Якби я мав тверду основу.

АНАСТАСІЯ НОВИХ

СЕНСЕЙ. ОДВІЧНИЙ ШАМБАЛИ

Оповідь Юності про зіткнення з Мудрістю на перший погляд видається наївністю. Але це буденне сприйняття – лише ілюзорний бар’єр, майстерна пастка, розставлена нашим Его на шляху до бездоганності Духу. Той, хто подолає її, відкриє для себе значно більше, ніж він міг сподіватися. Хвала Переможцю – бо Знання буде йому нагородою, бо таємне стане для нього явою.

Книга складена за нотатками з особистого щоденника колишньої десятикласниці, що відображають події літа 1991 року.

Феномен творчості Анастасії Нових у тому, що кожний бачить, як у дзеркалі, щось своє, суто внутрішнє. У книзі «Сенсей. Одвічний Шамбали» розкривається внутрішній світ шістнадцятирічної дівчини, що раптово опинилася віч-на-віч зі смертю. Це підштовхнуло її до переосмислення свого життя та пошуку відповідей на вічні питання: «Навіщо живе людина, у чому сенс життя? Хто є я насправді? Чому більшість людей на земній кулі – віруючі? Адже якщо вірять, значить, на щось сподіваються. Яким шляхом великі досягають свого внутрішнього безсмертя? Що приховано за розумінням сутності Людини?»

Неприборкана енергія внутрішнього пошуку приводить її до зустрічі з незвичайною, вельми ерудованою людиною, майстром східних єдиноборств і дуже загадковою Особистістю - Сенсеєм. Вражаючий до глибини душі неординарний світогляд Сенсея, його захоплююча філософія, знання про світ і людину, динамічні східні єдиноборства, мудрість у життєвих ситуаціях, нетрадиційна медицина, древні духовні практики (в тому числі ефективні техніки боротьби з негативними думками), феномени людських можливостей. Це, та багато іншого пізнає героїня, доторкнувшись до світу Сенсея. Але найважливіше, знаходить відповіді на свої головні внутрішні запитання і пізнає на власному досвіді, що людям дарована звище наймогутніша творча сила – сила віри і любові.

Пролог

Тиха тепла літня ніч давно вже панувала у своїх володіннях, змінивши гамірний день з усією його важливою заклопотаністю та дріб’язковою метушнею. Її темна пелена заспокоювала і солодко заколисувала все живе, поволі занурюючи у глибокий сон. Не діяли ці чари хіба що на закохані серця, у котрих вічність пролітала, наче мить. На морському березі у безлюдному місці сиротливо мерехтіло вогнище, відкидаючи химерні, таємничі тіні. Біля нього самотньо сиділа безформна істота. Свідком її присутності був лише безкрайній Всесвіт, яскраво ілюмінований зоряними світами, та Місяць, що запрошував у вічність своєю сріблясто-блискучою на водній гладі доріжкою. Навкруги стояла така тиша, що навіть море не наважувалося стривожити її своїм легким шелестінням хвиль. Здавалося: час навіки зупинився і втратив увесь свій сенс. Це була сама мить вічності.

Істота заворушилася, видаючи незрозумілі звуки, і стала повільно розділятися на дві тремтливі частини. У повітрі почулася людська мова:

- Боже, до чого ж хороше іноді буває у цьому грішному світі.

- Якщо чесно, навіть іти не хочеться.

- От і я про це ж.

Полум’я вогнища яскраво палахкотіло, ревно намагаючись відвоювати у ночі клаптик простору. Його світлі відблиски то поринали у пітьму, то сміливо виривалися далеко вперед і освічували довкілля його природними тонами.

- Так яким рішення буде твоє, Ріґдене?

- Мої висновки, звичайно, невтішні. Та все ж, я думаю відкласти остаточне рішення… Напевно, варто ще затриматися.

- Але ж не все так погано. Тим більше, що ти вирішив лишитися, дай їм ще один шанс і дозволь мені…

У цей момент хтозна-звідки над морем пронісся легкий вітерець, оживляючи місячну доріжку. Остання заворожуюче заіскрилася своїми сріблястими переливами, ваблячи у загадкову далину. Природа неначе навмисно дражнила істоту, з одного боку оточуючи її своєю вічністю, а з іншого – непідробною земною красою. Видно, у цьому трепетному пориві крилася якась сокровенна, відома лише їй одній таємниця.

Не секрет, що Доля веде людину відомим тільки їй складним шляхом найтонших взаємозв’язків, природних явищ, хитромудрих переплетінь стежок окремих випадковостей та співпадінь. Врешті-решт це призводить до конкретної події, вирішального перехрестя життєвої дороги. І тут людина сміє сподіватися, що їй надано шанс вибору. Але все та ж невблаганна сила Долі, за допомогою логічного сплетіння обставин, непомітно допомагає людині робити свій вибір. Адже низка подій, за її задумом, неминуче має зблизити цілком чужих людей, які, живучи у своєму маленькому світі, в дану мить навіть не здогадуються про це. І це зближення змусить їх діяти разом у спільних пошуках однієї і тієї ж мети, породжуючи при цьому безліч вирішальних подій у житті інших людей.

Не оминула ця доля і мене. Народилася я у далекому російському закутку. Мої батьки були військовими, чесно та сумлінно виконували свій обов’язок. Тому їхнє керівництво, так само чесно й сумлінно відправляло нас у різні куточки нашої неосяжної тодішньої Батьківщини – Радянського Союзу. Так наша сім’я потрапила на Україну, до «країни квітучих каштанів», де ми й оселилися у пахучому трояндами шахтарському краї.

Треба сказати, що людина я досить товариська, з різнобічними інтересами. У мене ніколи не виникало труднощів знайти спільну мову з новими людьми. Тому на новому місці моя особа швидко влилася до колективу однодумців. Ми разом відвідували різноманітні гуртки, у тому числі й бальні танці, ходили в кіно, до кафе, театру. Загалом, життя, як то кажуть, вирувало.

Усе було чудово, тільки… до певної миті. Адже у Долі свої плани. Несподівано для моїх близьких і тим більше для мене, у самий розквіт моєї молодості, вона кинула мене у круговерть таких важких випробувань, що я ледве не загинула в ній від повної безнадії і тваринного страху смерті.

На початку учбового року останнього випускного класу я стала помічати постійні головні болі, до того ж сильні й тривалі. Батьки повели мене на обстеження. Результати, здебільшого, лікарі обговорювали з ними наодинці. Це мене дуже насторожило. І смутні сумніви один за одним стали роїтися у моїй душі. Адже повна невідомість була гірше за все.

І всі ці обставини страшно лякали до певного моменту, коли я випадково підслухала розмову матері з професором:

-… але ж має бути якийсь вихід?

- Звичайно, вихід завжди можна знайти. Розумієте, ця невелика пухлина може з часом перейти у прогресуючу стадію. А це дуже небезпечно. Бажано зробити операцію зараз, поки ще не пізно… У Москві, до речі, є дуже хороша клініка з таких проблем з відмінними фахівцями. Та тільки туди попасти важко. Запис на роки вперед. А дівчинці необхідно, самі розумієте, якомога швидше. Інакше… Передбачити розвиток хвороби складно, особливо якщо пухлина у головному мозку. Іноді людина проживає рік, а іноді й довше… Але, у будь якому випадку, зневірюватися не варто. Може, вам вдасться пробитися по знайомству чи зв’язках…

Наступні слова пролетіли повз вуха. У голові лунала лише одна фраза: «Рік… І все!» Навкруги війнуло приреченістю й пустотою. Галаслива лікарняна метушня стала потроху віддалятися, поступаючись місцем наростаючому шквалу думок: «Вмерти у самому розквіті років! Але ж я ще навіть не пожила… Чому саме я? Що я такого поганого зробила у житті?!» Це був крик відчаю. Сльози градом покотилися по щоках. Стало нестерпно задушно у цьому лікарняному склепі і я побігла до виходу. А у вухах грізною луною лунав голос професора: «Один рік! Один рік… Один!»

Свіже повітря вдарило мені в лице своїми п’янкими пахощами. Поволі я прийшла до тями і роззирнулася. Після дощу дерева стояли, як у казці, з діамантовими блискучими підвісками. Всюди сяяло чистотою та оновленням. Тепло, яким парувала земля, вкривало асфальт прозорим серпанком, і здавалося нереальним усе, що відбувається. Боже, як же хороше було навкруги! Та краса природи, яку раніше не помічала, зараз набула для мене якогось нового змісту, якоїсь нової чарівності. Усі дріб’язкові проблеми, якими так переймалася щодня, здалися тепер такими безглуздими та нікчемними. З гіркою тугою дивлячись на яскраве сонце, свіжу зелень, веселі переспіви пташок, я подумала: «Як нерозумно витратила своє життя. Як прикро, що не встигла зробити в ньому нічого дійсно гідного!» Усі минулі образи, плітки, суєта – все втратило сенс. Тепер оточуючі люди були для мене щасливцями, а я – в’язнем замку Смерті.

