Специфика профессионально-педагогической деятельности преподавателя

Модуль 1. ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА

Лекція 1. Духовний потенціал вчителя та його педагогічна культура

Мета: Розкрити зміст понять " духовний потенціал особистості", педагогічна майстерність", " педагогічна культура" та їх сутність характеристики, взаємозв'язок духовної культури вчителя та його педагогічної культури, проаналізувати шляхи, засоби та умови розвитку духовного потенціалу особистості, педагогічної культури вчителя.

Основні поняття: духовний потенціал особистості, педагогічна майстерність, педагогічна культура, компоненти педагогічної культури, педагогічна етика, педагогічна ситуація.

План

1. Поняття " духовний потенціал особистості", " педагогічна культура".

2. Сутнісні характеристики компонентів педагогічної культури вчителя.

3. Шляхи та засоби розвитку педагогічної культури.

4. Педагогічна етика вчителя як складова частина педагогічної культури.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи:

1. У чому полягає педагогічна спрямованість особистості вчителя? Визначте її складові ціннісні орієнтації.

2. Доведіть необхідність взаємозв'язку професійного знання та формування духовної культури педагога.

3. Запропонуйте структуру дій з перетворення педагогічної ситуації у педагогічну задачу.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке педагогічна культура?

2. Перерахуйте компоненти педагогічної культури.

3. Що розуміють за терміном " педагогічна етика"?

4. Назвіть основні педагогічні здібності.

Специфика профессионально-педагогической деятельности преподавателя

Педагогическая деятельность — самая вечная и непреходящая сфера человеческой деятельности. Она возникла вместе с потреб­ностями общества в трансляции новым поколениям культуры и заключенного в ней социального опыта, выраженного в накоп­ленной предыдущими поколениями системе знаний, способов деятельности, ценностей и норм. Значительное место в структуре социального опыта занимает опыт профессиональной деятель­ности, освоение которого новыми поколениями обеспечивает сохранение профессиональной культуры общества и воспроизвод­ство его кадрового потенциала.

Природа педагогической деятельности совершенно иная, чем деятельности специальной, она имеет свои, ярко выраженные, особен­ности. Если профессионалам в другой сфере деятельности достаточно квалифицированно выполнять свою собственную деятельность, то педагог призван прежде всего не со­общать знания, а организовывать учебную деятельность. Одна из педагогических истин гласит, что плохой учитель сооб­щает истину, а хороший — помогает ее находить. Самая распрос­траненная ошибка — убежденность преподавателей специальных дисциплин в том, что для их преподавания достаточно быть хо­рошим специалистом в своем деле, знать свою дисциплину, уметь транслировать эти знания и организовывать производственный процесс. Педагогическая деятельность имеет свою специфику, свои технологии, без знания и владения которыми специалист в ка­кой-либо технической области не состоится как педагог.

Деятельность рассматривается в психологии как специфичес­ки человеческая форма активности, направленной на преобразо­вание человеком окружающего мира и самого себя. В зависимости от направленности деятельности на производство материальных или духовных ценностей выделяют два ее вида: материальную и духовную. Различия данных видов деятельности проявляются и в их структуре. Если деятельность рассматривать не как процесс, а как некую субстанцию, можно выделить в любой из них общие структурные компоненты: субъект, объект (предмет), средства, продукт (результат).

Отличие педагогической деятельности от любой производствен­ной заключается в ее духовном характере, что определяет свое­образие всех ее компонентов.

Структура педагогической деятельности

В центре любой деятельности «субъект» - тот, кто совершает эту деятельность, и «объект» - то, на что эта деятельность на­правлена, а также «продукт» - трансформированный, изменен­ный объект (предмет) деятельности. Специфика педагогической деятельности связана прежде всего с особенностями ее «объекта» и «продукта». В отличие от любой производственной деятельно­сти «объект» педагогической может быть назван таковым весьма условно, так как это процесс формирования и развития личнос­ти, практически не поддающейся «обработке», изменениям без опоры на ее индивидуальность, ее особенности, без включения механизмов саморазвития, самоизменения, самообразования.

«Лич­ность и возникает тогда, когда индивид начинает самостоятель­но, как субъект, осуществлять внешнюю деятельность по нормам и эталонам, заданным ему извне — той культурой, в лоне кото­рой он просыпается к человеческой жизни, к человеческой дея­тельности. Пока же человеческая деятельность обращена на него, а он остается ее объектом, индивидуальность, которой он уже, разумеется, обладает, не есть еще человеческая индивидуаль­ность», — утверждает Э.В.Ильенков. Таким образом, педагог имеет дело с высшей ценностью — личностью студента, который является субъектом своей собственной деятельности по саморазвитию, самосовершенствованию, самообучению: без об­ращения к ее внутренним силам, потенциям, потребностям пе­дагогический процесс не может быть эффективным.

Особенностью преподавательской деятельности является ее сложный, неоднозначный характер. Преподаватель имеет дело с развивающейся личностью, которая обладает своей собственной индивидуальностью, причем в учебной группе обычно представ­лен широкий спектр юных личностей. К этому добавляются фак­торы неординарных, постоянно меняющихся условий педагоги­ческой деятельности, многообразия педагогических задач, кото­рые необходимо решать. Творческий характер педагогической де­ятельности требует постоянного личностного и профессиональ­ного роста, пестования и взращивания своей творческой инди­видуальности, развития своей общей и профессионально-педаго­гической культуры. Безусловно, творческий поиск и творческое отношение к делу составляют важное условие эффективности лю­бой профессиональной деятельности, но именно в педагогичес­кой они являются нормой, без которой данная деятельность не может состояться вообще.

