Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.

Визначення понять «право на наукове відкриття», «охорона права на наукове від­криття» є дуже складними.

Потрібно враховувати, що за автором наукового відкриття не можуть бути закріплені які-небудь виключні майнові права на наукове відкриття. Наукові відкриття як результат пізнання матеріального світу з моменту їх обнародування перехо­дять у суспільне надбання і можуть вільно використовуватися будь-якою зацікавленою особою.

Таким чином, право на саме наукове відкриття не може бути власністю будь-кого, у той же час правовій охороні підлягають авторство на наукове відкриття, пріоритет наукового відкриття, його назва, включаючи право автора назвати відкриття своїм ім'ям або викорис­тати спеціальну назву за його бажанням. Коментована стаття не передбачає майнові права на наукове відкриття. Звідси слідує, що автор наукового відкриття не може розраховувати на виплату винагороди, що було пе­редбачено ст. 514 ЦК 1963 р. Норма ч. 2 указаної статті визначає, що право на наукове відкриття виникає на основі державної реєстрації, і цей юридичний факт супроводжується видачею охоронного доку­мента — диплома на наукове відкриття.

Якщо наукове відкриття було зроблене у зв'язку з виконанням службових обов'язків, всі права належать його автору. Характерно, що відповідно до Положення в колишньому СРСР установі, де працював автор наукового відкриття, видавалося свідчення, яке свідчи­ло, що дане наукове відкриття зроблене в цій установі. Що стосується охорони права на наукове відкриття, то передбачається, що вона повин­на здійснюватися відповідно до загальних засобів захисту цивільних прав і інтересів, ви­значених в ЦК. У разі порушення права авторства на наукове відкриття або права на ім'я, автор має право вимагати відновлення його порушених прав, а також припинення дій, які порушують його права, у судовому порядку.

45. Право на науково-технічну інформацію: поняття та зміст.

Закон України “Про науково-технічну інформацію” визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

Метою даного закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації.

Цим законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану законом таємницю.

Науково-технічна інформація – це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності.

Науково-інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні.

Під інформаційними ресурсами науково-технічної інформації слід розуміти систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях тощо.

Об'єктом відносин у сфері науково-технічної інформації є документована на будь-яких носіях або публічно оголошувана вітчизняна і зарубіжна науково-технічна інформація.

Науково-технічна інформація охоплює отримувані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення.

Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості.

Науково-технічна інформація, що є продуктом інтелектуальної творчої праці, становить об'єкт права інтелектуальної власності, а відносини щодо її придбання, зберігання, переробки, використання і поширення регулюються чинним законодавством.

Суб'єктами відносин, що регулюються цим Законом, є державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування, юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства.

Фізичні та юридичні особи у сфері дії цього Закону виступають як творці і накопичувачі науково-технічної інформації, власники, виробники, зберігачі і споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-інформаційної діяльності.

Усі громадяни України, юридичні особи, державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) і Закону “Про науково-технічну інформацію” мають право на відкриту науково-технічну інформацію, яке передбачає можливість вільного її одержання, зберігання, використання і поширення під час здійснення наукової, науково-дослідної, виробничої, громадської та іншої діяльності, що не забороняється чинним законодавством.

Науково-технічна інформація відповідно до чинного законодавства є об'єктом права власності.

Підставою виникнення права власності на науково-технічну інформацію є створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору про створення науково-технічної інформації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Право власності на науково-технічну інформацію, створену кількома громадянами або юридичними особами, визначається договором, укладеним між творцями цієї інформації.

Право власності на науково-технічну інформацію, створену на кошти державного бюджету, визначається державою як прийняттям загальних рішень, так і встановленням форм договорів між фінансуючим державним органом і виконавцем робіт по створенню науково-технічної інформації. Науково-технічна інформація, що є об'єктом права приватної або інших форм власності, може переходити в державну власність у разі передачі її до відповідних державних банків даних, фондів або архівів на договірній основі. Може використовуватись форма передачі інформації на зберігання або використання без передачі прав власності в повному обсязі.

Споживач науково-технічної інформації несе відповідальність за дотримання прав власника цієї інформації. Він не має права передачі одержаної науково-технічної інформації третій особі, якщо це не обумовлено договором між власником і споживачем науково-технічної інформації. Якщо споживач науково-технічної інформації одержав від її власника або через посередника інформацію, що не відповідає умовам договору між ними, він має право вимагати від власника або посередника безплатного усунення недоліків у погоджений термін.

