Початок української революції

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад.

Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошук и політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державно ї думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, як і й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряд у серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула.

Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряд у йти на радикальні суспільні змін и до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну криз у влади.

У центрі і н а місцях виникають альтернативні органи влади — Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політичної активно ї частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося. У Рада х домінували загальноросійські соціалістичні парти есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина. Більшовики у радах навесні 1917 р. становили меншість. Але після повернення Леніна з еміграції відбувається VII(квітнева) Всерос конференція більшовиків, що ухвалила Квітневі тези – «Жодної підтримки ТУ», майбутнє – у становленні диктатури пролетаріату. Несподівана теза, тому у відсталій Росії про соціалізм говорити було рано, а спроба його введення неминуче приведе до знищення демократії, жорстокого диктату меншості над більшістю.

Найбільш вдалою формою влади Ленін вважав ради, гасло «Вся влада радам», збирався підпорядкувати їх контролю більшовиків. Курс на єдиновладдя рад суперечив накопиченому досвіду людства, яке в процесі сусп. розвитку виробило принцип поділу влади як необхідну передумову демократії. Плюс підтвердили тезу про право націй на самовизначення, але лише формально.

Рос урядові кола надали право на самовизначення Фінляндії і Польщі, а Україні відмовили, тому що вважали, що національні пристрасті послаблять єдиний демократичний фронт, та і після століть русифікації не вірили, що Україна може відродитися.

Але вже перші після лютневі тижні показали прагнення укр. народу до свободи. 12 березні – укр. демонстрація у Петрограді. 19 березня – у Києві. Багатотисячні демонстрації – Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів та ін.. Гасла: «Автономію Україні», «Хай живе федеративна республіка», «Вільна Україна у вільній Росії», плюс самостійницькі гасла: «Хай живе самостійна Україна», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі».

В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя. Основну масу населення України становило селянство, що не виявило особливої політичної активності в усіх питаннях, які не торкалися землі. Якщо в Росії робітники стали рушієм революційних перетворень, опорою соціал-демократів, то в Україні склалася дещо інша ситуація. Зрусифіковане робітництво було пасивним і байдужим до української справи. Закономірно, що в соціал-демократичному русі спостерігалося тяжіння робітників України до великоруських братів по класу. Відомо, що рушієм буржуазних революцій в західноєвропейських країнах були представники національної буржуазії. В Україні практично була відсутня національно свідома буржуазія.

Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. Завдяки її зусиллям на початку століття творилося організаційне та ідейно-теоретичне підґрунтя української революції. Переважна її більшість відстоювала автономію України у складі Росії. Деяка частина інтелігенції стояла на самостійницьких позиціях, домагаючись повної незалежності України, однак вирішального впливу вона не мала.

Відбувалося згуртування національних сил. З ініціативою утворення центру, який би координував дії виступили одночасно і самостійники, і тупівці.

У Києві самостійників очолював М. Міхновський. Ще у 1900 р. він виступив з промовою «Самостійна Україна», яка була опублікована і стала одним з найвизначніших документів укр. визвольного руху. Міхновський заснував Укр народну партію, головна мета – незалежність України. 3 березня 1917 р самостійники оголосили про організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового держ правління незалежної України. Паралельно такий же орган заснувала ТУП. Аби об’єднати зусилля 4 березня – створили єдиний центр УЦР. Але в УЦР переважали автономістські погляди.

Діяльність зосередилася на вирішенні національного питання, ігноруючи гострі соціально-економічні проблеми, що з часом послабило позиції УЦР.

Резиденція – Педагогічний музей у Києві (зараз – Будинок вчителя). На місцях створювалися губернські, повітові й міскі нац. ради. Вони організовували видання газет і брошур укр. мовою, засновували культ-освітні організації «Просвіти», клуби, народні будинки, бібліотеки, читальня, театри і т.д.

У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямі в діяльності відіграли три провідні українські парти: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська сощал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія сощалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Визначальною подією у становленні УЦР був Всеукр Національний конгрес – 6-8 квітня 1917 р, зібрав близько 1 тис делегатів від укр. наці партій, громадських організацій і об’єднань. Зі складу Конгресу було обрано нову ЦР в кількості 115 членів. З цього моменту ЦР ставала представницьким органом укр. народу, його речником. Вплив ЦР значно переважав вплив Рад. Повний склад ЦР восени 1917 р становив 822 члени. ЦР об’єднала більшість громадських організацій установ, товариств, що діяли в Україні з дореволюційних часів.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Нац піднесення в Україні навесні 1917 р охопило і солдатські маси. ТУ дозволив полякам формувати свої легіони в Україні. У відповідь солдати-українці почали самочинну організацію нац. частин.

Ініціатива утворення укр. військових частин належить самостійникам. Їм так і не вдалося надати діяльності УЦР самостійницького спрямування, тому вони спрямували свої сили на армію.

Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітні. На київському етапному пункті зібралося близько 3 тис солдатів-українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі укр. полку, що дістав ім’я Богдана Хмельницького. Організацією полку займалася група офіцерів – «Укр військовий клуб ім. Павла Полуботка», очолюваний Міхновським. Він сподівався таки чином прискорити процес здобуття незалежності.

Але в УЦР планували отримати автономію з рук ТУ цілком законно. Щоб перехопити ініціативу у самостійників, лідери Грушевський і Винниченко погодилися на скликання 5-8 травня з’їзду представників усіх військових організацій, товариств і військових частин – І Всеукр військовий з’їзд. З’їзд запропонував створити Генеральний укр. військовий комітет, який мав зайнятися негайною українізацією укр. частин. Очолив С. Петлюра.

Паралельно проходила українізація флоту. В березні 1917 у Севастополі була утворена Чорноморська рада. У квітні майже на всіх кораблях Чорномор флоту існували свої укр. корабельні ради.

Організація місцевої самооборони ґрунтувалася на традиціях самообородавнини – Вільне козацтво. Перші підрозділи – на Звенигородщині (Київщини) вже навесні 1917 р. У квітні у Звенигороді відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. Поступово поширюється по всій Київщини, на Лівобережжі, Волині, Запоріжжя. Зобов’язувалися «бути на варті волі та спокою».

Отже, провідною тенденцією розвитку України після краху рос самодержавства був стрімкий злет нац.-визвольного руху, який переріс у нац.-демократичну революцію.

Політичні партії в боротьбі за вплив на населення

Розвиток подій в Україні після краху самодержавства залежав від того, за якою політичною силою підуть мільйони. Усвідомлюючи це, всі політичні партії та організації розгорнули вперту боротьбу за вплив на населення.

Найбільший вплив у суспільстві мали українські соціалістичні партії - есерівська (УПСР) і соціал-демократична (УСДРП). Вони висували гасла, які мали загальну підтримку населення: автономія України, аграрна реформа, загальна демократизація суспільного життя. Ці гасла переважали на численних мітингах, демонстраціях, з'їздах військових, селян, робітників, різних категорій інтелігенції, які відбулися навесні — влітку 1917 р.

Кадети, головна урядова партія, у березні 1917 р. проголосили своєю програмною метою «демократичну і парламентську республіку». Вони обіцяли соціально-економічні реформи, свободу національно-культурного життя. Усе це, на їхню думку, мало послабити політичну напруженість у суспільстві, сприяти згуртуванню реформістських сил і врешті-решт надати революційному процесу поміркованого характеру.

Але сталося по-іншому. В Україні, на території якої відбувалися воєнні дії, знецінювалися гроші, розладнувалось економічне життя, поширювалося безробіття, наростали продовольчі труднощі. За таких умов вплив кадетської партії зменшувався. Все негативне, що відбувалося в країні, пов'язували з її діяльністю.

З цього прагнули скористатися більшовики. Спекулюючи на настроях змученого війною народу, вони обіцяли здійснення радикальних політичних реформ, які принесуть солдатам -мир, робітникам - заводи і фабрики, селянам - землю, народам — вирішення національного питання. А для цього закликали до ліквідації Тимчасового уряду і переходу всієї повноти влади до рад робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Число рад зростало, особливо на Донбасі. Тут у червні 1917 р. діяло 180 рад, або 70% загальної їхньої кількості в Україні. Саме на Донбасі, а також у Катеринославі, Харкові, Одесі вплив більшовиків був найпомітнішим. В інших районах України їхня політична вага у перші місяці революції була незначною.

Доля революції значною мірою залежала від позиції армії і флоту. Територією України проходили Південно-Західний і Румунський фронти, у складі яких було близько 3250 тис. солдатів і офіцерів. До 40 тис. моряків мав у своєму складі Чорноморський флот. Як і в цілому в суспільстві, значно вищий, ніж більшовики, авторитет у армії та на флоті мали есери, меншовики, представники українських національних партій. Лише декілька військових частин, в основному тилових, улітку 1917 р. перебувало під впливом більшовиків. На початку червня 1917 р. відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав понад 2000 делегатів, які представляли майже 1, 8 млн солдатів і офіцерів фронту та тилових частин. Це була величезна сила, здатна вирішально вплинути на перебіг подій в Україні.

16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда делегацію, очолювану одним із її керівників В. Винниченком. Делегація вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак ця вимога була відкинута.
Такий крок дістав цілковиту підтримку і кадетів, і російських меншовиків та есерів, зокрема їхніх місцевих організацій в Україні.

Шовіністична політика Тимчасового уряду викликала обурення серед солдатів. Делегати II Всеукраїнського військового з'їзду зібралися на Софійському майдані на молебень і заприсяглися не повертатися до своїх частин без визнання автономії України.