Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Механізм формуючий






1. Кон'югація

Людина у своїй організуючій діяльності є тільки учнем, імітато­ром великого загального організатора - природи. Тому методи люд­ські не можуть вийти за межі методів природи, і представляють по відношенню до них тільки окремі випадки.

У всій своїй діяльності — в практиці і мисленні — людина тільки сполучає і розділяє які-небудь наявні елементи. Процес праці зво­диться до з'єднання різних " матеріалів", " знарядь" праці і " робочої сили" і до відділення різних частин цих комплексів, внаслідок чого виходить організоване ціле - " продукт". Наприклад, при обробці де­рева ріжучим інструментом, з'єднуються зусилля працівника, ріжу­чий інструмент, шматок дерева, відділяються стружки та шматочки дерева, відокремлюється з ним інструмент, що завершив свій рух; додається нове зусилля до інструменту, що приводить до нового його зіткнення зі шматком дерева, і т. д. Ланцюг поєднань і роз'єднань, іноді порівняно простих, частіше дуже складних, важко описуваних словами, - але завжди тільки це, і ніколи нічого такого, що не укла­далося б в ці поняття. І так же в області мислення. Зусилля, що уза­гальнює, зв'язує, об'єднує елементи або комплекси досвіду, а зусил­ля, що розрізняє, відособлює їх.

Ці два акти - з'єднання і розділення - грають не однакову роль в діяльності людини, займають в ній не однакове місце: один з них є первинним, інший - похідним, один може бути безпосереднім, інший завжди буває тільки результатом.

Якщо працівникові треба розрізати шматок дерева на дві части­ни, то прямого, безпосереднього акту, яким це досягалося б, не існує: працівник повинен привести предмет, що розділяється, в зіткнення або із знаряддям, або з органами свого тіла - акт з'єднання - і докла­сти до цієї системи певне зусилля - інший акт з'єднання. Розрив зв'язку предмета здійсниться лише як наслідок цих поєднань, як по­дія вторинного характеру.

Не інакше йде справа і в мисленні. Ніяке " розрізнення", " про­тиставлення", " розмежування" не неможливе без попереднього зі­ставлення, тобто з'єднання комплексів, що розділяються, в деякому

загальному полі - полі " свідомості" або " досвіду". Отже, і тут роз­ділення вторинне, похідне, - і тут воно утворюється на основі з'єднання.

Первинний момент, що породжує зміни, виникнення, руйнуван­ня, розвиток організаційних форм, або основа формуючого тектоло-гічного механізму є з'єднання комплексів. Воно позначається термі­ном, узятим з біології, " кон'югація".

Результати кон'югації бувають тектологічно різні. Досліджуючи питання про них, легко намітити три мислимі випадки.

1) активності одного комплексу й активності іншого
з'єднуються так, що не становляться " опорами" одні для інших, от­
же, без будь-яких втрат: граничний позитивний результат. Найбільш
типові приклади: злиття двох хвиль рівної довжини з повним збігом
їх горбів і їх впадин, одночасні й однаково направлені зусилля двох
працівників, прикладені в таких умовах, що вони не заважають один
одному;

2) випадок прямо протилежний: активності одного комплексу
стають цілком опорами для активностей іншого, повністю паралізу­
ють їх або паралізуються ними. Типові ілюстрації: злиття хвиль рів­
ної довжини й однакового напряму при різниці в половину хвилі або
протилежно направлені зусилля двох працівників;

3) Випадок найбільш звичайний: два комплекси з'єднуються
таким чином, що їх елементи-активності частково складаються, част­
ково є взаємними опорами, тобто організаційно віднімаються. Так,
два працівники вступають у співпрацю, комбінуючи більш менш
вдало свої зусилля, допомагаючи, але в той же час мимоволі заважа­
ючи один одному; дві хвилі накладаються, частково підсилюючи од­
на іншу.

