Література латинською мовою

У добу Зрілого Середньовіччя, коли зміцніли літератури на народних мовах, латинська література втрачає провідне становище. Латина залишається мовою церкви, держави, науки, школи, судочинства, всіх ділових паперів та листування. Разом з тим це жива розмовна мова освіченої частини феодального суспільства і, зрозуміло, мова, на якій можлива поетична творчість. Доказом цього є поезія вагантів (або голіардів) (Лат. - мандрівні; старофр. - " блазень". Термін " ваганти" більш вживається у германських •'землях, а " голіарди" - поширений переважно в 'романських землях та в Англії.)- так у Середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, котрі через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилась.

З кінця XI ст. Європа вступила в період великих соціально-культурних перетворень, зросла потреба в письменних і освічених людях, які готувались спочатку в соборних школах, а з XII ст.- й у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і з метою удосконалення своїх знань кочували з міста в місто. Ця бешкетна, буйна молодь, як і ваганти, не відзначалась моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді говорили: " Школярі вчаться благородним мистецтвам - у Парижі, древнім класикам - в Орлеані, судовим кодексам - у Болоньї, медичним припаркам - у Салерно, демонології - в Толедо, а добрим звичаям - ніде".

Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII-XIII ст. Перші відомості про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. У збірці " Кембріджські пісні" (початок XI ст.). де зібрано 50 віршів різної тематики, є також і пісні, що нагадують вагантські. У 1803 р. знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики - " Буранські пісні" (" Сагтіпа Вигапа") - збірку, складену в XIII ст. у Баварії. До збірки ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагантського походження. Познайомившись з ними, " здивована Європа побачила, що похмуре Середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною..."

Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних, а то й добре освічених людей, що володіли латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом - вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, і кожний міг прикласти до них свою руку, доповнюючи, переправляючи чи створюючи нові варіанти і наслідування.

Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта (Тобто поет над поетами.) Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга половина XII-початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком. Найбільш самобутнім з них є Примас. Бідняк і скиталець, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались із необхідністю шукати покровителів, випрошувати подачки, вислуховувати лайки і миритися з презирством.

Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію (переважно на творчість Овідія, Горація, Ювенала) та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили риму (яка ††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††дності до навмисної бурсацької зухвалості, грубості.

Тематика вагантської поезії різноманітна. Вони писали на замовлення високопоставлених осіб хвалебні словослів'я (за них добре платили), відгукувались на політичні події, наприклад, складали віршовані заклики до хрестових походів, релігійні пісні та гімни. Але славили й Венеру, Бахуса, Флору, котрих вважали символами земних радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Для вагантів характерне самопародіювання, тому чимало віршів просякнуті гіркотою безпритульного життя. Зразком вагантського світосприйняття є знаменита " Сповідь" Архіпіїти. Він не бажає прикриватися брехливим благочестям, з викликом визнає свої провини:

Не понурість вченого - гурт, веселий дотеп Більш мене приваблюють, ніж медові соти. Лиш Венері-владарці рад я слугувати:

Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.

Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною. Дружний не з чеснотами - з блудом заодно я., Насолоди прагну я більше, ніж спасіння, Плоть цвіте, в душі, проте, не людина - тінь я.

Я в корчмі й померти рад, не В м'якій постелі, Аби лиш вино було в келиху веселім;

Голосніше янголи заспівають, може:

" Глянь на пияка того й змилостися, Боже! "

Ось і гріхи мої - мов на скатертині,

Все, про що злорадники вам доносять нині.

В душу власну глянути в них немає часу,

Хоч на блуд мій дивляться не з презирством - ласо.

(Переклад А. Содомори).\

У ліриці вагантів переважають любовна тема і викривальна сатира. У любовній ліриці з молодих зухвальством прославлялась земна пристрасть. Разом з тим нерідко звучить повага до юного дівоцтва і цнотливості. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина-пастушка. Лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи; весна і любов - давні фольклорні символи оновлення всього живого.

Простодушна релігійність вагантів поєднується із критичним ставленням до духовенства високих рангів, від яких залежало низове церковне середовище. У дотепних задиркуватих сатирах ваганти висміюють симонію (Симонія - купівля-продаж церковних посад або духовного сану в католицькій та інших церквах, поширена за доби феодалізму в Західній Європі.), лицемірство, розпусту, здирство, користолюбство духовних осіб. Гостра критика папського двору чить, наприклад, у вірітіі " Викриття Риму" Вальтера Шатільйонського. Ваганти створили багато веселих, дотепних пародій на ритуали. Так, у відомій пародії " Всеп'яніша літургія" (XIII ст.) точно відбито всі компоненти меси, пародійним перекрученням слів досягається комедійний ефект. Викривальні вірші вагантів переписувались по всій Європі. Водночас слід підкреслити, що вагантська сатира - це не критика, а самокритика духовного прошарку: вагант може сказати багато гірких слів своєму побратику-клірику, але сам він не уявляє себе поза цим середовищем, їхні пародії користувались великою популярністю, це своєрідний заклик дотримуватися моралі, не ганьбити себе, а також весела посмішка, середньовічний звичай змішувати серйозне і дотепне, нечестиве з благочестивим.

Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепала, але її традиції вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про вагантів майже забули і відкрили в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентськмх пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої " Gaudeamus igitur" *. Поява університетів на межі XII-XIII ст., де поряд з богослів'ям вивчали медицину та правознавство, поширила коло знань про людину та навколишній світ.

В добу хрестових походів у Європі з'явились латинські переклади (з арабської мови) праць з математики грецьких вчених (Евклід, Птоломей), з медицини (Гіпократ, Гелен), а також всі твори Аристотеля, вчення якого про аргументацію логічними категоріями, швидко оновило богослів'я і правознавство. Головною проблемою середньовічних мислителів було узгодження двох джерел новоєвропейської культури - античності та християнства. Античність давала уявлення про красу і гармонію світу, християнство - про достоїнство та цінність напруженого життя людської душі. Примирення цих ідеалів відбувалося поступово, в склад-боротьбі поміж різними тенденціями духовного життя Європи ХІ-ХЇЇІ століть.

Центральною постаттю освіченої Європи початку XII ст. був П'єр Абеляр 79-1142) -французький латиномовний письменник, мислитель, який очолював раціоналістичний напрям у філософії і як діалектик далеко випередив свій Видатний оратор і педагог, він заснував приватну школу в Парижі, відому своїм вільнодумством. На лекції Абеляра збиралась різна публіка - клір, городяни, лицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були віддані йому та всюди йшли слідом за наставником. Абеляр з повагою ставився до античної філософії, утверджував пріоритет розуму, логіки досвіду. За критику релігійного фанатизму погляди Абеляра двічі були засуджені церквою як єретичні. В автобіографічній " Історії моїх бідувань" він розповів про глибоке кохання до своєї учениці - талановитої і вродливої Елоїзи, а також про те, як жорстоко переслідують Їх церковні фанатики і заздрісники. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. " Історія" Абеляра та листування є цінним літературно-історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку, XII ст., а також свідоцтвом відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості про самоцінність окремої особистості.

Історія цього кохання знайшла відгук у творчості Ф. Війона, Ф. Петрарки, А. Попа, Ж.-Ж. Руссо та ін. В українській літературі - у вірші Є. Плужника " В листопаді, місяці тихім".

Латинська світська література розвивається і в наступні століття, використовуючи античні жанрові форми: промови, листи, елегії, ідилії, віршовані послання, сатири, епіграми тощо. Розрахована на освіченого читача, латинська література, однак, не відмовляється від народних джерел, опрацьовує фольклорно-епічні сюжети і засвоює народно-пісенні ритми. Представниками латинської літератури Ренесансу можна назвати Ф. Петрарку, Еразма Роттердамського, У. фон Гуттена, Т. Мора та ін.

РИЦАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XI-ХЇІІ ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, приблизно у XII ст. остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє " претензії на монопольне володіння " благородством" як у прямому, так і в найширшому значенні іцюго слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою " лицарства" - спільності всіх благородних воїнів, рівних між собою. Лицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від " неблагородних", тобто від усього іншого населення".

Лицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами.та ідеалами станової честі і доблесті. Посвячення в лицарі було важливою подією для представників феодального класу і відбувалось шляхом урочистої церемонії. Лицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з " невірними", захищати слабких і скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот.

Розквіт рицарської літератури зумовило багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (внаслідок хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Але головною причиною е економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення європейських міст, котрі стають центром світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема античної спадщини - творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаблення церковно-релігійного впливу та поглиблення процесу секуляризації (Секуляризація (лат. зесиїагік - мирський, світськийзвільнення від вплііву церкви в громадській та розумовій діяльності у художній творчості.) європейської культури.

На цей час певною мірою змінюються спосіб життя лицарства та його станові ідеали. Лицарський " кодекс честі" поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям " куртуазія" (Фр. соur - двір; courtois - чемний, ввічливий, галантний.). Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, радість, поміркованість (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний лицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті чест††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††ітських розвагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами - полюванням, воїнськими вправами - широко культивується захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-лицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати гідне товариство у свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ " Прекрасної Дами" - складна куртуазна етика, згідно з якою лицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, врода та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного лицаря. Шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, він блукає країнами Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський лицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних лицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою - " Служіння Дамі".

Часто таким мандрівним лицарем був неімущий лицар-однощитник, схильний до всякого роду авантюр у надії здобути багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців - " лицарів розбою" та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі лицарі пройнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, залишалися стихією лицарства. У повсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі лицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовічного стану, пройнятого аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею лицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів. Особливості лицарського життя відбилися в придворно-лицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалась у формах лірики, роману і близької до нього романтичної поеми.

Лірика трубадурів.

