Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Суспільно-історичний поступ людства






Приблизно 100-150 тис. років тому у Східній Африці виникла перша популяція виду Homo sapiens - людини розумної, яка поступово розселялася спочатку в межах Старого Світу, а дещо пізніше в Австралії та Америці. У межах окремих угрупувань та популяцій відбувалося формування расових та підрасових типів, перших діалектно-мовних спільнот, культурних традицій. За умов мобільного мисливсько-збирального укладу життя невеликий приріст населення компенсувався освоєнням сусідніх територій. Такі автономні самодостатні соціальні системи могли існувати без принципового зростання рівнів самоорганізації протягом десятків тисяч років. Тогочасну систему господарства називають привласнюючою (збиральницькою). Людство ще не дійшло до відтворюючої системи господарства, оскільки не знало виробництва. Це була передцивілізаційна стадія розвитку людства.

Глобальна цивілізаційно-господарська трансформація розпочалась на Близькому Сході приблизно 10 тис. років до н.е. через переорієнтацію на землеробсько-скотарську діяльність, що являла собою першу відтворюючу виробничу систему господарства. Цей перехід називають неолітичною революцією.

Середній період в історії первісності - це доба родового ладу, що являла собою перехідну стадію, на якій співіснували два типи соціокультурних систем: вищих рибалок і мисливців на морського звіра та ранніх землеробів і тваринників. Першим типом вичерпувались можливості лінії привласнюючого господарства, другий - започатковував розвиток суспільств з відтворюючою економікою. Основними лініями землеробсько-тваринницького господарства були: 1) тропічна, зорієнтована на бульбово-коренеплідне землеробство; 2) зернового господарства. В екваторіальній зоні відсутні пори року та нема сезонів землеробської праці. Відтак, відсутня проблема накопичення та зберігання харчових запасів, які завжди можна поповнити з свого городу. Досягнувши певного рівня самозабезпеченості, такі суспільства не мають стимулів і можливостей для підвищення продуктивності праці і увіходять у стан економічної та соціально-культурної стагнації, що не долає родового ладу.

За енеолітичних часів у Старому Світі відбувається поступове розходження землеробсько-тваринницької та скотарсько-землеробської ліній соціокультурної еволюції. Кочівницькі скотарські суспільства у багатьох регіонах дожили майже до наших часів, але не зазнали помітної еволюції. Кочівницько-скотарська лінія еволюції вичерпала свої можливості вже у давнину і стала тупиковою щодо подальшого розвитку.

Суспільства з переважанням землеробської орієнтації за одними типами, пов’язаними з тропічним бульбово-коренеплідним городництвом, так само відносно швидко вичерпали можливості свого розвитку і не вийшли навіть на рівень формування ранньоцивілізаційних систем. Але інші типи землеробських суспільств, зокрема ті, що орієнтувалися на зернове господарство (у поєднанні з городництвом, садівництвом, тваринництвом), досягли цивілізаційного рівня двома шляхами - східним і західним. Магістральний шлях пізньопервісного людства до цивілізації пролягав через розвиток зернового землеробства, пов’язаного з тваринництвом. Саме на цій основі виникають ранні та наступні цивілізації. Формуються племінні інститути типу чіфдомів-вождівств, аристократична верхівка яких реалізує суспільне право влади - власності через використання редистрибутивної системи.

До початку VI тис. до н.е. на Близькому Сході, а незабаром - в усьому Західноазійсько-Північноафрикансько-Європейському макрорегіоні відбувається розмежування між переважно пастушими суспільствами степів та напівпустинь, з одного боку, та аграрними суспільствами з землеробством - з другого: найслабкіші та периферійні групи близькосхідного населення витискувались у мало придатні для землеробства місцевості і пристосовувались до них за рахунок пасовищного скотарства. Не пізніше межі V-IV тис. до н.е. індоєвропейські племена доместикували (одомашнили) коня, що забезпечило їх широку експансію у Західну Європу, північну Індію та Китай протягом IV-П тис. до н.е. Власний потенціал кочівницької лінії розвитку швидко вичерпується, і від середини I тис. до н.е. ніякого істотного поступу вона не мала.

З VП-VI тисячоліть до н.е. хліборобсько-скотарські суспільства розходяться двома лініями - іригаційного та неполивного богарного землеробства. У першій вирішальну роль щодо організації й управління господарством брала на себе держава та владні структури, оскільки ефективне функціонування потужних зрошувальних систем потребувало величезних витрат людської праці та чіткої організації робіт. Для регіонів неполивного землеробства типовою була індивідуально-родинна організація господарства, що робило їх більш вразливими щодо експансії скотарських племен.