2. Інгресія

Процес кон'югації супроводжується перетворенням комплексів, що вступили в неї, в тому або іншому ступені. Воно може доходити до " знищення" або, точніше, нейтралізації одного комплексу, або деяких з них, якщо кон'югують декілька. Але і крім того, перетво­рення може бути таким глибоким, що спостереження вже " не впіз-


нає колишніх комплексів, не визнає їх за тих же самих: кон югація кисню і водню з утворенням води, кон'югація двох механічних імпу­льсів, що дають рух по рівнодіючій. Проте найбільш загальним є ви­падок, коли і після перетворення комплекси " зберігаються", продов­жують існувати, в зміненому вигляді. Крайні випадки - знищення або радикальна реорганізація — при достатньому дослідженні зво­дяться до нього: простежуючи елементи колишніх комплексів у нових поєднаннях, наукове мислення як би відновлює для себе ці колишні комплекси, знаходить під зміненими формами їх " незнищувану" ма­терію або енергію, ті активності-опори, з яких вони складалися.

Результатом кон'югації є система з перетворених комплексів, що кон'югували. Ці комплекси можуть або залишитися у взаємному зв'язку, або знов відокремитися в самому ході змін, породжених кон'югацією.

Розглядаючи будь-які випадки, легко переконатися, що суть кон'югації завжди зводиться до одного: дані комплекси мають деяку частину, деяку суму елементів, спільну між собою. Це їх " зв'язка". Вона буває в різних випадках вельми різна.

Зв'язка двох ланок ланцюга — та частина однієї ланки, яка ле­жить усередині іншої, і зворотно, тобто поверхня їх зіткнення. Зв'яз­ка двох асоційованих образів свідомості — це їх " загальні риси"; зв'я­зка організованих у співпрацю зусиль - їх загальний об'єкт, і т. д.

В області зв'язки відбуваються всі ті зміни, якими визначаєть­ся організованість або дезорганізованість системи, що створюєть­ся. Зв'язка означає " входження" елементів одного комплексу в інший і зворотно; тому такі системи, які утворені з комплексів, об'єднаних зв'язкою, називають " інгресивними" (іп§гез5Іо, по-латині, " входження"). Не можна уявити собі такого організаційно­го поєднання, яке не було б засновано на інгресії: це форма уні­версальна. Іноді досвід безпосередньо не дає нам зв'язки між ком­плексами, які, проте, складають разом деяку систему, об'єднані взаємною залежністю; тоді пізнання вимушене конструювати її, вводити її гіпотетично.

Здійснити таке входження безпосередньо буває не завжди легко, а іноді і неможливо. У таких випадках зазвичай застосовується метод

" ввідних" комплексів або таких, що " є" посередником. Цю роль мо­же зіграти, наприклад, клей у рідкому вигляді, що легко кон'югує з поверхнею дерева, і потім твердіє, не втрачаючи придбаного зв'язку. Там, де можливо, пізнання безпосередньо зв'язує загальні елементи даних комплексів, що і називається " узагальненням".

У вирішенні складних кон'югаційних задач пізнання удається до методу ввідних або комплексів, що є посередниками. Наприклад, між людиною і мавпою воно вводить образ їх загального предка.

3. Дезінгресія

Результатом кон'югації може бути не тільки більш менш стійка інгресія. У багатьох випадках виходить інше - розпад системи, що кон'югувала, утворення нових окремостей, нових " меж".

Розглянемо один із простих випадків такого роду. На укріпленій одним кінцем нитки висить гирка; цей комплекс називають " фізич­ним маятником". Нитка натягнута: вага гирки разом з її власною ва­гою представляє певну суму активностей, направлених до центру землі. Гирка висить, тому що є інша група активностей - " зчеплен­ня", яка протидіє натягненню, і перевершуючи його своєю величи­ною, не дозволяє перейти в реальне падіння.