Для Зрілого Середньовіччя характерним є розквіт ліричної поезії, передусім - любовної. Ми знаходимо її в арабів, персів, французів, англійців, японців та ін. Європейська лицарська лірика виникла у Провансі, на межі XI-XII ст. Завдяки зручному географічному положенню (перехрестя морських шляхів між романською Європою і Сходом) у Провансі здавна існували сприятливі умови для розвитку економіки й культури. З римських часів на цих землях зберігалися культурні традиції, пізніше Прованс став провідником арабо-іспанської культури, де відбилися досягнення грецької і східних цивілізацій. Ранній розквіт міст, їхня незалежність сприяли розвитку вільнодумства і світської освіти. Тут рано виник феодалізм; швидкий ріст виробничих сил у Каролінгську епоху сприяв висуненню Прованса в XI ст. в центр європейського розвитку. Багата і розвинена феодальна аристократія жадібно вбирала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витонченість. Знову модним стає меценатство. Знатні вельможі замовляли придворним поетам вірші, в яких прославляли жіночу красу, кохання, лицарські забави, природу. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові лицарські морально-етичні цінності любові, культ " Прекрасної Дами". Прованс став батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами (Від прованс. trobar- знаходити, вишукувати.). їхня творчість (як і поезія скальдів) - це усвідомлений творчий процес. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності й оригінальності стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжитку чимало слів типу " кувати", " опрацьовувати", " тесати" та ін. " Гну я слово і стругаю // ради звучності і ладу, // вздовж скоблю і впоперек // перш ніж слово стане піснею", - підкреслив трубадур Арнаут Данієль. Найбільш вимогливі з поетів вважали не гідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію (Поезія трубадурів (як і народна) не відокремлюється від мелодії, музики, творцем котрої був звичайно трубадур або виконавець пісні - жонглер.), тому вони витончувалися у пошуках оригінальних строфічних форм, нових рим тощо. Трубадури затвердили риму в західноєвропейській ліриці, збагатили її новими жанрами.

На цю особливість звернув увагу О. С. Пушкін: " Поезія прокинулась під небом Південної Франції - рима відізвалась у романській мові; ця нова оздоба вірша... мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми..." '7

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі створений " темний стиль". Першими його представниками стали трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується " ясний стиль". Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору - в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії.

Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них - ЗО жінок). Трубадури були люди різного суспільного становища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та радників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.

Як і вся середньовічна література, лірика трубадурів створювалась в рамках " твердих" традицій і формул. Кожен жанр був пов'язаний з певним змістом, темою і мав свій " арсенал" стереотипних засобів - дослідники називають їх " кліше", " матрицями", " ключовими словами". Індивідуальність поета виявлялась у прагненні створити нові метричні або строфічні варіанти, у новизні мелодії, у мистецтві сполучення слів і наповнення їх новим змістом. Тобто поет, користуючись поетичними канонами, повинен був свіжо, вишукано та оригінальне висловлюватись на визначену традиційну тему. При такій регламентації тільки найбільш талановитим вдавалось виділитись із загальної маси і виявити власну манеру і стиль.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається поетами як найвище благо, а здатність кохати - обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась " тонка", " висока" любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. " Висока" любов була модною і престижною у лицарському колі. Вона протиставлялась любові " безглуздій", тобто грубочуттєвій - участі " дурних багачів", старих, чванливих і скупих.

Образи дами та закоханого в неї лицаря позначені рисами традиційності. Це звичайно знатна заміжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, вродлива, розумна. Лицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність.

Для куртуазної літератури характерне заглиблення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Спочатку закоханий, боязкий і сором'язливий, блідне, червоніє в присутності своєї обраниці. Дама не поспішає, часто гордовитістю та неуважністю випробовує глибину його почуття - справжнє кохання не можна завоювати відразу. Лицар проголошує себе її васалом, " служить" дамі. Якщо вірний поклонник визнаний, то дама дарує йому шнурок від одежі або рукавичку, перстень, а як найвищу нагороду - поцілунок. Але таке визнання не завжди означало, що закоханий ставав " другом" дами. Трубадури часто оспівували платонічне поклоніння. " Я не думаю, що кохання може бути розділеним, оскільки якщо воно буде розділеним, повинно бути зміненим його ім'я", - стверджував Арнаут де Марейль.

Куртуазне кохання переважно таємне. Можливо, дама - персонаж нерідко вимислений. Але якщо оспівувалась і реальна особа, то лицарська честь вимагала збереження таємниці. У цьому виявлялась не тільки данина поваги до жінки, а й намагання захистити особисте щастя від " зависників". Тому дама виступає під умовним іменем, а частим персонажем у піснях е чоловік-ревнивець чи підглядачі-донощики.

Кохання, оспіване трубадурами, часто невіддільне від " страждань", " недуги" (ідею кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія). Поет вдячний дамі за ЇЇ неприступність: любовні переживання розкривають для нього цілий світ вражень, невідомих тим, кому вдалося швидко полонити серце коханої. " Коли б мої почуття були розділені, мені б не довелося пролива???????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????? ми умовностями приховувалось глибоке почуття - шлюб в епоху феодалізму був становою, політичною угодою, де не брались до уваги почуття майбутнього подружжя.