1. Поняття " духовний потенціал особистості", " педагогічна культура"

Психолого-педагогічний смисл духовності розкривається у тлумаченні поняття “духовність особистості”, яка розглядається вченими як синтетична, інтегрована, узагальнююча категорія, що відбиває процес усвідомлення кожною особистістю необхідності повсякденної душевної праці над собою: самопізнання, самовираження, саморозвиток, самобудування, самореалізація, конструювання цінностей і ідеалів, гуманістичне ставлення до життя, людини, природи, здатність до творчої діяльності в ім’я найвищих загальнолюдських ідеалів.

Поняття “духовність” віддзеркалює множинність наступних підходів:

- загальна характеристика людини та її життя, ідеал, до якого прагне людина та людство у власному духовному самовдосконаленні;

- внутрішня якість особистості, один з чинників свідомості людини;

- інтегрована якість особистості, що поєднує ціннісні орієнтації, потреби, духовний тип поведінки, духовний саморозвиток, інтелектуальні, моральні, вольові, фізичні, естетичні риси;

- своєрідний інтелектуально-чуттєвий, емоційний стан особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки й діяльності людини і характеризує її як цілісну особу;

- творча здатність людини до самореалізації і самовдосконалення, усвідомлення єдності себе та всесвіту;

- внутрішнє життя людини, внутрішній світ, багатство;

- ціннісний вимір внутрішнього і зовнішнього буття в їх єдності.

У загальному варіанті духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра.

Поняття “духовний потенціал особистості” відображає міру можливостей актуалізації духовних сутнісних сил в цілеспрямованій соціокультурній діяльності, в цьому духовному утворенні синтезуються всі характеристики індивідуальної особистості в унікальну структуру, що визначається та змінюється в результаті адаптації до середовища, яке постійно змінюється. Це дає змогу включити до структури духовного потенціалу особи компоненти, в яких має місце високий рівень узагальненості “особистісних сфер” за параметрами емоційності, мотивації, когнітивного стилю та вольової регуляції дій.

Духовний потенціал як інтегральне явище відображає органічний взаємозв’язок вищих духовних цінностей - Істини, Добра і Краси, об’єднує в єдине ціле сутнісні сили особистості, можливості їх актуалізації в цілеспрямованій соціокультурній діяльності, ґрунтується на морально-естетичному досвіді і включає професійну компетентність, спрямовану на формування духовного потенціалу підростаючого покоління.

Духовність – специфічна якість людини, що втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого існування, ототожнити своє життя з абсолютними цінностями і, тим самим, залучитись до духовного універсуму загальнолюдської культури.

Згідно з культурологічним підходом духовність є притаманною рисою інтелігентності й культури особистості вчителя. Джерелом духовних, ціннісних смислів є духовна культура, яку людство створювало на протязі своєї тисячолітньої історії. До структурно-змістовного комплексу духовної культури входять науки, мистецтво, філософія, релігія, етика, естетика, право, освіта, екологія.

Мистецтво має велике значення для включення особистості в культурний контекст, бо воно є досвідом того, що вже відбулося і може відбутися; для формування світоглядних позицій, системи орієнтацій у світі духовних цінностей – ідеалів, творчих сил і здібностей, для пізнання себе в інших, самодетермінації особистості. Мистецтво сприяє актуалізації та розвитку духовних ресурсів особистості та її вживанню в ціннісний фундамент загальної і національної духовної культури.

Виховання духовності вимагає чіткого уявлення про ті способи, за допомогою яких духовні прагнення суспільства можуть перетворюватися в духовність кожної особистості. Адже залучення індивіда до різних аспектів духовно-культурної спадщини має різні механізми: передача знань здійснюється на основі комунікації, передача вмінь – через практичну діяльність; а передача цінностей – засобами духовного спілкування людей. Таким чином, розрізняються три основних процеси функціонування культури як системи механізмів соціального наслідування – освіта, навчання й виховання.

Виховання - це такий вплив людини на людину, що базується на їх духовному контакті. Виховання досягне своєї мети у разі досягнення духовної спільності вихователя й вихованця; задоволення духовних потреб не має меж, звідси безмежність духовного розвитку особистості.

Духовність особистості вчителя – інтегрована якість, яка синтезує всі характеристики індивідуальної особистості в унікальну структуру, живу, відкриту, глибоку, яка виявляє себе у професійній діяльності через педагогічний світогляд, ідеали, переконання, ціннісні орієнтації; педагогічний вчинок; педагогічну рефлексію.

До складових духовності особистості вчителя (так би мовити професійної) відносять наступні показники:

- взаємоповага учнів та вчителів, духовне співчуття;

- безумовна віра у духовний, фізичний, інтелектуальний потенціал дитини і здатність допомогти його реалізувати;

- готовність щиро захоплюватись досягненнями учнів, колег, батьків;

- уміння бачити результати своєї душевної праці в думках, вчинках, емоціях, життєвих смислах своїх учнів;

- здатність до подиву, радості, відкритості почуттів;

- професійна незаспокоєність, професійна совість (злиття власне людського і професійного), професійна гідність(розуміння важливості своєї праці, розвинена адекватна самооцінка);

- інтелігентність (здатність до активної розумової праці, духовних пошуків).