Деякий час я перебувала у жахливій депресії. Мене перестали цікавити навчання, побут, мої колишні захоплення. Ненав’язливих запитань батьків я просто уникала, закривалася у своїй кімнаті і байдуже гортала книги й журнали. Мені дуже кортіло пожалітися, розказати кому-небудь про те, як мені страшно помирати, коли я ще навіть не почала жити. Найближчою людиною була, звичайно ж, мама. Але яке материнське серце витримає із вуст власної дитини таку щемливу сповідь. Якось, сидячи за столом наодинці зі своїми тяжкими думами, я взяла ручку і описала усі свої відчуття на клаптику зошитового листка. Мені стало значно краще. Тоді завела собі щоденник. Згодом він став моїм найкращим «другом», який терпляче зносив усі роздуми з приводу моєї неординарної долі.

Єдине, що ще хоч якось відволікало від важких думок, - це спілкування з друзями. Про моє захворювання я їм, звичайно, нічого не розповіла. Просто не хотілося бачити ще й їх зі скорботними обличчями і очима, повними співчуття, як у моїх батьків. Це добило б мене остаточно. Мене розважала їхня весела балаканина, обговорення проблем, які здавалися мені повним абсурдом у цьому житті. На все я тепер дивилася крізь призму якогось нового бачення, із заздрістю людини, що у самому розквіті своєї молодості повинна покинути цей загадковий, так і непізнаний світ. Щось у мені безперечно змінилося, надломилося.

Коли друзям все ж таки вдалося витягти мене в кіно з мого домашнього добровільного ув’язнення, то виявилося, що, на мій подив, і фільми я тепер сприймаю зовсім по-іншому. Тоді тільки-но пішла мода на східні бойові мистецтва. У новоспечених кафешках за карбованець або «троячок» крутили по відео найпопулярніші бойовики. Майстерність спортсменів, незвичайні випадки їхнього самозцілення, сила і воля духу заінтригували мене. Я знала, що все це акторська гра. Однак мене не полишала думка, що багато сюжетів засновані на реальних феноменальних фактах з історії людства. Це заохотило мою особу до пошуків відповідних статей, книжок і журналів. Моя неприхована зацікавленість феноменами перекинулася і на моїх друзів. Вони із запалом мисливців стали, хто де міг, діставати «дефіцитну» літературу.

Захват від неординарних здібностей цих людей і глибини розуміння ними цього світу збудив у мені якусь внутрішню приховану силу… надії, хистке передчуття того, що смерть мого тіла – це ще не мій кінець! Це прозріння настільки вразило, настільки внутрішньо надихнуло, що я не тільки стала швидко виходити з депресії, а й навіть відчула якийсь новий смак до життя. Хоча мій розум, так само як і раніше, усвідомлював неминучу загибель, адже від раку мало хто виліковувався. Але у новому розумінні це формулювання вже не пригнічувало, не викликало страху. Щось усередині мене просто відмовлялося у це вірити. І що найцікавіше, воно стало мимохіть опиратися моїм тяжким, темним думкам.

Це нове відчуття знову примусило мене ще раз переглянути моє минуле життя, те, як безглуздо його прожила. Я нічого поганого у ньому не зробила. Але цілком ясно, що кожного дня, щогодини захищала власний егоїзм, виправдовувала власні лінощі, прагла не самопізнання, а особистого престижу в суспільстві за допомогою цих знань. Коротше кажучи, у всьому моєму житті, навчанні, побуті крилася лише одна думка: «Я, про мене і тільки про мене». І усвідомлення того, що цій маленькій тілесній імперії мого «я» настає великий кінець, тобто справжня смерть, і породило в мені весь той тваринний страх, жахіття, відчай і безвихідь, котрі переживала за останні тижні. Я зрозуміла, що не така страшна смерть, як безглузде очікування її. Адже насправді ти чекаєш не на тілесну смерть, а на крах свого егоїстичного світу, те, на що з такими «зусиллями» витратив усе своє життя.

Після такого усвідомлення я збагнула, що життя, прожите мною і те, що я у ньому зробила, - це піщана хатинка на морському березі, де будь-яка хвиля начисто змиє усі мої старання за одну секунду. І нічого не залишиться, тільки пустка, та, що й була до мене. Мені здалося, що більшість оточуючих людей також витрачають життя на піщані хатки, замки, палаци, ретельно будуючи їх, хто далі, хто ближче до берегової хвилі. Та результат у них у всіх незмінно однаковий – коли-небудь це буде зруйновано хвилею часу. Але є люди, що сидять на суші і просто відсторонено спостерігають за цією людською ілюзією. А може, навіть не спостерігають, а дивляться вдалечінь, понад нею на щось вічне й непорушне. Цікаво, про що вони думають, яким є їхній внутрішній світ? Адже якщо вони зрозуміли цю тлінність, значить, вони пізнали щось дійсно важливе, дійсно варте того, щоб витратити на це своє життя?!

Ці питання стали хвилювати мене більше за все. Та відповіді на них я не знаходила. Тоді я звернулася до книжкових джерел основних світових релігій людства. Але великі, такі як Будда, Ісус, Магомет - це були люди, що вже споглядали з берега. Та яким шляхом вони досягли цього? Всюди пишуть: зосередженням, вірою, молитвою. Але як? Пояснення їхніх послідовників настільки плутані, незрозумілі та завуальовані, що мій мозок просто «засинав», у той час як зір намагався прочитати одні й ті ж рядки по десять разів. Самі ж вчення цих геніїв людства були цікавими, але вони відображали лише загальнолюдські істини. Можливо, основне зерня знань було приховане поміж рядками. Та, на жаль, я ж проста людина, а не «посвячена» і дійти цього своїм розумом не могла. Хоча окремі рядки дійсно викликали в мені якийсь внутрішній відгук.

Потім у мене виникло нове запитання. Чому така велика кількість людей на земній кулі – віруючі? Якщо вони вірять, значить, вони на щось сподіваються у майбутньому. У всіх світових релігіях згадується про існування життя після смерті. Якщо відкинути оболонку легенд і міфів, то, можливо, насправді існує Дещо, але що? Як воно виражається? У чому воно проявляється?

Я спробувала заглибитися у проблеми релігії, але тільки більше в них заплуталася. Єдине, що зрозуміла, так це те, що всі світові релігії об’єднує одне – сила віри самих людей, їхнє прагнення пізнати Бога і самих себе. І тут я з подивом виявила, що те ж саме шукали у своїх пізнаннях і люди-феномени, котрі вже досягли перших реальних результатів на своєму шляху, до того ж багато з них не належали до жодної релігії. Це були просто розумні й талановиті особистості.

Так у чому ж тут річ? Чому таке явище притаманне природі людини? Що за ним криється? Було багато запитань і мізерно мало відповідей. Це спонукало шукати далі.

Потроху повсякденне життя почало нормалізуватися. Більш того, мене охопила якась відчайдушна мужність. Адже втрачати у моєму становищі було вже нічого. Відтак, треба було терміново реалізовувати усі свої бажання. «Якщо кожний день використовувати плідно, то вони замінять мені ціле життя», - з таким бойовим закликом я стала посилено шукати цікаву літературу, займатися спортом, надолужувати навчання у школі, відвідувати різноманітні гуртки. Всі дні були заповнені вщерть і часу думати про погане не було. Хоча напади головного болю все ж нагадували про страшне, та, не дивлячись на це, все одно вперто продовжувала з жадібністю шукати і пізнавати усе нове, що ще не знала і не вміла.

Поки батьки намагалися знайти різні шпарини до московської клініки, неприборкана жага привела мене до занять кунг-фу. Наша компанія не пропускала жодної кінострічки про своїх східних бойових героїв, затамувавши подих слідкували ми за потрійними сальто, переворотами, підсічками та стрибками спортсменів. А коли у нашому місті почали відкриватися секції з гімнастики ушу, в яких практично займалися кунг-фу, нашою компанією остаточно заволодів бойовий запал. І ми стали відвідувати одну секцію за одною. Але в одній секції учитель був надто злий і неграмотний; у іншій вважав себе ледве не Брюсом Лі, хоча навчав звичайній боротьбі, змішаній з боксом; а в третій – взагалі якийсь шарлатан і п’янчуга. Ми шукали такого Учителя, стереотип якого склався у нас під впливом фільмів про східні бойові мистецтва. І, як то кажуть, хто шукає, той завжди знайде. Але те, що ми знайшли, було для нас більше ніж неочікуваним, бо перевершило усі наші ідеали навіть у мріях.