Таким чином, кохання, яке прославляли трубадури, визначалось лише особистим вибором, воно відкидало феодально-станові та церковні канони. У період розквіту провансальської поезії створено високі поетичні зразки, в яких відкрито й пристрасно утверджувались любов до життя, кохання, повага до жінки.

Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона (Прованс. сапаох - пісня) - вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатний майстер канцони -Бернарт де Вентадорн (бл. 1140-1195) - один із найталановитіших поетів Прованса. Його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Дама не помічає страждань, мук закоханого в неї поета, і це сповнює його серце і журбою, і радістю. Ось уривок з однієї знаменитої канцони поета:

Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,

В наш Вентадорн: вона гордує мною.

Де ждав її дарма в огні палкім,

Для мене більш нема там супокою.

її любов - я винен лиш у тім,

І лиш за те я у краю чужім

Вік мушу жить, повинутий журбою.

Я шлю в Прованс свої нові пісні, Любові в них і радості чимало. Вкладаю я в слова свої гучні, Чого мені в житті не вистарчало. (Переклад М. Терещенка).

Свіжість віршів і мелодії Бернарта де Вентадорна надзвичайно високо цінували романтики.

У жанрі канцони виступав і Джауфре Рюдель (1140-1170), який оспівав так звану дальню любов. У збірці " Біографії трубадурів" (XIII ст.), вірогідність якої сумнівна, зворушливо розповідається про почуття поета до графині Тріполійської, в яку він закохався заочно. Щоб зустрітися із благородною красунею, поет відправляється як хрестоносець у далеку Сірію, але захворівши в дорозі, вмирає в Тріполі на руках Прекрасної Дами. Зворушена такою відданістю, графиня постригається в черниці. Ця легенда була дуже популярною в епоху романтизму.

Ще один ліричний жанр тенсона (Прованс. tensos - суперечка) є віршованим диспутом на любовну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба (Прованс. alba- світанок) - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє щасливу взаємну любов. Лицар таємно проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг лицаря до ранку стоїть на варті та попереджує коханців про світанок, коли лицар повинен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри. Про любов лицаря, красу та гідність його дами звичайно розповідає страж. У рефрені кожної строфи повторюється слово " зоря" або " світанок", що також відрізняє альбу від інших жанрів. В альбах відображені справжні, щирі почуття, земне кохання майже без куртуазної ідеалізації.

Пізніше виникає серена (італ. SERENA - нічна прохолода) - вечірня пісня кохання (прототип серенади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес (Прованс, SERVIS - служити, переносно: пісня прихильника).

Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (бл. 1140-1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. За легендою, він своїми войовничими віршами розпалював феодальні чвари і міг посварити навіть батька з дітьми. У " Біографії трубадурів" зазначено, що " завжди він бажав, щоб король Франції та король Англії воювали один з одним. І якщо між ними бував мир або укладалося перемир'я, Бертран був дуже незадоволений і намагався своїми сирвентес порушити спокій, доводячи кожному, що мир позбавляє його честі". Трубадур-феодал не приховував зневаги та ненависті до простого люду, віланів *, вважаючи, що в інтересах лицарства слід тримати народ " у чорному тілі". Його тішить вигляд спалених та витоптаних селянських ланів, брязкіт зброї, картина бою:

Люблю я бачить, як погнав

Юрбу озброєний загін,

Як мчать отари серед трав,

А військо лине навздогін,

І видно над рікою,

Як замок між гірських горбів

Обложений з усіх боків,

І темною габою

Шереги мерехтять бійців,

Що виглядають між ровів.

(Переклад М. Терещенка).

Цього апологета феодального розбрату Данте помістив у пекло, де він - сіяч смут і ворожнечі - стоїть, тримаючи в руках, як ліхтар, власну відсічену голову.

Проти користолюбства папського двору у сирвентес сміливо виступив Гільйом Фігейра (1215-1250): " Риме, ти робиш багато за гроші підлоти і злочинів і не боїшся Бога..."

Жанр сирвентес особливо поширюється в XIII ст.

Близькою до народної поезії є пасторела (pastorela) - лірична пісня, яка зображує зустріч лицаря з простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням лицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог. Пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння лицаря.

Добре відомі пасторели Маркабрюна (бл. 1140-1185), трубадура-плебея, який, зневажливо ставлячись до платонічного схиляння перед дамою, оспівував красу і скромність простої дівчини.

Танцювальна пісня - балада (Прованс. ballar- танцювати) пов'язана з народними піснями та травневими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикра" шала себе зеленню та квітами, обирала " королеву" весни і, співаючи, танцювала. Безоглядний потяг до радості, любові лунає в баладі:

В день, коли весна буя, гейя! Королева вся сія, гейя!