У разі відмови власника або посередника добровільно задовольнити законні вимоги споживача спір розв'язується в суді.

Власник здійснює своє право щодо науково-технічної інформації самостійно або через посередника. Відносини між власником і посередником регулюються договором.

46. Право на фірмове найменування.

Термін «комерційне найменування» є новим для законодавства України про інтелектуальну власність. За чинним раніше законодавством цей інститут називався «фірмове найменування» або «фірма». Поняття «фірмове найменування» закріплене в міжнародно-правових актах, учасницею яких є Україна (ст. 1, 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967 p.), а також в окремих актах законодавства України (ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7.06.1996 р.; ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (в редакції Закону від 12.01.2006 p.). З огляду на це, в ст. 420 Цивільного кодексу України, де міститься перелік об'єктів права інтелектуальної власності, згадуються «комерційні (фірмові) найменування». Тобто поняття «комерційне найменування» і «фірмове найменування» розглядаються як синонімічні.

Сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, який регулював би відносини щодо використання комерційного (фірмового) найменування.

Законодавство України не містить визначення комерційного (фірмового) найменування. У літературі суть фірмового найменування, як правило, зводиться до того, що це певне позначення (найменування), під яким підприємець виступає в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу поряд з іншими учасниками цивільного обороту.

Комерційне (фірмове) найменування має на меті індивідуалізувати певну особу в процесі здійснення нею діяльності з виробництва або реалізації товарів, надання послуг. Як і торговельна марка (знак для товарів та послуг), комерційне найменування виконує функцію індивідуалізації. Однак, якщо перша індивідуалізує товари та послуги суб'єкта серед товарів та послуг інших осіб, то комерційне найменування індивідуалізує самого суб'єкта, його діяльність в цілому. Отже юридична особа може мати декілька торговельних марок, зареєстрованих для різних видів товарів та послуг, але тільки одне комерційне найменування.

Комерційне найменування має відповідати ряду вимог. У зв'язку з цим у літературі вказуються три принципи:

1.істинність фірми;

2.виключність фірми;

3.постійність фірми.

Принцип істинності полягає в тому, що комерційне найменування не має вводити споживачів в оману щодо справжньої діяльності особи (ст. 489 ЦК України). Цей принцип потрібно тлумачити з урахуванням принципу свободи підприємницької діяльності (ст. 3 ЦК України) і положень про правоздатність юридичної особи (ст. 91 ЦК України).

Принцип виключності означає, що комерційне найменування має давати можливість відрізняти цю особу з-поміж інших (ст. 489 ЦК України). Основне призначення комерційного найменування — індивідуалізація певної особи. Як правило, це забезпечується завдяки оригінальності комерційного найменування, яке має відрізнятися від вже існуючих комерційних найменувань інших осіб.

Принцип постійності передбачає стабільність комерційного найменування, що забезпечується, як правило, протягом всього часу існування юридичної особи.

Поняття «комерційне найменування» своїм змістом передбачає, що воно стосується лише суб'єктів підприємницької діяльності. Сказане відображено, зокрема, у ст. 90 ЦК України, яка закріплює право на комерційне найменування не за всіма юридичними особами, а лише за підприємницькими товариствами. До них ЦК України зараховує господарські товариства й виробничі кооперативи. Крім цього, до суб'єктів права на комерційне найменування належать також передбачені ГК України приватні підприємства, що здійснюють підприємницьку діяльність, державні комерційні підприємства, комунальні комерційні підприємства.

Отже, не є суб'єктами права на комерційне найменування юридичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Складнішим є питання про можливість фізичних осіб - підприємців бути суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування. Слід звернути увагу на те, що ст. 159 ГК України прямо передбачає, що суб'єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. При цьому громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

Не визнається суб'єктом права на комерційне найменування філія чи представництво юридичної особи (ст. 95 ЦК України), просте товариство як таке (ст. 1132 ЦК України), оскільки вони не мають статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 489 ЦК України право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування і охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Законодавство України пов'язує виникнення права на охорону комерційного найменування з фактом його першого використання. Такий підхід повністю відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, яка передбачає, що фірмове найменування охороняється в усіх країнах Союзу без обов'язкового подання заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака.