Станово-класове суспільство - це друга стадія розвитку докапіталістичних (доіндустріальних) експлуататорських суспільств, яка приходить на зміну ранньоцивілізаційним (ранньокласовим) системам. Воно характеризується помітним розвитком приватновласницьких відносин. Власність відокремлюється від влади, хоча перебуває під їїприскіпливим контролем. Але держава зберігає свою владу - власність на землю і воду.

Визначимо вузлові моменти в процесі еволюції доіндустріальних суспільств. Таким не є умовна межа між “давниною” та “середньовіччям”, реальна лише для Західної Європи. Ще менш надійним є розмежування “рабовласницької” та “феодальної” формацій. Єдиний чітко визначений орієнтир - “ осьовий час ”, за К.Ясперсом. Осьовий час - це період між VШ-Ш ст. до н.е., коли в різних регіонах Старого Світу одночасно діяли релігійно-філософські “вчителі людства”, пророки, які внесли у свідомість своїх народів персоналістичні цінності, орієнтацію на духовні проблеми буття. Протягом цього часу відбулось “одухотворення буття”, усвідомлення цілими народами своєї духовності. К.Ясперс обгрунтував концепцію “осьового часу” наприкінці 1940-х років, і вона набула загального визнання.

Для “осьового часу” характерне створення світових імперій та виникнення світових релігій. За А.Тойнбі, світова держава та світова релігія функціонально взаємопов’язані: у лоні першої визріває друга. У цей час виникають такі могутні ідейні течії, як джайнізм, буддизм, рання світоглядна версія індуїзму (“Бхагавад-Гіті”), конфуціанство, даосизм. До останніх століть I тис. до н.е. вони виступають здебільшого як морально-філософські вчення, хоча й зорієнтовані на релігійні питання. На межі ер вони остаточно стають віровченнями. Із вченням старозавітних пророків “осьового часу” пов’язане становлення християнства. На іудаїстсько-християнському грунті за кілька століть виникає іслам.

У цей час відбувається системна трансформація цивілізацій Старого Світу. Руйнуються могутні ранньоцивілізаційні системи, і на їх руїнах формуються цивілізації вторинні, або цивілізації “другої серії”, за А. Тойнбі: розпадається під вторгненням дорійців Крито-Мікенська цивілізація; ізраїльські племена захоплюють Ханаань і руйнують там єгипетську владу; в долині р.Інд гине велика Хараппська цивілізація, і сюди вторгаються індоарії; у Північному Китаї Шан-Інська цивілізація впала жертвою чжоусців.

До останньої третини I тис. до н.е. в загальних рисах завершився процес трансформації архаїчних ранньоексплуататорських (ранньокласових) суспільств у станово-класові, або у традиційні цивілізації. Під ранньоцивілізаційними або ранньокласовими станами розуміють експлуататорські суспільства доіндустріальної доби, де відсутня приватна власність на землю та на додатковий продукт.

Середньовічна феодально-католицька Західнохристиянсько-Новоєвропейська цивілізаційна система зросла на варварському, кельтсько-германському субстраті. Вона базувалася на цілком автаркійних самодостатніхвеликих сімейних домогосподарствах і мала специфічну суспільно-політичну організацію та виразну аристократичну природу. Друга складова цієї системи - пізньоантична-давньохристиянська спадщина з її традиціями міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян.

Західна Європа успадкувала від Риму і ідею світової єдності, що її намагались реалізувати Карл Великий (друга чверть XVI ст.) та Наполеон I (перша чверть XIX ст.). Латинське християнство було набагато індивідуалістичнішим (персоналістичнішим), ніж християнство грецьке. На Заході церква і держава протистоять одна одній, на Сході - діють, як правило, спільно. V століття - час падіння Західноримської імперії, час створення на її руїнах варварами - вестготами, остготами, вандалами, бургундами, франками тощо, низки нестійких об’єднань, час утвердження Ватикану та Східноримскої імперії - Візантії (Ромейська держава), час розходження Західнохристиянського та Східнохристиянського світів.

Традиційно середньовіччя та новий час розмежовують по лінії Відродження та Реформації, близько 1500 р., а в радянській історіографії - по Англійській революції, близько 1640 р. Проте Відродження та Реформація є продуктом загального підйому Заходу, що розпочинається з XI ст. і не вщухає протягом усього П тисячоліття. О.Шпенглер датував виникнення західноєвропейської культури приблизно Х століттям.