Ось вона до нас прийшла, гейя! Бо ж кохання тут знайшла,

Щастям аж бринить! А ревнивець, знай, не спить,

Геть, ревнивцю, пріч від нас - Нам танок почати час!

(Переклад Т. Цибко).

У XIII ст. занепад провансальської поезії прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких баронів. Так звані альбігойські війни, що тривали 20 років, призвели до повного зруйнування Провансу. Більшість трубадурів шукали притулку на чужині - в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

Провансальська лірика XI-XIII ст.- це перший досвід європейської авторської лірики народною мовою. Становлення її нерозривно пов'язане з куртуазним феноменом. Мова Провансу повинна була передати всі тонкощі куртуазного кохання і служіння дамі. У творчій лабораторії трубадурів вона досягла високої чистоти, вишуканості й разом з тим зберегла близькість до розмовної народної мови. Завдяки високим здобуткам лірики трубадурів, провансальська мова на деякий час стала міжнародною мовою ліричної поезії.

Лірика Провансу ввібрала в себе кращі поетичні традиції попередніх століть. Вона тісно пов'язана з животворною народною традицією й античною поезією; відчутний у ній вплив арабо-іспанської любовної лірики, а також середньовічної латинської поезії, зокрема творчості вагантів. У свою чергу, творчість трубадурів лягла в основу багатьох літературних явищ і зумовила шляхи їхнього розвитку. Вона сприяла виникненню французької, іспанської та португальської поезії; безумовною є її роль у становленні німецького мінезангу.

Особливо значним був вплив Провансу на італійську культуру, передусім становлення італійської лірики, зокрема, школи " Dolce stil nuovo" (" Нового солодкого стилю"). Трубадури значною мірою визначили погляди Данте на роль та значення народної мови (Данте " Про народну красномовність"). Через Петрарку та петраркістів - вплинули на європейську поезію загалом. У наступні століття зацікавленість поезією трубадурів виявили Війон, деякі романтики, пізніше - Гейне, Рембо, Ростан, О. Блок, Луї Арагон. Секрет великої популярності поезії Провансу - у прагненні особистості до створення нових морально-етичних ідеалів, вільних від християнського аскетизму та приниження людських почуттів. У своїх кращих проявах куртуазна лірика відобразила загальнолюдські ідеали, почуття й уявлення.

На півночі Франції куртуазна лірика розвивалась дещо пізніше - в другій половині XII ст., її представники називались труверами. Вони зазнали великого впливу провансальської лірики і в основному використовували жанри трубадурів. Оригінальні жанри труверів - ткацькі пісні, пісні про нещасливе заміжжя і про хрестові походи. Відомими труверами були знатні феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

Міннезанг.

У Німеччині лицарська лірика розвивалася наприкінці XII-XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін " мінезанг" - любовна пісня (нім. Minne - любов, Sang - пісня). У мінезангу рано виявилися два напрями: " народний" і куртуазний. " Народному" напряму властиві простота, природність у відтворенні почуттів. Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі; стиль його більш архаїчний. Головні представники " народного" напряму - фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. їм ближче фольклорне трактування кохання (жінка чекає коханого і тужить за ним). " Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він відлетів у далекі країни", - сумує покинута милим героїня Кюренберга.

Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуазного стилю Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен, Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хагенау та ін.) оспівували " високе" кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, " томлінням", " стражданням" та страхом здійснення своїх бажань. Видатний майстер куртуазного стилю - Морунген. Його пісням властиві душевна глибина, тонкість і багатогранність у відтворенні любовного почуття. Паралельно з куртуазною поезією розвивався дидактичний жанр - " шпрух" (Шпрух (нім. spruch) - моралізаторський вислів, засвоєний мінезингерами від шпільманів, найулюбленіша форма німецької середньовічної політичної та повчально-сатиричної поезії.). Зберігся збірник шпрухів Сперфогеля (середина XII ст.) - мабуть, бідного мандрівного поета. Його віршовані повчання і дидактичні байки побутового та релігійного змісту грунтуються на народній дидактиці та фольклорних уявленнях.

Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньовічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (бл. 1170- 1230). Бідний лицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У любовній ліриці Вальтер почав з прославлення " високого кохання", і пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну традицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно й відверто відповідає на його почуття. " Можуть бути інші, кращі за тебе, але в моїх очах ти вродлива... Ти прекрасна, і цього досить. Я люблю тебе і перед золотом королеви обираю твій скляний перстенець", - зізнається поет. Його поезія пройнята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи. Шедеврами його лірики вважають пісні " Вам, пані, вінок" і знамениту " Під липкою".

Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості шпруха. Сучасник жорстокої боротьби між Римом та німецькими правителями, Вальтер у своїх шпрутах пристрасно закликав до національної єдності. У цьому загальному розбраті поет звинувачував папську курію. Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи німецького лицарського суспільства. Ознаками згасання лицарської культури позначена творчість відомого баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (бл. 1180-1250) і ряду його сучасників та послідовників. Нейдхарт був першим представником так званої сільської поезії куртуазного стилю і оспівував " низьке кохання". Він збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм (введення в куртуазний зміст побутових сценок з селянського життя з бійками та сварками) надав його поезії характеру сатири на життя селян. Поет здобув славу " ворога селянства" і з часом став дійовою особою низки комічних оповідань - шванків, які ввійшли до народної книги " Нейдхарт - Лис" (XV ст.).

