Як я розповідаю учням, що таке рівність: цукерки на все допоможуть знайти відповідь

Приклад заклику до дій

Додаток 1

Важливо!

Перш ніж починати викладання цього уроку, Вам слід перевірити, чи є серед Ваших учнів такі, що підпадають під приклади нерівних можливостей, які обговорюватимуться. Це дуже болючі питання, тому для їхнього обговорення у відкритій і сприятливій атмосфері Вам слід пересвідчитися, що клас є «безпечним» середовищем для всіх Ваших учнів.

У цьому уроці наводиться лише огляд деяких із багатьох видів нерівності, які існують у світі. Дуже легко скотитися до стереотипних категорій при описі таких ситуацій. Намагайтеся відвести учнів від цього та нагадати їм, що питання про те, чому існує феномен нерівності, та як живеться людям із нею, дуже складні.

Додаток 2

https://www.theguardian.com/teacher-network/2015/jan/28/teach-students-equality-smarties

Як я розповідаю учням, що таке рівність: цукерки на все допоможуть знайти відповідь

Агнес Арнольд-Фостер ділиться своїм найкращим уроком, у ході якого вона за допомогою шоколаду залучає учнів до обговорення питань несправедливості та рівності.

Будь-хто, хто колись працював або жив із дітьми, знає про їхню феноменальну здатність виявляти несправедливість – як часто ми чуємо від них «але ж це несправедливо». Проте, на жаль, рідко коли ми розвиваємо в них цю внутрішню тягу до справедливості у повноцінне критичне обговорення природи рівності, справедливого ставлення, а також того, хто визначає такі стандарти.

Нещодавно я викладала у маленьких групках учнів 5 і 6 класів двох шкіл у Рофморді у рамках ініціативи «Бріліант клабу» (Brilliant Club), неурядової організації. «Бріліант клаб» навчає та направляє аспірантів до державних шкіл і шестикласних коледжів, обраних на власний розсуд. Там аспірант проводить заняття університетського типу для малих груп обдарованих учнів. Метою програми є розширення доступу до найкращих університетів, підтримка мрій учнів та робота з недоліками системи освіти. Як аспірант, я маю досвід викладання у молодих людей 20-ти років – що також ставить чимало своїх особливих викликів. Але з 9-ти та 10-ти-річними дітьми до цього я не працювала.

Цей урок побудовано на основі дворівневої програми, метою якої є всебічний розгляд питань чесності, рівності та соціальної справедливості. Урок має викладатись у стилі університетських семінарів, тому ми розпочали його з визначення основних принципів нашої співпраці: слухати з повагою, коли хтось виступає; висловлювати свою незгоду у ввічливий спосіб; а спеціально для цієї тематики я запропонувала, аби ми не піднімали руки, коли хочемо висловити свої думки. Останнє правило, звичайно, можна легко скасувати, якщо учні не дотримуватимуться інших норм.

Я розпочала урок із того, що роздала деякі солодощі – краще чітко показати свою позицію щодо способу ведення уроку, бо в іншому випадку на Вас впаде лавина критики. Я обрала «Смартіз» (Smarties). Деяким дітям я видала аж по 15 штук, іншим – лише по одній. Більшу частину цукерок я залишила собі. Чесно? Вони заскавуліли. Я попросила учнів записати свої почуття. Деякі були «засмучені», «сумні» або «злі». Інші виявились «задоволеними» або «щасливими». Кілька «правильних» дітлахів були «розчаровані» тим, що розподіл цукерок був несправедливим, незважаючи на те, що вони самі отримали достатньо.

Я запитала, як ми можемо перерозподілити цукерки, щоб було справедливо? Усі погодились, що солодощі треба кожному роздати порівну. На цьому етапі все так передбачувано: справедливість означає рівність. Цей простий формат можна також використовувати, щоб перевірити справедливе поводження. В яких ситуаціях нерівність більше буде сприяти справедливості?

Я розділила групу на дві рівні частини з двох боків класу: на одній стороні були «діти», а на другій – «дорослі». Хто має отримати більше смачненьких «Смарті»? Були різні пропозиції, та більшість погодилася, що дітям треба видати більше цукерок, тому що діти їх більше хочуть. Дорослих цікавлять інші питання, як-от робота, комп’ютери й успішність їхніх дітей у школі. Справедливість насправді може означати рівну радість, а не рівний розподіл.

Тому я дала «дорослим» гроші та встановила високу ціну – один пенні за один «Смарті». Якщо у дітей немає грошей, то як можна від них вимагати, щоб вони щось платили?

Далі ми перейшли до більш складних варіантів. Я «зробила» з них усіх «дорослих». Але лише половина з них мала достатньо коштів на придбання цукерок. А так справедливо? Уперше думки розійшлися. Деякі стверджували, що якщо люди мають гроші, це означає, що вони їх заробили, а тому більше заслуговували на цукерку. Інші доводили, що я роздавала гроші на власний розсуд, а тому нам невідомо, чи хтось дійсно наполегливо працював, чи йому просто пощастило ні за що.

Деякі діти виступали за те, щоб цукерки все одно поділили порівну, незалежно від купівельної спроможності «дорослих». Були пропозиції встановити мінімальну квоту, яку отримував би кожен, а поодинокі щасливчики могли би дозволити собі добавку.

Ці різноманітні цукеркові сценарії очевидно відображають проблеми з реального життя – й учням не треба було особливо допомагати, аби вони зрозуміли це. Ми говорили про дитинство – про роль і обов’язки дітей у суспільстві у порівнянні з роллю та відповідальністю їхніх батьків. Ми говорили про деякі поступки власним щастям заради досягнення гармонії у спільноті та дискутували про цінність роботи – чи заслуговує вона на певну матеріальну винагороду. Ми обговорювали різні потреби та бажання людей, торкалися питання бідності. Чи досягнення справедливості може іноді обмежувати свободи окремих індивідів? Чи можемо ми спроектувати наші обговорення у групках на ситуації у світі? Мета цього уроку – не надати відповіді, а стимулювати обговорення. У випадку моїх учнів цей підхід спрацював – діти охоче висловлювалися і хотіли брати участь у процесі. І хоча інколи дискусія перетворювалася на маленький хаос (безперечно, причина всьому – близькість шоколаду), коли пристрасті наростали, а про правило не перебивати один одного забували, такий запал був продуктивним і дав можливість дітям висловлювати надзвичайні та складні варіанти трактування проблеми. У будь-якому випадку, така форма уроку більше підходить для роботи з маленькими групками учнів, аніж із цілим класом.

Особливо цікаво в цьому уроці те, що він, скоріше за все, складатиметься абсолютно по-різному залежно від школи, де він проводиться, і, звичайно, залежно від учнів, які беруть у ньому участь. Маленькі учні не випадають із соціального контексту: на них впливає їхній особливий соціальний і культурний контекст, зокрема, пов’язаний із їхніми батьками. Усе це проявилося у наших бесідах. Незалежно від обставин, на цьому уроці діти мали можливість говорити та дискутувати про ідеї та переконання, над якими, скоріше за все, вони раніше взагалі не замислювалися. Своє власне відчуття соціальної несправедливості вони розвинули задля розуміння суспільства в цілому. Цей урок є лише одним із багатьох варіантів, який допомагає побудувати дітям власну систему цінностей та подумати про те, як вона може не збігатися з канонами, які нав’язує суспільство.