Водночас ч. З ст. 489 ЦК України передбачає, що відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Сьогодні в Україні поки що відсутній такий реєстр як і закон, який передбачав би порядок його ведення.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування відповідно до ст. 490 ЦК України є:

1.право на використання комерційного найменування;

2.право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3.інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Використання комерційного найменування іншими юридичними особами

без дозволу володільця не повинно допускатися. Тому володілець комерційного найменування має право вимагати від інших осіб припинення неправомірного використання комерційного найменування.

З огляду на те, що основною функцією комерційного найменування є індивідуалізація конкретного суб'єкта, передання майнових прав на комерційне найменування іншій особі можливе лише в одному випадку — якщо такі права передаються разом з цілісним майновим комплексом особи чи його відповідною частиною.

ЦК України не обмежує чинність майнових прав на комерційне найменування конкретним строком, вираженим у роках. Оскільки майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування безпосередньо пов'язані з функціонуванням юридичної особи, то з ліквідацією юридичної особи чинність зазначених майнових прав припиняється.

47. Правовий статус патентних повірених.

Відносини, пов'язані з набуттям, реалізацією і припиненням права займатися діяльністю патентного повіреного регулюються «Положенням про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 (далі – Постанова № 545), Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року № 3687-XII (далі – Закон № 3687-XII), «Положенням про Державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)» та «Положенням про апеляційну комісію Державного департаменту інтелектуальної власності», затверджені Наказом Державного патентного відомства України від 30 серпня 1994 р. № 95 та іншими нормативними актами.

Відповідно до п. 2 Постанови № 545 патентний повірений надає фізичним та юридичним особам (далі - особи, які він представляє) допомогу і послуги, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, представляє інтереси зазначених осіб у Державне підприємство " Український інститут промислової власності" (надалі - Укрпатент), а також судових органах, кредитних установах, у відносинах з іншими фізичними та юридичними особами.

Згідно п. 3 Постанови № 545 патентний повірений повинен бути громадянином України, який постійно проживає в Україні; має повну вищу освіту, а також повну вищу освіту в сфері охорони інтелектуальної власності; має не менш як п'ятирічний досвід практичної роботи у сфері охорони інтелектуальної власності; склав кваліфікаційні екзамени, пройшов атестацію і одержав свідоцтво на право займатися діяльністю патентного повіреного. Порядок набуття та припинення права займатися діяльністю патентного повіреного визначається Розділом 4 Постанови № 545.Державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності веде Укрпатент (п. 5 Постанови № 545).

Відповідно до п. 8 Постанови № 545 патентний повірений діє за дорученням особи, яку він представляє. Це доручення засвідчується договором, довіреністю або іншим документом, що підтверджує його повноваження відповідно до законодавства. Згідно ч. 2 ст. 5 Закону № 3687-XII іноземні особи та особи без громадянства, які проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Укрпатентом реалізують свої права через представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), зареєстрованих відповідно до закону.

Відповідно до п. 14 патентний повірений має право займатися своєю діяльністю індивідуально або разом з іншими патентними повіреними, створювати патентні агентства, фірми, бюро, контори тощо з правами юридичної особи, а також працювати за наймом.

Пунктом 15 Постанови № 545 передбачено, що патентні повірені можуть об'єднуватися у громадські організації згідно із чинним законодавством України.

Таким чином, патентним повіреним є громадянин України, який отримав Свідоцтво представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) та надає послуги, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, правовий статус якого регулюється вищезазначеними актами.

48. Процедура міжнародної реєстрації ІВ.

Як подати заявку на винахід (корисну модель) до іноземної держави?

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (далі – Закон) будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну модель) в іноземних державах за умови попереднього подання заявки на винахід (корисну модель) до Держдепартаменту та ненадходження до цієї особи протягом трьох місяців від дати подання зазначеної заявки повідомлення про віднесення заявленого винаходу (корисної моделі) до державної таємниці.

Якщо протягом трьох місяців від дати надходження заявки до заявника не надійде повідомлення про віднесення заявленого винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, заявку на одержання патенту на винахід (корисну модель) може бути подано у відповідний орган іноземної держави.