Епігоном класичного куртуазного мінезангу був Ульріх фон Ліхтенштейн _ автор віршованого біографічного твору " Служіння дамі" (1255). Ліхтенштейн довів до екстравагантної крайності " любовне васальство". Так, щоб запевнити даму в щирості своїх почуттів, він відтяв собі мізинець і надіслав його їй разом з любовним посланням.

Виняткове місце в школі " селянської поезії" посідає мінезингер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцювальних пісень. Тангейзер прославляв " низьке кохання", пародіював крайності " васального служіння" дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли жінки та вино, що стало причиною його розорення. Навколо імені Тангейзера виникла легенда, забарвлена антиклерикальними мотивами, згідно з якою поет був полоненим і коханцем " вельможної Венери" і жив у Венериній горі. Злякавшись своєї гріховності, він вирушив на покаяння в Рим. Але папа прокляв поета і заявив, що як не може зазеленіти посох в його руці, так і нема йому прощення на землі. Засмучений поет повертається до Венери, але папський посох раптом зазеленів. Протиставлення в цій легенді земної чуттєвої любові релігійному аскетизмові, прославлення внутрішньої свободи людини згодом використали німецькі романтики Г. Гейне, Л. Тік. Прекрасні ліричні пісні залишили й відомі куртуазні епіки Вольфрам фон. Ешенбах та Готфрід Страсбурзький.

У середині XIII ст. розвивається морально-дидактичний напрям, який широко використовує жанр шпрухів, авторами котрих все частіше стають бюргери. У їхньому середовищі в XIII ст. була створена поема " Війна співців", де розповідається про змагання мінезингерів у замку Вартбург. Дійовими особами в ній виступають відомі поети, серед них Генріх фон Офтердінген (його вірші не збереглися). Легенда про змагання мінезингерів широко використовувалась в епоху романтизму в літературі та музиці. Композитор Р. Вагнер створив оперу " Тангейзер і змагання співців у Вартбурзі".

Згасаючи, куртуазний мінезанг поступово звільняв місце новому явищу - бюргерському мейстерзангу. Піднесення міст, їх економічна незалежність сприяли розвиткові вільнодумства і викривально-дидактичного напряму в літературі.

Рицарський роман.

Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках у XII ст. вже панувала витончена куртуазна культура і створювалися літературні центри. В силу історичних обставин саме в цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Становлення рицарського роману проходило 9 руслі загального літературного процесу. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - " сучасник" міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з " жестами" (наприклад, темою воїнської відваги, морального обов'язку, честі). Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в їм я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний лицар, який іде на подвиги та " авантюри" (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і у куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Творцем роману був поет, у Франції він називався трувером. Звичайно це городянин або клірик, освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами і часто переманювали їх один у одного. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела: екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, злих карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-лицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарків тощо), тобто виявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби пристрастей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочаткувиникає роман у віршах, потім - у прозі.

Найбільш продуктивним періодом у розвитку французького роману є друга половина XII ст.-початок XIII ст. З Франції роман перекочував в інші країни. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Античний цикл.

Початковий період у розвитку роману проходить приблизно в 50-ті роки XII ст.~В цей час виявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами античних авторів. Основними пам'ятками раннього періоду є " Роман про Олександра", " Роман про Фіви", " Роман про Трою", а також " Роман про Енея". В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Середньовіччя не відчувало тієї історичної дистанції, яка відділяла його від античних часів. Античні події, сказання, твори переосмислювалися під кутом зору феодально-лицарської ідеології та буття. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових лицарів.

" Роман про Олександра". Тема життя і подвигів знаменитого полководця Олександра Македонського ввійшла в літературу вже в древності. У середньовіччі до неї зверталось декілька поетів, кожний з яких вносив у вже складене легендарне життєписання Олександра свої доповнення і трактування. Повністю зберігся пізніший варіант роману (бл. 1175 р.). Це широка компіляція Ламбера Ле-Тора і Олександра Паризького. Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися " олександрійським віршем" (Олександрійський вірш - це парні римовані дванадцятискладові вірші з цезурою після шостого складу.).

" Роман про Олександра" є міфологізованою оповіддю з надзвичайно малою часткою історизму. Олександр зображений як ідеальний лицар, у змалюванні образу якого використані казкові прийоми: одне око у нього голубе, як у дракона, друге чорне, як у грифа; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга - від ран тощо. Головним призначенням роману було задоволення зростаючого зацікавлення і допитливості середньовічної людини. Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його. Мандри і походи змальовувалися не тільки на землі; прагнення збагнути невідоме змушує його в скляній бочці спуститися на дно моря і за допомогою птахів піднестися у піднебесся.