Тепер ми кон'югуємо з цією системою новий комплекс: навішу­ємо ще гирку. Сума активностей натягнення зростає. Якщо вона все-таки залишається менше за активності зчеплення у будь-якій частині нитки, то маятник продовжує висіти, як раніше. Але, допустимо, що вийшло інше співвідношення: у одному з поперечних перетинів нит­ки, в такому місці, де нитка тонше, сума активностей натягнення опинилася в точності рівна сумі активностей зчеплення. У тому міс­ці, де власні активності комплексу цілком нейтралізовані, зникає всякий опір активностям зовнішнім. А вони завжди є. Не може бути комплексів ізольованих у самих собі: кожен із них оточений середо­вищем, інакше організованими комплексами, іншими активностями. Вони тектологічно йому " ворожі", розгортаючись по своїх напрямах, вони можуть порушувати його форму, руйнувати його. Цього не від­бувається саме тому, що він створює опір. Якщо в якому-небудь його пункті або області опір зник, став рівний нулю — зовнішні активності

вступають туди, і зв'язок комплексу виявляється розірваним. У да­ному випадку це будуть, наприклад, молекулярні удари частинок на­вколишнього повітря. При спокійному його стані вони представля­ють для нормального зчеплення нитки безконечно малу величину; але коли зчеплення цілком паралізоване, то і безконечно малої дії досить, щоб почався розвиток ефекту, який раніше був неможливий: частинки повітря вступають між частинками нитки, вони відокрем­люються, комплекс розпадається. Через нього проходить тектологіч-на межа.

Очевидно, що вона проходить там, де здійснюється повна нейт­ралізація активностей - " повна дезінгресія". Повна дезінгресія зав­жди обумовлює впровадження елементів активностей середовища по лініях знищених опорів - утворення тектологічної межі.

Яскрава ілюстрація тектологічної межі, а також її змін - лінія фронту. Вона проходить там, де ворожі зусилля двох армій взаємно врівноважуються, і до тих пір, поки вони врівноважуються. Коли рі­вновага порушується, як це буває при наступі однієї сторони, лінія фронту зникає: йдуть кон'югаційні процеси - бої, сутички, в яких елементи обох сторін перемішуються в різноманітних поєднаннях і взаємодіях. Потім бойові активності можуть знов прийти до рівнова­ги на новій лінії фронту; або ж кон'югація розгортається далі і далі, і завершується утворенням зв'язків, що утілюється в мирному догово­рі, у відносинах панування - підпорядкування.

4. Кризи

Усюди організаційні межі мають одну і ту ж основу, повні дезін-гресії.

Розрив тектологічної межі між двома комплексами є взагалі по­чаток їх кон'югації, момент, з якого вони перестають бути тим, чим вони були, - тектологічними окремостями, й утворюють нову систе­му, з подальшими перетвореннями, виникненням зв'язків, дезінгре-сій часткових або повних, - словом, це організаційна криза даних комплексів. Утворення тектологічної межі, створює з даної системи нові окремості, також робить її, в організаційному сенсі, не тим, чим вона була; це також її криза, тільки іншого типу. Всі кризи, що спо-

стерігаються в житті та природі, всі " перевороти", " революції" ", " ката­строфи" і ін., належать до цих двох типів. Наприклад, революції в суспільстві зазвичай представляють розрив соціальної межі між різ­ними класами: кипіння води - розрив фізичної межі між рідиною і атмосферою; розмноження живої клітини - утворення життєвої межі між її частинами, що набувають самостійності.

Кризи першого типу ми позначимо, як " кризи С", другого, - як " кризи £ > ". На підставі попереднього очевидно, що з них первинними є кризи С: всяке розділення обумовлюється попередніми кон'югаціями. Так, розпад клітки-матері на дочірні клітки є результат її зростання, її харчування, кон'югаційного включення в неї елементів із зовніш­нього середовища.

Кон'югація, інгресія, зв'язка, дезінгресія, межа, кризи С і кризи О - все це основні поняття для формуючого тектологічного механіз­му. Вони дозволяють досліджувати різні випадки утворення органі­заційних форм, комплексів, систем. Але потім стає питання про долю виникаючих формувань - про їх збереження, закріплення, розповсю­дження або їх занепад, загибель. Це - питання регулюючого тектоло­гічного механізму.