Європа пережила кризу XIV cт. - страхітливу епідемію чуми та столітню війну. З 1000 р. на Заході панували апокаіиптичні настрої, чекали “кінця світу”. З цього часу починається “економічна революція другого феодального періоду ” з бурхливим розвитком середньовічних міст, вдосконаленням агротехніки, транспорту тощо. Західно-християнський світ середньовіччя через добу Відродження, Реформації та Великих географічних відкриттів перетворюється у світ Новоєвропейський, який по суті вже з другої половини XVШ ст. стає світом Північноатлантичним. Його називають також Новоєвропейсько-Північноатлантичною цивілізацією. Її прорив позначений такими основними подіями:

- війна за незалежність північноамериканських колоній (1775 р.);

- проголошення незалежності США (1776 р.) та визнання цього факту Англією за Версальським договором (1783 р.);

- промисловий переворот в Англії (паровий двигун - 1784 р.;

механічна прядка - 1785 р.);

- Велика французька революція (1789-1794 р.р.);

- утвердження британського колоніального панування в Індії

(падіння Делі - 1803 р.).

У світовому масштабі утвердилась капіталістична товарно-ринкова економіка як пануюча соціально-економічна система з притаманним їй раціоналізмом, індивідуалізмом та прагматизмом. Цей момент глобальної трансформації в історії людства пов’язаний з переходом до індустріального громадянського суспільства, або ж до капіталізму. Сутність цієї трансформації нам відома значно менше попередніх, наслідки яких ми вже знаємо. Тому сучасні оцінки грандіозних змін останніх століть дуже різні у різних авторів. Лишається дискусійним питання про критерій такого переходу: що саме - утвердження капіталістичного ладу чи впровадження індустріальних технологій є головною ознакою цієї трансформації. Капіталістичне суспільство немислиме без індустріальних технологій, а індустріалізація можлива і поза капіталізмом (СРСР, Китай).

Протягом XVI-XVШ, а особливо XIX ст. людство вперше інтегрувалося у реальну функціональну макроцивілізаційну систему, що охопила всю планету. Людство увійшло в систему глобальної екологічної взаємодії з Землею. Планетарним стає й інформаційний простір, а густота й швидкість обігу інформації зростають з колосальним прискоренням. Найважливішим технологічним відкриттям нашого часу стали мікропроцесори.

Марксизм пов’язує становлення нового часу з розвитком капіталізму, який започаткований у XVI - першій половині XVП ст., коли буржуазні відносини зароджуються та утверджуються у Нідерландах та Англії. Позитивізм, починаючи з О.Конта, переломним вважає кінець XVШ ст., коли відбувся промисловий переворот та перехід від релігійно-метафізичного до наукового світогляду. У європейському масштабі більш обґрунтованим є перший підхід, а у світовому - другий. Капіталізм не мав світового поширення як система. Серед неєвропейських країн лише Японія, а пізніше - Південна Корея, Тайвань, Гонконг та Сінгапур, досягли справжнього успіху на шляху капіталістично-ринкової модернізації. У численних суспільствах “ін’єкція капіталізму” позитивних наслідків не дала (Росія, Китай, Індія, Іран, Алжир, Єгипет). Недостатньо підстав розглядати капіталізм як стадію еволюції людства. Швидше, це фаза еволюції суспільства західного типу, що відіграла величезну роль в історії людства. Індустріалізація багатьох країн пройшла без капіталізму.

Гаслом капіталізму стало масове виробництво. Воно знову вимагало посилення виробничої централізації, перетворення людини на “гвинтик” гігантського виробничого механізму, вузької спеціалізації його праці. Вже зараз очевидно, що масове капіталістичне виробництво породжує не лише стандартизацію споживання, але й стандартизацію культури, духовного світу. Численні історичні приклади свідчать про маніпулювання масовою свідомістю, про орієнтацію політичних рухів і партій на “середню” людину та її ідеали, про можливості трансформації суспільства у “покірно-агресивний натовп” чи “більшість”. Доказом таких об’єктивних можливостей суспільного розвитку у XX столітті є перелік ультрабсолютистських держав з небаченою мірою централізації: СРСР, Німеччина, Італія, Китай, Кампучія (Камбоджа), Північна Корея, Куба, В’єтнам та ін.