Ми безуспішно обійшли ще декілька місць, коли нам порадили секцію, розташовану на околиці міста, в районі якоїсь доісторичної шахти. Ми не вірили, що знайдемо щось краще, ніж бачили у центрі, але щось нас туди неначе тягло. Витративши півдня на пошуки і допитавши цілий батальйон місцевих мешканців, нарешті досягли бажаної мети.

- Хм, - тихенько призналася моя подруга Тетяна, - місце, звичайно, моторошне. Якщо ми будемо тут ще й займатися, то я вмру від страху. У мене вже зараз мурашки по шкірі бігають.

Я теж трохи тремтіла, хоча надворі було досить-таки тепло. Підійшовши до обшарпаної, зацвілої від часу будівлі, навіть мовчазний Славко не витримав:

- Оце так! Здається, даремно ми час витратили. Невже у цій «дірі» хтось іще й займається? Тут, напевно, тільки миші ночами тренуються.

Андрій, обличчя і фігура котрого здаля нагадували російський проект Шварценеггера, зробив багатозначний висновок:

- Кажуть, що форма завжди відповідає змісту. Мабуть, зараз у цьому зайвий раз переконаємося. І смикнувши на себе ручку стареньких дверей, почув лукаві слова, з жалем промовлені Костею:

- О, як в тобі іще конкретно

Сидить учений кабінетний.

З дзвінким реготом ми ввалилися до спортзалу. Та наші веселощі миттєво змінилися німим подивом, бо в залі знаходилося біля шістдесяти чоловік.

- Ого, - присвиснув Славко. – Це ж треба.

Але я вже не слухала здивовані репліки друзів. Мій погляд буквально відразу завмер на білявому чоловікові. Хоча цей блондин нічим не відрізнявся від інших у натовпі, щось у ньому однозначно сильно хвилювало. «Боже, яке ж знайоме обличчя», - подумала я. Його образ нагадував мені когось, кого я дуже давно і дуже добре знала. Але кого? Я почала напружено копирсатися в пам'яті, згадуючи всіх знайомих у різних містах, усю свою численну рідню і всіх друзів моїх рідних. Та мої спроби були марними. З цього бурхливого потоку гарячкового обмірковування мене вибив мелодійний голос Сенсея (Учителя), котрим виявився той загадковий молодий чоловік.

- Ну що, новобранці, - з посмішкою сказав він, - стоїте, як дівчина після першого поцілунку. У нас або займаються, або за двері. Вибір за вами.

Цей голос!... Моєму подиву не було меж. Його я точно вже десь чула. Але де і коли?

Наша маленька компанія дружно пішла до роздягалок. У цей час надокучливі думки нахабно продовжували вимагати задоволення своєї пустої цікавості. Готуючись до заняття, я спробувала розпитати оточуючих про Сенсея, дізнатися, звідки він родом. Та виявилося, ніхто до пуття нічого не знав. Це мене ще більше заінтригувало.

Порівняно з неквапливою Тетяною, я швиденько накинула біле кімоно і подалася до спортзалу з надією знайти відповіді там. Але там виникали лише чергові запитання. Що мене вразило в першу чергу – це те, що люди тут були різного віку, приблизно від чотирнадцяти до п’ятдесяти років, що вже було дивним. Такого моя особа не бачила у жодній з попередніх секцій. Я подумала: «Що може об’єднувати таких різних за способом мислення, віком і життєвим досвідом людей? Якщо тільки бойове мистецтво, то яким же треба бути майстром і психологом, щоб з таким запалом захопити і зацікавити їх усіх?»

Коли почалося тренування, друге, що мене вразило – це ідеальна дисципліна і дружня атмосфера, що панувала у залі. Тут ніхто нічого не змушував робити, проте ніхто і не думав порушувати дисципліну. Кожен щиро старався займатися на повну силу, що було дивовижно порівняно з нашим попереднім невдалим досвідом. Дивлячись на таку масову роботу над своїми тілами, наша компанія також намагалася показати себе тільки з найкращого боку, завзято пихкаючи, крекчучи та пітніючи. Та навіть під час цього дійства (багатостраждального для моїх, як виявилося, малотренованих кінцівок) мене не полишала думка: «Як можна було створити таку дисципліну, як то кажуть, без батога і пряника? Що могли тут пізнати і побачити для себе ці різні люди, щоб потім з таким ентузіазмом тренувати своє тіло? І чому всі займаються мовчки?! – загорлав наостанок мій обурений жіночий розум. – Ну хоч би хто слово сказав!» Для моєї допитливої балакучої натури це була ціла катастрофа. Адже я сподівалася хоч що-небудь прояснити для себе під час тренування.

По закінченню розминки пролунали три сильні оплески семпая (старшого учня). Це був наче своєрідний сигнал. Люди стали утворювати коло, сідаючи на підлогу навколішки. Коли всі розсілися, у центр нього просто і легко вийшов Учитель. Він почав розповідати історію стиля «Тигр» так, наче розповідав її не юрбі недотепних учнів, а своїм добрим старим знайомим. Я вперше дізналася, що стиль «Тигр» - це єдиний стиль, що від початку зберіг свій бойовий дух, не зазнавши змін. Зародився він у Китаї. Один із майстрів Шаоліня, спостерігаючи за поведінкою тигрів, створив свій власний стиль, що вирізнявся підвищеною агресивністю і небезпечністю. Стиль не має спортивного першоджерела. Його бойовий дух передається від учителя до учня, при цьому усвідомлення останнього доводиться до того, що той починає відчувати і «думати», як тигр. Єдине, що за своєю мудрістю стиль поступається більш давньому стилю «Дракон».

- Ну добре, теорія теорією, а час трохи й розім’ятися, - сказав Сенсей.

Він викликав на татамі трьох бійців, міцних і рослих хлопців спортивної статури, продемонструвавши декілька прийомів з цього стилю для захисту і нападу. Спочатку він показав у такому темпі, в якому відбуваються, на його думку, справжні удари. Чесно кажучи, я, напевно, як і багато інших не змогла навіть помітити, коли Учитель наніс удари. Все, що встигли зафіксувати мої очі, - це те, що Сенсей пройшов повз трьох бійців, змахнувши на якусь долю секунди руками. Я навіть не второпала, коли хлопці встигли упасти. Те саме сталося і при демонстрації прийомів захисту. Мені видалася ця швидкість ударів нереальною. І мій мозок, не бажаючи цьому вірити, хитро натякнув: «Може, вони самі впали, напевно, прикидаються». Але спотворені від несамовитого, нестерпного болю обличчя хлопців підробити було неможливо. Сенсей спокійно підійшов до них і допоміг відновити дихання, тицьнувши в них пальцем по якихось точках на тілі. Після чого хлопці змогли оговтатися від больового шоку і продовжити тренування далі. Причому вся ця сцена супроводжувалася німим спогляданням здивованого натовпу.

Потім Учитель став докладно пояснювати техніку стиля «Тигр», повільно показуючи кожний рух і місця нанесення ударів. Я подумала, що ці рухи були надто складними, щоб встигнути нанести їх за якусь долю секунди.

Розділившись на пари, народ став цілеспрямовано вчитися відтворювати побачене, хто як міг. Недалеко від мене, смішно викидаючи коротенькі ніжки й ручки, кректав товстенький чоловік років п’ятдесяти. Його лице з пухкою відкопиленою губою, що нагадувало великий вареник, було акуратно виголено. Крізь товсті окуляри дивилися розумні очі. На голові вилискувала невелика лисина з рідким сивіючим волоссям. «А його як сюди занесло? – подумала я. – Зовні й не скажеш, що все життя боротьбою захоплювався… Що йому тут треба? Невже вирішив на старість кунг-фу оволодіти?!»

Мої роздуми перервав голос Сенсея, що поряд підправляв техніку удару парі міцних молодих хлопців.

