Сторінка 6

У культовій практиці Союз українських євангельсько-реформованих громад дотримувався загальнопротестантського канону. Його члени сповідували обряди хрещення (“яким приймається людина в церков, уживаючи води на знак і сповідання ними гріхів і віри в Ісуса Христа”) та євхаристії (“Господня Вечеря є Тайною подавання та принимання хліба і вина на памятку смерти Христової в жертву за нас”36). Однак, на відміну від пізньопротестантських течій, кальвіністи визнавали хрещення не тільки дорослих, а й дітей і не обов’язково через повне занурення у воду. “Хрещення уділяється дітям, коли їх родичі суть є християнами. Хрещення в Пресвитерській церкві уділяється звичайно у формі зливання води на голову принимаючого хрещення”. І якщо цей елемент поєднував кальвіністів з лютеранами, то характер їхніх богослужінь, значно простіший, ніж у лютеранстві, був наближений до баптистських зборів. “Пресвитерська церква не приписує ні священикові, ні парохії жодних сталих форм своїми законами і не вимагає від них правил Богослуження”. Останнє, здебільшого, передбачало читання проповіді, зголошування індивідуальної і спільної молитви, колективний спів. А ще “при кождім Богослуженню збираються добровільні грошеві жертви, яко річ вдячності за Божі дари і обовязку для підтримання Божого дому. і для ширення Царства Божого на світі”37.

Важливу роль у пропаґанді церковного життя і культу виконували періодичні видання. Найбільший тираж (1 тис.примірників) мав часопис “Віра і Наука”. Він виходив у Коломиї у 1926-1939 роках з місячним додатком “Приятель дітей”; тут же видавали місячник “Сіяч”. У Львові впродовж 1927-1935 років друкували журнал “Українська Реформація” (заборонений польською владою).

Аналіз змісту періодичних видань українських кальвіністів дає, насамперед, уявлення про їхнє ставлення до політики, розкриває зміст соціально-етичного вчення. За усталеною протестантською традицією, керівництво Союзу офіційно проголосило невтручання церкви у політичне життя. Однак вагоме місце в пропаґанді об’єднання посідала проблема свободи совісті. Це спричинило широку пропаґанду ідеї відокремлення церкви від держави. За умов державного статусу римсько-католицької церкви і сильних позицій уніатства (у Галичині) та православ’я (на Волині) така пропаґанда об’єктивно стосувалася політичних інтересів тих чи інших партій, певних урядових та громадських кіл.

Вимоги Союзу щодо свободи совісті були викладені в розгорнутій програмі. Ось лише деякі витяги з неї: “. всі ті функції, які тепер держава накладає на державні церкви, повинні бути знесені, школи мають бути звільнені від “катехитів”, а релігійне виховання дітей має провадитися кожним віросповіданням приватно. В державнім урядованню духовенство не має брати участи як репрезентанти Церкви, а як приватні громадяне. Окремі привілеї як і так зване “церковне право” мають бути знесені, а церковні організації. мають бути під таким світським правом, що і всілякі світські товариства і організації. Держава не має підтримувати віросповідні організації грошевими додатками. Не маючи державного попертя, полишена сама собі, Церква Христова очищається від усіх тих, що шукають в ній маєтку і слави. Лиш ті люде, що шукають правди Божої, позістануть в Церкві”38. Отже, перед нами цілком демократична та антиклерикальна модель розв’язання релігійного питання.

Однак поступово віросповідні вимоги кальвіністів все більше наповнюються політичними гаслами, а керівники Союзу переступають межу нейтралітету. На сторінках часопису “Віра і Наука”, наприклад, починають пропаґувати ідеї певних політичних партій, що діяли у Західній Україні, віруючих закликають до їх підтримки. Ті партії, що не висували вимогу відокремлення церкви від держави, гостро критикували. “Ми, євангелики, одні в Христі, але в туземнім життю до різних політичних партій належимо, кожний із нас хай добре роздивиться, чи його партія має в своїй програмі відокремлення Церкви від держави”39. Залежно від цього у читача формувались певні політичні симпатії, заохочення чи, навпаки, заперечення його участі у виборчих кампаніях, різних громадянських акціях.