Доба індустріального суспільства, що розпочалася на межі XVШ-XIXст., характеризується глобальною інтеграцією людства, внаслідок якої протягом двох останніх століть складається всесвітня макроцивілізаційна система. Новоєвропейська цивілізація захопила світове лідерство, і навколо неї інтегруються інші регіональні цивілізації, формуючи єдину глобальну макроцивілізаційну систему. У.Ростоу – найвідоміший теоретик формування та розвитку індустріального суспільства. Сам термін “індустріальне суспільство” вже присутній у працях К.А.Сен-Сімона та розроблений О.Контом. За У.Ростоу, справжнє економічне зростання починається з XVII ст. За стадією “передумов” (межа XVII-XVIII ст.) ідуть стадії “зрілості”, індустріалізована стадія “масового споживання”. Важливим елементом теорії індустріального суспільства є процес демократизації суспільства. Ще в середині XIX. А. де Токвіль визначив процес демократизації з стиранням спадкоємних станових відмінностей та привілеїв, утвердженням рівних громадянських прав та загальної рівності перед законом як головний момент переходу від традиційного до модерного суспільства.

Дж.Гелбрейт, У.Ростоу та ін. розробили гіпотезу про конвергентний розвиток капіталізму та комунізму, які прямують до “єдиного індустріального суспільства”. Конвергенція, за Дж.Гелбрейтом, - це двобічний процес, за якого західні суспільства набувають деяких рис схожості з соціалістичними, і навпаки. Французький соціальній філософ Р. Арон – один з провідних теоретиків індустріального суспільства та всесвітньої історії розглядав індустріальне суспільство у двох формах: західній – “добрій”, та комуністичній – “поганій”. Це своєрідний доказ поліваріантності розвитку суспільства, хоч ні У.Ростоу, ні Р.Арон цю тезу не наголошували. Р.Арон поєднує суспільно-політичні відносини та технологічний прогрес як головні чинники поступу цивілізації.

Період глобальної індустріальної макроцивілізаційної системи охоплює ще надто малий час і не має внутрішньої періодизації. XIX ст. – це час об’єднання людства під егідою західної буржуазно-індустріальної цивілізації, а XX ст. – час пошуків форм співіснування в цій макросистемі різних цивілізацій і народів, позначений трагедіями двох світових воєн, безліччю локальних воєн і конфліктів, мільйонами жертв фашистських і комуністичних режимів. М.Гайдеггер та Х.Ортега-і-Гассет висловили гостру стурбованість сучасними масштабами підкорення людини технікою. Новоєвропейська наука й техніка у поєднанні з ідеологією лібералізму призводять до здичавіння та стадності мас, із подальшими революціями та встановленням тоталітарних режимів комуністичного чи фашистського ґатунку.

У 1970-х роках розроблялась концепція постіндустріального інформаційного суспільства як загальносвітової соціально-економічно-культурної системи, що наслідує та проводжує розвиток індустріального суспільства. Для сучасного етапу розвитку продуктивних сил характерне повсюдне й інтенсивне використання інформації – науково-технічної, економічної, управлінської і т.д. Господарські систем трансформуються від масового виробництва до більш диференційованого і дрібного, націленого на науково-технічні нововведення – інновації, орієнтованого на масове (знов таки!) використання гнучких автоматизованих виробничих систем, здатних оперативно міняти свою структуру та спеціалізацію. І такий “інноваційний тип” виробництва вимагає від окремого працівника вже не глибокої спеціалізації і абсолютної виробничої дисципліни, а творчого пошуку, самостійних рішень та відповідальності. Все це об’єктивно посилює індивідуальну компоненту у єдиному процесі індивідуально-суспільної праці.

До певної міри змінюється і зміст суспільного характеру праці. Ще донедавна суспільна праця організаційно була представлена потужними підприємствами і фірмами, побудованими за принципом вертикального (ієрархічного) управління. Сьогодні ж суспільний характер праці розвивається переважно у формі поширення горизонтальних зв’язків між самостійними виробниками, які називають виробничими кластерами. Передові рубежі науково-техничного процесу, автоматизація та роботизація виробництва дають підстави прогнозувати вихід людини з безпосереднього виробництва у можливо не такій вже й далекій перспективі. Здійсниться передача машинам виробничих функцій, а людина – нинішній виробник – залишить для себе функції управління та організації виробництва, його науково-техничного забезпечення.

Цивілізаційний процес, розпочатий на Близькому Сході близько 10 тис. років тому як процес соціального самовпорядкування та інтеграції, у наш час привів до структурно-функціональної єдності людства, яке глибоко диференційоване за безліччю параметрів і утворює разом з тим цілісну всесвітню цивілізаційну макросистему. Цивілізаційний процес загальнолюдської самоорганізації є прологом до формування ноосфери Землі – явища вже космічного рівня. Тут соціокультурна еволюція стикується з планетарно-космічною.

Запам´ ятайте:

· З часів свого виникнення (близько 100 –150 тис. років тому) людство вело мобільний (кочовий) мисливсько-збиральницький спосіб життя, який нині називають привласнюючою (невиробничою) системою господарства.

