Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Практичне заняття № 9. Тема: Публічний виступ як різновид мовленнєвої діяльності






Тема: Публічний виступ як різновид мовленнєвої діяльності

План

1. Ораторське мистецтво як теорія виразного мовлення.

2. Етапи підготовки до публічного виступу.

3. Правила публічного виступу.

4. Значення жестів і міміки в усному спілкуванні.

1. Ораторське мистецтво як теорія виразного мовлення

Усне спілкування поділяється на публічне і приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ.

Ораторські виступи відіграють велику роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження – вона виробляється впродовж життя в результаті величезної тривалої роботи над собою, зокрема над своєю мовою.

Свідоме життя людини можна розглядати як послідовність і сукупність промов, якісного чи неякісного мовлення, від чого залежить її доля, а також доля навколишніх людей, отже, і всього суспільства. Тому значно зростає, особливо останнім часом, вагомість риторики – науки, яку Ф. Прокопович, викладач цього курсу в Києво-Могилянській академії, називав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Це наука красномовства, ораторське мистецтво, або іншими словами – теорія виразного мовлення, що вивчає найефективніші способи його побудови. На Заході її називають теорією і практикою комунікації (США), теорією мовного існування людини (Японія), неориторикою (Бельгія) тощо, а держави вкладають значні кошти в її розвиток з метою формування національного інтелекту ж найціннішого ресурсу.

2. Етапи підготовки до публічного виступу

Публічне мовлення є одним із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення. Виступ перед аудиторією дуже відповідальний, тому інколи мовці, вільно почуваючи себе в колі друзів, перед більшим колом слухачів почувають себе невпевнено.

Існує чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:

1) написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

2) написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити напам’ять, час від часу заглядаючи в рукопис;

3) підготувати лише коротенькі записи;

4) виступати без будь-яких нотаток.

Усе залежить від досвіду та уміння промовця.

Однак, безумовно, до публічного виступу необхідно готуватися. Кажуть, що до нього людина готується все життя, маючи на увазі, очевидно, добір явищ, фактів, їх обдумування, осмислення.

Безпосередня ж підготовка до конкретного виступу зазвичай має такі етапи:

1. Обдумування теми. Конкретизувати тему виступу, встановити коло питань, які вона мусить охоплювати. Важливо врахувати інтереси аудиторії, рівень її вимогливості, критерії оцінок, ступінь обізнаності з цього питання.

2. Опрацювання й писемне оформлення теми. На цій стадії лектор добирає літературу, робить виписки, які обов’язково потрібно документувати (тобто вказувати, звідки взято цитату, дату виходу газети, автора й назву твору, рік, місце видання, сторінку). Варто також законспектувати найнеобхіднішу літературу. Конспект – це короткий виклад теми, найсуттєвіші факти, положення й висновки книг. Розрізняють текстуальний конспект (набір цитат) і вільний конспект (стислий виклад тексту із вкрапленими цитатами).

Писемне оформлення теми може мати вигляд плану, стислого або розгорнутого, тез або повного тексту виступу.

План складають після обдумування порядку розміщення частин. Стислий план, звичайно, є основою складання тез чи повного тексту. Із розгорнутим планом доповіді можна виступати. Такий виступ має свої переваги: лектор краще бачить аудиторію, її реакцію, а отже, має змогу коригувати заплановане – робити зміни у викладі, скорочувати чи збільшувати кількість ілюстрацій тощо. Розгорнутий план складають так: аркуш ділять на дві частини, зліва пишуть назву розділу плану, справа – основні формулювання, факти, цитати.

Тези доповіді – це короткі змістовні формулювання основних положень виступу. На полях проти кожного положення – заголовок. Тези складно писати, але виступ з опорою на них, коли за основним положенням відновлюється зміст, є найчастіше цікавим, справляє враження спонтанного виступу. Однак у такому разі важко уникнути мовленнєвих помилок, неточностей. Відшліфувати можна лише повний текст.

Повний текст виступу пишуть тоді, коли він потрібен не для одного виступу або коли він будується на великому і складному матеріалі, висвітлює серйозні теоретичні проблеми. Обов’язково писати повний текст для офіційної доповіді. Однак наявність тексту не зобов’язує читати його. Читають, коли захід має строгий регламент (з’їзд, конференція), а також відповідальні офіційні документи (заяви, доповіді).