Політичною позицією українських кальвіністів можна вважати і той факт, що членам громад не забороняли брати участь у діяльності партій, рухів, громадських організацій, навіть у національно-визвольному процесі. В цьому, до речі, полягає суттєва відмінність реформатів і лютеран від прихильників пізньопротестантських течій. Серед членів українських реформатських громад були бійці УГА, УПА, січові стрільці, у тому числі й командири, наприклад, Клим Степанів, колишній старшина Української Галицької Армії. Віруюча молодь активно співпрацювала з пластунським рухом; пастор Т.Довгалюк на Волині певний період очолював місцеві пластунські осередки. Українські кальвіністи намагались не бути осторонь й політичних кампаній у Західній Україні. Зокрема, кампанії засудження колонізаторської політики польського уряду, денаціоналізації українського населення.

І все-таки свою головну роль у національних процесах Союз українських євангельсько-реформованих громад, за давньою протестантською традицією в Україні, вбачав у громадсько-культурній діяльності. Одним з важливих завдань його позакультової практики була підтримка організацій, що займалися освітянською справою, піднесенням політичної, економічної, духовної культури населення Західної України, його національної свідомості. Найактивніше співпрацювали реформати з Товариством “Просвіта”. Йдеться про безпосередню участь (а також і членство) протестантів у діяльності Товариства: у роботі читалень, де вони виступали з лекціями релігійного і соціально-етичного змісту, із виставами, хоровим співом, у художній самодіяльності та народній творчості — виставках, концертах, у багатьох акціях Товариства. Щодо підтримки “Відродження”, то вона відбувалася, передусім, у формі участі в антиалкогольних, передплатних, миротворчих, філантропічних та інших кампаніях. Майже в кожному номері “Віри і Науки”, “Сіяча”, “Української Реформації” викладали програму здорового способу життя, вміщували заклики проти вживання алкоголю і тютюну. На думку видавців, протестанти повинні, передусім, самі показувати приклади такого життя і заохочувати до нього інших. Так, у статті пастора В.Боровського підкреслено необхідність “позбутися звичаїв — уряджування різних урочистостей як “храму”, весілля, хрестин, похоронів і подібного з дикою пиятикою і гульнею. Це вже зовсім не пасує не тільки правдивому християнинові, але й культурній людині. Кожного правдивого українського протестанта-євангелика має характеризувати найперше цілковита відмова від уживання п’янких напоїв і нікотину”40. На сторінках часописів систематично друкували прізвища віруючих, які кинули курити. Повідомляли навіть про цілі громади, де ніхто з членів не курить і не вживає алкоголю.

Кальвіністи підтримали “Рідну школу” у боротьбі за впровадження української мови в освітньо-виховний процес, збереження існуючої мережі українських шкіл у Галичині та її розширення на теренах Волині. Учасники реформатського руху перераховували кошти на проведення свят рідної мови, відзначення пам’ятних дат, ювілеїв діячів культури, спорудження пам’ятників, видання художніх творів українською мовою для народних і дитячих бібліотек. На сторінках кальвіністських часописів читаємо постійні звернення до віруючих допомогти у виданні та розповсюдженні біблійної літератури (наприклад, Біблії у перекладі І.Огієнка), підручників, словників, а також наукової літератури. Так, коштами СУЄР і за допомогою українських кальвіністських церков у діаспорі побачила світ (вийшла у друкарні НТШ) праця М.Грушевського “З історії релігійної думки на Україні”.

Цікаво, що і деякі громадські, культурні, наукові діячі з симпатією ставилися до кальвіністського руху. Достатньо згадати українського літератора, вченого, педагога Антона Крушельницького, котрий за часів свого директорства у Коломийській єврейській гімназії (початок 30-х років) підтримував приятельські стосунки з пасторами В.Федівим, В.Боровським та В.Кузівим. Крушельницький допомагав протестантам у налагодженні роботи Української євангельської школи ім.Грушевського, а також вміщував на шпальтах “Віри і Науки” статті зі своїми поглядами на освіту, моральне виховання української молоді.