Історичною вигадкою є " Роман про Брута" нормандця Васа. За структурою він ідентичний з " Романом про Олександра". Це історія змужніння і подвигів героя з раннього дитинства до трагічної смерті внаслідок зради; римський республіканець зображений у ньому як прародич британців.

Вільним перекладом поеми " Фівеїди" римського письменника Стація є " Роман про Фіви" невідомого автора. Античний сюжет викладений у дусі феодальних уявлень: проти фівів-язичників виступають загони хрестоносців; у свідомості героїв домінують феодальні поняття про чільність сюзерена, васальний обов'язок і т. ін. Від попередніх пам'яток " Роман про Фіви" відрізняється акцентуванням на любовному елементі й трактуванням його в куртуазному стилі.

На основі двох середньовічних переказів Гомера створений надзвичайно великий " Роман про Трою" Бенуа де Сент-Мора. Історію облоги Трої автор починає зДалеку і не тільки переказує ряд міфів про Трою, " Іліаду" Гомера, а подає все, що відомо йому про Близький Схід. Роман насичений описами битв, облог, військових рад і переговорів. Любовна тема ще не відіграє тут сюжетоутворюючої ролі. Сент-Мор взагалі скептично ставиться до жіночих чеснот: " Навіть найрозумніша з них досить легковажна". Роман Сент-Мора послужив основою для багатьох обробок; з часом він зацікавив Чосера, Боккаччо, Шекспіра та ін.

" Роман про Енея" (бл. 1160 р.) анонімного автора виник, мабуть, в Нормандії і є переказом " Енеїди" Вергілія. Дослідники вважають " Енея" важливою віхою у розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману. Справді, в романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. У трактуванні цього питання відчувається вплив творчості Овідія, інтерес до якого у Франції посилився у другій половині XII ст. Автор запозичив у Овідія його ідею кохання-хвороби, фатуму і широко розгортає їх у творі. Так, Дідона відчуває нездоланний потяг до Енея, який невблаганно веде її до загибелі. Страждає і царівна Лавінія. Ті любов до Енея розгортається у велику повість, яка дає авторові змогу заглибитись у любовні " метаморфози" і викласти тонкощі куртуазного кохання. Любовні муки не обійшли й Енея; його почуття до юної Лавінії здатні оновити душу цього суворого і бувалого мужа. Роман відрізняється від інших творів цього циклу фабульною чіткістю, концентрацією дії навколо одного героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань. Високий рівень художньої майстерності французького поета зробив " Енея" взірцем для наступних романістів.

Вважається, що ці ранні твори мають перехідний характер від " шансон де жест" до нового жанру - роману, період зрілості якого починається з 60-х років XII ст.

Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Трістана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика зконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов заміжньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.) За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле позбувались фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман.

Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.) Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих. любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй лицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька] поетеса, її поезія пройнята співчуттям до простих людей, передусім до закоханих, пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле " Про козолист"). Бретонська основа відчутна і в новелі " Ланвіль". Це розповідь про одного з лицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї. На вимогу королеви Генієври, закоханої в лицаря, він змушений зізнатися, що кохає іншу, прекраснішу за королеву. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні,, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю коханою у зачарований край. Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької " перлиною середньовічної поезії". Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині XIII ст.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання лицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у Середньовіччі, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів. З того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю І добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли бл. 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, в якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчне. Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий лицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який наводив жах на всю країну. Мати Ізольди. дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино; і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то " було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель".

Навіть після одруження з королем Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона, зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Золотоволоса, їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували кущ, і тричі виростав він як символ непорушності кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодальними законами і звичаями. Згідно з загальноприйнятою мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не можуть пережити розлуки. їхня вічна доля - пристрасний потяг і водночас втеча один від одного, і знову всевладна любов вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але " незаконність" Їхніх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їхніх стосунків невблаганно призводять героїв до трагічного кінця.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і лицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

Тяжкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік, За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма можливими засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

Сам король Марк - також жертва феодально-лицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину й племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під тиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їх беззахисністю і покинув притулок закоханих. Його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої, самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою лицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганність обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло.в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано кохає Трістана, не зазнала подружніх радостей. її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цілісність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, передусім простих людей, допомагають закоханим під час поневірянь. Таким чином, у романі звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман приваблює глибиною духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим в інших середньовічних жанрах (Дослідники вважають, що у кельтських джерелах роману про Трістана та Ізольду переважає не мотив " кохання - смерть", а мотив " полювання за людиною". Безвихідна ситуація, в якій опинилася юна пара, переступивши загальноприйняті закони, вже прирекла їх на загибель. У кельтських сказаннях вся увага зосереджена на зовнішній стороні - поневіряннях героїв, спробах врятувати своє життя від неминучої загибелі.).

Привертають увагу картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, а також звичаїв, " Божих судів" та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це виявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на " кельтській" території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), у старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами тощо.

