Національно-самобутні форми суспільної допомоги українського народу у XVI – XVIII ст.

Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне явище – козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.

Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.

Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.

У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.

На берегах річки Самари в Подністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча – скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку – 138, у Чернігівському – 118, у Лубенському – 107, у Переяславському – 52, у Полтавському – 42 тощо. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались любові до мандрівників. У Запорожжі будь-хто міг з’явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. «Приїжджай туди будь-хто, лежи собі хоч три місяці, – пий і їж все готове. Тільки і справи, що встань і помолись Господу; а коли є гроші, то йди в корчму купувати горілку», – так висвітлює козацький побут дослідник українського козацтва Д. Яворницький.

Одинокі козаки жили у бурдюках. Вони ніколи не закривались і тому завжди і для всіх були відкритими. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він мало того, що залишав його незакритим, а ще клав на столі продукти для приготування їжі. Хто хотів, той заходив у помешкання. Господар зустрічав гостя, як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів.

Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували своє життя. Проте більшість козаків помирало там, де жило. Причому, якщо козак вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.

Поступово у суспільну тканину Запорізької Січі проникла соціальна нерівність. Декларована звичаєвим правом теза про рівні можливості усіх членів запорізького товариства у реальному житті виглядала у кращому випадку як утопія. Наприклад, Івану Сірку належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка. Ще більшу кількість земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках козацька старшина в останні десятиріччя існування Січі.

Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився особливий стиль, так зване Українське бароко.

Павло Алепський розповідає «що в козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані дома для бідних і сиріт. Хто туди заходить дає їм милостиню – не так як у московськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».

Що стосується становища народних мас, за рахунок яких відбувалось збагачення козацької старшини, то захисником їх прав виступив гетьман Іван Мазепа. Намагаючись втримати старшинські апетити в межах права й законності, Універсалом 1691 р. він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (монастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків переводити в посполиті (селяни); ним же було заборонено відбирати в простих козаків землю.

Отже, саме у діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце у ХV – XVII ст.: особиста благодійність та громадська (державна) при збереженні і заохоченні філантропічної функції церкви.

Братства виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягало своєї вершини. Саме тоді на громадську арену виступило міщанство – верства українського суспільства, яка досі відігравала незначну роль в історії держави. Воно взяло на себе справу оновлення церковного і духовного життя українців, порятунку віри і народності.

Братська організація має глибокі корені в історії рідної країни. Російський історик С.Соловйов висловив погляд, що первісним громадським об’єднанням, з якого виникли братства, були відомі за князівських часів «братчини», тобто бенкети в складчину, що походили від поганських культових звичаїв і були спільні для всіх слов’ян. Інші дослідники висловлюють припущення, що прототипом пізніших братств слід вважати братство родове.

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних братств мали ремісничі цехи, що в них організовувалось населення міст з хвилею поширення так званого магдебургського права. Подібно як у цехах, так і в братствах почали вводитись обов’язкові організаційні статути, що окреслювали права та обов’язки.

Головним осередком братського руху на українських землях вважається місто Львів, на білоруських – Вільно. Найстарішими братствами на Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське.

Займаючись різними ремеслами та особливо торгівлею, у ХV ст. львівські міщани значно поліпшили своє матеріальне становище. У Львові зросло число українських крамниць і будинків. Дехто з міщан нажив дуже велике майно. Зростання економічного добробуту спонукало міщан до суспільних та церковних справ. У своїх громадських прагненнях вони гуртувалися у братствах. У Львові їх було декілька, найстарішим вважається Успенське (1439 р.). Спочатку його діяльність зводилась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, ікони. Щороку на свято Успіння робили великий бенкет. Братчики допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, разом урочисто здійснювали поховання померлих, виховували в собі риси солідарності і взаємної допомоги. Згодом братська організація зміцніла і розпоряджалась значними фондами. У 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову спорудити друкарню.

Членами братства могли бути всі, хто бажав: і чоловіки, і жінки. Ознайомившись із статутом, вони проголошували у церкві присягу, після чого записувалися у братський реєстр і сплачували грошовий внесок. Звичайно, головна влада була зосереджена в руках двох старійшин. Вони призначали день і час зібрань; у них зберігались кошти – в одного був ключ, у другого – скринька з грошима та документами. Старійшини мали бути і суддями: братчикам заборонялось звертатись до суду духовного чи світського. Церковні старости крім догляду за будівництвом храмів, шпиталів, шкіл мали завідувати церковним майном, книгами, різним скарбом братства. У їх обов’язки входило розшукувати старі літописи. Шпитальні наглядачі виступали посередниками у викупі козаків з турецької і татарської неволі.

Чотири рази на рік відбувалась урочиста церковна служба, після якої братчики влаштовували розкішні обіди для жебраків, калік, хворих і сліпих.

Найперший обов’язок кожного братчика – відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду. У цій згуртованості, монолітності, взаємовиручці також мало виховуватись почуття взаємної любові, великої єдності. Почесною місією братств була побудова шкіл на Україні, залучення українського трудящого люду до освіти, створення народних книгозбірень, розшук і зберігання історичних літописів, книг, документів.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586 р.). За її зразком відкрилися братські школи в Перемишлі, Києві, Вінниці, Кременці, Луцьку та ін. У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу вивчалося «сім вільних мистецтв». На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Предмети квадривіуму вивчались на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому – грецької, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу. На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова (мова західної науки).

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи «Порядок шкільний» 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до учня визначалося не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків із сприяння дітям у навчанні.