2. Механізм регулюючий

1. Консервативний підбір

Все, що виникає, має свою долю. її перший, простий вираз зво­диться до дилеми: збереження або знищення. Те й інше здійснюється закономірно, так що нерідко вдається навіть передбачати долю форм. Закономірне збереження або знищення - це і є перша схема універ­сального регулюючого механізму. В біології він отримав ім'я - " від­бір" або " підбір".

Поняття підбору універсальне: організаційна наука застосовує його до всіх комплексів, їх систем, зв'язків, меж. Щоб ілюструвати це, візьмемо ряд прикладів. У країні відбувається зміна клімату: він стає холоднішим. З тварин і рослин, що там мешкають, одні в змозі перенести цю зміну обстановки, і виживають; інші гинуть. У резуль­таті - організація життя на даній території регулюється відповідно новим умовам.

Замість зміни клімату підставимо вселення людини, що раніше там не жила. Вона винищує одні організми, віднімає засоби харчу-

вання у інших, третіх підтримує безпосередньо, четвертим допомагає побічно, знищуючи їх ворогів, і т. д. Тектологічно випадок однорід­ний із попереднім: організація життя регулюється згідно обстановці. Дія людини, планомірна або несвідома, для кожної життєвої форми така ж зовнішня активність, корисна або нешкідлива або руйнівна, як зміна температури або вологості.

Для тектологічних досліджень механізм підбору треба представля­ти і в його цілому, і в його частинах. Він розкладається на три елементи:

1) об'єкт підбору, - те, що йому піддається, як живі організми в
схемі Дарвіна, зв'язки та співвідношення речей у технічному
трудовому підборі, зв'язки і співвідношення людей в підборі со­
ціальної боротьби;

2) діяч або чинник підбору, - те, що діє на об'єкт, зберігаючи
або руйнуючи його, як життєва обстановка в схемі Дарвіна, дія­
льність людей при виробничому підборі;

3) основа або базис підбору, — та сторона об'єкта, від якої зале­
жить його збереження або усунення: корисні пристосування або
риси непристосованості в " природному" підборі, відповідність
потребам людини при технічному підборі, відповідність структу­
рі суспільства — в соціальному підборі.

Перша схема підбору, в якій справа йде тільки про збереження організаційних форм або їх незбереження, позначається терміном — консервативний підбір.

2. Рухома рівновага

Тектологія має справу тільки з активностями, а активності харак­теризуються тільки тим, що вони проводять зміни. Збереження є зав­жди результатом того, що кожна з виникаючих змін врівноважується тут же іншою, їй протилежною. Воно є рухомою рівновагою змін.

Організм у своїй життєдіяльності постійно витрачає, втрачає, віддаючи навколишньому середовищу, свої активності, у вигляді ре­човини своїх тканин і енергії своїх органів. Це не заважає йому за­лишатися практично " тим же самим", тобто зберігатися. Замість ви­траченого, він так же безперервно бере, засвоює з навколишнього середовища елементи її активностей, у вигляді їжі, у вигляді енергії отримуваних вражень.

Раніше рухома рівновага вважалася особливістю живих тіл. Біо-чає засвоєння елементів із зовнішнього середовища, при якому вони, входячи до складу даного комплексу, утворюють у ньому угрупуван-ня, " подібні" іншим його угрупуванням, уподібнюються їм. Друге -їх втрату в навколишнє середовище, при чому вони вступають у нові поєднання, несхожі з колишніми, не подібні до них.

Тектологія будь-яке збереження форм розглядає як їх рухому рі­вновагу, як практично-відносну рівність двох процесів, асиміляції -дисиміляції.

3. Прогресивний підбір

Отже, точного збереження не існує, а збереження приблизне означає лише практичномалі зміни, чи убік переваги асиміляції над дисиміляцією або навпаки.

