євстахій (Євстахіо)(1510-1574) – італійський анатом, один з основоположників наукової анатомії, Джордано Бруно (1548-1600) – італійський мислитель, філософ і поет, Томазо Кампанела (1568-1639) – італійський філософ, поет, політичний діяч, Микола Коперник (1473-1543) – польський астроном, творець геліоцентричної системи світу, Мігель Сервет (1509-1553) – іспанський мислитель, лікар, висунув ідею малого кола кровообігу, Уільям Гарвей (1578-1657) – англійський лікар, засновник сучасної фізіології і ембріології, описав велике і мале кола кровообігу, Рене Декарт (1596-1650) і П’єр Гассенді (1592-1655) – французькі філософи, Бенедикт Спіноза (1632-1677) – голандський філософ, Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ, Марчелло Мальпіґі (1628-1694) – італійський біолог і лікар, один із засновників мікроскопічної анатомії, Ісаак Ньютон (1643-1727) – англійський фізик, астроном і математик, Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716) – німецький просвітитель, вчений і філософ.

Не можна не згадати у цьому зв’язку визначного шведського природодослідника Карла Ліннея (1707-1778) – творця системи рослинного і тваринного світу, який вперше послідовно заснував бінарну номенклатуру і побудував найбільш вдалу штучну класифікацію рослин і тварин. Він написав латинською мовою всесвітньо відомі твори „Geně ra plantā rum” („Роди рослин”), „Species plantā rum” („Види рослин”), „Philosophia botanĭ ca” (“Філософія ботаніки”) та ін. Багато латинських назв рослин і тварин, введених К.Ліннеєм, вважаються міжнародними і ними послуговуються і нині.

У великій пошані була латинська мова і в Україні. Початки проникнення її сюди сягають часів Галицько-Волинського князівства. Наприкінці ХVI ст. під впливом культурної переорієнтації на західноєвропейські освітні принципи латинська мова широко розповсюджується у шкільній практиці України, хоча перші латинські школи існували в Галичині уже наприкінці XIV – на початку XV ст., а на Волині та Наддніпрянщині – наприкінці XV – початку XVI ст. Особливе значення надавалося вивченню латинської мови поруч з іншими в Острозькій школі, яку називали „тримовним ліцеєм”. Власне тут і виробився тип „слов’яно-грецько-латинської школи”, що дістав подальший розвиток в Києві, а згодом і в Москві.

Помітний поступ у поглиблення вивчення латинської та давньогрецької мов, як і літературної, філософської, педагогічної спадщини античності, відчувається у діяльності братських шкіл України і Білорусії. Тут вивчали такі класичні взірці античної літератури, як твори Еврипіда, Платона, Аристотеля, Ціцерона, Горація, Овідія, Вергілія та ін.

Братські школи були прямим попередником першого вищого освітнього закладу на східнослов’янських землях – Києво-Могилянської академії, заснованої в 1632 р. визначним політичним і церковним діячем, письменником Петром Могилою (1596-1647). До нашого часу збереглось близько 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст., складених чи законспектованих латиною у стінах Києво-Могилянської академії.

Київська академія виховала визначних освітніх діячів, письменників, медиків, діяльність яких була вагомим внеском у розвиток науки і культури східнослов’янських і навіть південнослов’янських народів.

Випускникам Києво-Могилянської академії належить визначна роль в історії російського освітнього руху.

Випускник Києво-Могилянської академії і викладач Єпіфаній Славинецький (н.в.-1675) у 1649 р. був запрошений до Москви, де 26 років плідно займався викладацькою та літературною діяльністю і залишив у спадщину 150 оригінальних та перекладних творів богословського й світського змісту, книги з анатомії, географії, історії, мовознавства. Саме він переклав на слов’янську мову з латинської медичний трактат великого реформатора анатомії Андреаса Везалія „De corpŏ ris humā ni fabrĭ ca” („Про будову людського тіла”) для першої медичної школи в Росії, відкритої у Москві в 1654 р.

Чимало студентів Києво-Могилянської академії продовжували навчання в закордонних та російських медичних закладах, захищали докторські дисертації у закордонних університетах, повертались в Україну чи в Росію, займалися викладацькою і практичною медичною діяльністю, внесли вагомий вклад у розвиток вітчизняної медичної науки. Серед них такі відомі на той час особистості, як П.І.Погорецький, Н.М.Максимович-Амбодик, К.І.Щепін, Х.Т.Тихорський, О.М.Шумлянський, його брат П.М.Шумлянський, М.М.Тереховський, Д.В.Понирка, Д.С.Самойлович та багато інших. Добре володіючи латинською та іноземними мовами, ці вітчизняні вчені, перекладаючи праці зарубіжних авторів, пишучи свої власні, сприяли загально- культурному розвитку не лише в Україні, Росії, але і в Європі того часу.

В ХІХ ст. і в галузі науки латинська мова поступається місцем національним мовам. Проте впродовж століть вона мала великий вплив на мови європейських народів, особливо в галузі лексики. Багато латинських слів увійшло в українську мову, як наприклад: культура, факт, продукт, принцип та багато інших. В українській мові зустрічаємо чимало крилатих висловів, які запозичені з латини або утворені подібно, наприклад: кінець – справі вінець; який пастух, такі і вівці тощо. Це також є свідченням помітної загальнокультурної функції латинської мови.

Сьогодні латинська і давньогрецька мови надалі залишаються основними міжнародними джерелами для утворення нової природничонаукової, медичної і технічної термінології в сучасних мовах, незважаючи на те, що сучасна термінологія поповнюється новими, часто штучно утвореними словами для вираження понять, невідомих античним народам.цького слів.

Якщо анатомічна і гістологічна термінологія, як правило, складається з латинських слів, хоча трапляються і грецькі слова в латинській транскрипції, то клінічна термінологія, яка охоплює як назви хвороб і патологічних процесів, так і назви способів обстеження та лікування, назви операцій, синдромів і симптомів, утворюється в основному на базі давньогрецької мови у латинському написанні. Іншими словами, латинська медична термінологія являє собою комплекс взаємопов’язаних термінологій багатьох медико-біологічних, клінічних і фармацевтичних дисциплін, які повинні вивчити студенти вищих медичних навчальних закладів. Щоб орієнтуватися в цій величезній за кількістю латинській термінології, розуміти значення окремих термінів і словосполучень, студенти повинні засвоїти правила латинської граматики, її закономірності і винятки з правил, способи термінотворення, принципи перекладу двослівних і багатослівних термінів та клінічних діагнозів, правила виписування рецептів, лікарські форми тощо.

Метою цього підручника є спроба допомогти студентам якнайкраще впоратися з цим завданням. Автори бажають їм терпіння і наполегливості на цьому нелегкому шляху пізнання невідомого, глибокої віри в те, що labor omnia vincіt (праця все перемагає), справжньої радості від маленьких і великих перемог у щоденній постійній боротьбі за знання, пам’ятаючи, що lingua Latī na est prima disciplī na inter pares (латинська мова є перша дисципліна серед рівних).

ФОНЕТИКА