У братських школах не тільки давали ґрунтовні знання, а й прищеплювали моральні якості. Статут Львівської братської школи пропонував вчителям кожну суботу і неділю проводити бесіди на різні теми, а також навчати дітей юнацькій моралі: як вони повинні бути в церкві перед богом, в домі перед рідними своїми і як їм завжди зберігати доброчесність.

Таким чином, відстоюючи національний розвиток, протидіючи католицькому релігійному гніту, братства здійснювали благодійницькі функції: допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували друкарні, церкви, шпиталі, оберігали пам’ятники історії, культури, викуповували бранців з татаро-турецької неволі. У відкритих ними школах здійснювали виховання молоді в дусі людинолюбства, побожності, милосердя. (О. Янкович, В. Поліщук)

Питання для самоконтролю:

1. Які напрями суспільної опіки характерні для періоду церковно-державної благодійності в Україні?

2. Які благодійницькі функції виконували братства?

3. У яких формах здійснювалась соціальна допомога в Запорізькій Січі?

4. Які напрями суспільної опіки простежуються в діяльності Запорізької Січі?

5. Назвіть найвидатніших меценатів українського народу епохи українського Відродження.

6. Які добродійні справи здійснювали І. Мазепа, К. Острозький, П. Могила, Г. Гулевичівна?

7. У якому творі вперше піднята проблема професійного жебрацтва?

8. Чому церковно-монастирська система благодійності себе дискредитувала?

9. Як формувалась соціальна політика в державах Західної Європи?

10. Чому було започатковано введення спеціальних податків на користь бідноти?

11. Як формувалось соціальне законодавство в Росії у XVI – першій половині XVIII ст.?

12. Які кардинальні зміни відбулися в соціальній опіці під час правління Петра І?

13. Які нові організаційні форми допомоги нужденним виникають в Західній Європі в період раннього феодалізму?

14. Назвіть відомі вам закони й укази про заборону жебракування і бродяжництва, які виходять у XVII ст. в Західній Європі.

15. Чому у XVII ст. з точки зору соціальної допомоги називають століттям «великого ув’язнення»?

Поясніть сенс висловлювань:

1. Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, з дозволу його милості і з кохання до братів моїх та рідного народу українського намірилася зробити добро...

Я дала, подарувала, записала, і вічним незмінним подарунком на вічні часи даю, дарую і відписую моє власне наслідницьке володіння, що користується справами і вільностями шляхетськими, власний мій двір у цілому вигляді разом з землею, дарую на школу для дітей як і шляхти, так і міщанських, на готель і монастир, щоб монастир цей і школа розташовані були на цій землі (Гальшка Гулевичівна, 1615 р.).

2. З божою допомогою, постаравшись в міру моїх слабких сил на кошти мого сімейного майна відновити гімназію, тобто київські школи... я постачав, постачаю і дуже бажаю з допомогою царя небесного до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами для утримання бідних студентів (передмова до «Анфології» П. Могили 1636 р., присвяченій «благородному і побожному юнацтву і всім взагалі благочестивим студентам київських шкіл»).

3. Запорізька громада доходила до повного ідеалу рівності, невідомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віка; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях (Д. Яворницький).

4. Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що до архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов келар і сказав йому, що багато-багато хлібів видається на кожен день. Той же подивувався такому споживанню і пішов до келарні подивитися, хто це так багато хлібів подає. І побачив багато жебраків там, і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб). І почав сам здорових голодних проганяти (повелів їм не дармового хліба їсти, а працювати). Недужим – сліпим, кривим та їм подібним – повелів дати їстівності.

Коли ж повернувся у свою келію, тоді, о чудо! Град такий великий впав, що всі жита монастирські побив та із землею змішав. Нікому ж іншому град той жита не потовк. Побачив це старець-архімандрит і повелів усім дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи то в келарні, не маю звідки дати, сказав йому старець: «Давай усім, хто просить: тобі не убуде, обитель же свята ніколи не збідніє». (повчання митрополита Київського і Галицького Петра Могили)

5. Вбачаючи, що упадок святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму – все своє майно, що я дістав від батьків, і все. що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися сумні руїни, почати на засновини шкіл в Києві (із духовного заповіту Петра Могили).

6. … В усій країні козаків, на кожній вулиці, та в кожному селі побудовані для їхніх бідняків і сиріт, як слугують їм притулком; на них ззовні багато образів; хто до них заходить, дає їм милостиню… У козаків є безліч удів та сиріт, бо з часів появи гетьмана Хмеля й до сьогодні не припиняються страшні війни. Протягом усього року, по вечорах, із заходом сонця ці сироти ходять по всіх домівках просити милостиню, співаючи хором гімни Пресвятій Діві приємним, захоплюючим душу наспівом; їхній голосний спів чутно на великій відстані. Закінчивши спів, вони отримують з тієї хати милостиню грошима, хлібом, харчами чи іншим, необхідним для підтримки їх існування (П. Алепський, 1654 – 1 656 рр.).

7. У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й нездатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків. Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку (французький історик ХVIII ст. Ж.-Б. Шерер).

8. У главі VI «Домостроя» даються принципи милосердного відношення «для закритої» і «відкритої», безпосередньої допомоги в середовищі існування людини. Для закритої системи допомоги, в таких її «соціальних інститутах», як монастир, лікарня, «темниця», необхідно було, «вдивляючись» в скорботу і біду нужденних, при відвідуванні «подавати милостиню», «в міру своїх можливостей». Відкрита допомога передбачала розрізняти людину в скорботі, бідності, нужденного. Неодмінна умова допомоги: напоїти, нагодувати, зігріти. При цьому висувались вимоги до того, хто надавав допомогу, щоб він справи милосердні творив «з любов’ю і чистою совістю»… (М.В. Фірсов)