Щоб орієнтуватися в часі, який ви повинні затратити на виступ, пам’ятайте, що читання вголос однієї сторінки (29-30 рядків на сторінці стандартного аркуша) триває приблизно 2 хвилини.

3. Критичний розбір готового виступу. Уже готовий виступ треба обов’язково проаналізувати з погляду його композиції (зачин, виклад, кінцівка, мовне оформлення яких залежить від жанру), логічності викладу, зрозумілості термінів, чіткості визначень, добору фактів. Варто передбачити в тексті також відповіді на запитання слухачів, зробити поправки на виголошення (тобто, якщо є довгі й складні речення, скоротити їх; спростити текст, якщо забагато складних слів, особливо іншомовних; дієприкметникові та дієприслівникові звороти замінити дієсловами; увести звертання до слухачів, вставні конструкції: як кажуть у такому разі, можна сказати та інші, риторичні питання, слова-зв’язки: отже, потім, далі; простежити, щоб предмет думки називався частіше; продуматипаузи).Доцільно включити до лекції приклади, порівняння й висновки, а часом і афоризми, прислів’я та влучний дотеп. Зайві подробиці заступають головне в розповіді, тому не можна ними зловживати, хоча надмірна стислість також вадить (якщо висловити якусь важливу думку лише кількома реченнями і не обґрунтувати її, то вона пройде повз увагу слухачів, а приклад або порівняння легше запам’ятати, ніж просто назване твердження, засаду чи думку). Не перевантажуймо свою мову абстрактними поняттями й цифровим матеріалом.

У давніх книгах з риторики доповідачеві дається порада: «Коли виступаєш, чітко називай тему виступу. Якнайшвидше починай говорити по суті! По можливості одразу повідом, про що ти збираєшся говорити. Не церемонься, говори без образ, не гаси інтерес порожніми фразами». Правда, іноді доцільно концентрувати увагу чи відповідно затримувати визначення предмета розмови, його заплановане приурочення.

Ще оратори давнього Риму рекомендували вже у вступі привертати увагу слухачів приємними для них речами. Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим.

Щоб упорядкувати окремі думки, тези, найкраще йти від простого до складного або ж дотримуватися хронологічної послідовності. Іноді інформацію впорядковують на основі локального принципу, який полягає в переліку всіх пунктів, характеристик, прикладів застосування, переваг тощо.

Початкові речення рекомендують обов’язково підготувати й записати заздалегідь, так само, як і прикінцеві, адже більшість слухачів упродовж перших хвилин виступу приділяє промовцеві всю свою увагу.

Закінчення виступу складається з двох частин: 1) узагальнення головних думок; 2) обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій (залежно від характеру виступу). Закінчення вирішує, що саме слухачі запам’ятають, що вони візьмуть для себе з виступу.

4. Тимчасовий відхід від теми. Після повного опрацювання тексту виступу, спеціалісти радять на кілька днів відкласти його, не займатися цим питанням. Це потрібно, щоб уклалася в пам’яті тема, остаточно вималювалася, зазнала певних змін та ін.

5. Виголошення теми. Перед виступом текст доцільно кілька разів прочитати вголос (це допомагає ще щось уточнити, викинути).

На виступ варто прийти раніше, щоб зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо. Починати виступ активно, доброзичливим тоном, намагатися втримати інтерес.

Перед початком виступу розслабтеся, займіть зручну позу за кафедрою чи трибуною. Не поспішайте говорити відразу, глибоко вдихніть і в повільному темпі почніть виступ. Дивіться прямо на слухачів. Віднайдіть поглядом два-три симпатичних для вас обличчя і звергайтеся до них, це допоможе відчути контакт з аудиторією та зняти левову долю хвилювання. Коли ви відчуєте, що заспокоїлися, намагайтеся тримати в полі зору всіх слухачів.

Якщо вас перестали слухати (а за спостереженнями психологів, на 15-20 хвилині виступу настає «криза уваги»), змініть мовлення, наведіть цікавий факт. Один з найдійовіших засобів пожвавлення уваги слухачів – риторичні запитання під час виступу. Не говоріть надто довго: це стомлює і вас, і слухачів. Говоріть переконливо, використовуйте різні прийоми (порівняння, протиставлення, аналогію, приклади з життя).