- Ну хто так б’є? Ну що ви робите, Валентине Леонідовичу! Ви ж майбутній лікар. Ти ж повинен розуміти, навіщо ти б’єш, куди ти б’єш, і що при цьому відбувається. Твоє завдання – викликати больовий шок, а не просто руками махати. Удар має припадати на конкретне місце проходження нерва або нервового сплетіння. Він повинен бути моментальним, миттєвим. Чим швидше, тим краще. Для чого? Для того, щоб викликати спазм у м’язовій тканині. Надісланий нервовий імпульс, у свою чергу, по рефлекторним каналам нервової системи викличе потужне подразнення нервового вузла, що неминуче призведе до гальмування відповідної зони кори головного мозку. Тобто людина впадає у своєрідний ступор через больовий шок…

Під час розмови навколо них став збиратися натовп допитливих. Сенсей продовжував пояснювати:

- Але удар повинен проходити з урахуванням того, що у кожної людини є свої анатомічні особливості. Тому не у кожного звичайний удар у цю точку може викликати саме такі явища. Для, як то кажуть, стовідсоткової гарантії треба бити не прямою «цкі», а з обертом кисті в момент дотику, щоб удар пройшов углиб. Тоді утворюється широка зона «ураження»…

…Цей удар іде у точку між діафрагмою і сонячним сплетінням. Чому саме туди? Бо там проходить один із дванадцяти пар черепних нервів, так званий nerva Vagus, тобто блукаючий нерв. Він не тільки проходить у цьому місці, а й утворює нервове сплетіння, яке поблизу стравохідного отвору діафрагми формує два блукаючих стовбури. А що таке блукаючий нерв? Це, в першу чергу, іннервація дихальних органів, системи травлення, щитоподібної та паращитоподібної залоз, наднирників, нирок. Він також бере участь в іннервації серця і судин. Отже, при правильному нанесенні удару в дане місце йде потужне подразнення нервової системи, що тимчасово порушує функцію мозочка головного мозку. А мозочок, як ти знаєш, це координація усіх рухових функцій. Людина миттєво дезорієнтується. Тобто це означає, що у тебе є час, щоб прийняти якесь рішення. Наприклад, завдати ще удару, або втекти.

Останнє слово викликало безліч самовдоволених усмішок на обличчях оточуючих людей, в тому числі і в мене. «Як же, втекти, авжеж! – подумала я замріяно: - Та якби я володіла таким могутнім ударом, та я б, та я б … ну, не злякалася б уже точно!»

У цей час Учитель поглянув на усміхнений натовп і серйозно промовив:

- А чому б і не втекти, якщо це найкращий вихід… у такій ситуації. У деяких випадках значно краще отримати десять разів по власній фізіономії, ніж когось убити… позбавити життя.

Ці слова змусили мене здригнутися і почервоніти від сорому моїх егоїстичних думок і манії величі. Вони з гіркотою повернули до жорсткої реальності мого існування.

- Адже людське життя безцінне, - продовжував Сенсей. – Ваше завдання викликати лише м’язовий спазм, больовий шок для того, щоб запобігти розвитку небажаної ситуації. Але ні в якому разі не пошкодити внутрішні органи, не зламати ребра чи ще щось, тобто не спричинити важких наслідків для людини. Для цього ми так багато часу тут і витрачаємо, щоб вивчити правильну техніку удару. В протилежному випадку, якщо нанести потужний неконтрольований удар, то можна завдати величезної шкоди організму і навіть смерть. А для чого?! …Треба цінувати людське життя, бо на його місці можеш опинитися ти… А може, ця людина колись врятує тобі життя. Адже не виключено, що з тобою може статися біда і саме ця людина опиниться поряд, щоб простягти тобі руку допомоги і врятувати тебе. Бо життя непередбачуване і в ньому всяке може статися, навіть найдивовижніше, те, що і уявити собі не можеш.

Увесь подальший час тренування моя особа знаходилась під враженням від цієї своєрідної ненав’язливої лекції з поглибленої анатомії та незвичної для мене філософії. Вона повністю захопила мої думки, і я знову й знову обмірковувала почуте.

Три оплески старшого семпая сповістили про закінчення занять. Коли всі за традицією вишикувались, він оголосив:

- До-дзю, рей (що означає уклін бойовому духу спортзалу).

- Сенсею, рей.

Учитель так само ввічливо вклонився у відповідь і сказав:

- Зустрінемось як завжди у той же час. А тепер, кому треба, той переодягається, а кому треба, залишається.

«От тобі й на! А кому куди треба? Хто залишається? І я хочу», - подумала я. Та основна юрба підтюпцем побігла до роздягалок, підхоплюючи мене з собою. Пробігаючи повз Сенсея, я побачила, як до нього підійшов той повненький чоловік в окулярах, якого запримітила ще під час тренування.

- Ігоре Михайловичу, - з повагою сказав він Учителю. – Я з приводу нашої з вами попередньої розмови. Ось тут приніс дещо, щоб ви…

Наступні слова я вже не розчула у шумі сміху і жартів молоді, що бігла поряд зі мною. У жіночій роздягалці вже щосили вирував шквал емоцій по обговоренню найбільш яскравих моментів заняття і реплік Сенсея. Усе це відбувалося в процесі завзятого натягування на мокре тіло багатошарового жіночого одягу.

Біля мене одягалося дівча зі світлими кучерями. Познайомившись з нею, я спитала:

- А ти довго тут займаєшся?

- Та ні, всього три місяці.

- І що, часто Сенсей таке показує і розповідає?

- Ну, коли це, напевно, необхідно… А коли у нього гарний настрій, то й не таке можна побачити… Сьогодні були так, квіточки.

«Нічого собі квіточки, - подумала я. – Якими ж тоді будуть ягідки?!»

- А яким стилем він володіє, «Тигр»?

- Не тільки, я чула від старших хлопців, що давно тут займаються, що Сенсей досконало знає стилі «Дракон», «Змія», «Вінь-чунь», «Кішка», «Богомол», «Мавпа» і ще цілий перелік інших стилів, які я просто не запам’ятала.

Я недовірливо поглянула на співрозмовницю:

- Та коли ж він встиг усе це вивчити? На вигляд же молодий чоловік. А люди іноді все життя витрачають, щоб пізнати всього один стиль.

- Я сама також спочатку здивувалася, - продовжувала вона. – Та хлопці кажуть, що, зі слів Учителя, «молоде тіло – це зовсім не показник віку душі», - знизавши плечима, відповіла моя нова знайома.

- Та хто ж він такий?! – занервувала я, і старі думки вкупі з новою інформацією знову стали розпалювати мою незадоволену цікавість.

- Звичайна людина, - прозвучало у відповідь.

Переодягнувшись, наша компанія стовпилася біля входу, із захопленням спостерігаючи незвичайну техніку декількох парубків спортивної статури, котрі працювали у спортзалі разом з тими, хто лишився. Такої непідробної, природної краси підсічок, переворотів, спритних плавних відходів ми не бачили навіть у фільмах. Та більш за все вражала їхня швидкість рухів. «Невже за такої швидкості можна ще й так добре орієнтуватися у просторі, - подумала я. – Чудово! А де ж серед них Сенсей?»

А Сенсей, виявляється, мирно сидів осторонь, перебираючи стос якихось паперів і книжок із закладками, що йому підкладав «Вареник». Поряд сиділи ще двоє чоловіків, уважно слухаючи пояснення Учителя. Потім «Вареник» розгорнув пожовклу від часу карту, і всі четверо схилилися над нею, ніби над коштовним скарбом. Сенсей став щось там відмічати олівцем, постійно коментуючи це і пояснюючи. Мені так схотілося сунути туди і свого допитливого носа, та в цей час нас легенько підштовхнули ззаду високі хлопці, що намагалися вийти надвір.

- Гей, люди! Чого ви тут стоїте? Ви що, не знаєте закон залу: «Тут або займаються, або за двері». Хочете, вертайтеся, а якщо виходите, так виходьте, не заважайте іншим.

Ми дружно вивалилися юрбою надвір. «Ага! – із заздрістю подумала моя особа. – Ті так лишилися, а нам що не можна». Проте вголос, звичайно, нічого не сказала.

Майже цілу годину ми витратили на очікування одного-єдиного у тих краях автобуса, старанно трамбуючи при цьому земляну місцевість під назвою «зупинка». Та так і не дочекалися. Довелося йти на трамвай, кінцева зупинка якого, за тутешніми мірками перехожих, була зовсім поряд, всього якихось тридцять – сорок хвилин пішки. Правда, з незвички, вивчаючи на власному невдалому досвіді усі місцеві ями та вибоїни, ми витратили цілих півтори години. Але на ці малоприємні обставини майже ніхто не звертав уваги. Всі навперебій ділилися своїми враженнями від побаченого.

- Ну що, - з посмішкою сказав Костик, - ідемо на наступне тренування?

Усі дружно, ніби змовившись, відповіли «Так!»

- Не знаю, як ви, - із захватом промовив Андрій, найбільш захоплений серед нас єдиноборствами, - але мені здається, я знайшов те, що хотів, принаймні, на цьому етапі. Класне тренування!

- Так, перебив його Костик, - за сьогодні я пізнав набагато більше, ніж за місяць наших поневірянь по секціях.