· З зародженням землеробства і скотарства (близько 10 тис. років до н е. людство перейшло до відтворюючої (виробничої) системи господарства. Цей перехід, названий неолітичною революцією, став першою глобальною цивілізаційно – господарською трансформацією тогочасного суспільства.

· Від енеоліту, в умовах родового ладу відбувається поступове розходження ліній соціокультурної еволюції – землеробсько–тваринницької та кочівницько–скотарської. Кочівницькі скотарські суспільства у багатьох регіонах дійшли до наших часів. Але не зазнали помітної еволюції. Ця лінія стала тупиковою щодо подальшого розвитку. Магістральним напрямком цивілізаційного поступу стало зернове землеробство у поєднанні з тваринництвом.

· З VII –VI тисячоліть до н.е. хліборобсько-скотарські суспільства розходяться лініями іригаційного та неполивного землеробства. Перша лінія орієнтувалась на централізоване державне управління масштабними іригаційними роботами, друга – на індивідуально-родинну організацію господарства.

· Ранньоцивілізаційні (ранньокласові) суспільства та станово – класові суспільства, що змінили їх, являють собою дві стадії до індустріального цивілізаційного розвитку. Їх розмежував “осьовий час”.

· “Осьовий час” (за К. Ясперсом) – це період VIII – III століть до н.е., коли в різних регіонах Старого Світу одночасно відбулось усвідомлення цілими народами своєї духовності – “одухотворення буття”

· З часу падіння Західноримської імперії (V ст.) розпочинається розходження Західнохристиянського та Східнохристиянського світів.

· На уламках пізньоантичної – давньохристиянської цивілізації з V ст.. формується нова середньовічна феодально – католицька Західнохристиянсько - Новоєвропейська цивілізаційна система, яка з другої половини XVIII ст. стає Новоєврпейсько – Північноатлантичною цивілізацією (її називають також Північноатлантичним світом).

· Трансформація Новоєвропейської цивілізації у Північноатлантичну відбулась під впливом доби відродження – Реформа (ХV ст.) та Великих географічних відкриттів (ХV – ХVІІ ст.).

· З утвердженням індустріальних технологій відбулась наступна глобальна цивілізаційна трансформація: людство протягом ХVІІІ ст. увійшло в добу індустріальної цивілізації – капіталізму.

· Від доби капіталізму розпочинається глобальна інтеграція людства. Складається всесвітня макроцивілізаційна система, лідерство в якій захопила Новоєвропейська цивілізація.

· З 1970–х років розробляється концепція постіндустріального або інформаційного суспільства (Дж. Гелбрейт, У. Ростоу).

· Цивілізаційний процес загальнолюдської самоорганізації, що розпочався на Близькому Сході близько 10 тис. років тому, розглядають як рух до формування ноосфери (сфера розуму) Землі, що являтиме собою вже космічний феномен.

 

Контрольні питання та завдання

1. Протягом якого часу тривала передцивілізаційна стадія розвитку людства? Якою була тогочасна система господарства, як її називають нині?

2. Що являє собою неолітична революція, коли вона відбулася? Якими були її наслідки щодо системи господарства?

3. В який час відбулось розходження головних господарсько – цивілізаційних ліній? Які з них виявились тупиковими, які стали магістральними?

4. Коли розійшлись іригаційне та неполивне (богарне) землеробство? Чому цивілізації з іригаційним господарством завжди мали сильну централізовану владу та державу?

5. Назвіть стадії доіндустріального суспільства. Який час їх розмежовує?

6. Що являє собою “осьовий час”? Хто і в який час розробив концепцію “осьового часу”?

7. З якого часу розходяться Західнохристиянський та Східнохристиянський світи?

8. Протягом якого часу формується Західно християнсько – Новоєвропейська цивілізаційна система? На якому історичному підґрунті вона зростала?

9. Які етапні події сприяли трансформації Новоєвропейської цивілізаційної системи у Північноатлантичну?

10. Чому нині цивілізаційну систему називають Новоєвропейсько-Північноатлантичною? В який час вона формувалась?

11. Характеризуйте становлення капіталізму як чергову цивілізаційну трансформацію людства. Які особливості відрізняють індустріальну цивілізацію від аграрної?

12. З якого часу формується глобальна макроцивілізаційна система? Яка регіональна цивілізація утримує у ній лідерство?

13. Хто і в який час започатковував концепцію постіндустріального та інформаційного суспільства?

14. Поясніть відмінності між постіндустріальною (інформаційною) цивілізацією та індустріальним суспільством.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.