Зацікавити слухачів можна, якщо говорити про те, що стосується їх безпосередньо; поставити запитання, на яке самі ж і відповісте; навести захоплюючі факти; висунути якусь неймовірну гіпотезу; заохочувати слухачів до дискусії.

Будьте тактовними: дякуйте за кожне зауваження, навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

3. Правила публічного виступу

Манери, одяг, жести, міміка, інтонації – усе промовляє до слухачів і все або посилює вплив сказаного, або, навпаки, послаблює його. З цього приводу варто згадати настанови російського юриста, оратора, письменника А. Коні, які наводить Н. Бабич:

1. Коли йдеш в аудиторію, одягнутися треба просто й пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого і крикливого: психологічна дія на слухачів починається до моменту мовлення – з появи перед аудиторією

2. Говорити треба голосно, ясно, чітко, немонотонно, якомога виразніше й простіше. У тоні повинна вчуватися впевненість, переконаність, сила. Не потрібно повчального тону: нетактовного – для дорослого, нудного – для молоді.

3. Мовлення не треба вести «одним махом»; воно повинно бути живим словом. Тон мовлення варто змінювати – підвищувати й знижувати його залежно від змісту та значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони – як абзац у писемному мовленні).

4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними треба обережно: жести повинні відповідати змістові й значенню фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Остерігаймося частих метушливих, різких рухів рук – це набридає і дратує.

5. Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (наприклад, до відкритих, допитливих очей одного слухача або стіни, у яку впирається погляд, понад головами слухачів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її налаштованістю на тему тощо.

6. Мовець повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій несприятливій обстановці. Але якщо лекторові-пропагандистові радять не реагувати на причини, що відволікають (шепіт, скрипіння стільців та ін.), а продовжувати робити свою справу, то вчитель, викладач повинен домогтися тиші до початку розмови.

7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небезпечні на початку й наприкінці тексту.

8. Простота і ясність викладу – найвищі його якості.

9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, правильний темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення тексту та ін.

10. Якщо не вистачає власної «глибокої думки», можна скористатися «мудрістю древніх», зберігаючи при цьому міру, щоб не втратити своєї особистості між Лермонтовими, Толстими, Діккенсами.

Однак найголовніше – вкладаймо душу у свій виступ: справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж будь-які правила.

4. Значення жестів і міміки в усному спілкуванні

Мовлення – не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомогою інших засобів – жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях. Усе це невербальні (несловесні) засоби.

Невербальні засоби спілкування –це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Один з найвідоміших фахівців з питань спілкування А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається всього 7 % інформації, тоді як звуковими засобами – 38 %, а за допомогою міміки, жестів і поз – 55 %. Без сумніву, вербальні й невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співбесідниками. Між вербальними й невербальними засобами спілкування наявний своєрідний розподіл функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними – ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Уміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.

На думку американських учених, для формування першого враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин.

Кінетичні невербальні засоби є найважливішими у спілкуванні. Серед них важлива роль відводиться міміці.

Міміка – це експресивні рухи м’язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу.

Міміка репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство.

З мімікою тісно пов’язаний візуальний контакт, тобто погляд, що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.

Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою – лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей – то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми.

Погляд має завжди відповідати типові спілкувальної ситуації. Неабияке значення у спілкуванні відіграють жести.

Жести – це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини.

За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:

1. Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

2. Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування,
розчарування.

3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами
пальців, кисті, цілої руки.

4. Зображувальними жестами відтворюють предмети, тварин,
інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються тоді, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

5. Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри
тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які
вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями – «прошу слова». До жестів-символів належать
умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Наведемо поширені жести і їх тлумачення:

– пальці рук зціплені – знак розчарування й бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення;

– прикривання рота рукою – слухач розуміє, що ви говорите неправду;

– почухування й потирання вуха – співрозмовник наслухався і хоче висловитися;

– потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками – особа не налаштована розмовляти в цей момент;

– людина відводить очі – підтвердження того, що вона щось приховує;

– схрещення рук на грудях – людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему;

– схрещення рук і тримання пальців у кулаці – людина налаштована вкрай вороже;

– відтягування комірця – людина гнівається або дуже схвильована;

– вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий підтримує підборіддя – негативне або критичне ставлення до почутого;

– руки за головою упевненість, перевага над співрозмовником;

– потирання ока – людина говорить неправду;

– тримання рук за спиною – впевненість у собі.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.