Друзі схвально закивали головами. Несподівано Славко зупинився і, ляснувши себе рукою по чолу, з жахом промовив:

- Хай йому грець! Ми ж забули спитати, скільки коштують тренування?!

Андрій поклав руку йому на плече, доброзичливо заспокоїв:

- Не переймайся, старий. Я питав у Сенсея. Знаєш, що він сказав: «Чим більше, тим краще. Але не більше п’яти карбованців, бажано червоним золотом царської чеканки».

Всі засміялися, а Славік навіть з полегшенням зітхнув. Це й зрозуміло. Він був непоганим хлопцем, але з неблагополучної сім’ї. Практично, заняття в інших секціях були йому фінансово недоступні. Для нього дістати п'ятнадцять – двадцять карбованців на місяць означало дістати цілий скарб. Так, галасливо згадуючи окремі моменти тренування, веселі жарти Учителя, ми не помітили, як дісталися зупинки.

Настали робочі будні. Нас дуже зацікавила розповідь про блукаючий нерв та іннервацію організму в цілому. Тому всі наступні дні наша компанія намагалася вияснити подробиці у вчителів з біології та анатомії. Та вони нічого конкретного з цього приводу не відповіли, сказали тільки, що швидше за все, це стосується поглибленої анатомії, яку вивчають у вищих медичних навчальних закладах. Це ще більше розпалило нашу цікавість до предмету і спонукало шукати через знайомих відповідні книжки.

Тим часом моя пам'ять вперто намагалася докопатися до істини, де ж я бачила Сенсея. Задля цього не полінувалася, про всяк випадок, погортати усі сімейні фотоальбоми. Та мої зусилля були марними. Загалом, життя продовжувало кипіти у суцільних пошуках відповідей на невідомі запитання.

Ледве дочекавшись наступного тренування, ми завбачливо виїхали за дві години, щоб не спізнитися. Коли наша компанія дісталася спортзалу, то з подивом виявила, що була не першою, хоча залишалося ще півгодини до заняття. Там уже стояло з тридцятеро людей, мабуть таких самих, як і ми, що не хотіли пропустити що-небудь цікаве з самого початку. Наші хлопці, перезнайомившись з декотрими з них, з гумором потім констатували, що ми, виявляється, порівняно з цими бідолахами, ще досить вдало добираємося. Оскільки ті живуть у таких віддалених районах, що їм доводиться витрачати на свою подорож ледве не півдня, змінивши при цьому кілька видів транспорту і стерти підошви не об один кілометр. І лише деякі щасливчики приїжджають на власному авто.

- Так що, друзі, - зробив висновок Андрій, - можете виставляти груди колесом і кричати на всю горлянку, що ми місцеві!

Невдовзі підійшов і сам Сенсей в оточенні групи хлопців. На обличчях людей з’явилися привітні посмішки. І перед тим розрізнені групки злилися в єдиний колектив, по-дружньому вітаючись з Учителем і заходячи до відкритого залу. Нас теж захопила ця хвиля хорошого настрою. Та наша радість була недовгою.

На самому початку розминки до спортзалу увійшли двоє солідно вдягнених чоловіків і, підійшовши до Сенсея, по-свійськи почали з ним про щось перешіптуватися. Домовившись, Учитель доручив старшому семпаю вести тренування і, накинувши пальто прямо на кімоно, вийшов разом з ними. Тут і почалися усі наші нескінченні страждання кінцівок.

Старший семпай, вочевидь визначав навантаження по своєму мускулястому тілі і провів розминку у такому жорсткому ритмі, що, здавалося, нас готували до золотої медалі. Ось тут ми, як то кажуть, і відчули на своїй шкурі величезну різницю між Сенсеєм з його дозованими навантаженнями і старшим семпаєм, котрий до повернення Учителя намагався зробити з нас олімпійських чемпіонів з повним комплектом нагород. Так чи інакше, та коли в кінці розминки пролунала команда на відпочинок, названа семпаєм чомусь «поза трупа», люди в залі повалилися на підлогу з таким гуркотом, у тому числі і моя особа, що, здавалося, навкруги й дійсно валялися знесилені трупи. Пізніше я дізналася, що незвичне трактування деяких команд у старшого семпая було пов’язане з його професійною діяльністю в органах внутрішніх справ.

Після цієї виснажливої роботи ми стали повторювати під керівництвом нашого ведучого базові вправи з напрацювання ударів, блоків, стійок. У мене створилося таке враження, що я знаходилася в японській армії, де солдати чітко, одночасно виконували команди з гучним рахунком на їхній рідній мові.

Коли до залу увійшов Сенсей, моя особа з полегшенням зітхнула. Він, наче нічого й не було, скинув пальто і продовжив тренування. Помітивши помилку у юнака, що стояв у першому ряді, він коректно поправив:

- Правильний удар має наноситись ось цією частиною, - він обвів ділянку початку кісточок вказівного і середнього пальців. – Ось так… Не можна використовувати ці два сусідні пальці (IV і V), бо за неправильного удару можна серйозно пошкодити зап'ясток.

І, вже звертаючись до натовпу, додав:

- Необхідно довго і наполегливо працювати над собою, щоб не тільки вірно наносити удари, але й не заподіяти собі шкоди, не завдати собі болю. Прямий удар кулаком – як я вже раніше казав – це один із основних прийомів бойових мистецтв. І без ретельної підготовки кулак легко пошкодити. Якщо ви щоденно будете тренувати правильний удар, то можете досягти того, що сухожилки м’яза згиначів пальців кисті, що знаходяться ось тут, розійдуться по боках п’ястково-фалангових суглобів ІІ і ІІІ пальців таким чином, що кістки стануть захищеними і ущільненими. Тоді ви зможете сміливо наносити удари, не завдаючи собі шкоди.

Хтось запитав:

- А щоб так розробити суглоби, треба одразу бити по чомусь дуже твердому?

- Навіщо такі жертви, - заперечив Ігор Михайлович. – Бийте спочатку по груші. Або в кого її нема, то по мішку з піском. Я думаю, таке пристосування кожен може дома собі зробити. Та головне, напрацьовуйте удар щодня, поступово збільшуючи швидкість. І не лінуватися, а добросовісно, з повною віддачею. Тоді й результат не заставить на себе чекати.

Скінчилося тренування черговою демонстрацією нових прийомів зі стиля «Тигр» і відпрацюванням старих ударів. І знову-таки після заняття до Сенсея з розпитуваннями прилип (інакше це не назвати) цей товстенький «Вареник». Треба сказати, що навкруги було багато бажаючих поговорити з Сенсеєм або його послухати. Та цей мужичок нахабно продерся крізь оточуючу юрбу, у якій, до речі, стояли й ми, і відвів Учителя вбік, вважаючи, напевно, своє запитання найважливішим з усіх. Зневірившись дочекатися кінця їхньої розмови, ми пішли додому.

Через декілька днів нас чекала приємна новина: Костя якось примудрився дістати через знайомих своїх батьків анатомію для вищих учбових закладів. Нашим радощам не було меж. Спочатку ми, звісно, задовольнили свою цікавість щодо блукаючого нерва, прощупавши на своїх тілах його приблизне проходження вздовж організму. А Костик, не розгубившись, провів свої діагностичні досліди прямо на Тетяні, викликавши при цьому її вереск і шквал наших жартів. Потім ми більш уважно дослідили будову кисті руки. А вже після цього стали докладніше, з великим інтересом розглядати кістки, м’язи, сухожилля, нерви, органи, головний мозок. Не можна сказати, що раніше я цього не знала. У загальних рисах ми проходили все по анатомії. Та вперше я дивилася на це іншими очима. І вперше мені було цікаво це пізнати не для шкільної відмітки, а для самої себе.

Мені схотілося вивчити свої м’язи, суглоби, зрозуміти, як і чому відбуваються рухи. Як м’язи працюють під час наших розминок і як це відображається на внутрішніх органах? Що відбувається під час удару? Що таке біль з точки зору фізіології? Чому людина взагалі страждає? І що, врешті-решт відбувається у моєму власному мозку? Напевно, остання думка була найголовнішою, бо підсвідомо постійно мене переслідувала.

У цей час мої друзі так само захоплено, але керуючись своїми міркуваннями, коментували побачене. Ми одностайно вирішили, що ми є повними профанами у цій галузі і необхідно колективними зусиллями негайно надолужити упущене. Для цього, навіть, якось спонтанно, вигадали своєрідну карткову гру. Щоб легше запам’ятати, ми намалювали окремі картки з кістками, м’язами, кровоносними і нервовими судинами, лімфою, органами і окремо з головним мозком. А потім намагалися скласти цю головоломку докупи, одне на інше, точно називаючи при цьому не лише найменування, а й відповідні функції. Спочатку, звичайно, було складно. Та у нас все супроводжувалося такими жартами, такою запальною атмосферою, що хочеш не хочеш, а запам’ятаєш.