Дійсне збереження форм у природі можливо тільки шляхом про­гресивного їх розвитку; а без нього " збереження" неминуче зводить­ся до руйнування, хоч би і непомітного по своїй повільності для зви­чайних способів сприйняття і дослідження. І більшість комплексів, що " зберігаються", у нашому середовищі знаходиться саме в такому положенні: вони поволі, невловимо для нас руйнуються.

Припустимо, вдалося б констатувати, що комплекс А зовсім не руйнується. Але в ньому не відбуваються зміни в інший бік, в сенсі переваги асиміляції над дисиміляцією, тобто збільшення суми актив­ностей. У такому разі ми мали б перед собою чисту, ідеальну стати­ку; але вона не могла б утриматися, а неминуче звелася б до занепа­ду. Комплекс А знаходиться в даному, визначеному середовищі, в повній рухомій рівновазі з нею; і лише поки це середовище залиша­ється тим же самим, воно гарантоване для нього. Але середовище не може бути таким же стійким: воно пов'язане зі світовим потоком по­дій, і отже, змінюється. Очевидно, що змінюються і відносини ком­плексу А і його середовища. Чи можуть ці зміни бути сприятливими для нього? Так, але тільки випадковим чином і, значить, тільки тим­часово. Взагалі ж зміни середовища, що йдуть незалежно від нього, частіше несприятливі для нього. Число можливостей несприятливих, незрівнянно більше, ніж сприятливих; це можна пояснити вірогідніс­тю того, що корабель, що залишився без керма і вітрил, принесе бу-

рями та течіями туди, куди йому треба. Отже, в середовищі, що зміню­ється, статичне положення комплексу А неминуче перетворюється на несприятливе: перевага втрат над засвоєнням, послідовний занепад.

Таким чином, для збереження в середовищі, що змінюється, не­достатньо простої обмінної рівноваги. Єдине, що може давати відно­сну гарантію збереження, це зростання суми активностей, перевага асиміляції. Тоді нові несприятливі дії зустрічають не колишній, а збільшений опір. Саме цим шляхом йде природа в збереженні життє­вих форм, і людина, в своєму колективному самозбереженні: шляхом накопичення запасу активностей. Кожний крок в у цей бік збільшує можливість підтримання життя за умов, що змінюються.

Іншими словами, динамічним елементом збереження комплексу є зростання його активностей за рахунок середовища.

Так само, динамічний елемент руйнування треба представляти у вигляді зменшення активностей комплексу, їх відняття навколишнім середовищем. Факт руйнування комплексу, його зникнення, є ре­зультатом процесу, іноді вельми складного, але з кількісного боку виступаючого саме як зменшення суми активностей-опорів.

Ми приходимо до нового розуміння підбору, заснованого на ідеї рухомої рівноваги і відхилень від неї. Ця схема ширша і глибша, вона охоплює і прогресивний розвиток комплексів, і їх відносний занепад, розкладає процеси збереження і руйнування на їх елементи. її вира­жають терміном " прогресивний підбір". Він є позитивним при зрос­танні суми активностей комплексу, при перевазі асиміляції над ди­симіляцією, і негативним — при зменшенні суми активностей, при переважанні дисиміляції.

4. Розбіжність і сходження форм /. Закон розбіжності

У досвіді ніколи не зустрічаються два абсолютно схожі комплек­си. Відмінності можуть бути практично-незначні, " нескінченно-малі", але при достатньому дослідженні вони завжди могли б бути виявлені. Це відноситься не тільки до " реальних" комплексів, але і до " ідеальних", тільки мислимих. Найбільш схожі, практично однакові форми виходять шляхом розділення, однорідних комплексів але ця

однорідність тільки відносна. Кристал, крапля води, що дистилює, шматок хімічно чистого металу можуть служити прикладами таких комплексів. Хай ми розділяємо подібну одиницю на дві, можливо рівні частини; ніяка техніка не дозволяє досягти повної рівності, ну­льової різниці величин. Отже, і в будові, через первинну неоднорід­ність, як би не була вона незначна, і в розмірах між комплексами опиниться деяка початкова різниця. Неоднакове і їх середовище, їх зовнішні відносини.