Прозовий роман про Трістана та Їзольду збергіся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфріда Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман надрукований наприкінці XV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму " Трістан та Ізольда"; Леся Українка написала прекрасну поему " Ізольда Білорука". Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з ім'ям легендарного героя кельтських переказів. Сказання про короля Артура зародились у глибоку давнину, коли у кельтів складались сказання про героїв племені. Саме ім'я Артура з'явилось у переказах пізніше - в епоху запеклої боротьби кельтів з англами та саксами (V-VI ст.). Він виступав у переказах як головний герой і ватажок кельтського опору. В казковій " Історії королів Британії" (бл. 1137 р.) Гальфріда Монмутського Артур показаний як могутній володар усієї Британії і значної частини Європи. Використовуючи кельтські перекази, Гальфрід створює сповнений див життєпис відважного і мудрого короля. У -1155 р. " Історія" Гальфріда була перекладена нормандцем Васом французькою мовою, що зробило ім'я Артура ще більш популярним і модним. Використовуючи бретонські перекази, Вас ввів у текст чимало доповнень, особливо з лицарського побуту, а головне - деталь круглого столу: ніби Артур наказав поставити у своєму замку круглий стіл, щоб на бенкеті не було почесних і непочесних місць, щоб усі почували себе рівними. У текстах Гальфріда і Васа старовинні перекази піддавалися обробці в дусі ідеології свого часу. Зокрема, намагання правителів тримати в покорі своїх часто неслухняних васалів втілено в ідеї співдружності короля Артура і лицарів Круглого Столу. Двір Артура і його прекрасної дружини Генієври зображений як зосередження лицарського світу. Кожен благородний лицар мріє бути прийнятим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну звитягу у подвигах і авантюрах. Крім короля і королеви, в артурівські романи перейшли й інші персонажі з їхнього оточення: племінник короля Говен, безстрашний лицар і Дон Жуан, фанфарон і невдаха сенешаль Кей, прикрий Модрет, фея Моргана, чарівних Мерлін та ін. Сюжетна модель Гальфріда - Васа виявилась надзвичайно продуктивною. На її основі європейські автори створили сюжетно різноманітні яскраві варіанти.

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де Труа (друга половина XII ст.). Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу. Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шампані і, мабуть, був пов'язаний з феодальними дворами Північне- Східної Франції (зокрема, з двором Марії Шампанської), де захоплювались куртуазною поезією. Поет випробував себе в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів Овідія) але найбільш повно його обдарованість виявилась у жанрі роману. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Як поет і людина, він сповнений усвідомлення власної значущості, що було рідкістю у середньовічному мистецтві. Він має свою концепцію світу і людини, стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. Провідний сюжет його творів можна визначити приблизно так: " молодий герой (== лицар) в пошуках моральної гармонії". У п'яти його романах наслідується схема артурівського двору з хронік Гальфріда - Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Автор протиставляє ідеальну країну Артура лицарському суспільству, далекому від його ідеалу. Проте фантастичний (часом ірреальний) світ романів Кретьєна співіснує з історично реальною дійсністю. Митець створює картину сучасного йому лицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально і точно зображуються будні і свята при дворах королів, у замках сеньйорів, містах; є також натяки на історичні події, згадуються назви відомих міст тощо.

Книги Кретьєна насичені кельтською фантастикою (типове явище для бретонського роману). Ця орієнтація на вимисел, диво загалом характерна для світосприйняття середньовічної людини. Тоді не існувало усталеної межі між реальним і надприродним; дивовижне сприймалося як можливе, дійсне. Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191.рр. І вже у першому творі Кретьєн виявив себе новатором. Його " Ерек та Еніда" є взірцем нового куртуазного роману, в якому чільне місце посідають " авантюри" - пригоди і лицарські подвиги, а також світ інтимних почуттів. Автор прагне розкрити проблему: чи сумісні любов, шлюб із звитягою і воїнським обов'язком лицаря? Перша частина роману сповнена світла, радості, щастя. Королевич Ерек, один Із лицарів при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда, дочка збіднілого лицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному платті Еніда вражає всіх красою і витонченістю. Портрет Еніди (біляве, золотисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди. Не випадково Ронсару і Шекспіру через чотири століття довелося в своїй ліриці відстоювати інший ідеал - чарівність жінок зі смаглявим обличчям і темним волоссям. Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забуває про обов'язки сюзерена, що обурює його васалів - адже король повинен захищати їх інтереси. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось уночі вона відважилась признатися йому: " Тепер усі сміються з вас... і називають вас боягузом". Розгніваний Ерек негайно зібрався в дорогу, бажаючи довести всім (а передусім - дружині), що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.

Друга частина роману насичена " авантюрами". Ерек і Еніда вступають у стихію лісу, у світ похмурої і тривожної невідомості. За наказом чоловіка, Еніда їде вперед, її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чоловіка про близьку небезпеку. Він сам виявить мужність, рятуючи її стільки разів, скільки це буде необхідно. Та Ен