Перед новим тренуванням ми сформували пару запитань з біомеханіки руху під час удару. Вирішили поставити їх Сенсею після заняття, щоб знайти привід залишитися. Але в той день життя і саме надало нам цю можливість і без наших планів таємної «змови».

В кінці тренування Сенсей організував спаринги. Люди присіли на підлогу, утворивши велике коло, у центр якого за вибором Сенсея виходили двоє учнів. Нашого Андрія теж не оминула така доля. В суперники Учитель обрав йому якогось новачка, такого ж мускулястого й доладного. Здійснивши ритуальній уклін, хлопці почали бій. Деякий час він відбувався на рівних. Та Андрій виявився більш спритним та швидким, завдяки чому і зміг перемогти. Схвальний оплеск Сенсея означав кінець спарингу. Наш друг допоміг піднятися своєму нещодавньому супернику. Вклонившись один одному і Вчителю, вони зайняли свої місця.

А коли на імпровізований ринг стали виходити більш серйозні бійці, Андрій не витримав. Окрилений своїм недавнім успіхом, він добровільно виставив свою кандидатуру. І… програв, майже одразу ж. Ця обставина тільки ще більше розпалила його невдоволеність собою. Його емоційний стан передався й нам, і, набравшись сміливості, наша компанія напросилася до Сенсея на додаткові заняття. На що Вчитель без заперечення з посмішкою відповів:

- Ви ж знаєте закон залу: «Хто хоче займатися, той лишається і займається».

У цей день фортуна явно була на нашому боці, тому що, на додачу до всього, на занятті був відсутній «Вареник», що дістав усіх нас своєю настирливістю. Доступ до Сенсея був вільний, і можна було спокійно розпитати його про деякі моменти тренування.

Поки розходилася основна юрба, кожен із тих, хто лишився, займався відпрацюванням своїх помилок в ударах. Ті хлопці, яких ми назвали «швидкісні парубки», працювали на своєму рівні, ми та інші – на своєму. Але Сенсей уважно слідкував за всіма і корегував помічені неточності. Уже в спорожнілому залі він показав нашій компанії нові ката (бій з тінню), де поєднувалася швидкість підсічок, ударів, блоків і різкість відходів, переворотів. Коли я почала їх самостійно виконувати, Сенсей несподівано підійшов до мене ззаду і, поклавши руку на плече, вимовив:

- А тобі не треба цього робити.

Я з подивом обернулася:

- Чому?

Та в цей момент наші погляди пересіклися на близькій відстані. У мене з’явилося таке свербляче відчуття, ніби мене продивляються зсередини з голови до п’ят, наче рентгеном. Такого погляду я ще не бачила. Він був якийсь незвичайний, пронизливий і дивний.

- Тому.

Ця відповідь мене дещо спантеличила. Я стояла розгублена, не знаючи, що й сказати.

Трохи помовчавши, він додав:

- Виконуй краще ось ці ката.

Сенсей показав початок рухів, що плавно переходили один в одного, з опрацюванням глибокого дихання. Весь цей час я повторювала за ним майже автоматично. А коли він пішов допомагати іншим, у моїй голові стали з’являтися суцільні запитання: «Що він мав на увазі? Невже знає про мій діагноз? Але як?! Я нікому з друзів не розповідала, та й досі нічим не викрила себе на тренуваннях». І в цих роздумах несподівано для себе зробила вражаюче відкриття. Якщо у школі, дома, на бальних танцях у мене з’являвся раптовий, тривалий головний біль, то тут, скільки я не «знущалася» над своїм тілом, ще жодного разу цей біль себе ніяк не проявив. Чому? У чому тут причина?

Так, заглибившись у свої думки в процесі роботи над новими вправами, я не помітила, як навколо Учителя скупчилися хлопці, перервавши свої заняття. І коли моя особа нарешті це помітила, то поспішила приєднатися до слухачів, щоб не пропустити чогось важливого і для себе.

- Скажіть, а як досягається техніка справжнього удару, тільки тренованістю м’язів? – спитав Андрій.

- Ні. Це, в першу чергу, тренованість мозку, - відповів Сенсей.

- А як це?

- Ну, щоб вам було більш зрозуміло, скажімо так… М’яз – це той самий механізм, що виконує свою функцію. У нього є певна програма, що надходить із мозку у вигляді нейроімпульсів. У результаті роботи таких програм у головному мозку виникають сигнали, що викликають скорочення групи м’язів. Таким чином, відбувається не лише рух кінцівок, але й складні рухові акти. Тобто наше тренування є ніщо інше, як цілеспрямоване вдосконалення нашого мозку а, відтак, і наших м’язів. Суть у тому, що чим краще і швидше працює «натренований» мозок, тим краще і швидше працюють м’язи.

- А от щодо вищої майстерності спортсменів у бойових мистецтвах, - приєднався до розмови Костя. – Я десь читав, що майстри не встигають подумати, як уже завдають удару. Як це відбувається і чому?

- Так, хлопці. Ви торкаєтеся такої серйозної теми… Але постараюся коротенько пояснити… Весь фокус полягає не в тому, щоб просто натренувати свої м’язи, а у тому, щоб уявити конкретну ситуацію, образ суперника. І найголовніше – чітко знати при цьому, куди ти б’єш, у яку тканину, що при цьому відбувається всередині того організму, яка сила удару і так далі. Якщо людина наносить удар просто так, щоб напрацювати його, то всі його зусилля до лампочки! Справжній боєць, працюючи на маківарі, в першу чергу працює з образом. Він реально уявляє, як суперник відкривається, і в цей момент наноситься удар, усвідомлюючи при цьому його можливі наслідки. Тобто він тренує свій мозок.

- А що при цьому відбувається у мозку? – спитав хтось із старших хлопців.

- Мозок через зорове сприйняття оцінює ситуацію, аналізуючи її, та приймає рішення. Тоді він передає цю команду до мозочка, у руховий центр. А з нього, вже через нерви надходить відповідний сигнал до м’язів. Уся ця діяльність фіксується в пам’яті. Потім, у бою, у бійця несвідомо спрацьовує ця пам'ять, але вже без усіх складних ланцюжків аналізу і команд у мозку. Тобто суперник тільки відкрився, а у майстра вже йде мимовільний рух. Скажімо так, це вже інша робота психіки, інша робота іннервації, інша робота головного мозку.

- Це ніби йде на підсвідомому рівні, з фізіологічної точки зору? – блиснув своєю ерудицією Костик.

- Абсолютно вірно. Складні рефлекторні рухові реакції здійснюються вже на рівні безумовного рефлексу, - з посмішкою промовив Сенсей, а потім додав: - У шкільній програмі з анатомії є такі поняття, як умовні та безумовні рефлекси. Безумовні – це генетично закладені самою природою рефлекси. Саме завдяки їм відбувається регуляція внутрішнього середовища організму, збереження особини. А до умовних належать набуті рефлекси у результаті накопичення досвіду, нових навичок. Але й вони утворюються на базі безумовних рефлексів. У людини взагалі існує маса безумовних рефлексів, зв’язків, реакцій, які здійснюються через спинний, задній та середній мозок, підкіркові відділи кори великих півкуль і мозочка…

- Так те, що ви нам на початку розповіли, це і є велике Мистецтво? – все ніяк не міг заспокоїтись Андрій.

- Ні. Це всього лише початковий щабель справжньої майстерності… У великому Мистецтві основна робота йде на передбачення. Це робота епіфіза, котрий знаходиться над мозочком у надгорбовій ділянці проміжного мозку.

- А епіфіз – це просто частка білої речовини? – спитав Костя.

- Ні. Це так звана шишкоподібна залоза, вагою всього в один карат. Але вона відіграє величезну роль у життєдіяльності організму. Це одна з найзагадковіших частин головного мозку і людини в цілому. На жаль, поки що про її істинні функції науці нічого не відомо.

- А кому відомо? – поцікавився Костя.

- Кому треба, тому й відомо, - з хитрою посмішкою відповів Сенсей, а потім продовжив: - Так ось, працюючи на передбачення, майстер підсвідомо виробляє здібність уловлювати думки суперника. Тобто той тільки подумав, що треба нанести удар ось туди-то, як майстер уже вживає контрзахід, і саме такий, який необхідно. Все це відбувається несвідомо, у якусь мить.

- Цікаво, а з такими несвідомими явищами «миттєвої швидкості» стикаються тільки майстри бойових мистецтв? – замислено спитав Андрій.