Форми будуть змінюватися, і ці зміни неоднакові. Вони повинні бути різні і через первинну різницю самих комплексів, тому що не­однакові форми в рівних умовах неоднаково змінюються. Крім того, є різниця в середовищі, діями якого зміни викликаються.

До первинних відмінностей приєднуються несхожі зміни. Від­мінності зростають. А залежно від цього, подальші зміни повинні виявитися ще більш несхожими, і наростання нових відмінностей ще посилюється. Отже, розбіжність початкових форм йде " лавиноподіб­но", як ростуть величини в геометричних прогресіях.

Роз'єднання ставить частини в неоднакові умови середовища і породжує інші чинники розбіжності.

При цьому виникає два питання.

Перше: чи не було подібного прогресу відмінностей до розді­лення, адже частини, знаходячись разом, розрізнялися між собою, і середовище їх було неоднакове, тому що воно не одне і те ж з різних сторін комплексу?

Друге: якщо відмінності ростуть залежно від якихось чинників, то чи не можуть ці чинники розвивати їх у протилежних сенсах, так що розбіжності не вийде?

Перше питання вирішується таким чином: комплекс єдиний рів­но по стільки, по скільки всі його частини знаходяться в безперерв­ному зв'язку і взаємодії, в постійній кон'югації, в обмінному злитті активностей. Саме тому і відбувається, вирівнювання відмінностей, що розвиваються, між частинами комплексу. Між окремими компле­ксами такої кон'югації немає, і відмінності можуть безперешкодно зростати, розбіжність - посилюватися.

На друге питання слід відповісти так: між окремими комплекса­ми насправді можлива не тільки чиста розбіжність, але і входження:

вплив середовища може виявитися протилежним наявній відмінності комплексів, і збільшити їх схожість. Предки дельфіна, що жили на суші, відрізнялися за формою тіла від тодішніх риб більше, ніж дельфін від нинішніх риб.

У пізнавальному житті закон розбіжності грає важливу роль. Він вчить за будь-яким різноманіттям шукати тієї одноманітності, з якої воно відбулося, від складного сходити до простішого, до примітивнішого.

Практичне значення цього закону в тому, що при роз'єднанні всякого комплексу, матеріального або не матеріального, при розриві всяких зв'язків повинна враховуватися заздалегідь неминуча розбіж­ність частин, що відокремилися.

2. Додаткові співвідношення

Повного розриву зв'язку, абсолютної окремості комплексів не може бути в нашому досвіді, який увесь об'єднується світовою інг­ресією. Але ступені окремості різні. Для вирішення завдання в одних випадках буває досить брати до уваги окремість, в інших треба вра­ховувати разом з тим і зв'язок.

Коли в рішенні тектологічної задачі дані включають одночасно й окремість, і зв'язок комплексів, коли потрібно досліджувати зміни си­стеми, що складається з окремих частин, цю задачу можна позначити, як задачу на системну розбіжність (" системну диференціацію").

" Збереження" систем ніколи не буває абсолютним, а завжди ли­ше приблизним. Воно є результатом рухомої рівноваги системи з її середовищем. Утворюється двома потоками активностей — асиміля­цією, поглинанням і засвоєнням активностей ззовні, і дисиміляцією, незасвоєнням активностей, їх втратою, переходом у зовнішнє сере­довище. Це означає наявність двох видів процесу прогресивного під­бору, позитивного та негативного. Вони можуть кількісно врівноважу­ватися, з коливаннями в ту або іншу сторону, але кожен, виконує особливу тектологічну роль, має особливий вплив на структуру сис­теми. Обидва разом вони регулюють її розвиток у бік найбільш стій­ких співвідношень, бо менш стійкі негативним підбором повинні по­ступово відмітатися, а стійкіші - позитивним закріплюватися.

В той же час цей розвиток йде шляхом розбіжності, оскільки ча­стини цілого мають окремість. Виходить, таким чином, зростання відмінностей веде до все більш стійких структурних співвідношень.

