Становлення та розвиток політичної географії та геополітики

Становлення та розвиток політичної географії як науки поділяють на такі етапи (В.О.Колосов, 2001).

Перший етап веде свій відлік від основоположної роботи Ф.Рацелля. “Політична географія” (1897 р.) до першої світової війни. Для нього характерна гостра боротьба тогочасних лідерів (Велика Британія, США, Німеччина) за світове панування. Це перша хвиля теоретичних узагальнень у політичний географії, розробниками яких були Ф. Ратцель, Ю.Р.Челлен, Г. Маккіндер, А.Зіґфрід. У цей час Ю.Р.Челлен у роботі “Держава як форма життя” (1916) вводить новий термін “ геополітика ”. За Челленом, держава складається з п´ яти сфер – географічного простору, народу, господарства, суспільства та управління. Геополітика вивчає географічний простір і являє собою один з п´ яти напрямків політичної науки, і разом з демополітикою, економполітикою, соціополітикою, та кратополітикою (політикою влади) утворює “п’ять пальців однієї руки”. З того часу термін “геополітика” набув надзвичайної популярності і став представляти політичну географію в цілому.

Другий етап охоплює проміжок між двома світовими війнами і поширюється на кінець 1940-х років. У цей час політична географія та геополітика стали обов´ язковою складовою політики провідних країн. Були розроблені концепції та моделі геополітичного устрою Європи після першої світової війни (І. Боумен, США). Набула поширена органічна теорія держави, яку розглядали як живий організм, що постійно зростає та еволюціонує і потребує все більшого геополітичного простору. Провідними авторами цього періоду були Г..Маккіндер, Р.Гартшон, Ж.Ансель.

Третій етап розвитку політичної географії тривав від 1950-х до середини 1970-х років. Потягом цього часу внаслідок протистояння США – СРСР формується двох-полярний геополітичний світовий порядок. Світова політична географія у цей час переживає певну кризу, пов’язану з другою світовою війною, яка перекреслила чимало геополітичних ідей. Головними теоретиками тогочасної політичної географії були Р. Гартшорн, С. Джонсон та Ж. Готтман. Їхні розробки були спрямовані на пошук “ключовою ідеї”, що сприяє цілісності та могутності держави і одержали назву функціонального підходу (Р.Гартшорн, США). Четвертий етап (з середини 1970-х років) відповідає сучасній або новій політичній географії. Це час зародження постіндустріальних суспільств, інтернаціоналізації економіки, розпаду СРСР і всієї світової соціалістичної системи. Провідними розробниками сучасних геополітичних концепцій і моделей стали Д. Гарвей, П. Тейлор, Дж. Егню, Дж. О´ Локлін, К.Кокс.

У сучасній системі географічних наук політичну географію та геополітику розглядають за двома підходами: 1) як одну й ту ж саму науку з різними назвами; 2)як дві різні дисципліни, що потребують певної ординації у своїх взаєминах. Наша точка зору така. Політична географія – це родина політико-географічних наук, у складі якої виокремлені політико – географічне країнознавство, геополітика, електоральна географія та інші дисципліни. За таким підходом, геополітика це політична географія глобальних вимірів, поряд з якими існують інші рівні політико - географічних досліджень – країнознавчі, регіональні, локальні.

Геополітика, за В.О.Колосовим (1985), являє собою один з напрямів політичної географії, що досліджує залежність зовнішньої політики держав і міжнародних відносин від системи політичних, економічних, екологічних, військово-стратегічних та інших зв’язків, зумовлених географічним положенням країни та іншими фізико-й економіко-географічними чинниками. Політична географія розглядає державу під кутом зору географічного простору, геополітика, навпаки, - простір під кутом зору інтересів держави на міжнародній арені, які називають геостратегією. Геостратегія має свої національні, регіональні, макрорегіональні та глобальні аспекти. Геостратегічне положення країни продемонструємо на прикладі Росії (М.С.Мироненко, 1995). Зовнішні інтереси Росії поділяють її геополітичне оточення на чотири концентри: 1) держави СНД з західним і південно-східним сегментами; 2) країни Центрально-Східної Європи, бувші союзники по РЕВу (Рада економічної взаємодопомоги) та Варшавському блоку; ісламські країни; Китай і Індія; 3) держави “євроатлантичної цивілізації” та Японія; 4) країни “Півдня “-Латинської Америки, Африки, акваторії Тихого океану.

Замам´ ятайте:

· У розвитку політичної географії як науки виділяють чотири етапи (В.Колосов, 2001):

1) кінець ХІХ – початок ХХ ст. зародження політичної географії та її розвиток як геополітики;

2) проміжок між двома світовими війнами – геополітика стає інструментом державної політики країн – лідерів;

3) 1950 – 1970-і роки – геополітика двохполюсного світу (СРСР – США) і “холодної війни”;

4) з середини 1970-х років – етап нової політичної географії (розпад СРСР і світової соціалістичної системи, інтернаціоналізація господарства, перехід до постіндустріальної та інформаційної цивілізації).

· Органічна теорія держави розглядає країну як живий організм, що зароджується та зростає і потребує більшого геополітичного простору. Цю концепцію називають також “соціал-дарвінізмом”.

· Політичну географію та геополітику розглядають за двома методологічними підходами:

1) як одну й ту ж саму науку з двома назвами;

2) ординовано (впорядковано): геополітика одна із складових політичної географії;

· Геостратегія розглядає геополітичний простір під кутом зору національних інтересів держави.

Контрольні питання та завдання

1) Характеризуйте етапи становлення й розвитку політичної географії за В.Колосовим (2001).

2) Хто і в який час започаткував політичну географію як науку? Коли і ким введений термін “геополітика”?

3) Характеризуйте розвиток політичної географії на другому етапі у проміжку між двома світовими війнами.

4) Як розвивалась політична географія протягом третього етапу, в часи “холодної війни” двох геополітичних систем?

5) З якими світовими подіями та трансформаціями пов´ язаний четвертий етап розвитку політичної географії

6) Як співвідносяться політична географія і геополітика за їхніми предметними областями?

7) Поясніть зміст і функції поняття “геостратегія”.