- Чому? Не тільки. Багато людей дуже часто у житті стикаються з цими явищами психіки. У одних це відбувається завдяки довгим спеціальним тренуванням. Наприклад, взяти тих же циркачів, котрі ловлять на шаленій швидкості ножі, стріли і тому подібне. Інші люди на собі відчували дію таких безумовних рефлексів у житті. Скажімо, коли людину щось чи хтось сильно налякає, та ж собака. Вона може вмить виконати серію рухів. І тільки потім, коли небезпека вже минула, усвідомлює, наскільки швидко він це зробив. Ця здібність закладена в людині від самого початку. Інакше вона б не вижила у ті далекі часи, коли рятувалась втечею від мамонта, шаблезубого тигра чи іншого хижака.

Ми стояли мовчки, зачаровані розповіддю Сенсея. У цей момент у двері хтось постукав. Від несподіванки все всередині мене стиснулось на якусь секунду. Час то вже був не для вечірніх прогулянок. Сенсей спокійно підійшов і відкрив двері під пильними поглядами нашої компанії.

- О, добре, що я тебе застав, - потиснувши руку, привітав його якийсь чоловік. – А то вже думав їхати до тебе додому. Тут така справа…

- Зараз, зачекай хвилинку, - сказав Сенсей, і вже звернувшись до нас, промовив: - Хлопці, у вас є ще п'ятнадцять хвилин для роботи і додому.

Через півгодини ми вже стояли на вулиці в очікуванні останніх. Ігор Михайлович закрив спортзал, поспіхом попрощався з нами і поїхав на машині з тим чоловіком.

«Ну от, - сердилася я сама на себе, - хотіла Сенсея після заняття розпитати про його загадкове «Тому», та не вийшло. Треба було у спортзалі це зробити. Так там всюди допитливі слухачі. От так невдача!»

Коли ми їхали додому, кожен розмірковував про своє. І це не дивно, після таких тренувань є над чим замислитися. Але дехто думав мовчки, а дехто і вголос. Андрій ледве не півдороги намагався переконати нас, а швидше за все себе, що сьогоднішній програш у спарингу - це чиста випадковість.

- Жаль, у мене не було з собою нунчак. Та нічого, я їх на наступне тренування захоплю. От тоді й покажу справжній клас!

Видовище мало бути дійсно захоплюючим, бо ми знали, як добре Андрій працював з нунчаками. Це була його «фішка».

На це тренування наша компанія чекала, як ніколи. Ми заздалегідь приїхали раніше. Спортзал був відкритий. Деякі хлопці, вже переодягнувшись, злегка розминалися. Сенсей стояв осторонь, захоплено спілкуючись з якимось довгов’язим літнім чоловіком. Цей дідок був такий худий, що кімоно висіло на ньому, як на вішаку. Неподалік, разом із групою чоловіків стояв «Вареник». Та вираз його обличчя свідчив про те, що він навіть не чув смішних жартів своїх співрозмовників. Здавалося, вуха його перетворилися на суцільний ехолокатор, що ловив найменший звук з боку Сенсея і довготелесого дідуся. «Ух, - обурено подумала я. – Знову він тут!»

Слідом за нами галасливо увійшли декілька хлопців, що займалися у нашій секції, у піднесеному настрої. З ними гордовито крокував неохайного вигляду чолов’яга, років сорока, у засмальцьованому одязі, з тижневою щетиною на обличчі. Хлопці привіталися з Сенсеєм та повідомили з неприхованим задоволенням:

- Ми тут зустріли таку цікаву людину, екстрасенса… Знайомтеся, Віталій Якович.

При цих словах розтріпаний чоловік поважно зробив уклін головою і знову став у свою самовдоволену позу.

Він володіє незвичайними здібностями, котрі люб’язно погодився продемонструвати нашому колективу…

Сенсей ввічливо кивнув у відповідь:

- На це було би вельми цікаво подивитись.

- І дуже повчально, - значущо додав Віталій Якович, піднявши при цьому вказівний палець.

Довкола почав збиратися весь наш величезний допитливий натовп. Тим часом «екстрасенс», вдаючи із себе неперевершеного знавця своєї справи, дістав з надірваної кишені куртки з десяток звичайних столових ложок, перев’язаних смужкою брудного клаптя.

- Як ти думаєш, - тихо прошепотів Костик Андрієві, - звідки у цього неандертальця взялися предмети людської цивілізації?

- Поцупив десь, напевно, - просто відповів Андрій.

- Цікаво, а він хоч знає, як ними користуватись? – усміхнувся Костя.

У цю мить Віталій Якович, демонстративно роздягнувшись до пояса, оголив свій живіт, що заплив жировими складками, і почав старанно наліплювати ложки на груди. Наші хлопці пирснули зі сміху, а Костя додав:

- Це ж треба! Не дарма кажуть, що техніка в руках дикуна – це купа заліза!

Натовп здивовано загомонів. Ложки дійсно прилипли, і «екстрасенс» уже поважно походжав, випинаючи груди, ніби вони були обвішані медалями «За відвагу».

Хтось із хлопців спитав:

- А як ви це робите? Як це можна пояснити?

Схоже, саме на це запитання Віталій Якович і чекав. Він з неприхованим задоволенням став повчально оповідати про біоенергоінформаційні поля, біологічний магнетизм людини, про феноменальні прояви його тільки в обраних людей і про всемогутню силу цього впливу. Його промова поступово досягла апогею. Походжаючи перед здивованою юрбою з голим торсом, завішаним ложками, і ствердно розмахуючи руками, «екстрасенс» збуджено декламував:

- …цей потужний пульсуючий флюїд, породжений силою Світового Космічного Розуму, уособлює останню ступінь довершеності духу. Він здатний оточити силою своєї аури свідомість людини. І не тільки відділятися від тіла людського, а й вести разом з його душею позатілесне існування. Я б сказав, позамежне існування, цілком усвідомлено.

Акумулювавши енергію цього космічного флюїду, я відкрив у собі небачені здібності. Я отримав безцінний дар до магнетизму, яснобачення, зцілення хворих. Моєму чудодійному лікуванню підвладні усі хвороби. Я зціляю через взаємопроникаючий всюдисущий подвійний струмінь флюїдів, котрий є першопричиною всього енергоінформаційного поля великого Космосу. Своїм позитивним полюсом я відновлюю сили, тіло, ауру людини, а також знімаю вроки, пристріти…

Я помітила, що хоча ця своєрідна лекція була для мене не зовсім зрозумілою, та мої думки почали відшукувати у ній варіанти мого можливого зцілення. «А раптом він зможе мене вилікувати?! Хоча, звичайно, у це дуже важко повірити, та раптом…» Окрилена примарною надією, я стала більш уважно слухати переконливу промову «екстрасенса», вже зовсім не звертаючи уваги на його зовнішній вигляд.

- …Моя сила, в міру мого вдосконалення, стала величезною… Ось, переконайтесь самі. Це один з її проявів, - вказав він на прилиплі ложки.

При цьому спостерігалася дивна картина. З кожним колом вздовж натовпу слухачів, він все більше й більше випинав живіт, дещо відхиляючись назад, як пінгвін. Я поглянула на Сенсея. Він стояв, схрестивши руки на грудях і трохи нахиливши голову, напевно, вже стомившись слухати. На його обличчі була іронічна посмішка.

- …Я досягнув цієї довершеності завдяки таємним знанням, що нікому не відомі на Землі, окрім обраних. На основі цієї засекреченої інформації я розробив свою власну систему духовного розвитку. Та вона доступна не кожному простому смертному. Навіть той, хто найважчою працею своїх гріховних спокутувань та нещасть дійде до десятого щабля моїх сходів досконалості, не зможе самостійно осягнути велику таємницю цього знання. Тому що вона розкривається тільки обраним з обраних. Бо тільки такі люди, як я, що зуміли поєднати тлінне тіло з великим духом, духом Вселенського Розуму, володіють всемогутністю Бога!!!

Здається, після цих слів нерви у Сенсея не витримали. Судячи з його легкої хвилі рухів, мені здалося, що він зараз зірветься і вріже йому від душі так, що цього «засланця» не врятує навіть славнозвісна сила. Та всупереч моїм прогнозам, Сенсей лиш чітко, карбуючи кожне слово, промовив:

- Шановний, чи не занадто велику відповідальність ви на себе берете? Поки що ви не продемонстрували нічого такого, що підтверджувало б ваші слова.

- Як не продемонстрував?! – накинувся з обуренням Віталій Якович. – А ти що, цього не бачиш?!