Ілюстрація - первинне " фізіологічне" розділення праці на початку; розвитку людства - між чоловіками і жінками в родовій групі. Наба-; гато далі й глибше розгортаються додаткові співвідношення в новіт­ньому розподілі праці.

У всіх областях досвіду, на всіх ступенях організованості підтвер­джується одна і та ж загальна закономірність: системна розбіжність містить у собі тенденцію розвитку, направлену до додаткових зв'язків. Системна розбіжність прямує по лінії додаткових зв'язків силою підбору; а " свідомість" представляє апарат найбільш інтенсив­ного підбору найбільш складних і різноманітних комбінацій; тому зрозуміло, що в його роботі цей напрям виступає особливо виразно, у всіх його продуктах виявляється особливо ясно.

Досвідчений організатор у будь-якій галузі завжди прагне комбінувати людей так, щоб вони доповнювали один одного на користь справи; якщо треба, направляє відповідним чином саму під­готовку, навчання кожного з них, прямо викликає бажану їх розбіж­ність у сторони додаткових зв'язків; і навіть саму обмеженість окре­мих осіб прагне використовувати так, що вона полегшувала виконання їх спеціальної ролі, яка і повинна бути вибрана в повній відповідності з нею.

Там, де в системі принцип додаткового співвідношення не ви­тримується, там лежать її пункти зниженого опору. Зокрема, область " духовної культури", ідеологія відрізняється особливою напруженіс­тю негативного підбору, тому що це вища організаційна область со­ціального життя; тут такі пункти нестриманості стають точками дез-організуючої роботи критики; в результаті виходить або загальний крах системи, або часткове руйнування і потім перебудова.

Закономірність системної розбіжності - " диференціація" - одна і та ж у всіх областях і на всіх ступенях буття. Чим вище рівень організацій­них форм, тим з більшою виразністю і чіткістю вона виявляється.

3. Суперечності системної розбіжності

Системна розбіжність містить у собі й іншу тенденцію. Разом з умовою стійкості -додатковими зв'язками, вона розвиває також пев­ні умови нестійкості: породжує " системні суперечності". Суперечно-


сті, на відомому рівні їх розвитку, здатні навіть переважувати зна­чення додаткових зв'язків.

Системна розбіжність означає зростання організаційних відмін­ностей між частинами цілого, збільшення тектологічної різниці. Сила організму полягає в точній координації його частин, у чіткій відпо­відності розділених і взаємно зв'язаних функцій. Ця відповідність зберігається при зростанні тектологічних різниць, що постійно йде, але не безмежно: наступає момент, коли воно вже не може цілком утримуватися, і починає йти на спад. Частини цілого стають " дуже різні" у своїй організації, - настільки різні, що розходяться і по са­мому темпу життя, і по силі їх відносного опору середовищу. А це неминуче веде до дезорганізації, повільнішої або швидшої, дивля­чись по сумі умов.

Наочніше виступають суперечливі тенденції в соціальному житті - при розвитку суспільного розподілу праці. Воно у величезному ступені підвищувало продуктивні сили людства; але також воно вело і до того, що спочатку цілісні общини розпадалися на індивідуальні господарства, зв'язані лише ринковим обміном. А в ринковому обмі­ні сама співпраця окремих господарств має форму боротьби, між по­купцями і продавцями за ціну, між продавцями за збут, між покуп­цями за можливість купити товар. Боротьба ж означає активності, направлені протилежно одна до одної, тобто наявність дезінгресій. Вона може мати своїм результатом і прогрес, але сама по собі вона -явище дезорганізації.

З системних суперечностей витікає організаційне завдання — ви­рішення системних протиріч (контрдиференціація) або їх усунення. Вона вирішується або негативним шляхом, руйнується сама система, або позитивним шляхом - перетворенням системи, що звільняє її від суперечностей.

Перший випадок має місце при системних кризах. У другому -відбувається зменшення або знищення розбіжності, за допомогою кон'югаційних процесів між'частинами.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.