Якщо заявник бажає подати заявку до іноземної держави раніше зазначеного строку, він може подати до Укрпатенту клопотання про надсилання повідомлення щодо можливості патентування винаходу (корисної моделі) в іноземних державах раніше зазначеного в Законі строку. За подання клопотання сплачується збір у розмірі 100 грн (код збору – 14100).
Важливо звернути увагу на таке: якщо національний заявник подасть заявку на видачу патенту на винахід (корисну модель) до відомства іноземної держави з порушенням положень статті 37 Закону, патент України на той самий винахід (корисну модель) може бути визнано в судовому порядку недійсним.

Патентування промислового зразка в іноземних державах

Охорону промислового зразка в інших країнах можна одержати двома шляхами.

По-перше, можна подати заявку до відомства держави, у якій заявник бажає одержати охорону промислового зразка, згідно із законодавством цієї держави.

По-друге, можна одержати правову охорону промислового зразка в іноземних державах згідно з Гаазькою угодою про міжнародну реєстрацію промислових зразків (далі – Гаазька угода), яка дозволяє зареєструвати промисловий зразок у кількох державах-учасницях Гаазької угоди, шляхом подання однієї заявки до Міжнародного бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності (далі – ВОІВ). Відповідно до положень Гаазької угоди така заявка подається самим заявником (або його представником) безпосередньо до Міжнародного бюро ВОІВ.

Міжнародна реєстрація промислових зразків за Гаазькою угодою здійснюється англійською або французькою мовою за вибором заявника. Збори, пов’язані з міжнародною реєстрацією, сплачуються одноразово в одній валюті (швейцарських франках) на користь Міжнародного бюро ВОІВ.

Міжнародна заявка має бути складена на офіційному бланку “APPLICATION FOR INTERNATIONAL REGISTRATION” (форма DM/1), встановленому Міжнародним бюро ВОІВ. Копії цих бланків надаються заявникам безоплатно та доступні для завантаження з веб-сайту ВОІВ https://www.wipo.int/hague/en/forms/.

У міжнародній заявці поряд з іншим обов’язково наводиться зображення відповідного промислового зразка та зазначаються держави-учасниці Гаазької угоди, у яких заявник бажає одержати охорону промислового зразка. Таблиця договірних сторін відповідного акта Гаазької угоди додається до офіційного бланку заявки форми DM/1.

За подання міжнародної заявки потрібно сплачувати Міжнародному бюро ВОІВ три різновиди мита:

· основне мито;

· звичайне мито за зазначення по відношенню до кожної зазначеної договірної сторони, яке, у свою чергу, диференційоване й має три рівні (у залежності від зазначення тієї чи іншої договірної сторони, яка зробила відповідну заяву щодо належності до другого або третього рівнів мит);

· індивідуальне мито за зазначення по відношенню до кожної з тих зазначених заявником договірних сторін, які зробили відповідну заяву про те, що звичайне мито за зазначення заміняється на індивідуальне мито за зазначення, розмір якого вказується в заяві.

Будь-яке мито вважається сплаченим на дату, на яку Міжнародне бюро ВОІВ одержало встановлену суму.

Мито сплачується в Міжнародне бюро ВОІВ одним з таких шляхів:

· внесення в дебет на поточний рахунок у Міжнародному бюро ВОІВ;

· сплата на швейцарський поштовий чековий рахунок або будь-який з визначених банківських рахунків Міжнародного бюро ВОІВ банківським чеком;

· або сплата готівкою в Міжнародному бюро ВОІВ.

Сплачуючи мито на стадії подання міжнародної заявки, слід зазначити призначення платежу разом з інформацією, яка дозволяє ідентифікувати заявку, найменування заявника та промисловий зразок, до якого відноситься платіж.

Розміри та різновиди мит, які сплачуються, вказані в Переліку розмірів мита (Schedule of Fees), розміщеному на веб-сайті ВОІВ за адресою https://www.wipo.int/hague/en/fees/sched.

Реєстрація знака (торговельної марки) в іноземних державах

Охорону знака в інших країнах можна одержати двома шляхами.

По-перше, можна подати заявку до відомства держави, у якій заявник бажає одержати охорону згідно із законом і правилами, які регламентують реєстрацію знака в країні подання.

По-друге, можна зареєструвати знак в іноземних державах згідно з Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків та протоколом до цієї угоди. У цьому випадку заявка із зазначенням переліку країн, у яких заявник бажає одержати охорону, подається через Укрпатент. Порядок подання заявки на міжнародну реєстрацію знака відповідно до Мадридської угоди визначено у відповідних Правилах.