- Та все це дурниці, - продовжував Сенсей. – Це може будь-хто й кожен. І нічого тут неординарного і надзвичайного немає… Митися просто частіше треба.

Увесь натовп вибухнув сміхом. А Костик, ляснувши себе по чолі, вигукнув:

- Точно! Згадав, я читав про цей фокус. У нього тіло липке й мокре, тому ложки і прилипли.

«Вседержитель Космосу і всія Землі» ще більше скипів від люті і на весь зал ледве не закричав, звертаючись до Сенсея:

- Та ти ще надто молодий, щоб судити про такі великі знання! Що ти взагалі вмієш, крім ногами махати…

Сенсей уважно на нього поглянув. Потім підійшов і легко зняв одну зі сповзаючих з грудей ложок. Всі навколо завмерли. Учитель простягнув уперед руку, тримаючись за вузенький кінчик ложки і почав виконувати серію дихальних вправ, з пропрацюванням глибокого дихання. Через хвилину лице його розслабилося, емоції зникли. Очі змінилися і, як мені здалося, стали бездонними. Він застиг на якісь секунди, уважно вдивляючись у ложку. Його постать стала схожа на величну скульптурну фігуру. І в цю мить ложка почала швидко гнутися, наче м’яке, в’януче стебельце. Створювалося враження, ніби вона була зроблена не з твердого металу, а з якоїсь пластичної структури. Я не вірила своїм очам. Дивовижно, але факт!

Сенсей же за якісь долі секунди знову набув свого звичного образу і спокійно сказав ошалілому Віталію Яковичу, віддаючи зігнуту ложку:

- Коли ви нам зможете продемонструвати хоча б цей фокус, тоді ми з задоволенням послухаємо вас далі.

І різко обернувшись до юрби, Сенсей додав:

- До уваги тих, хто не переодягнувся. Тренування починається через дві хвилини. Хто не встигне, віджиматиме штрафні (так у нас називалися двадцять віджимань від підлоги за запізнення).

Почувши такі слова, ми наввипередки помчали до роздягалок, так і не додивившись найцікавішого: як же виходив зі ступору цей новоявлений «бомжок-божок».

- Старший семпай! Чому сторонні у залі?! – пролунав позаду голос Сенсея.

Всю розминку я розмірковувала: «Як же це я примудрилася навіть подумати про те, що цей бомж чимось може мені допомогти?! Ех…. Та з іншого боку, у моїй безвихідній ситуації тільки й залишалося вірити в дива та потайки сподіватися. Тут уже чіпляєшся за будь-яку соломинку, тільки б уціліти. Тому й виникають такі дурні думки через внутрішній, майже панічний страх. Ні. Треба взяти себе в руки. Я все одно знайду рятівну шпаринку. Я намагатимусь вижити. Треба тільки не втрачати надію і боротися до самого кінця!» Найдивовижнішим було те, що моя тверда впевненість засновувалась на якомусь глибокому, підсвідомому відчутті, на тому Дещо, що я так настирливо шукала. Але все це проявлялося у розпливчастих здогадах.

У цей час розминка скінчилася, і ми взялися відпрацьовувати «базу» під керівництвом старшого семпая. Сенсей сидів на спортивній лавці, обговорюючи щось із довгов’язим старим. «От би послухати, про що вони говорять», - подумала моя особа. Та, вочевидь, такі допитливі думки були не тільки в моїй голові. «Вареник», чолов’яга хоч і з сивиною, але весь час намагався, нібито випадково зайняти у процесі тренування місце поближче до Вчителя. У кожному такому випадку він викликав у мене невимовне відчуття заздрості і ревнощів. І, судячи з несхвальних поглядів наших друзів, не лише у мене однієї.

У шумі й одноманітності виконання основних базових ударів та гучного рахунку їх послідовності я знову заглибилась у свої думки. «Як же Сенсей примудрився зігнути ложку? І чому він назвав цей феномен просто фокусом? Адже якщо це був фокус, то, у моєму розумінні, його треба було ретельно підготувати. А він ось так, взяв та й зігнув одним лише поглядом».

Можна сказати, що я у це вірила і не вірила одночасно. Вірила, бо десь читала про людей-феноменів, що володіли такими ж здібностями. Я пригадала, що там же йшлося і про людей-магнітів. Та до них прилипали будь-які предмети, незалежно від того, з якого матеріалу вони були зроблені: дерева, металу, пластмаси. Пам’ятаю, що мене вразило при цьому, яку вагу ці люди витримували – більше десяти кілограмів!

Парадоксально, але не вірила я саме своїм очам, у те, що бачила це, як то кажуть, «вживу». Точніше, ця невіра стосувалася мого усвідомлення реальності самого факту. Навколо були самі загадки. Я розумію, якби нашу юрбу загіпнотизували, попередньо розповівши, що ми зараз побачимо. Але Сенсей просто мовчки взяв і зробив це. Як?!

Тим не менш, сам факт можливості такого явища був для мене дуже важливим. Це була така собі, невідома мені поки що, тверда платформа, сформована знаннями Сенсея. Саме за неї наполегливо чіплялася моя підсвідомість, всіляко опираючись відштовхуючим думкам. Не знаю, чому, та я почала довіряти цій цікавій людині. Принаймні, він точно знав, де правда, а де вигадка.

Після «бази» нарешті настав довгоочікуваний момент для нашої компанії. Цю частину тренування ми умовно назвали «вільною програмою», тому що тут люди, розділившись на пари, за власним бажанням відпрацьовували старі прийоми або якісь особливі удари з минулих занять. Андрій взяв нунчаки і супроводжуваний нашими зацікавленими поглядами підійшов до Вчителя.

- А можна що-небудь застосувати проти нунчак?

- А ти вмієш ними крутити? – у свою чергу з посмішкою спитав Сенсей.

- Ще й як! – самовпевнено похвалився Андрій. – Я вже чотири роки їх з рук не випускаю. Можна сказати, сплю і їм з ними.

І Андрій демонстративно прокрутив кілька складних, на наш погляд, рухів.

- Непогано, - відповів Сенсей.

- А все ж таки, можна щось застосувати проти нунчак? – повторив своє запитання Андрій, явно провокуючи Учителя.

- Звичайно… На кожного Віджая знайдеться Раджа.

- Що-що? – не второпавши, перепитав Андрій.

- Я кажу, на кожну силу є протисила. Нунчаки теж не виняток.

- А ви можете це показати?

- Можу. Але так буде нечесно, ти з нунчаками проти мене… Бери тоді ще когось.

Ми здивовано перезирнулися. Тим не менш Андрій пішов шукати собі напарника, а ми здобувати друге знаряддя для бою. На жаль, нунчак більше ні в кого не знайшлося. Проте у кімнаті для спортивного інвентарю ми натрапили на двометрові жердини.

Та якщо зброя знайшлася легко, то з напарником у Андрія було куди складніше. Старші хлопці категорично «відмахувалися» від пропозиції взяти участь у цьому бою, нишком посміюючись: «Ні, хлопче. Ти вже як-небудь сам.»

Нарешті Андрію вдалося умовити якогось мужичка з новеньких. У цей час Сенсей мирно розмовляв з тим худим дідусем у білому кімоно.

- Ось, знайшов! – радісно сповістив Андрій Учителю.

- Знайшов, добре. Нехай старший семпай буде нашим секундантом… По його знаку починайте атакувати у повний контакт. Все ясно?

Андрій тільки того й чекав. Він з неприхованим задоволенням закивав головою. Сенсей вийшов на середину. Андрій став навпроти Сенсея, чоловік з жердиною обрав позицію справа ззаду від Учителя. Настала захоплююча хвилина. Всі учасники перебували у бойовій напрузі, окрім Сенсея. Він стояв розслаблено, замислившись про щось своє, і злегка граючи кінчиками чорного поясу, розшитого золотими ієрогліфами.

Після оплеску старшого семпая Андрій завзято рушив у лобову атаку, крутячи нунчаками зі швидкістю обертання працюючого пропелера. У цей час мужичок різко підскочив і замахнувся в ударі жердиною. Те, що відбулося далі, сталося у якісь миті. Сенсей з початку атаки взагалі не змінив позиції, як стояв у задумливій позі, так і лишився. Та як тільки суперники досягли критичної відстані відносно його тіла, він, не змінюючи стійки, різко випустив руку вперед. Якщо це, звичайно, можна так назвати «випустив», тому що насправді його рука вилетіла, ніби атакуюча змія. Нунчаки завернулися, прокрутилися на ній і полетіли у бік другого бійця. Учитель супроводив їх обертом кисті, трохи змінивши траєкторію польоту. Нунчаки у повітрі зробили півоберта, вирівнялись, як палиця, і торцем попа